Дата публікації допису: Aug 09, 2012 8:42:11 PM
Вісник Любачівщини №8, Львів – 2003. –96 стор.
Серце стискається до болю, коли в пам'яті виринає рідне село, село мого дитинства, село, якого вже нема. А перед очима – поле, ліси, луки, де ми дітьми малими пасли корів, допомагали батькам. Тепер там все поросло буйним лісом.
Село Монастир мало славну історію. Була в ньому читальня, школа, 70 хат, дві церкви – одна в Бучині, а друга на горі в кінці села, де тепер хрест і повстанська могила. Відпуст тут був на Успення матері Божої 28 серпня. До сих пір з'їжджаються давні мешканці в цей день на відпуст. Тільки тепер свято відбувається в Бучині в новозбудованій каплиці, прикрашеній старанням колишніх жителів цих сторін.
У Верхраті була велика церква святого Юрія. Туди ми ходили кожної неділі. Там сходилися на молитву люди з усіх присілків, що належали до гміни Верхрата. Присілків було 14: Мриглоди, Горай, Лози, Пріся, Луг, Завам’я, Дев'ятир, Занімиця, Лужки, Медвеже, Дагани, Ставки, Верховина. Усіх хат у Верхраті з присілками було 800, а залишилося з них тільки 70.
У пам'яті виринають окремі події. Ось ми діти біжимо дивитися до Нароля, йшла Червона Армія. Тоді з Монастиря забрали четверо осіб: Самейкого Миколу, Бугая Івана, Євасія Михайла, Прошинського Дмитра. З них троє повернулися, а Прошинський Дмитро, брат моєї мами, пропав безвісті.
Коли прийшли німці, знову забрали п'ятеро людей на примусові роботи до Німеччини: Лис Марію, Лищишин Марію, Лищишина Михайла, Довганя Михайла та Прошинського Івана (другого брата моєї мами). Лищишин Михайло та Довгань Михайло не повернули з Німеччини. Невідомо, що з ними сталося.
Не можу забути, як хоронили сорок повстанців, які загинули на Мриглодах. Тіла загиблих везли до спільної могили в Монастирі. «За нашу славну Україну поклали голови свої» – бринить у вухах пісня про цю трагічну подію, яку чула ще дитиною.
І бились завзято вони дві години
І вийшли у ліс за село.
Там впали за волю та славу України
Їх сорок тоді полягло.
У холодному березні 1945 року нашого села не стало. Його спалило польське військо. Люди з дітьми та худобою ледве втекли до лісу. Звідси бачили, як пішло з димом усе, чого доробилися за своє життя. Повернулися люди вечером на згарище. З 70 будинків вціліло тільки 30: у кого хата, у кого хліб або стодола. Люди залишилися без шматка хліба. Не було чим кормити корів. Розпачливо плакали матері й діти, котрим довелося жити під голим небом. Сімнадцять осіб загинуло, когось убили, а дехто згорів або задихнувся димом.
Ще рік ми прожили більше в лісі, ніж у селі. Одні другим, чим могли, допомагали. У 1946 році почалося переселення в Україну. Нас забирали з поля, з лісу, хто де був у цей час і гнали 10 км до станції Дев'ятир, де вже чекав поїзд. Людей загнали на голі платформи з коровами. Три дні везли нас на Львівщину, Тернопільщину. Наша родина, батько, мати, четверо братів і я опинилися в Гримайлівському районі Тернопільської області. Там я закінчила 7 класів і поїхала до Львова на роботу. 20 років працювала на автобусному заводі, 10 – на заводі «Полярон».
Мій чоловік Михайло Явір походить із Сянока. І його спіткала подібна доля. Маємо двох дітей і четверо внуків. Дуже хотіла б, щоб і діти, й онуки не забували наших рідних сторін. Онуки Андрій і Марта виступають на святах, які організовує наше товариство. Я стараюся, чим можу, допомогти в роботі товариства.
Щораз у пам'яті виринають слова пісень, які чула в рідному селі, будучи дитиною. Частину пісень записав з мого співу засновник хору «Любачівщина» і наш перший диригент Володимир Пержило. Дякуючи його ініціативі та старанням редактора радіо Володимира Шалайського вони звучали в радіопередачі «Аколада». Чимало пісень записала доцент Музичного інституту п. Любов Боднар.
Щороку збираємо наших краян і їдемо поклонитися рідній стороні, могилам героїв, наших рідних і Матінці Божій.