Польща допомагала німцям і росіянам нищити українців (автор: Кархут Роман)

Дата публікації допису: Jul 24, 2012 6:0:3 PM

Автор: Роман Кархут - уродженець с. Суха Воля Любачівського повіту

Вісник Любачівщини №7, Львів – 2002. –112 стор.

Як я обіцяв у поперед ньому номері Вісника, що нарис про моє село складається з двох частин, то вже настала остання пора виконати свою обіцянку. У попередньому Віснику я коротко згадав про родину Генріка Шмідта та Кароля Лихача. Не маю морального права не згадати других односельчан, які внесли значний вклад в історію, побут і культуру мого села. Звичайно, пальму першості цій надзвичайно важливій справі треба віддати товариству «Просвіта». Саме товариство «Просвіта» зробило моїх односельчан тою гілкою чи паростком, з яких розрісся здоровий стовбур національно-свідомого дерева, плодами якого стали патріотичні сили української нації в боротьбі за краще майбутнє свого народу, за краще майбутнє України.

Згадаймо їх поіменно і помолімося за їхні душі, і попросімо Господа, щоб наділив їх на небі райським життям, на відміну від перенесених ними страждань на землі. Ось хто вони: це передовсім парох нашого села – отець Семен Іванусик, подружжя вчителів – Васильченків з дітьми. Це виховані ними Іван Козелко, Степан і Василь Завади, Федір Лихач, Ілько Завада, Іван Буячок, Михайло Козак, це віддані свому народу дівчата, серед яких найбільш активні – Євгенія Бучко, Катерина Шалай, Катерина Бадзай, Стефанія Буячок, Марія Канцір та ін. Завдяки їх турбутам і праці в нашому селі протягом року обов'язковими були такі події; вистави на сцені сільської читальні на Різдвяні свята, подвірні колядування і щедрування, урочистий вечір з концертом під час шевченківських днів, вистава на Великдень, фестини влітку і обжинки восени, вистава на храмовий празник Введення, вистава на свято Миколи Чудотворця. Просвіта займалась навчанням дівчат крою і шиття, вишивання, справою української кухні й інших корисних справ, звичайно, найщільніше місце тут займає патріотичне виховання в морально-духовному і національно-свідомому дусі.

Крім просвітянського активу, в духовно-виховну, стійко-моральну, патріотичну і політично-національну свідомість моїх односельчан вносять знані не тільки в нашому селі, але далеко за його межами, на всій окрузі чесні і шановані всією громадськістю фахові ремісники, зокрема, це – будівельники Андрій і Григорій Буячки, Андрій Козелко, кравці – Петро Кузьмак і Григорій Козак, шевці – Дмитро Мелешко і Янек Войтак, столяр Іван Кулик та інші. Найдотепнішими мешканцями в нашому селі були Григорій Козак і Янек Войтак.

Не було в нашому селі таких спеціалістів, як дзигармістр, фотографіст, не було і листоноші і лиш двоє таких, що просять. Життя проходило, як і всюди – достаток і бідність, радощі і горе, народження, вінчання, звичайно ж, і похорони. Аж тут у вересні 1939 року вибухнула Друга світова війна. Війна внесла значні корективи в ритм життя. Наше село окупували німці всього на два тижні. В 20-х числах вересня в наше село ввійшло безпогонне військо.

Військові червоноармійці погонів не носили, навіть маршал К. Тимошенко, будучи в нашому селі зимового періоду 1940-41років на оглядинах прикордонних оборонних рубежів, був без погонів. З окупацією наших земель росіянами (совєтами) життя зробило поворот на 180 градусів. Заборонено «Просвіту», інші громадські об'єднання (зокрема «Маслосоюз», «Сільський господар» та інші). З приходом совєтів наше село покидає подружжя вчителів Васильченків, (перебираються на німецьку сторону в грудні 1939 року.) 26 грудня за домовленістю між державами на свою предковічну Батьківщину виїжджає сім'я Генріха Шмідта. Зимою (січень 1940 року) із нашого села в тридцятиградусний мороз, опівночі, командою НКВД вивозять на Сибір три родини загальною чисельністю 18 осіб. Сам вивіз мав мародерський вигляд. Треба було за тридцять хвилин завантажити на сани найнеобхідніше. Що можна зробити за тридцять хвилин, і то під суворим наглядом енкаведиста? Звичайно, все майно залишилось для «визволителя».

До першої окупації наших земель совєтами слід додати ще й такий трагічний випадок, що стався в березні 1941 року. Під час подвірного обходу села працівником НКВД житель нашого села Михайло Вергун нетактовно виразився за осквернення його честі служакою НКВД, за що був арештований на місці і так видко арештований блукає й досі, бо ніякої живої звістки про його долю ніхто не чув. Мій стрий за батьківською лінією – Василь Курач у квітні 1941 року захотів відвідати свою сестру, яка жила на німецькій стороні, і закінчились його відвідини львівською тюрмою, що на вулиці Замарстинів. Звільнений він звідти в червні 1941 року вояками батальйону «Нахтігаль» (вояками батальйону були члени організації ОУНр). Чотири хлопці з совєтського раю втекли на німецький бік.

З приходом у 1941 році німців, село ніби знову ожило. Відновлено «Просвіту», запрацювали читальня і «Маслосоюз», відбуваються фестини, ставляться вистави, в селі вечорами лунають пісні. В село повертається подружжя вчителів Васильченків. Силою громади приводиться в порядок приміщення школи (за совєтів більшу половину приміщення займав гарнізон). В 1942 році насипано пам'ятну могилу на честь звільнення від більшовиків. Народжується організація ОУН. Молодь вивчає «Декалог», військову справу, проводиться велика виховна робота серед населення, піднімається політично-патріотичний дух народу, який століттями відчував на своїй шиї ярмо поневолення.

За час німецької окупації в нашому селі заарештовано одну жінку, котра попала в наше село через оголошення в газеті, приїхала вона до нас із міста Бережани, за що її прозвано Бережанкою. Будучи членом партії більшовиків, вона очолила сільську крамницю, дуже вороже висловлювалась проти релігії, особливо проти місцевого пароха і просвітительки Насті Волошин, за що і поплатилась життям. Коли проводились акції проти жидівського населення, то сім'я місцевого жида Гарина була теж (вважаймо, безвинно) знищена.

Життя в селі ніби нормалізувалось, але в кінці 1943 року з початком 1944 року в Баронських лісах біля Нароля появляються зародки польських боївок так званої Армії Крайової (Міколайчики). Обравши своїм гніздом село Руда Руженецка, ці акісти починають здійснювати терористичні акції проти беззахисного населення української національності. У відповідь на терор з польської сторони, українці створюють кущові відділи самооборони, які стали предвісниками відділів УПА на теренах Любачівщини. У ворожих міжусобицях здійснювались трагічні акції між двома недавно приятельськими народами, але далеко не такі, які почались після 22 липня 1944 року, тобто від дня проголошення в Любліні Польським Комітетом національного визволення маніфесту «Одродзєня Польскі».

Прошу пробачення в шановного читача за те, що не висвітив у періоді німецької окупації досить оригінального і трагічного за змістом випадку. До нашого села після відходу на схід фронту прибуло чотири червоноармійці з офіцером. Їхнє становище стало безвихідне, і вони вийшли із лісу, щоб потрапити в полон. На появу червоноармійців зібралася велика групка людей. Майбутні полонені звернулись до місцевих жителів з проханням допомогти їм добратися до німецької комендатури, що в місті Олешичі. На велике здивування односельчан, бажання допомогти червоноармійцям виявили такі односельчани: Іван Мішталь, Іван Середа і Іван Вороняк. На заклики присутніх про небезпеку вони не звернули увагу і таки пішли з тими військовими. Не доходячи до міста, вони потрапили в пастку чи то Зондеркоманди, чи польової Фельджандармерії. Пролунало грізне «Гальт» і «Генде гох». Іван Мішталь ніс маленький клунок з якимось провіантом, щоб виміняти в місті на сигарети, тож почав просити в Івана Середи (той знав німецьку мову), щоб останній довів німцям, що вони всього-навсього показують дорогу до комендатури. В той момент пролунали автоматичні черги і всі три Івани опинилися конвульсійно на землі. Іван Середа та Іван Мішталь загинули відразу, а Іван Вороняк у шпиталі в місті Перемишлі, а червоноармійці досягли мети – щасливо потрапили в полон.

Тепер постараюсь довести писаним словом, що для села Суха Воля і його жителів з відродженням Польщі прийшли такі трагічні дні, що описати неможливо, це треба було бачити, це треба було пережити. Люди з страхом лягали спати, із страхом вставали, із страхом приступали до праці будь-то в полі чи в домашньому господарстві. Навіть малі діти зі страхом виганяли худобу на пасовище. Щоденні облави, арешти, мордування, грабежі, вбивства і так протягом з серпня 1944 року до квітня 1945 року. Травень, червень і липень 1945 року були відносно спокійними (було укладено перемир'я між керівництвом УПА, польською місцевою владою і боївками АК). В серпні 1945 року село було оточене регулярним польським військом і протягом двох годин після закінчення тридобового терміну, населення силою було викинуте із своїх домівок на чисте поле біля ст. Олешичі, де мали сісти у вагони, які направляться в Україну. Вагонів як таких не було, і населення без даху над головою просиділо на полі більше одного місяця, настала справжня осінь, все промокло, це було справжнє пекло. В тому періоді (15.09.1945р.) загонами УПА під командою Залізняка на ст. Олешичі вчинено рейд з метою звільнення населення від виселення.

Гарнізон російських солдат, що охороняв населення, було майже повністю знищено, люди під час ночі зі станції вибрались в чисте поле, але до села не доїхали, тут точився бій між загонами УПА і військом польським, все було у вогні. З настанням дня люди почали вертатись на станцію. Залишки охоронної служби не допускають людей на попереднє місце, звинувачуючи населення в зговорі з УПА.

Звинувачення і пояснення продожувались до обіду, а після кількох годин мої односельчани в'їхали на територію станційного поля. З настанням дощової пори люди не витримують і всупереч охороні роз'їжджаються по домівках. Коли побули в селі не більше п'яти днів, село знову оточило військо і з криком «вибєрайцсе за годзіне, юж сов вагони для од'язду». Тепер вже у вагонах прийшлось чекати ще два тижні, бо на річці Скло було зруйновано міст.

Прощались ми з залишками нашого села в кінці жовтня на початку листопада, коли було відновлено рух поїздів між станціями Любачів і Ярославом. Розділивши транспорт на двоє на станції Теребовля, частина переселенців потрапила на станцію Гусятин, друга частина – на станцію Озеряни, що на Тернопільщині. Це було саме на свято Михаїла, і, мов мишенята вже на замерзлій землі, розбрелись по селах Гусятинського та існуючого на той час Скала-Подільського районів шукати пристанища на обіцяній щасливій землі.

Скажу відверто, що лише одиниці приймали нас із співчуттям, більшість місцевих жителів, особливо тих, що поселились в польських господарствах, називаючи нас лемками, всіляко старались не допустити нас в залишені поляками будівлі. Зима 1945-46 років, також весна 1946 року були для нас жебрацькими.

Прийшлось моїм землякам голодувати на Україні із-за посухи 1946 року. Після цієї тернистої дороги минає 57 років, і вже ніхто не зможе зібрати моїх односельчан в єдину ватагу, бо більше половини їх відійшло у вічність, так і не відвідавши своїх рідних місць. Цьому не хотіла посприяти колись радянська влада. Будучи ще на своїх споконвічних землях, ми перенесли стільки горя, якого неможливо обміряти ніякими видами мір. Село горіло три рази, а в четвертий пожар зникло з лиця землі.

Разом із селом зникло і багато його жителів, особливо молодих, і не тільки. На базі подій, що відбувались в нашому селі, можна написати великий твір. В цьому нарисі я не описуватиму долі окремих жертв, лиш в хронологічному порядку подам жертви в окремі періоди, за винятком тих, що згадані вище.

Не вернулись з воєнних доріг 1941-1945

Добенко Микола був застрелений совєтським офіцером при марші до фронту на дорозі між селом Лисі Ями і Міста Любачів, по цій причині, що відставав від колони. Поховали його в рідному селі на парафіяльному цвинтарі.

Загинули під час совєтсько-польських акцій 1944-1945 років, не будучи причетними до національно-визвольних подій

1. Бучко Іван;

2. Госько Андрій;

3. Бячок Андрій;

4. Дуль Іван;

5. Козак Василь;

6. Наводило Юліан.

Пропали в 1944 році із–за нез'ясованих обставин

1. Гемзік Франек;

2. Войтак Янтек;

3. Кузьмак Петро;

4. Лихач Федір;

5. Лихач Василь;

6. Ситник Іван;

7. Цозац Дмитро;

8. Сабат Іван.

Загинув в бою під Бродами будучи воїном дивізії «Галичина» Шалай Стефан

Не вернулись із каторжних робіт з третього Рейху

1. Блажків Дмитор;

2. Гавло Петро;

3. Ступак Стефан;

4. Ступак Андрій.

Взяли зброю в руки і стали на захист своєї Вітчизни в 1944-1945 роках.

Більшість з них загинули на полі брані

Слава У ВІКАХ буде тим, хто віддав життя за друзів своїх, за Батьківщину, за рідну землю і за свій народ. Їхні могили розкидані по всьому світі, найбільше їх на рідній землі, яка, на жаль, нам сьогодні не належить.

Волею чужих народів вона віддана Польщі, як плата за те, що Польща з великим задоволенням допомагала як німцям, так і росіянам нищити українську націю.

Звертаюсь до своїх односельчан з останнім проханням, якщо комусь із Вас вдасться побувати в Польщі з метою відвідин рідної землі, відвідайте село Жапалів, тут на місцевому українському цвинтарі, що біля церкви, покоїться прах славного сина України, провідника ОУН, кущового самооборонного куща села Суха-Воля і ближчої округи – Івана Козелка. В братській могилі лісового масиву, що на горі Монастир біля Верхрати сплять 62 герої-повстанці, що загинули 2-го, 3-го березня 1945 року від рук енкаведистів, серед них два вихідці із нашого села –Лихач Дмитро і Добренко Єфрем. Біля села Старий Диків у лісовому масиві, що по дорозі на Синяву, сплять вічним сном 49 невинних жертв, серед інших, скручені колючим дротом докупи батько з сином – Олекса і Дмитро Завади, також вихідці з нашого села. Поклоніться їх праху, моліться за їхні душі, покладіть на могилу грудку рідної землі і, в півголоса проголосіть:

Шановний читачу, не маю морального права не згадати в цьому короткому нарисі імені дорого нашого односельчанина – Василя Сича, який очолював евакуаційно-переселенчий комітет і який трагічно загинув на станції Олешичі через наклепницькі дії своїх односельчан. Принагідно нагадати, що винні в цих подіях з нами на Україну не приїхали. Нашому сільському парикмахерові, активному громадському діячеві, сподвижнику «Просвіти», теж проголосимо всі разом: «Вічна йому пам'ять».

Тепер коротко про себе. 1929 року народження, інвалід з дитинства, освіта середня-спеціальна з безліччю різних курсів і екскурсій. Свого часу в’язень радянської дійсності. Були в моєму житті радощі і горе, були години радості і години відчаю, але живу, як і всі люди та дякую Богові, що маю можливість щорічно відвідувати прабатьківські землі, доглядати за могилою брата і цілого цвинтаря взагалі.