Дата публікації допису: Aug 16, 2012 9:42:30 PM
Михайло Пухта – Голова об'єднання українців Коломийщини,
переселених з Польщі
Вісник Любачівщини №11, Львів – 2004. – 96 стор.
У Польщі почали готуватися до відзначення влітку річниці події, яка у польській історичній пам'яті має назву «Волинська різанина». Тоді, у війну, гітлерівська Німеччина і сталінська Росія робили все можливе, щоб посіяти ворожнечу між поляками й українцями, знищити національно-визвольний рух в Україні й мати змогу знов окупувати Західну Україну.
Тут доречно згадати про виселення українців з Закерзоння, де вони були не колоністами, а корінним населенням. Тому українці не хотіли покидати своїх рідних земель, нажите їхніми батьками майно. Щоб залякати українців, польські шовіністичні банди за підтримкою влади й «совєтської» адміністрації вдалися до масових убивств.
Наведу приклад масового мордування українців у селі Пискоровичах на Ярославщині. До зубів озброєна польська банда оточила село й оголосила зібратися людям у школі нібито з приводу переселення. Коли люди зібралися в школі, по них стали стріляти з кулемета, автоматів, колоти багнетами. Тоді вбили 630 осіб, серед них були й діти.
У моєму селі Дубровиця, що біля міста Лежайська, на моїх очах убили маму, трирічну сестричку Марійку і всю родину Михайла Данильця, навіть маленьких близнят у колисці.
Тієї ночі в селі було вбито 18 осіб, у тому числі священика Миколу Добрянського. Подібні масові вбивства українців поляками скоєні в селах Павлокоми, Завадки Морохівської та в інших селах, містах.
Чим пояснити інстинкт поляків масово вбивати невинних людей? Адже українці проживали не тільки в Польщі, але й у Чехії, Словаччині, Румунії, Угорщині... Там їх не вбивали, не висилали. Полякам так сподобалося вбивати українців, що вони повторили це з євреями.
Так, на початку липня 1946 р. в Кельцах вони вчинили погром євреїв серед білого дня. Тоді загинуло 42 євреї. Польський уряд не раз просив вибачення в єврейського народу й у держави Ізраїль.
І чомусь в Польщі ніхто до цього часу не збирається перепросити за масові вбивства українців у Закерзонні, за завдану їм моральну й матеріальну кривду. А чомусь вимагають вибачення України за волинську трагедію, яку поляки започаткували.
Після виселення українців з Закерзоння в Україну в Польщі влітку 1946 року залишилося понад 150 тисяч українців. Щоб остаточно покінчити з українством, польський уряд розробляє в таємниці операцію «Вісла». Під час цієї операції протягом 1947 року з допомогою військ і поліції українців насильно депортовано на західні і північні землі, які після війни відійшли до Польщі. Військо гнало людей під конвоєм разом із худобою, як злочинців, і доставляли в спеціальні місця. Там завантажували у товарні вагони разом з худобою й везли. Поселяли їх у колишні німецькі села, в хати, вже пограбовані поляками.
23 квітня 1947 року політбюро ЦК ПОРП ухвалило створити для українського населення так званий центральний табір праці в Явожно. У цей табір відправляли свідомих, освічених українців. Тут опинилися українські лікарі, вчителі, інженери і навіть 22 греко-католицькі і 5 православних священиків. Через табір Явожно, філію колишнього німецького концтабору «Освєнцім», пройшло 3936 в'язнів.
Про знущання в таборі розповів в'язень, греко-католицький священик С. Дзюбина в книжці «І стверди діло рук наших». Ось що пише отець Дзюбина: «Я сам бачив, що в'язні часто йшли на слідство на власних ногах, а поверталися несені на ношах, такі були скатовані. Щодо голоду табір у Явожно був гіршим від німецького «Освєнціма». Робилося це тому, що ми, українці, не мали власної держави, на державному рівні нас ніхто не боронив. Тому взялися за зброю, в тому числі й на Волині, щоб боронитися від польського бандитизму. Були й відплатні акції. Перед польськими українцями за ці знущання ще донині ніхто з поляків не попросив вибачення. До сьогодні деяких поляків мучить те, що українці не мовчали, коли їх винищували, а взялись за зброю для самозахисту».
На Волині відбулося подібне: польські колоністи майже поголовно пішли в 1943 році на співпрацю з німцями та більшовиками і почали винищувати активістів-українців. Українське підпілля неодноразово намагалося зав'язати контакт з польськими організаціями, однак ті не погоджувалися на співпрацю з «зрадниками Польщі» й «бандитами». Після цього почалося взаємне винищення. Оскільки українські сили на Волині були сильніші, то Армія Крайова й ті, хто її підтримував, зазнали нищівної поразки. Полякам довелося відступити.
Головнокомандувач УПА Василь Кук стверджує: «Якби поляки ставилися до ідеї української державної незалежності лояльно, ніхто б їх не чіпав, як не займали представників інших національностей».
Тож в польському суспільстві винних за волинську трагедію потрібно шукати в природі злого духа в ставленні до українців, до їхньої боротьби за власну незалежну державу, а не обзивати тих, хто на рідній землі боронив себе, «різунами». Кожен народ на своїй землі має право боротися з окупантом. Польща якраз у Західній Україні виступала окупантом, навіть гірше, бо порушувала правила окупаційного режиму щодо прав українців. Напрошується висновок: якщо ти винен, то не ставай у позу ображеного чи скривдженого.
Як у такому становищі слід чинити? На мою думку, полеглим ми повинні віддати честь і про них пам'ятати. Однак якщо це робити в ритмі річниць, то ми можемо змалювати фальшиву картину польсько-українських взаємин. Потрібно створити такі умови, щоб нащадки волинських поляків мали право віддавати шану своїм рідним і співвітчизникам, убитим там українцями. Таке право повинні мати нащадки жителів Пискорович, Павлокоми, Чавадки Морахівської та інших сіл, де вбивцями свого часу були поляки, щоб все це відбувалося без ворожнечі, зі співчуттям одне до одного.
Наведу живий приклад. Так, об'єднання українців Коломийщини в 1995 році в с. Дубровиці встановило пам'ятний хрест біля могили священика Миколи Добрянського, убитого в 1944 році поляками, з написом «Вічна пам'ять невинно загиблим українцям сіл Дубровиці і Слободи», а внизу занесено 46 прізвищ і напис «Від співвітчизників з України». Цей пам'ятний хрест з нержавіючої сталі стоїть і понині, біля нього польський ксьондз з поляками 1 листопада відправляє панахиду, на могилу й біля хреста кладуть квіти, запалюють свічки. Це якраз приклад цивілізованого підходу до трактування трагічних подій. Подібне повинно бути й на Волині, якщо цього забажають поляки, але без відзначення трагічних подій на державному рівні, тим більше вибачення керівників України і Польщі.
Хай правдиво ці події висвітлять історики. Є самостійна держава Польща, є тепер і навіки незалежна держава Україна. Відносини між ними повинні бути дружні, на взаємовигідній основі. А між українцями і поляками не місце ворожнечі, а повинна бути взаємоповага й порозуміння.