З Україною в серці. (Автор: Новосад Петро)

Дата публікації допису: Jul 07, 2014 2:34:17 PM

Село моє — моя колиска

Рідне село, далеке і близьке, дороге й неповторне. Куди б не водила мене доля, завжди пам'ятав і буду пам'ятати оте невелике галицьке сільце на Сокальщині звідки простелився мій шлях у світи. Там спекотного липня 1926 року дарувала мені життя моя ненька. Там босими ноженятами малим хлопчиськом сходив усі стежки-доріжки довкіл, учився простих премудростей звичайної сільської науки.

Коли думаю про рідні Перв'ятичі, згадуються слова нашого національного генія безсмертного Кобзаря: "Село на нашій Україні, неначе писанка село". Звичайно, різні наші українські села. З плином часу мінявся їх вигляд. І тепер Перв'ятичі не порівняєш з отим сільцем, яким вони були п'ятдесят-шістдесят літ тому. Та для мене назавжди залишилися вони отою писанкою, отим раєм земним, де минуло моє безтурботне дитинство.

Ще з дитячих літ цікавився історією рідного села, слухав розповіді старших людей, а згодом зібрав чимало цікавого матеріалу про Перв'ятичі. Українська громада земляків із згаданого товариства вирішила підготувати книжку про Надбужанщину. Мені запропонували подати статтю про наше село. Охоче відгукнувся на їх прохання, виклавши все, що мені було відомо про Перв'ятичі. Навів і розповіді моїх односельців Романа Пасіки та Казимира Семенчука. Статтю упорядники книги "Надбужанщина" вмістили у першому томі, який було видано 1982 року.

Не раз задумувався я над назвою села, прагнучи знайти розгадку її, з'ясувати, звідки вона пішла. Історичний переказ засвідчив, що її утворено від слова "в'ятичі", тобто імені племені. Старші люди, з якими малою дитиною я спілкувався, розповідали, що в давні часи представники цього далекого східнослов'янського племені з'явилися в наших краях, хоч тут жили переважно бужани. Можливо, це було кілька родин кочовиків, які прийшли до наших пращурів і тут осіли, утворивши громаду. Наш видатний історик Михайло Грушевський вказував на можливість таких міграцій.

За іншою легендою, яку я чув, в'ятичі поселилися в урочищі на схід від теперішнього села. Цю місцевість за моєї пам'яті називали Божанкою. Там було пасовисько, яке належало громаді нашого села і на якому селяни випасали корів, овець та гусей. Посілість в'ятичів згодом зруйнувала татарська орда. Тоді потомки в'ятичів перенеслися, ймовірно, дещо далі на захід, ближче до річки та болота, де ріс очерет та лоза. Чужинецькі наїзники часто приходили за здобиччю. Від них селяни рятувалися у недоступних болотах (спасалися). Від цього і пішла назва річки Спасівка, а потім і села – Спасів.

З тих давніх часів не дійшло до нас ніяких письмових свідчень про те, що східнослов'янське плем'я в'ятичів (чи, може, союз племен), яке заселяло басейни рік Оки, Угри та Дону, за тисячі кілометрів нагадало про своє існування тут, на західних землях. Та коли воно було підкорене князем Володимиром Великим і землі в'ятичів ввійшли до Київської Руси-України, то чи ж не могли перебратися кільканадцять родин в'ятичів та осісти на західних кордонах цієї держави?

Звичайно, це – здогад. Моє топонімічне дослідження основується лише на легендах, переказах, тому й не претендує на наукове відкриття. Але, як і кожному моєму односельчанові, мені хотілося б знати, звідки походить назва рідного села, що криється за нею. Тому й приділив цьому питанню значну увагу.

Мої предки походили із сусідніх сіл Сокальщини. Тут жили з давніх-давен. Дід Андрій Новосад народився 30 листопада 1874 р. у селі Андріївці. Його батьками були Марія Мельник та Олекса Новосад. Моя бабуня, народжена 21 жовтня 1876 р., називалася, як і її свекруха, Марією, походила з родини Прокопчуків, що жили в Перв'ятичах. Дід і баба обвінчалися 15 лютого 1900 р. у Перв'ятицькій церкві. Тож дід пішов у прийми.

Мати моєї баби мала дуже гарне ім'я – Софія, походила з Дещиців, була замужем за Миколою Прокопчуком. Його батько, а мій прапрадід називався Петром, а прапрабаба – Теклею. Від рідних я знав, що вона була дочкою сільського війта Михайла Дінця. Люди обирали його двадцять літ, видно, добре їм служив. Односельчани навіть прозвали прапрапрадіда Війтовичем. Дворище, де я народився, так і називали війтовичеве. Наскільки ця кличка закріпилася за нами, свідчить такий факт. Як хтось про мене говорив, що я син Катерини Новосад, то люди розпитували, уточняли, навіть не здогадувалися, а як казали, що Каськи (так називали у селі переважно мою маму) Війтовичевої, то всі знали, хто я і чий син. До сьогодні за нашим обійстям збереглася ця назва.

Моя мама народилася 5 грудня 1900 р. Ще дівчиною найнялася на заробітки до доброго сільського господаря Василя Семенчука, який дуже поважав її за щирість, працьовитість. Цей чоловік був з тих запопадливих галицьких трудівників, які не лише любили рідну землю-годувальницю, а й відзначалися природним даром постійно вчитися.

Походив він з дуже бідної родини: його батьки тяжко працювали на панському фільварку. Василь лише два роки ходив до народної школи, малим хлопцем пас корів. Підлітком, у 14 років (а був він 1881 року народження), пішов працювати до пана. Нелегко там йому поводилося. Робітники, які служили в пана, знущалися над хлопцем, часто його били. Згодом, згадуючи свої молоді літа, в колі сім'ї він розповідав, як, доведений до відчаю, говорив своїм кривдникам: "Бийте мене, можете навіть убити, але звідти я нікуди не піду". Зносив терпеливо наругу, зазнавав голоду.

У 1902 році Василя взяли до австрійського війська. Служив у кінній кавалерії, став капралом. 1904 року демобілізувався і знову пішов у найми до пана. 1907 року одружився з полькою Катериною Мазур з родини форналів (так називали тоді їздових, які працювали у пана). У 1908 році народилася дочка Марцеля. Щоб якось прогодувати сім'ю, 1909 року Василь поїхав на заробітки в Східну Німеччину (у нас казали на Пруси). Працюючи в бауера, досконало вивчив німецьку мову, згодом оволодів і англійською.

Однак зарібки були невеликі, і 1912 року разом з двома братами Василь подався в Канаду. Там вісім років працював у копальнях. Повернувся він у рідний край 1920 року. Тоді й вирішив придбати поле, завести господарку. На хуторі Бранів біля села Шпиколоси на Волині жила сестра Василевої жінки. Вона була замужем за польським шовіністом Чадиком, людиною підступною і хитрою. Якраз у той час пан продавав на тому хуторі велику парцелю. Василь придбав на важкою працею зароблені гроші поле недалеко від своїх кревних. Сподівався, що в згоді будуть господарювати.

Треба було забрати жінку з дитиною. Тоді він домовляється із Чадиком про тимчасовий притулок для своєї родини. Вони склали між собою навіть таку угоду, що за рік проживання у Чадиків Семенчук виділяє одну десятину поля. А швагер виявився звичайнісіньким шахраєм: до одиниці дописав нуля. Коли ж минув рік, то й виставив свою претензію в суд і виграв. Підтримала Чадика навіть Василева жінка. Ошуканий, пригнічений несправедливістю Семенчук спродує все своє майно в Браневі (при цьому) звичайно, багато втрачає і купує 30 моргів поля у Перв'ятичах по сусідству з моїм дідом.

Можливо, це було 1924 року. Тоді ж пішла до нього в найми моя мама. Розповідали мені пізніше, що Василь Семенчук не був щасливим сім'янином, мав чимало клопоту з своєю дочкою Марцелею, та й з жінкою не завжди міг порозумітися. Василь любив усьому дати лад. Хотів він влаштувати долю дочки якнайліпше. Був у неї наречений на Волині, але походив з бідної родини. Йшло вже до весілля, та втрутилася Василева жінка. Вона підшукала для дочки іншого парубка – Степана Пасіку, з багатшого роду. З Василем Семенчуком Степан уклав угоду, що жениться з Марцелею і буде допомагати на господарці протягом десяти літ, за це батько їм дасть 10 моргів поля, збудує хату, стайні. Та згодом сталося інакше. Коли моя мама прийшла господинею до Семенчука, то Степан несподівано розгнівався, покинув Марцелю вагітною і поїхав у Канаду. До жінки ніколи не писав. Я з ним зустрічався вже там, за океаном. У 1985 році Степан помер.

Кажуть, долі конем не об'їдеш. Видно, судилося Семенчукові починати ще раз сімейне життя вже у зрілому віці. Під час багатих жнив 1926 р. снопи позвозили до стодоли. Після закінчення всіх польових робіт тут їх обмолочували. Жінки подавали снопи до машини. Десь під обід Василева жінка раптово зблідла і впала, її обережно віднесли до хати. Кров залила долівку кімнати. Через годину нещасна померла. Сталося це в листопаді. Семенчук став вдівцем. Але він був чоловіком практичним, знав, що у найважчім горі людина мусить шукати якийсь вихід.

Відразу ж наступного дня після похорону прийшов Василь до моїх діда і баби на серйозну розмову. Ніхто пізніше мені змісту тої розмови не переказував. Можна лише здогадуватися, як звичайні сільські люди говорили на надто делікатну тему, як зуміли полагодити мирно і згідно складну справу, знайшли розумне рішення у непростій життєвій ситуації.

Минуло після тої розмови два тижні. Семенчук енергійно діяв, зумів усіх переконати, а де треба було, то й матеріально компенсувати якісь збитки. Був він, як тепер кажуть, дуже контактним чоловіком: любив послухати інших, допомогти в біді, тому й йому люди завжди йшли назустріч. Видно, ці риси характеру роботящого сусіда вплинули на мою маму: вона погодилася стати господинею його дому, хоч і була заручена за іншим.

Рік жив Василь удівцем. А на Михайла 1927 року одружився із моєю мамою. Отак за повелінням Всевишнього схрестилися життєві шляхи Новосадів і Семенчуків.

Як я з'явився на світ, то мама мене доглядала в дідовій хаті. Допомагала їй, звичайно, бабуня. Чому вони так зробили? Ймовірно, причиною було те, що у Семенчука від покійної жінки залишився п'ятирічний син Володимир. Сирітка потребував уваги, а тут ще в хаті й немовля. То щоб не травмувати хлопчика, мене ростили у дідовій хаті.

Мій дід Андрій був шевцем. З цього ремесла утримував родину. Ніякого маєтку (поля) не мав. Лише біля хати був невеликий город. До діда приходило багато людей, вели тривалі розмови, і я малим вмощувався на стільчику, слухав старших.

Якось перед Різдвом дідусь зробив мені великий подарунок: пошив перші чобітки. Від радості я не знаходив собі місця, тішився, приміряв. Домовилися з дідом і бабою, що увечері (а це було 6 січня) підемо усі разом до мами на Святу вечерю, і я похвалюся чобітьми. Та мені не втерпілося; як тільки стемніло, я накинув кожушину, та й вислизнув із хати: вирішив зробити мамі несподіванку. Між нашими хатами відстань була невелика, може, із півкілометра. Треба було йти половину цієї відстані стежкою поза сусідськими забудовами. Того року зима видалась сніжною, високі кучугури вкривали стежки і дороги. Та хіба мені, малому, думалося про якусь небезпеку?

Я пройшов кількасот метрів, як застряг у такій кучугурі. Не міг вибратися з неї, розгубився, почав плакати, голосно кричати. На щастя, мій крик почув сусід Семен Цингалюк. Підійшов до мене, взяв на свої кремезні руки і відніс до мами. Всі були здивовані моєю появою, хтось дав знати дідові, де я обертаюсь.

Оскільки я трусився від холоду, то мама швиденько напоїла мене молоком і поклала до ліжка. Я вмить заснув. Прокинувся від легкого дотику діда. Вже всі повечеряли і розходилися, треба було й мені збиратися в дорогу. Одягаючи мене, мама хвалила чобітки, казала, що мені в них дуже гарно; напівсонний на дідових плечах я "поїхав" назад додому.

Прожив у діда я, здається, п'ять років. Мій дядько Микола, який поїхав у Францію на заробітки, прислав дідові гроші, щоб він побудував нову хату. Це треба було конче зробити, бо у старій вже все валилося. Сказали мені, що мушу йти до мами, бо нема де спати, хату будуть розвалювати. Я не хотів слухати, впирався. Тоді дід спокійно і розважливо промовив: "Винесемо твоє ліжечко до хліва, будеш спати з коровою". Така погроза мене остаточно переконала.

Хата Семенчука була дерев'яною, покритою соломою, складалася з одної великої кімнати, що служила кухнею, їдальнею і спальнею для всіх. Двері з кімнати вели у сіни, де стояв "парник" (котел), в якому варили картоплю для свиней та худоби. Через сіни знаходилася стайня для коней. 1938 року збудували з цегли нову стайню, куди перевали коней. Тоді стало більше місця в хаті. У звільненому приміщенні обладнали комору, яка була справжнім продуктовим складом для великої сім'ї. Крім різних харчів, тут стояла скриня, де мама тримала полотно і білизну, дещо з одягу.

Згодом хату ще добудовували: з'явився ґанок; усередині відгородили частину сіней і зробили кімнату, в якій взимку спали ми з Казимиром. У теплу пору року нашею "спальнею" був стрих стайні. Тут лежали конюшина або солома, яку ми застеляли простирадлом. Приходити сюди можна було будь-коли, а ми вечорами десь блукали в селі, то коли повертали додому, не тривожили нікого.

А вранці нас часто будив батько. Його трохи глухуватий голос долинав знизу: "Ану, дітлахи, вставайте". Іноді, як не був у доброму настрої (таке траплялося дуже рідко), трохи сердито гукав: "Гей, голото, час вставати!" Коли ніхто з нас не озивався, під ним рипіла драбина: він піднімався на стрих, а ми вже швиденько застеляли "постелі".

Авторитет Василя Семенчука був загальновизнаним. Усі знали, що він глава родини, господар, шанували і любили його. Кожен з повагою ставився до нього. Ми, діти, називали його тільки татом, хоч Казимирові і Василеві, синам Марцелі, він був дідом, а мені – вітчимом. Ніколи не робив між нами різниці. Мав іще маленького сина Романа з моєю мамою, але не пестив його на виду в інших.

Перевірена віками народна педагогіка виховання дітей посильною працею давала добрі плоди. Кожен з нас мав якусь роботу, що її мусив виконати перед тим, як піти до школи. Треба було почесати корів, викинути гній з хліва, принести чистої соломи і постелити. Влітку мене і Казимира будили, як тільки розвиднялося о 4-5-ій годині. Ми обидва водили коней, коли підгортали картоплю. Це робилося вдосвіта до 7-ї години. Потім снідали і бігли до школи, що знаходилася на протилежній стороні, скраю села, недалеко від церкви, за кілометр від нашої хати.

Ми з Казимиром пішли до школи 1932 р. Щоранку по дорозі кликали сусідських хлопців і веселим гуртом добредали до невеликого будиночка. Наші дзвінкі голоси заповнювали шкільне подвір'я. Все довкола оживало.

По сусідству зі школою знаходилася наша старенька трибанна дерев'яна церква Св. Архистратига Михайла. Збудовано її було 1638 року. Саме цю дату можна і тепер побачити над дверима, а ще раз її повторено на хорах. Видно, коли майстри зводили наш храм, то позначили рік завершення своєї роботи. А в селі з покоління в покоління переказували, що восени 1648 року в нашій церкві молився Богдан Хмельницький, коли вів свої полки на Варшаву.

Перед Першою світовою війною парохом у нашому селі був о. Тит Ковальський, а від 1910 року – о. Володимир Граб. Його помічником до 1934 року був о. Іван Чичула. За моєї пам'яті дяками і диригентами хору були Іван Хитреня та Іван Грицай. Богослуження у Перв'ятичах відправлялися що другої неділі, бо наша церква належала до парафії у Спасові. Пам'ятаю, як о. Граб учив нас катехизму. У грудні 1935 року він помер. Згадуючи той час, Роман Пасіка мені розповідав: "Я стояв тоді разом з іншими членами руханкового товариства "Сокіл" у почесній стійці біля домовини в церкві. Саме тоді приїхав з війська на похорон син священика Роман, який довгий час у повоєнні роки працював лікарем у США".

По смерті о. Граба нашим парохом став о. Карло Давидович, який прибув з с. Войславичів. Він і продовжив викладати в школі.

У 1927-1928 роках біля церкви вимуровано дзвіницю, на якій почеплено 4 дзвони. Найбільший з них називався Св, Михаїл. Ми, хлопчаки, часто прибігали до дзвіниці, бо кожному хотілося взятися за шнур і побамкати. У свята, на празник, тут завжди збиралося багато підлітків. Але найбільше їх було у Великодні свята. Тоді дзвони не вщухали, правда, хтось із старших не дозволяв надміру калатати і вчасно припиняв наші забави.

У мою пам'ять Великодні свята мого дитинства запали особливо глибоко. Ми, малі діти, чекали різних свят чи празників з великим нетерпінням. А до Великодня готувалися заздалегідь ще з початку Великого посту. Лічили тижні, дні. У Великодню П'ятницю всі йшли до церкви. Напередодні мама кожному з нас купувала в Сокалі калатала або деркачі, чи якісь інші забавки, які ми використовували під час обходу довкола церкви з Плащеницею. Коли її заносили до церкви, то біля Плашениці стояли хлопці, які належали до "Сокола". Кожна стійка – чотири хлопці. То для них було нелегке випробування, адже стійки мінялися через певний час і вартували аж до ранішньої недільної Служби Божої. Як я підріс, то також залучався до цих стійок.

У п'ятницю якраз і починалися наші дитячі святочні розваги, веселості. Після відправи поверталися ми додому із забавками, порушуючи сільську тишу.

Цього дня всі строго дотримувалися посту. Вранці мама пекла паляницю, тісто замішувала на воді, не давала ніяких приправ. Паляницю краяли на дрібні шматки, часом ламали, додавали тертий мак з медом. Такою була наша їжа в цей день.

По обіді в п'ятницю дещо легкого робили по господарці, замітали подвір'я, наводили порядки на обійстю. Ніколи ніхто не виходив у поле. Дотримувались посту і у Великодню Суботу. Нам, дітворі, належало докінчити те, що не встигли зробити у попередні дні (замести і прибрати на подвір'ї, підготувати все для худоби на три дні свят).

У суботу завжди священик святив паски. Розпочиналося це о 6-й годині вечора. Ми вже заздалегідь, о 5-й, святково одягнені, чекали маму, яка кожному в кошичок клала пасочку, пару яєчок, ще дещо з їжі. І ми вирушали до церкви. Біля неї збиралися кілька сотень людей, усі викладали принесене і утворювали живий коридор. Священик розпочинав відправу, а потім робив обхід і кропив паски.

Як ми поверталися додому, то по дорозі не раз питали маму, коли будемо снідати: кожному хотілося поласувати смачним святковим. Однак ніхто не наважився без дозволу щось взяти із кошичка.

У неділю, на Великдень, вся родина вставала дуже рано, одягалася святково. Скільки пам'ятаю, завжди перед Великодніми Святами нам, дітям, купували новий одяг, бо з попереднього ми виростали та й зношували його. Йшли пішки в сусіднє село Спасів, де правилася велика Служба Божа. Два кілометри проходили досить швидко.

Церква у Спасові було мурована, покрита бляхою, значно просторіша, ніж наша.

По Богослужінні спішили додому. Родичі нам наказували, щоб не забруднили одяг, та хіба хтось на це зважав. Як повернулися на рідне подвір'я, у першу чергу мама і Марцеля доїли корів, потім ми допомагали нагодувати худобу, клали їй свіжу підстилку. А вже потім збиралися за святковим столом, на який жінки ставили смачні наїдки. Після батькового благословення всі снідали. Смакувало кожному добряче.

А потім дітвора вирушала під церкву, де до пізнього вечора тривали забави. Старші дівчата та хлопці співали гагілки, водили хороводи довкола церкви. Не вщухали дзвони, час від часу вистрілювали із самопалів. Всі жителі села збиралися тут і святкували разом. Таке многолюддя, звичайно, сходилося за гарної погоди, що досить часто випадала на Великдень.

Наступного дня, у понеділок, у нашій церкві відбувалося величаве богослужіння. Сходилося завжди багато людей, і як дозволяла погода, то відправу священик робив у каплиці, яка стояла на церковному подвір'ї. Тоді всі миряни знаходилися під відкритим небом і брали участь у відправі. Як правило, того дня хтось із Спасова (чи знайомі, чи дальші родичі) приходив до нас на обід. Мама знала нашу нетерпеливість, швидко накривала на стіл, а ми, перекусивши, мчали у гай, що знаходився недалеко. Там розглядали ранніх весняних птахів, збирали перші квіти, сплітали віночки з барвінку і приносили додому, дарували родичам. За це нас вгощали ласощами.

Поширений в інших селах звичай обливати водою у цей день людей у Перв'ятичах чомусь не визнавали. Ніхто ні на кого у великодній понеділок навіть не виливав склянки води. Кажуть, що має ця традиція давню історію і не перетворюється в якусь злу акцію. Був я свідком такого випадку. У 1946 р. до табору в італійському містечку, де перебували тисячі дивізійників, приїхала на перевірку британська охорона на джипах. Було це на другий день Великодня. Десятки наших хлопців понабирали у невеликі посудини води і зачаїлися. Англійці стали поважно походжати між лаштунками, і тоді хтось вигукнув: "Лий!" І вода скропила зелені мундири. Британці швиденько побігли до джипів, а їх супроводжували струмки води. Видно, перекладач пояснив, у чому річ, англійці розреготалися і чкурнули із табору на своїх авто.

Швидко минали Великодні свята, і наставали знову робочі будні. Правда, час від часу надходили празники, відпусти, що також зігрівали серця і душі малечі. Найбільш радісним для мене був відпуст на Івана Хрестителя (7 липня) – храмове свято у містечку Тартакові, що знаходиться за три кілометри від Перв'ятич. Змалечку навідувався разом з братами та сусідськими хлопчаками до цього містечка, куди нас найбільше приваблювала механічна каруселя. Покататися на ній було мрією кожного. Ми випрошували по п'ять грошів у мами, щоб сісти у крісельце і помчати по колу. І хоч не кожен витримував таку круговерть, хоч декому це приносило певні неприємності, усе ж ніхто не відмовлявся від забаганки.

Після каруселі ми бігли дивитися, як купці торгувалися з жидами, в їх руках були всі крамниці. У день празника вони виносили крам у двори, розкладали на столах і кожен, як умів, зазивав покупців до себе. З'являлося чимало злодіїв. Ми часто спостерігали таку картину. До торгівця з крамом підходило два або три молодики, по всьому видно було, що поляки, і починали з ним суперечку: говорили, що поганий крам так дорого продає або видумували щось інше. Тим часом один із молодиків або двоє вибирали найліпший товар і, не церемонячись, покидали місце торгу. Жид здіймав вереск і біг за котримсь злодієм, а той, що стояв біля прилавка, довершував грабіж. Нікого впіймати ошуканому торговцеві не вдавалося. Не допомагала йому й поліція, яка також складалася з поляків. Замість того, щоб ловити шахраїв і злодіїв, поліціянти скрізь говорили, що начебто жиди підбурюють населення до заколотів.

Ми, діти, ще багатьох речей не розуміли. Ми сміялися, що поляки обкрадали жидів: і ті, і ті для нас були нечесними й підступними людьми.

Чимало вражінь збереглося у мене і від відвідин відпустів у Сокалі. Празник там був на св. Петра і Павла 12 липня. Від Перв'ятич до міста немала дорога. Туди їхали діти з кимось із дорослих. Одного разу ми вирушили в путь із тіткою Мартою. Йшли босоніж, а взуття несли в руках. Наблизившись до міста, біля цвинтаря посідали, щоб узутись. Та годі натягнути мешти на ноги – вони набрякли, були брудні. Довелося добряче помордуватися, поки повзувалися. Коли прийшли до церкви, то там уже йшла відправа, було багато люду. Нам вдалося зайти у середину. І тут, втомлений, я прихилився до тітки й заснув. Вона винесла мене в двір, там я ще трохи поспав. А коли прокинувся, не хотів йти додому, боліли ноги. Як ми дісталися до Перв'ятич, не пам'ятаю.

Іншого разу (це було у 1937 році) на відпуст до Сокаля ми поїхали фірою. З нами були тітка Текля та її чоловік Степан. Всі одягнені по-святковому, у вишиванки. По богослуженні звернули до "Маслосоюзу". З цією українською кооперативою мої родичі підтримували зв'язки. Я з мамою залишився біля воза. Нараз бачимо, що багато людей перескакують через високу загорожу і розбігаються. Прибіг і дядько Степан (він був поляком). Замість вишиванки на ньому була якась верета. Потім він виговорював тітці за те, що та дала одягнути йому українську сорочку. Дорослі між собою цілу дорогу обговорювали події, які відбулися. Я ж нічого з їх розмов не розумів. Але випадок цей запам'ятався. І через багато літ його роз'яснення я знайшов у книжці "Бойові друзі" Петра Шудла. Він про це написав: "На латинського св. Петра і Павла польська влада заборонила українським крамницям проводити будь-яку торгівлю в той день. Тоді Організація Українських Націоналістів (ОУН) зробила бунт, на відпуст св. Петра і Павла на 12 липня, поперевертали всі польські і жидівські підприємства та кіоски, що були розставлені на дворі та біля церкви. То був протест до польської влади. Поляки не були до того приготовлені, а поліції в самому місті не було досить, а заки приїхала поліція із сусідніх міст, то все минулося. Тут треба згадати, що польські батяри, використовуючи неспокій, поперебиралися в українські сорочки, почали грабувати всіх і все".

У той час мені виповнилося 11 років. У такому віці самі пригоди ходять за хлопчиною. Здається, ніби й нічого не хотів зробити, а вже щось сталося. Часом на тому втрачалося. Якось з хлопчаками я подався до Тартакова. Мав злотого, який родичі привезли з ярмарку. То були великі гроші. У містечку надибали жидівку-торговку в окулярах, яка розклала свій крам на столах. Хлопці випровадили мене до неї за покупкою, а самі стояли трохи в стороні. Я підійшов до жидівки, витягнув злотого й кажу їй дати мені цукерок на п'ять грошей. Вона глянула здивовано на мене, малого, і на злотого, вхопила його та як зарепетує: "Шандари, поліція!" Ми, дітлахи, перелякалися і давай втікати, що сили, зупинилися аж за містечком, оглянулися, чи не біжать за нами поліціянти. Засмучені, припленталися додому без цукерок і злотого. Пізніше мама його відібрала від жидівки, бо її добре знала.

Була в нас для різних витівок хлоп'яча компанія, бо переважали у родині чоловіки. Та підростала маленька Олечка, якій також треба було приділяти увагу. А її поява була для нас з Казимиром великою несподіванкою. Пригадую, 10 грудня 1932 року ми повернулися зі школи. Бачимо ще із сіней незнайому жінку. Бігала заклопотала Марцеля. Через якийсь час зайшов до кімнати тато, а коли вийшов, то повідомив, що ласкавий Господь послав нам на радість маленьку дівчинку. "А тобі, Петрусю, сестричку", –сказав і вийшов у двір. Нам дозволили зайти в кімнату; ми побачили на ліжку біля мами маленький живий згорточок.

Тішилися її появою всі. А потім з'явилися й додаткові обов'язки. Мені, як найстаршому братові Олечки, не раз доручали доглядати її. Мусів пильнувати, щоб вона не плакала, гойдати колиску. Та яка з хлопчиська нянька! Не раз я покидав малятко і вибігав у двір, де хлопці займалися своїми справами. Тоді я й забував про сестричку. Одного спекотного літнього дня мама звеліла винести колиску і повісити на піддашші льоху. Там був протяг. Долівка покрита землею. Я забавляв сестричку, гойдав її. Та якось зненацька так штовхнув колиску, що вона вгорі перевернулася. Дитя випало з неї у порох. Я зрозумів, що сталося. Почав швиденько ставити все на місце. А тут несподівано з'явилася мама (видно, інстинкт материнський покликав). Що тут було! Чи можна те все, що довелося вислухати і стерпіти, описати? Я відчував вину, знав, що покараний справедливо.

Ще й досі іноді замислююсь: як у невеличкій хаті знаходила притулок, дружно жила така велика родина. По суті, зведена, бо все в нас переплелося навколо батька, який був не лише главою родини, а й об'єднуючим стержнем її. Його вміння гасити конфлікти, справедливість, розуміння проблем кожного сприймалися нами в той час, як щось буденне. Тільки через багато літ, коли я задумувався над тим, як звичайний сільський чоловік умів спокійно і розважливо давати лад такій родині, утримувати, дбати про кожного члена її, усе більше переконувався, що тільки в нашому народі виростали і формувалися своєрідні типи батьків-педагогів, наділених традиційною народною мудрістю. Хоч і був він мені вітчимом, та від нього завжди відчував справжню батьківську ласку і любов.

Отож нас усіх було дев'ятеро. Коли проводився державний перепис населення, до нас прийшли урядовці і довго випитували, кого і як записати. Важко їм було розібратись. Моя мама в присутності усієї родини тим урядовцям пояснила: "То є його діти, а то є мої діти, а то є її діти, а то є наші діти". Чи щось зрозуміли вони з цього? Я бачив, як ті урядовці виходили з хати, похитуючи головами.

Родина була велика і господарку мала чималу. А от поратися біля неї доводилося лише батькові, мамі та Марцелі. "Робоча" сила підростала. І хоч кожний мав конкретне завдання, даремно хліба не їв, але обробити поле, зібрати врожай, звичайно, своїми силами ми не могли. І техніки тоді ж практично ніякої селяни не мали. Тому як наставала весна, треба було шукати в селі помічників. Коли нам з Казимиром виповнилося по десять літ, то мама або тато посилали нас до знайомих людей запитати, чи б не прийшли вони до нас попрацювати.

На 30 моргах поля сіяли збіжжя, а також багато садили картоплі, буряків, моркви, вирощували й цукрові буряки. Щоб обробити посіви, наймали кількох односельчан, які були зайняті в нас аж до пізньої осені. Вони приходили перед сьомою до нас, снідали, а відтак їхали чи йшли у поле. Їх годували обідом і вечерею за одним родинним столом. Батько й мати старалися якнайкраще обходитися з нашими робітниками, платили їм значно більше, ніж інші господарі. Тому ці люди трималися нас.

Найбільшу радість нам, малечі, приносило закінчення жнив. Батько мав кінну жниварку, якою косили ячмінь, жито чи пшеницю. За нею йшло із десять жінок, які в'язали скошене збіжжя в снопи. Жнива тривали два-три тижні. Як весь лан скосили і поскладали у полукіпки, то вважали, що їх закінчено.

Існувала традиція: в останній день жнив батько по обіді їхав до Тартакова, купував бочку пива, кілька пляшок горілки. Мама і Марцеля залишалися вдома з обіду, готували велику вечерю. Наші робітниці і робітники в полі закінчували складати пов'язані снопи у полукіпки; з колосків робили один великий і кілька малих вінків. А в надвечір'я вирушали з піснями в село. Йшли до нас, де на них вже чекали господар і господиня. Женці віншували їх, поздоровляли із закінченням жнив і вручали сплетені вінки. Батько запрошував всіх за столи. Починалася весела забава. Люди частувалися, співали веселих пісень, жартували, тішилися, що впоралися з серйозним хліборобським обов'язком. Іноді тривала така забава аж до ранку. Відзначали свято обжинків у нашій родині щороку.

У полі збіжжя у полукіпках стояло тиждень-два, залежно від погоди. Потім снопи звозили і складали у скирти. Обмолочували збіжжя після закінчення усіх робіт у полі. Використовували для цього примітивну молотарку, яка приводилася в дію за допомогою усім відомого "кірата". Тут батькові головними помічниками були ми. Влодик переважно гонив коней біля кірата, а ми розв'язували снопи і подавали батькові. Наступного дня чистили збіжжя, млинкували. І тут ми також допомагали. І хоч ця робота виконувалася в ту пору, коли йшли заняття в школі, а їх пропускати заборонялося, ми жодної хвилини не затримувалися, спішили додому, розуміли: треба допомагати рідним.

У 1936 році кілька заможніших перв'ятицьких господарів до спілки купили велику механізовану молотарку. Думку таке зробити подав батько: він і їздив домовлятися Ця машина стала дуже у пригоді селянам. Нею не тільки обмолочували снопи, а й чистили зерно. Відразу ж після жнив по черзі кожен з полукіпок обмолочував усе зібране. За день нею вдавалося зробити стільки, скільки "кіратовою" молотаркою за цілий місяць. Правда, треба було подбати про належну обслугу, замовити додатково п'ятьох-шістьох робітників.

Ще одним колективним промислом стало відкриття місцевої цегельні. Того ж таки року в урочищі "Божанка" обладнали випалювальну піч, а глина там виявилася доброю, роздобули форм і за сезон випалювали кілька десятків тисяч штук цегли. З неї вдалося нашим батькам збудувати добротну стайню.

Друга половина 1930-х рр. відзначилася пожвавленням українського економічного й політичного життя. 1936 р. о. Карло Давидович урочисто посвятив новозбудоване приміщення кооперативи, яка замінила давнішу жидівську корчму з крамницею. Під час тої імпрези Іван Боліжук вивісив на будинку синьо-жовтий прапор, а ще голосно заявив: "Скоро настане час, що наш національний стяг замає в столиці України Києві". Два польські поліцаї, які були присутні при тому, зовсім не зреагували на той виступ. Це дуже здивувало наших людей.

Кооператива швидко набирала ваги в селі. Тут український селянин міг придбати все, що йому потрібно було до хати чи господарки. Спочатку дехто з людей орієнтувався і далі на жидів-посередників, та скоро поширився клич "свій до свого по своє", і українці стали все більше гуртуватися, не давали себе ошукувати. Якщо до того посередниками між господарем і переробними підприємствами були здебільшого жиди, бо саме вони закуповували худобу, свиней, збіжжя, то тепер ті функції перебирала українська кооператива, філія "Маслосоюзу". Тут з ним обходилися чесно, допомагали налагодити різні справи. Раціональному веденню власної господарки селянин міг навчитися на вишкільних курсах, які проводила філія товариства "Сільський господар". У хаті-читальні "Просвіти" були номери часопису під тою ж назвою. Очолював сільську організацію цього товариства Василь Буцько, а до наглядової ради входили Гаврило Пасіка Петро Сідь та інші.

Були у селі гуртки "Світ дитини" та "Молода Україна", їх проводили чоловік і жінка Горішні (на жаль, їх імен не пригадую). Якось в село зненацька заскочило кілька польських поліцаїв на чолі з офіцером і відразу ж пішли до будинку, де жило це подружжя. Люди бачили, як їх забрали до Сокаля. Що сталося з ними, ніхто не знав. Однак всі здогадувалися, що арешт цих українських патріотів, а перед тим ще інші провокації в читальні "Просвіти" – справа рук польського осадника Кавульки. Немало прикрого зробив він для моїх односельчан.

Двома найважливішими осередками духовного життя молоді Перв'ятичів були, як і в кожнім галицькім селі в ті часи, церква і школа. Про роль церкви в моєму вихованні вище я вже згадував, тут же зупинюся на освітянському факторі. Отже, з Казимиром ми одночасно пішли до школи, де нашими учителями були подружжя Капустяків.

Школа розташовувалася у дерев'яному будинку, де дві кімнати призначалися для навчання шістьох класів, другу частину будинку займали вчителі. Пан Спиридон Капустяк був українцем, а його жінка – полькою. Знала українську мову, викладала у перших класах. Із чоловіком говорила польською, а він відповідав їй українською. Мали одну дочку, яка називалася Марією. Кликали її Мусею.

Учитель був свідомим і активним українцем, багато допомагав у роботі читальні "Просвіти", аматорському гуртку, кооперативі, молочарні. Розповідали, що він 1926 року з власної ініціативи відзначив 10-річчя з дня смерти Івана Франка. Люди у Перв'ятичах шанували Капустяка.

Вчили нас Капустяки до 1939 року, а після закінчення навчального року вийшли на пенсію і виїхали із села. Про-їх подальшу долю мені нічого не відомо.

У червні 1939 року ми з Казимиром стали випускниками нашої сільської школи, закінчили шостий клас. А восени мали вчитися у семирічці в Тартакові. До тої школи ходило багато дітей з довколишніх сіл, де переважно були п'яти-шестикласні школи. Після закінчення семирічки можна було поступити в четвертий клас гімназії або на вчительський курс семінарії.

Пригадую, як ми з Казимиром в останній день серпня прийшли в Тартаківську школу. Тут нас прийняв учитель-поляк. Розмовляли з ним польською мовою. Навчання у цій школі велося саме цією мовою. Учитель записав наші прізвища до журналу, а потім показав нам класну кімнату, де мали третього вересня сісти за парти.

І звичайно, два малі хлопчаки, які весело (залатвили ж свої справи гонорово!) поверталися сільською дорогою до Перв'ятич, не думали, що вже завтра, першого осіннього дня, будуть перекреслені всі їх надії і мрії, що почнеться жахлива пожежа Другої світової війни, за роки якої в їх долі будуть внесені такі негадані корективи. Прийшли ми додому в гарному настрої, розповіли мамі і, як завжди бувало, взялися допомагати по господарці.

Не пригадую, хто приніс до хати сумну і страшну вістку. Здається, тато, коли повернувся з Тартакова, прийшов до хати і вимовив: "Війна". Розповів, що вдалося йому почути в містечку, що забирають рекрутів до війська, що поляки панікують, збирають манатки.

Отак у перші дні вересня розвіялися наші з Казимиром мрії навчатися у Тартаківській школі. Війна принесла дуже багато лиха. Забрали до війська моїх дядьків Миколу та Степана. Останній перебув якийсь час у Львові, скористався сум'яттям, утік додому і два тижні переховувався в селі. А от дядька Миколи ми не дочекалися. Куди подівся, ми довго не знали, аж навесні наступного року прийшла картка, де він повідомляв, що знаходиться в німецькому полоні. До тої поштівки була приклеєна маленька фотографія дядька.

23 вересня через село пройшли "визволителі" – якась механізована частина Червоної армії. Від непогоди дорога настільки "розкисла", що проїхати було важко. А коли по ній рушили совєтські "полуторки" та "зіси", то вони застрягали аж до бортів. Тоді бійці зіскакували і бралися за лопати. Ми, хлопчаки, допомагали їм випихати машини з болота, а за це одержували по кілька жменьок "крупки", чи точніше махорки, дрібно порізаних стебел тютюну. Махорку видавали солдатам. Загорнену в хусточку "крупку" я приносив татові, бо купити цигарок чи тютюну не вдавалося.

Після військових хлинули різні комісари й пропагандисти, які мали запроваджувати совєтську владу, вчити наших людей жити по-новому. Вони поділили селян на бідняків, середняків і куркулів. Робилося це для того, щоб сіяти ворожнечу серед людей, щоб легше їх одурманювати. Наша родина стала куркульською, бо за мірками нової влади до таких відносили всіх, хто мав більше 10 моргів поля.

У жовтні в Спасові відкрили семирічку. Розташувалася вона у фільварку пана Романовського, який утік. Але нас з Казимиром до сьомого класу не взяли, бо ми діти "куркуля". Чергове розчарування. Мама бачила мої переживання, розуміла, що я мав нахил до науки, підтримувала мене. І в цій ситуації її практичний розум знайшов добрий вихід. Вона домовилася з кравцем Савкою Піщаком, щоб взяв мене до себе учнем. Здається, та наука обходилася за невеликі гроші та взаємні послуги.

Щоб не байдикувати, я брав уроки життєвої практики. Як багато з того, що вдалося тоді взяти, згодилося мені згодом. Як часто з вдячністю згадував я мудрість моєї дорогої матусі.

Мій учитель служив у кавалерійській частині польського війська. Видно, розташовувалася вона десь на наших теренах, бо йому вдалося натягнути додому різного військового одягу, правда, трохи подертого, обшарпаного. Отже, матеріалу для практичних занять не бракувало. Був і відповідний інструментарій. У перші дні я вчився орудувати голкою, потім почав пришивати латки на тих подертих військових штанях, котрі лежали на стриху багато років. Мій майстер вранці давав мені завдання, а відтак в обід перевіряв мою роботу, показував, як виправити те чи інше упущення, і залишав мене самого аж до вечора. Тоді знову перевіряв, розповідав, показував і на тому робочий день закінчувався.

До Піщака на науку я ходив цілу зиму і весну. За цей час навчився дещо шити сам на машинці. Швейну машину ми мали вдома, то я багато чого потім пошивав.

Весна 1940 року принесла нові неприємності: нас зробили "середняками", тобто відібрали значну частину землі. І хоч її віддали декому з близьких та добрим сусідам, та це не полегшило удару, завданого татові: він дуже підупав у силі, загризся. Для нього така несправедливість була не зрозумілою. До нього, чесного і сумлінного трудівника, який усе своє життя пов'язав із працею на власній землі, не мислив собі іншого існування, не доходило, як таке можуть робити люди, що галасують про якусь справедливість, рівність. Свавільне вилучення землі (а в нас забрали більше 20 моргів), придбаної на гірко зароблені гроші, окроплені власним потом, було кровною образою, навіть наругою над його християнськими віруваннями. Батькові, хоч і бував він у кількох європейських країнах, важко було збагнути суть більшовицького варварства. Та то були тільки початки, усі жахіття тоталітарної системи прийшли згодом.

Як тільки настали погожі дні, люди стали виходити у поле, та не було у них того настрою до роботи, який панував раніше. Їх легко можна було зрозуміти: хто хоче обсівати й обробляти чуже поле. Та зналися між собою, тому й працювали докупи, аби чуже око бачило, що куркуля вже немає. Багато поля цього року стояло пусткою. У жнива також зібрали гуртом хліб, обмолотили. І тут про себе нагадали "визволителі": понакладали на селян великі контингенти. Відібрали в нас для потреб своєї "соціалістичної країни", яка, за брехливою пропагандою, нібито купалася в розкошах і достатках, значну частину зерна, визначили скільки курей, яєць, молока, масла, м'яса маємо здати через сільраду. По селах роз'їжджали погоничі: давай, давай, давай!

По жнивах з'явилися у Перв'ятичах й особливі агітатори, які стали переконувати галицького селянина-господаря, що єдиний шлях до квітучого життя для нього у колгоспі, що тільки там манна небесна буде сипатись на нього. Не встигли натішитися земельними ділянками навіть ті, хто їх одержав від "визволителів" за рахунок "розкуркулення". Мали саме вони показати приклад в організації колгоспу. Хоч люди опиралися, бо знали, до чого це приведе, агітатори напирали, переконували, шукали з-поміж селян таких (а це були здебільшого відомі ледацюги або п'яниці), які б стали заводіями. Видно, не вистарчило більшовицьким агітаторам часу, щоб у 1940 - 1941 роках довести свій задум до кінця: колгосп у Перв'ятичах не вдалося організувати.

Восени, як почалося навчання у Спасівській школі, нам передали, що можемо йти до сьомого класу. Виявляється, ми вже стали дітьми "середняка", отож дозволялося відвідувати совєтську школу. Ми з Казимиром скористалися з цієї нагоди, хоч якимось чином поповнити свої знання. Директором школи працював місцевий учитель Олександр Хмара. Він викладав німецьку мову. У 1943 році добровільно вступив до дивізії "Галичина", служив у ранзі поручника. Помер у Канаді в 1970-х роках.

Педагогічний колектив школи складався переважно з учительок, які працювали у колишніх польських школах, а також з кількох східнячок. Вони приїхали ще на початку 1940 року. Учителі ставилися до учнів дуже прихильно, навіть занадто. Особливо запобігали вони перед переростками. Так, у сьомому класі були учні, декому з яких виповнилося по 17-20 років. До науки не всі мали належний кпин, тягнули якось воза, аби дістати свідоцтво. Учителі до таких відвертих "туманів" ставилися не лише поблажливо, а й намагалися їм служити. Я потім здогадувався, у чому полягала причина такого ставлення. Виявляється, серед них могли бути синки комуністів чи совєтських активістів, яких, недай Боже, скривдити. А ще при новій системі шкільництва, де також були планові завдання і зобов'язання, за погані оцінки винили не учня, а вчителя. І тому він змушений був кривити совістю, закривати очі на тупість учня, виставляти йому добрі оцінки і переводити до наступного класу. Так мені, чотирнадцятилітньому хлопчині, довелося зазнайомитися із принциповими засадами "совєтського народного образованія – самого демократіческого в мірє", як заявляв прибулий до нас із району інспектор.

Отой "тоталітарний демократизм" наші селяни відчули під час галасливих виборчих кампаній, які перетворювалися у примітивні шоу, бо обирали тільки тих, кого давно відібрали партійні бонзи. Та особливо проявився він, той "демократизм", тоді, коли совєтська влада стала розгортати боротьбу з класовим ворогом, тобто національно свідомим українцем, добрим господарем, чесним трудівником. Такі люди заважали проводити колєктівізацію, грабувати нашу землю.

Восени 1940 року почалися перші арешти. По селах забирали усіх, хто сидів у польських тюрмах. Якось серед ночі нас побудив стук у двері. Мама відчинила, була третя година. У сіни зайшло кілька озброєних червоноармійців і голова сільради. Ми полякалися, думали, що прийшли за нами, будуть вивозити. Тоді голова сільради попросив батька запрягти коней і послати когось із хлопців відвезти родину нашого сусіда Семена Цингалюка на станцію Івановичі. Ми знали, що Семена заарештували ще восени, він сидів у відомій в'язниці "Бригідки" на Городоцькій у Львові. Не був ні куркулем, ні навіть середняком, навпаки, за совєтськими мірками його по праву називали бідняком. Чесна, трудяща людина, яка нікого не кривдила.

Казали, що Цингалюка забрали начебто за те, що під час австро-русскої війни він був у військовій польовій жандармерії. Згадували інший випадок, який міг стати причиною його ув'язнення. Якось у ліску знайшли труп жида, який у Тартакові торгував сахариною. Як сталося це мордерство, ніхто не знав. Хоч польська поліція його заарештувала, та суд визнав Цингалюка невинним, бо справді ніяких доказів вчинення ним цього злочину не було. Люди здогадувалися, що, коли прийшла совєтська влада, жиди згадали про той випадок; енкаведистам цього цілком вистачило, щоб поламати життя Цингалюку і його родині.

Того ранку Семенову жінку Теодору, дочку Марію і трирічного сина Романа з невеликим домашнім скарбом ми з сумом провели у невідоме. Жаль огортав наші дитячі серця. Та чим допоможеш?

Пізніше я довідався, що енкаведисти замордували Семена у тюрмі в останні дні червня 1941 року як утікали зі Львова. Його жінка померла в Сибірі. Дочка і син повернулися до рідної хати після війни. Та їм обом не пощастило в житті. Марія важко захворіла і померла в 1970-х роках у молодому віці. Роман трагічно загинув під час вакацій на Дністрі. Отака доля судилася цій простій селянській родині, виною якої було лише одне – як і сотні тисяч галичан, вона хотіла чесно жити на своїй рідній землі.

З Перв'ятичів того року вивезли лише одну родину. А от із сусіднього Спасова відправили в Сибір вісімнадцять. По селах люди були налякані совєтською владою, остерігалися у розмовах сказати зайве слово. Відчували, що сексоти про все повідомляють енкаведистам, партійним зверхникам.

Однак відчувалося, що почувають себе "визволителі" на нашій землі не дуже впевнено. Вже наприкінці 1940 року розпочалося будівництво великої оборонної лінії на Західному Бузі, по якому проходив кордон. Навіть Сокаль був поділений рікою навпіл, і західна частина міста знаходилася під німцями. Весною 1941 року люди все більше і більше говорили про наближення війни між большевиками і нацистами. "Визволителі" вже не приховували своєї підготовки до такої війни. Вони нагнали багато цивільного населення під кордон з багатьох сіл Львівщини, були навіть з-під Бродів. Копали окопи.

Заняття в школі закінчилися наприкінці травня. Ми з Казимиром щодня ходили на окопи. Нам солдат відміряв норму, і ми копали. Наглядачі лише підганяли. Якогось дня ми побачили на нашій стороні німецького літака і запитали у червоноармійця, що це має означати, коли чужий літак кружляє над нами. Той якось навіть байдуже відповів: "Будєт война".

Йшло до чергової кривавої веремії. У суботу, 21 червня, повертаючись додому, в Тартакові в крамниці купили невеличку плящинку горілки, щоб у надвечір'ї біля нашого ліска відзначити закінчення роботи. Як завжди трохи повеселилися і розійшлися, коли місяць освітив поляну. Було напрочуд зоряно, безхмарно. Ми вирішили в неділю вже не йти на окопи (обіцяли нас замінити наші мами). Совєти гнали людей на ці роботи і в свята, і в неділі, казали: "Робота без виходних. Родіна требуєт жертв".

Допленталися до свого горища і досить швидко поснули. Нараз через кілька годин глуха канонада, вибухи збудили нас. Я спочатку подумав: гроза. А коли виглянув у повітку, на небі – ні хмаринки. На подвір'ї вже метушилися наші родичі. Я почув мамин голос: "Кажу тобі, що то війна".

Незабаром усі зібралися. Мама наказала нам виносити все цінніше із хати до льоху. Ми всі дружно працювали аж до світанку.

А вранці побачили артилерійську батарею в садку нашого сусіда. Вояки вирубували молоді деревця, закривали ними гармати, хоч таке маскування мало допомагало. Та хіба хтось думав про якийсь сад, коли вже ріками лилася кров, коли тисячі трупів вкривали сільські дороги.

Червоноармійці утікали. У збіжах, коли верталися з Казимиром додому, побачили велику групу вояків у пшениці біля дороги. Пригадую, як вони просили води. То були наші хлопці з Волині, які служили у Тартакові в піхотній частині. Як ми прибігли до нашої хати, розпочалася сильна стрілянина, і, звичайно, ми не змогли віднести їм води.

Уся родина сиділа в льохові. До нас прийшли сховатися сусіди. Раптом з вулиці хтось крикнув: "Йдуть за кіньми"! Батько схопився зі стільця і вже хотів вийти, як йому дорогу заступила мама. Вона зрозуміла, чим усе могло б закінчитися. А тим часом той же голос із вулиці повідомив, що вони звернули до сусіда Івана Яремка (його називали Американом, бо ще по Першій світовій війні він повернувся із заробітків з-за океану). Знову хтось повідомив, що стріляють, певно, в сусідів біда. Нове повідомлення – вояки ведуть молодого огира, якого, а ми це знали, сусід ще не запрягав. На подвір'ї нікого з Яремків не було. А необ'їжджений красень буланий налякався незнайомців, дуже пручався, за що й поплатився життям, його застреленого ми побачили наступного дня.

У понеділок уранці було дуже сонячно. Ми всі вийшли з льоху і стояли в подвір'ї. Не зчулися, як вулицею прогуркотіло авто з німецькими вояками і зупинилося. Солдати швидко пострибали – і до нас. Почали скидати шапки з голов чоловіків. Виявляється, в такий спосіб шукали червоноармійців.

Кілька фриців кинулося до мами з галасливими: "Матка, яйка, масло, курка!.." Мама принесла із хліва трохи яєць, масла в нас не було, а на курку чекати не мали часу, бо спішили.

Усі зрозуміли, що німці погнали "визволителів" на схід. Через село посувалися частини вермахту. Біля дідової хати застряг великий німецький танк. Тато, Казик і я вирішили подивитися, що там робиться в діда й баби. Як тільки підійшли, то обслуга примусила нас відкопувати танка. При цьому нагодилася сусідка Палажка Бойко, яка попередила, що німці дуже стріляють людей, назвала багато прізвищ. Ми зрозуміли, що несподівано опинилися у великій небезпеці й шукали зручного моменту, щоб втекти від німців. Коли ми трохи відкопали танка, німці взялися накладати гусеницю. Скориставшись їх зайнятістю, ми спритно щезли. І дуже добре зробили.

Виявляється, перші німці, які входили у село, були п'яні. Видно, їх для хоробрості добряче заправили шнапсом, а набоїв їм не бракувало, росіяни швидко змоталися у східному напрямку і німецька солдатня напідпитку влаштовувала "полювання" на чоловіків. Стріляли в кожного. А ще їх розлютив такий випадок. Коли колона входила у село, на коні попереду їхав офіцер (видно, командир). Він упав від пострілу, що пролунав з густої липи. Виявляється, там серед листя заховався політрук, перебраний у цивільний одяг, який і відкрив стрілянину з пістолета. Німці вмить розправилися з цим горе-вояком. Його вигляд накликав підозру на всіх місцевих чоловіків.

Того дня від куль окупантів полягли у Перв'ятичах двадцять два чоловіки і одна жінка. Найбільше горе прийшло в родину Семенюків із Вапєрні: були вбиті батько і старший син, поранені мати й дитина.

Знайшли убитим і мого вчителя – кравця Савку Піщака. 1940 року його мобілізували до Червоної армії і забрали до Корчина, де в колишньому фільварку квартирувала військова частина. Як почалася заворуха, він з Семеном Дещицею, чоловіком моєї тітки Марти, і ще кількома земляками втекли із частини й подалися до рідних. По дорозі зупинилися в с. Андреївці в наших родичів Новосадів. Їх переконували, щоб тут, у безпечному місці, перечекали, поки перейде фронт далі, та хлопці не послухали доброї поради. Певно, напоролися на німців. Піщака убили на місці, інших відправили у табір для полонених біля Перемишля.

Я був на похороні Савки. Жаль стискав серце, коли дивився на двох дівчаток-крихіток, яких осиротила жорстока війна.

Семен Дещиця також загинув з голоду в німецькому полоні. Тітка Марта вийшла за нього заміж 1937 року. Вона довгий час працювала у молочарні. Семен був добрим муляром. Вони збудували гарну хату. У них народилася дочка, коли Семена забрали в Червону армію. У березні 1943 року захворіла дитина і померла, а через два місяці не стало і моєї тітки. Це ще один ужинок тієї війни.

Та перші два дні (понеділок і вівторок) початку цієї кривавої бійні були жахливими для села. Гора трупів. Чоловіки їх звозили і звозили на сільське кладовище, понад 200 вояків червоноармійців, молодих українських хлопців, переважно з Волині. Їх поховали у спільній великій могилі.

Мій дядько увесь понеділок робив домовини. А у вівторок усім селом провели в останню путь двадцять двох своїх односельчан, які впали невинними жертвами нового окупанта. Старенький отець Давидович мусив над кожним відправити панахиду. Наслухався він розпачливих ридань, надивився на жіночі й дитячі сльози. Від гіркої розпуки не витримало його добре пастирське серце: інфаркт тут же, на кладовищі. І отець Карло також став жертвою тої страшної воєнної веремії, яка розгорталася все сильніше й сильніше.