Дата публікації допису: Aug 02, 2014 11:13:11 AM
Конотопська битва 1659 року. Збірник наукових праць. Київ – 1996.
XVII ст. навічно яскраво вирізнятиметься в історії Української Держави. Особливий устрій Козацької Християнської Республіки, знаної у всій Європі і світі, спричинив поступ багатьох духовних, правничих і духовних феноменів, які й нині нам є доброю опорою, а відтак потребують пильного вивчення та осмислення.
Козаки справді високо цінували православну віру, про що ми маємо досить свідчень, наприклад, у знаменитих літописців козаччини академіка Д.І.Яворницького, О.М. Апанович та ін. Згадаймо, як це було закріплено у одній з перших у світі Конституцій українського гетьмана Пилипа Орлика, яку згодом було прийнято на козацькій Раді 5 квітня 1710 року. Першим же пунктом у ній ішлося про «святу православну віру східного сповідання», але козаки й духовенство України ніколи не схвалювали підкорення Української Церкви Москві (ст. 13).
Тепер, коли спадають апологетичні шати з акту «возз’єднання України з Росією» трагічного 1654 року, стають відомими факти масового спротиву козаків, особливо духовенства, тому «возз’єднанню». «Але митрополит і печерські люди все ж до присяги (Московському цареві. – С.З.) не з'явилися... – пише сучасний дослідник з Київського університету В.І.Ульяновський. – Однак Сильвестр Косів (митрополит Київський – С.З.) і київське духовенство були непоодинокі у своєму спротиві. Відмовився присягнути знаменитий полковник Іван Богун та кошовий запорозького козацтва легендарний Іван Сірко... Не склали присяги Кропив'янський, Уманський, Гадяцький, Брацьлавський полки, де московських урядовців побили киями... «Між простими людьми виникли значні заворушення, – свідчив сучасник тих подій, чорнобильський протопоп Атанасій. – І серед тієї України стався розкол». Який, як бачимо, не загоївся й досі, бо ж ніякого «возз’єднання» не було.
Адже так звана Переяславська угода є фікцією, легендою. На ній, як це вже добре прояснили дослідники, не було складено чи підписано жодного документу!
Та й як можна було «возз’єднати» те, що ніколи єдиним цілим не було. Загальновідомо, що після розпаду Київської Руси формування Московської держави йшло шляхами зовсім відмінними від українських. А тому можна, в основному, погодитися з професором Ю.Мициком, що союз України й Росії був насамперед військовим, а відтак «відбулося об'єднання двох держав (Росії і України) у своєрідну конфедерацію».
Я ж думаю, що все-таки це було не об'єднання, як того бажав Б.Хмельницький і старшина, а «приєднання» України до Росії, оскільки гетьман і старшина склали присягу цареві, а натомість же отримали лиш усні запевнення царських послів про збереження прав і вольностей України.
Зрозуміло, що ці права порушувалися, особливо по смерті Б.Хмельницького. І вже «1659 року Україну, точніше її частину – Гетьманщину, царський уряд перетворив на автономну одиницю в складі Російської імперії, що й закріпили «Переяславські статті» 1659 року» (Ю.Мицик). Саме в цих статтях, підсунутих московськими послами Юрасю Хмельниченку, вперше ставиться вимога, щоб Київський митрополит підлягав Московському Патріархові. Що ці 14 статей фальшиві й не були «Статтями Богдана Хмельницького» ще 1889 року довів російський дослідник-архівіст П.Шафранов.
Мотиви штучного впровадження Переяславської легенди, особливо після остаточного подолання спротиву гетьмана Мазепи, яскраво охарактеризував український історик й ідеолог українського монархізму Вячеслав Липинський (1882 – 1931): «Як Люблинська Легенда в Польщі, так само Переяславська Легенда в Росії ідеологічно і юридично спасла українську аристократію – по банкротстві її власної держави – від положення верстви завойованої, підбитої, рабської в державі чужій. Ці легенди і тут, і там дали нашій аристократії всі права і привілеї аристократії державної нації на тій підставі, що мовляв вона до тих держав сама, добровільно, без примусу пристала». Правдивість такого висновку засвідчена й новітньою історією, коли основна маса населення України була покріпачена радянською імперією, й лише керівна еліта скористалася плодами її рабської праці.
Боротьба за підпорядкування Київської митрополії Москві точилася понад 30 років! За гетьманства Самойловича обрано Київським митрополитом родича Самойловича єпископа Луцького Гедеона Святополка-Четвертинського. На Соборі було висловлено побажання підпорядкувати Українську Церкву Москві, але Собор такого рішення не прийняв. Супроти цього гостро виступило духовенство, яке розуміло, що залежність буде не номінальна, як від Константинополя, а реальна, але ні українська православна шляхта, ні козацька старшина не протестували. Так розділилися інтереси та переконання українського духовенства й державно-політичного керівництва. У жовтні 1685 року Гедеон з посольством прибув до Москви і в листопаді склав присягу на вірність Московському цареві та Патріархові. 1686 року Константинопольський Патріарх Діонісій зрікся зверхности над Київською митрополією, фактично продавши Церкву-доньку за «три сорока соболей і двісті червоних», про що йшлося в одному з листів Патріарха цареві. Неканонічність цього акту була визнана вже наступного року, й Собор Константинопольської Церкви покарав Патріарха Діонісія, позбавивши його влади.
Через 238 років правне положення Київської митрополії було перевирішене Вселенською Православною Церквою. 13 листопада 1924рокув «Патріаршому і Синодальному Канонічному Томосі», яким надавалася автокефалія Польській Православній Церкві, визнано, що «перше відділення від Нашого Престолу Київської Митрополії й Православних Митрополій Литви та Польщі, залежних від неї, а також прилучення їх до Святої Московської Церкви наступило не за приписами канонічних правил, а також не дотримано всього того, що було встановлено стосовно повної церковної автономії Київського Митрополита, який носив титул Екзарха Вселенського Престолу».
Таким чином, розкривається вся брехливість і підступність тверджень деяких нинішніх політиків і церковних діячів про Церкву «козацьких часів». Бо ж підпорядкуванням України Росії, а затим і Української Церкви Російській шляхом політичних інтриг, підкупів та військової сили, було знищено її як Церкву Національну, котра була небезпечна Російській імперії найперш у політичному відношенні.
Такою ж неправдивою спекуляцією є теза ієрархії УПЦ-МП, ніби Церква в Україні тепер «повертається до того стану, який був у Київській Митрополії до возз’єднання з Московським Патріархатом».
Щодо «возз’єднання», то це вже проаналізовано вище. Щодо мотивів приєднання, з приводу яких теж достатньо шельмувань типу: «Росія взяла під братську опіку менших братів своїх, захищала православну віру» тощо, пошлюся на безстороннього й милого серцю українофобів і ревнителів «единой и неделимой» експерта Фрідріха Енгельса.
Аналізуючи національні питання він дійшов висновку: «...Росіяни прагнули завоювати Царгород, царський город, так вони називають Константинополь на своїй мові. Потім багаті рівнини Малоросії збудили в них жадобу анексії». Отже, не «братські почуття» та «віра», а жадоба наживи штовхала до завоювань, і «Росія зовсім не вишукана у виборі засобів».
До речі, соратник К.Маркса також був упевнений в облудливості міфу спасіння «братів і віри». У листі Едуарду Берштейну, торкаючись проблеми «російсько-панславістського обдурювання, він писав: «Запитайте українських селян, яких Катерина також спочатку звільнила від «польського гніту» (приводом була релігія) тільки для того, щоби потім їх анексувати».
А головне, маємо пам'ятати, що Україна ніколи Царгородом завойована не була. Отже, юрисдикція Вселенського Патріарха була дійсно номінальною. Й інша справа – залежність від Москви, від якої була й є пряма політична залежність. Іще одна важлива деталь. Хоча, як зазначають деякі дослідники, «УПЦ на сьогодні вже фактично користується статусом автономної церкви», характерним є те; що визначення «автономна» не включено ні в назву, ні в жоден документ. І це не випадково! Обманюючи довірливих людей епітетами «самостійна і незалежна», РПЦ пильно стереже свої права. Адже існуючі автономні Сінайська, Фінляндська, Японська й Крітська Церкви визнані як автокефальні. Помісними Церквами Вселенського Православ'я, в тому числі перші три й РПЦ, як окремі церкви саме завдяки офіційному статусові автономії, незважаючи на те, що вони разом узяті набагато менші однієї УПЦ.
Тобто, там де справа торкається міжнаціонального визнання (так як із державами), негайно проявляється дійсний статус Церкви. На другому році після прийняття Україною Декларації про державний суверенітет до Києва прибула поважна делегація Вселенського Патріархату. Устами її глави, митрополита Халкидонського Варфоломея, вона «розвіяла сумніви щодо статусу УПЦ: «На території Радянського Союзу ми визнаємо тільки Російську та Грузинську Православні Церкви». Така оцінка цілком визначає роль УПЦ-МП в становленні Української Держави – вона є реакційною силою, котра перешкоджає Україні утвердитися в свідомості своїх громадян і міжнародної громадськості як самостійній Державі.
Тому, спираючись на досвід Вселенського Православ'я, його святі Канони та, найперше, звичайно, враховуючи свої духовно-історичні надбання, розпрямімося, знайдімо свої сили в своєму народі, тим пошановуючи і своїх предків та відвойовуючи свободи нам нині сущим і грядущим нащадкам.