Дата публікації допису: Jun 15, 2015 4:35:32 PM
Книга «Михайло Горинь. Вибране»
На Байковому цвинтарі височить три хрести. Більше люди знають про поета Василя Стуса. Але не менш цікаві постаті Олекси Тихого, Юрія Литвина, Валерія Марченка.
Їхній співкамерник Михайло Горинь написав про них винятково змістовні психологічні нариси, в яких висвітлив оригінальні особистості з погляду психолога, який уміє бачити, цінувати і шанувати людей високих і різних.
Публікуємо нарис з передмовою Василя Овсієнка. При нагоді редакція «Нашої віри» вітає Михайла Миколайовича з його 75 річчям і зичить йому зберегти духовну міць. (17 червня 2015 року Михайлу Гориню виповнилось би 85 років)
Василь Овсієнко
Михайло ГОРИНЬ психолог за освітою, працював учителем і директором шкіл на Львівщині в 1955-61 рр. Перейшовши на завод «Автонавантажувач», організував першу в СРСР експериментальну науково-практичну лябораторію психології і фізіології праці, готував дисертацію. Одначе умови підневільного життя вивели його на дорогу, якою тільки й могла тоді піти сумлінна людина. Він організовував самвидав. Уже в 1965 році ув'язнений. Лаґері Мордовії та Володимирська тюрма (1965 – 1971 рр.) – це шлях утрат. Але й набутків. Його «Листи з-за ґрат», які ще до його звільнення видав Іван Гель у самвидаві і які перевидані тепер Харківською правозахисною групою, цікаві сучасному читачеві не лише тим, що несуть потужний пласт інформації про становище й боротьбу політв'язнів, а й являють гідний наслідування приклад наполегливої праці сильної особистости в умовах крайніх обмежень.
Звільненому політв'язневі годі було й думати про роботу за фахом Коли перша шеренга Української Гельсінської Групи пішла за ґрати, Горинь видавав її Інформаційний бюлетень. З листопада 1981 року – нове ув'язнення, «табір смерти» Кучино. Його звільнили 2 липня 1987 року, бо вже після Олекси Тихого, Юрія Литвина, Валерія Марченка і Василя Стуса Кремлеві, що затіяв «перебудову», небажані були жертви.
До вкрай виснаженого М. Гориня прийшов Вячеслав Чорновіл з пропозицією відновити журнал «Український вісник» та Українську Гельсінську Групу. Погодився. М. Горинь – співавтор Декларації принципів Української Гельсінської Спілки 1988 року – першої в Україні політичної організації, яка взяла курс на незалежність, з 1989 – керівник оргкомітету і голова секретаріяту Народного Руху України, керівник його Політради, співголова НРУ, народний депутат І скликання (1990-94), голова Української Республіканської партії в 1992-95 роках, член Центрального Проводу Республіканської Християнської партії (з 1997), з 19 травня 2000 року – голова Української Всесвітньої Координаційної Ради.
Михайло Горинь був ініціятором і організатором найбільших акцій національного масштабу кожна з яких ставала кроком до незалежности, до консолідації української нації:
перепоховання в Києві Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина 19 листопада 1989 року;
ланцюг єднання між Києвом і Львовом 21 січня 1990 року;
свято козацької слави (Запоріжжя, літо 1990);
Конгрес національних меншин (Одеса, листопад 1991);
«Дитяча дипломатія» – поїздки дітей зі Східної України в Західну і навпаки на Різдво і Великдень;
50-річчя Української Повстанської армії (14 жовтня 1992);
ліга партій країн Балто-Чорноморського регіону – «Міжмор'я» (літо 1994);
50-річчя Української Головної Визвольної Ради (літо 1994);
Конференція східної і західної діяспори (травень 2000 року);
численні рейди у країни, де живуть українці (2000-2005).
Це тільки дещо з того, що за свій вік переробив Михайло Горинь. Публікуємо психологічний нарис М Гориня про Олексу Тихого, написаний в неволі. Олекса Тихий – талановитий педагог, родом з Донеччини, політв'язень у 1957 – 1964, член-засновник Української Гельсінської Групи, ув'язнений 5 лютого 1977 року, загинув у неволі 5 травня 1984 року.
Михайло Горинь
Добираючи матеріали до своєї книжки, я зовсім випадково знайшов у зошиті конспектів «Психологія» шматки текстів під назвами «Тип флеґмо-холеричний» та «Тип санґво-меланхолійний». Це причинки до психологічних нарисів про моїх співкамерників Олексу Тихого та про Валерія Марченка.
Написані вони «езопівською мовою» в камерах табору особливо суворого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., Росія, десь у 1984-1985 роках.
Ця «езопова мова» завдасть трохи клопоту читачеві, але й доповнить уявлення про побут українських політв'язнів у «таборі смерти». Тому додаю деякі пояснення.
Олекса Тихий загинув у неволі 5 травня 1984 року.
«Учитель математики» – Олекса Тихий, який приїздив до мене у Львів поміж ув'язненнями моїми та своїми ув'язненнями і «покорив» мою доньку Оксанку, загравши на бандурі.
«Табір відпочинку» – «виправно-трудова установа».
«Відомий композитор» – Василь Барвінський. З ним О. Тихий карався в таборах Мордовії між 1957 – 1964 роками.
«Ідейний ворог» – Ілля Стебун, професор Донецького університету, якому О.Тихий дав на рецензію машинопис праці «Мова народу. Народ», а він доніс на Тихого в КГБ.
31 травня 2000 року
Типологія темпераментів, якій сьогодні біля 2500 років, не зазнала серйозних принципових змін. При тому все частіше звучать голоси вченого світу про умоглядний (умовний) поділ на чотири типи. Більше того, у реальному житті ми зустрічаємося з характерами, в котрих уживаються полярні риси темпераменту: сила і слабість, швидкість і повільність, рухливість та інертність.
Перед моїми очима вчитель математики на зорі своєї педагогічної діяльности. Це не тільки оригінальний педагог, але й колоритна особистість. Я не акцентуватиму увагу на суто психологічних характеристиках, оскільки така абстрагована аналіза заступить безпосередність вражень від живої людини. Про нього гомоніли як про дивака, який вносить у педагогічну практику такі методи, які не завжди вкладаються в рямці шкільних програм. Скажімо, він міг узяти з собою групу кращих школярів і майнути з ними на два-три дні серед чверті, робочого тижня, поставивши перед ними завдання заздалегідь вивчити матеріял, який вони пропустять. Він ретельно перевіряв умови договору, утрясав ділові питання з адміністрацією школи і зі своїми юними ентузіястами подавався в мандрівку. Після першої вилазки школа гула від захоплень і обговорень. Число бажаючих зростало дуже швидко.
У зв'язку з тим виникала маса теоретичних і практичних питань, які він не завжди міг розв'язати. Це привело його до мене. При моїй допомозі він надіявся отримати психологічну інтерпретацію його нововведення. І він прийшов. Зовсім не відомий мені чоловік. Просто так, узяв і прийшов. Без рекомендацій друзів. Представився, показав паспорт і приступив до розмови. Усі мої сумніви щодо його особи, підозріння він відкидав. У розмові простий і на диво контактабельний, аж до наївности. Мої підозріння танули, як весняний сніг. Уже через півгодини я мав таке враження, що знав цю людину давно. Думка про його наївність розвіялася. Я переконався, що в цьому чолов'язі пульсувала міцна вольова жила і під її напругою падали умовності. Він домігся свого.
У цьому чолов'язі сплелися три різні темпераменти: комунікабельність – явно санґвінічна риса, напористість, запальність у бесіді – холерична, і поруч із цим повільна мова, позбавлена напруження, – флегматична. Відсутність узвичаєних обставин знайомства рідко була для нього перешкодою навести контакти з потрібною йому людиною. Перші хвилини знайомства не вражали його. Здавалося, він давно звик до підозрінь, розумів їх причину, вважав таку ситуацію необхідним моментом у наведенні мостів і тому продовжував торувати стежку до серця співбесідника, поки не зламав останнього замка застережень і не став бажаним і шановним дискутантом та гостем.
Не можна сказати, що він появлявся тільки в ролі прохача. Він завжди був нашпигований цікавими думками і щедро ділився своїми набутками. Ця прикмета відчиняла йому двері до помешкань багатьох людей. Він багатьом допомагав порадами, матеріяльною підтримкою. Так, у таборі відпочинку він зустрівся з відомим композитором і заприятелював з ним, оскільки брав у нього лекції гри на акордеоні. Цей видатний український музика і композитор, що був тонким естетом, відкрив перед ним у багатьох сердечних балачках світ тонкощів музичного мистецтва Обговорювали з ним нову музичну продукцію, у тому числі популярні пісні Дунаєвського. І його старший приятель (Барвінський) переконливо вказував на фахові промахи маститого композитора. Він особливо дорожив тим приятелюванням і часто про нього згадував.
Я думаю, що його задум дво- триденних мандрівок з дітьми просторами України випливав з його сутности: він сам любив мандрувати і на собі переконався, як багато може дати мандрівка з цікавими бесідами і зустрічами. Він збагнув радість спілкування з одержимими людьми, розумів, що взаємообмін думками нічим не можна замінити. І тому, коли прочитав у газеті або почув по радіо про долю нового одержимого, кидав геть усе і мчав знайомитися. «Маю дуже цікавого співбесідника», – одного разу писав він мені і готувався до зустрічі з ним.
У своїх творчих пошуках був самотній. Самотнім був і в особистому житті. Але самотність не роззброювала його, не гасила енергії, не вселяла зневіри. Він крокував уперед, сипав перли перед тими, хто їх топтав, але не кипів, а зі стоїчним спокоєм продовжував, надіючись, ні, будучи переконаним, що крапля камінь довбе. І він завжди був переконаний, що має справу з новими колегами, які покликані нести сонце правди і науки.
Він написав дискусійну книжку і поніс її на рецензію до фахівця, який дотримувався діяметрально протилежної думки чи був його ідейним ворогом. Але це не зупиняло його. Він мав спокійне оптимістичне тлумачення: «Не кожне зерно лягає в пухкий, як перина, ґрунт – якійсь насінині за ложе править кам'яна плита. Але і на мурованій стіні проростає сім'я берези. Адже ми це бачили. І з сумом додавав: «Не кожному повелося так, як вам. Комусь доля припоручила плисти не тільки за течією. Моє середовище більше заклопотане домашнім господарством, достатками, а не високими ідеями».
Був великим ентузіястом усілякої активности. Будь-яка ініціятива, що не суперечила його моральній позиції, будила відгомін у його душі. «Завжди готовий», – з усмішкою кидав він. І так було весь час, без посилань на обставини чи стан здоров'я.
Багато його колег нарікало на рутину й одноманітність обставин і праці, відсутність елементарних умов для творчости, брак фахової літератури, зведену до нуля можливість друкуватися та безліч інших дрібних прикрощів, які, як іржа, точать здоров'я, поїдом з'їдають час, а він ніколи не бідкався, бо вмів використовувати обставини, які є, а не жаліти за тими, яких нема, хоч постійно за це платив дорогою ціною.
Його душа була багата на контрасти. З одного боку – чистий раціоналіст, без домішок, з флегматичним забарвленням, що виразно проглядало в міркуваннях і суперечках, у постійному прагненні усе розкласти на полиці логічних конструкцій, а що не піддається такій систематизації – це від лукавого. А з другого боку, велику любов до музики, про яку залюбки міг говорити годинами. Щоправда, любов специфічна, адже я ніколи не чув, аби він співав. Зате будь-який інструмент опановував легко.
З одного боку, спокійний, урівноважений, зі щирою, відкритою усмішкою, мужнім гарним обличчям – хоч у кіно знімай, – упевненість у собі у кожному русі, в кинутій репліці (на таких можна опертися, за такою спиною жінка чується впевнено) – словом, вияв чоловічої фізичної і духовної сили, яка не потребує метушні, галасу, звертання уваги на себе. Вона сама впадає у вічі кожному, як тільки потрапляє у поле зору. І здається, що ніщо не може до глибини схвилювати, збудити цю глибоку, повноводну степову річку, а з другого – шалене полум'я, яке вибухає спонтанно, несподівано, готове запалити все суще і самому спопелитися. І ніщо не може його ні зупинити, ні згасити.
Щоправда, я ніколи не чув, щоб він спалахував у дрібній сутичці, побутовій суперечці. Його душа не реагувала на дріб'язок і спокійно переносила нетактовні репліки, ніби все це лежало нижче порогу його чутливости. У крайньому випадку, він міг обмежитися гострою шпилькою, якої деякі дискутанти боялися. Бували випадки, коли зливою слів його могли змусити покинути поле суперечки, але збити його із зайнятої позиції, посунути хоч на дещицю – марна справа. Стояв, як гранітна скеля: ні зрушити, ні розтовкти. Хіба підірвати. Його душа спалахувала, вибухала стовпом вогню, коли йшлося про принципові питання. І той вогонь розгорявся кожен раз, як хтось замахувався на його святощі.
Збоку здавалося, що в нього багато химер, але насправді він через ці химери утверджував свої моральні позиції. Обставини вимагали голити вуса, а він категорично відмовлявся, хоч за це тяжко платив. Час його не змінив – був непідвладний часові. Хвороби його не зігнули – був вище хворіб.
Він розповідав, що вийшов зі забутої Богом закутини і був чи не першим пагінцем у родині, що потягнувся до науки. Незвично виглядав цей піонер серед своїх земляків, які не могли втямити, чому їхній обдарований хлопець обрав собі фах, який не дає багатства, зате пожирає час і здоров'я. Як тільки закінчив науку, почав свої ідейні пошуки, які не припинялися до самої смерти.
До школи прийшов з готовими міркуваннями. Мав постійні конфлікти з дирекцією за відсоток успішности, воював з приписками. Дирекція надіялася, що з часом оговтається (молоде, зелене, необ’їжджений кінь), але необ’їждженим конем він залишався все своє життя. Його характер викристалізувався дуже рано, а в праці та постійних пригодах він лише гартував і різьбив свій клясичний профіль. Природа характеру, як і природа таланту. У дитинстві завжди буяє фантазія, через яку душа прагне недосяжного, того, що непідвладне її кволим силам. Але росте дитина, мужніє юнак, і мрії поступово витісняються дією, прагматичним мисленням, як цвіт з вишні, облітають юні фантазії і на їх місці появляються соковиті плоди діяльности. І лише ті, хто зберіг мрії юности і спрямував їх у робоче русло, набули невичерпне джерело самоудосконалення.
Мій математик не викинув на смітник юнацькі мрії, як це робить переважна більшість за принципом: «Ну, що зробиш, таке життя. Треба якось пристосовуватися до його умов», а топтав свою стежку серед мінливого, почасти безпринципного середовища. Дирекція його скубла, а він стояв на своєму, і вже з посрібненими скронями не йшов на компроміси, як не йшов юнаком. Його педагогічні міркування цікаві. Я звикся з думкою, що педагогіку як мистецтво навчання і виховання можна успішно будувати лише на підвалинах фізіології та психології. Він же на перше місце ставив етику. Ця фраза стала його візитною карточкою у розмовах зі співбесідниками. В одних вона викликала подив, в інших усмішку, у третіх роздратування. «У наш час, – говорив він, – коли можливості творити зло значно зросли, а в талановитої людини особливо, дуже важливо знати, які моральні цінності віросповідує людина і як вона їх обстоює. Тому перш ніж говорити про справу, поговоримо про мораль.»
А коли йому доводили, що духовно обмежена людина така ж каліка, як і деморалізований тип, вважав такі випадки поодинокими, оскільки моральні набутки вже є проявами її духовности, багатством душі, яке будить у людей високе і світле. І хоч не завжди такі люди сягають вершин фахової майстерности, внаслідок безкомпромісної позиції, зате самі стають вершинами людського духа, апостолами правди. Без них людство морально вироджувалося б. Він вважав, що моральний вибір, зроблений учнем, таїть у собі вольові моменти. Сам же не зупинявся і перед радикальними заходами, якщо йшлося про обстоювання певних моральних цінностей, хоч як дорого це не коштувало. Узагалі, я ніколи не чув сумнівів чисто прагматичного характеру: чи варто? Завжди твердив, що виносити остаточну оцінку про людину передчасно, поки вона топче ряст. Найоб'єктивніша оцінка, коли людина поставила останню крапку в літописі свого життя.
Я не вважав його християнином-практиком, і він ним не був. Але мав щось у собі від християнського світовідчування, бо часто говорив не тільки про життя: «Треба вміти відійти». І це була його друга візитівка. Багатьох це дратувало. Особливо тих, які хотіли мати синицю в кулаці і журавля в небі. Для тих, хто мав нагоду бути його учнями, відчеканена позиція була найпереконливішим прийомом у педагогічній практиці. З ним могли не погоджуватися, його могли ненавидіти, але ніхто не наважувався зневажати, окрім декласованого елементу. Він був самовідданий приятель, достойний противник і справжній жрець моральних принципів християнської філософії.
с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., Росія. Рік 1984 або 1985.