Дата публікації допису: Oct 18, 2013 5:45:48 PM
Напевне, дехто скаже: «Як коли? – 14 жовтня 1942 року, на козацьку Покрову». Справді, згідно з постановою Української Головної Визвольної Ради від 30 травня 1947 року, та святковим наказом передостаннього Головного командира УПА Романа Шухевича («Тараса Чупринки») від 14 жовтня 1947 року, «в м[ісяці] жовтні 1942 р. на Поліссі постали перші збройні відділи, що дали початок Українській Повстанчій Армії.
1. Для зафіксування цього історичного моменту визнається день 14-го жовтня 1942 року днем постання УПА».
Але скептики можуть зауважити, що в названих документах спостерігається певна натяжка, намагання пов’язати День утворення УПА із шанованим у народі святом Покрови, а не з певною подією повстанської історії. А ще дехто скаже, що УПА існувала під час національно-визвольних змагань на початку 1920-х років. І матимуть рацію. Справді, як свідчать наказ генерал-хорунжого Армії УНР Юрія Тютюнника від 23 жовтня 1921 року та звернення Головного Повстанського Командування «Громадяни України» від 25 жовтня цього ж року, військове формування, що здійснило рейд в Україну з території Польщі у листопаді 1921 року, називалося Повстанчою Армією.
Отже, початки історії УПА треба шукати як мінімум на двадцять один рік раніше від 14 жовтня 1942 року.
Якщо ж докопуватися до коренів УПА періоду Другої світової війни, то й тут вони виявляються трохи глибшими від жовтня 1942 року. Адже відомо, що з вибухом німецько-радянської війни Тарас Бульба-Боровець, як ідейний продовжувач традицій УНР, свої військові відділи також називає Українська Повстанська Армія «Поліська Січ», що підтверджує книга наказів Головного командування УПА «Поліська Січ» від 28 червня до 18 листопада 1941 року. Однак отаман самокритично ставився до такої назви своїх відділів. Він, зокрема, зауважував: «Хоч ми офіційно й проголосили Українську Повстанську Армію, але на практиці ніякого повстання на початку німецько-совєтської війни проти будь-кого не піднімали. Не було проти кого вести повстання. Комуністична державна влада та її армія блискавично і в паніці залишала нашу територію, а проти німців у червні 1941 року не був ще час повставати».
Відтак, хоч виникнення військового формування Українська Повстанська Армія «Поліська Січ» формально і зафіксовано 28 червня 1941 року, проте по своїй суті воно не було повстанським.
Вважаю, що вперше назва Українська Повстанча Армія «Поліська Січ», яка певною мірою відповідає своїй суті, вжита під час минулої війни у наказі Тараса Бульби-Боровця №21 від 16 листопада 1941 року, де в другому параграфі іде мова про нараду старшин УПА «Поліська Січ», яка на знак протесту проти німецької політики в Україні відмовляється співпрацювати з вермахтом і оголошує про розпуск своїх збройних відділів. Ось деталі цієї наради:
«Совещание открыл атаман Тарас Бульба в 19 часов. Объяснив в кратких словах политическую и военную ситуацию в Украине и положение, в котором находится повстанческий отдел «ПОЛЕССКАЯ СЕЧЬ», атаман Бульба подчеркнул, что «ПОЛЕССКАЯ СЕЧЬ» в таких условиях дальше существовать не может и тем самым, по его мнению, какая бы это не была большая жалость, отдел нужно на некоторое время распустить.
Немецкое командование в Ровно еще, правда, дает «ПОЛЕССКОЙ СЕЧИ» приказ продвинуться дальше в лесистые окраины под самый фронт за Чернигов, а когда им был поставлен вопрос одеть и обеспечить отдел той самой нормой, какую получает немецкий солдат, немцы категорически отказались, мотивируя тем, что такая одежда отсутствует.
При таких взглядах, вообще беря под внимание политическую линию немецких властей, какую они в последнее время проявили на Украине, «ПОЛЕССКАЯ СЕЧЬ» работать дальше рука об руку с немецкой армией не может».
Слід сказати, що, незважаючи на ухвалу, «Поліська Січ» не була ліквідована до кінця. На показ відбувалося шикування частини вояків, здача гіршої зброї та відправка особового складу додому. Один старшина з десятьма підстаршинами та козаками проводили ліквідаційні справи. А інша частина вояків разом із отаманом ховала кращу зброю, переходила у підпілля. В одній з лісничівок Людвипільського району на Рівненщині було створено новий штаб, який реорганізував військові підрозділи, спланував нові бойові акції. Першим наказом нового штабу у грудні 1941 року, як зазначає Бульба-Боровець, було перейменування «Поліської Січі» на Українську Повстанську Армію. Оскільки з втратою Олевська відпала територіальна прив’язка збройного формування. Воно перетворилося з територіально-осадного на рухомо-рейдуюче.
Про перехід у підпілля бульбівських підрозділів розповідають німецькі повідомлення та документи червоних партизанів. Так, в інформації шефа поліції і СД з окупованих територій Сходу від 22 травня 1942 року зазначається: «Б[оровець] восени 1941 року з відома німецьких органів сформував особливий підрозділ для боротьби з партизанами. Хоча ці добровільницькі сили були розформовані у 1941 році, вони зараз знову таємно зорганізувалися і вже нагромадили значну кількість рушниць».
А в довідці, складеній командирами радянських партизанських загонів для начальника УШПР, комісара держбезпеки Т.Строкача від 21 січня 1944 року вказується: «После разгрома «Олевской сичи» Тарас Боровец с отрядом в 300 человек ушел в леса и дислоцировался в районе сел Карпиловка и Боровое (15-20 км. южнее Ракитно). Находясь в указанном районе, Боровец распространял свое влияние на окружающие населенные пункты Людвипольского Костопольского и Степанского районов и в 1942 г. его отряды выросли до 700 чел.».
Як бачимо, і під час Другої світової війни перші підрозділи Української Повстанської Армії були сформовані задовго до жовтня 1942 року. Але, зрозуміло, щоб бути справжньою повстанською армією, мало задекларувати себе такою і організуватися. Потрібні повстанські дії, акції проти окупаційної влади. Такі почалися весною 1942 року.
Як відомо, одразу після переходу вояків «Поліської Січі» у підпілля гітлерівці розпочали проти них репресії. Як розповідає дочка одного з бульбівських командирів – полковника Івана Лиходька – Галини Швед: «Німці зробили у нас на квартирі обшук, арештували батька і повезли в Рівне в тюрму. Його звинуватили в тому, що він не здав два кулемети і допоміг сховатися сотникам».
Підлягав арешту і сам Тарас Бульба-Боровець. За словами колишнього інтенданта УПА-Північ Романа Петренка, після переходу отамана у підпілля «за його голову була призначена висока нагорода в німецьких марках. Повідомлення про це довго висіло на будинкові Окружної управи в м. Сарнах».
А весною 1942 року німецька політика на окупованій території Волині взагалі виявила своє звіряче обличчя. Місцеве населення вона стала трактувати не інакше як рабами. Його лише грабували, гнали на каторжні роботи до Третього рейху і зневажали на кожному кроці. Люди почали чинити спочатку пасивний, а згодом і активний спротив такій політиці. Гестапо на цей спротив відповіло масовим терором. Есесівці і жандармерія влаштовували облави на молодь, запаковували її в автомашини, доставляли до залізничних станцій, де заганяли до товарних вагонів і так відправляли на підприємства великої Німеччини. Коли й це не допомогло, почалися показові застрашувальні винищення волинських сіл. В таких обставинах 16 квітня 1942 року Головна команда УПА видає наказ своїм п'ятьом новозорганізованим «літаючим бригадам»:
«1. Негайно розпочати першу фазу збройної боротьби проти Гітлера.
2. Блискавично перевести всі намічені операції контртерору проти репрезентантів німецької цивільної адміністрації в Україні, згідно з дорученими планами…»
Із середини квітня до кінця травня 1942 року, пише Бульба-Боровець, летіли в повітря автомашини та всякі аmt-и (бюра) Кохової аристократії в Україні разом з їх пасажирами та урядовцями. Всі місцевості були одночасно засипані антигітлерівськими летючками, які пояснювали, за що карає своїх нових «визволителів» збройне рам'я української нації. Про ці акції йде мова і в німецьких документах.
Наприклад, в інформації шефа поліції і СД з окупованих територій Сходу від 19 березня 1943 року сказано: «У районі Сарни-Костопіль діє сильна банда Бандери під проводом українця Боровця, який є одночасно референтом партизанів у центральному проводі ОУН-Бандери (тут німці припустилися помилки, Бульба-Боровець ніколи не був референтом центрального проводу ОУН-Бандери – І.О.). Сильна банда із приблизно 1000 чоловік ні в якому разі не шкодить місцевому населенню, а спрямовує свої акції виключно проти німецьких служб і установ».
У червні 1942 року Головна команда УПА надіслала Кохові листа, написаного в дуже гострій формі і з такою вільною, недипломатичною фантазією, як колись запорожці писали до турецького султана. Бульба-Боровець застерігав гауляйтера України від подальших репресій проти цивільного населення України. Якщо Німеччина не припинить терор та грабунок України, то УПА розпочне ширші бойові дії. Копії цього листа були надруковані в тисячах примірників українською та німецькою мовами і розіслана німецькою поштою з Києва та Рівного до всіх ґебітскомісарів та урядів, а також розповсюджені серед населення.
Однак гітлерівці не мали найменшого наміру міняти свій політичний курс. Тому у другій половині липня 1942 року Головна команда УПА видала наказ усім своїм «літаючим бригадам» негайно розпочати заплановану другу фазу збройної акції проти гітлерівців, тобто – вдарити ворога не тільки по адміністративних органах, але також почати бити його по всіх пунктах воєнно-стратегічного значення, а особливо по системі транспорту та постачання фронту. Найбільшою з цієї фази боротьби стала Шепетівська операція, що відбулась у ніч з 18 на 19 серпня 1942 року під керівництвом отамана оперативної бригади Миколи Довбні, під час якої, за даними бульбівців, було звільнено ешелон робітників, що відправлялись до Німеччини, реквізовано склади боєприпасів та продуктів.
15 серпня 1942 року Кохові було надіслано чергового листа з вимогою «не доводити хамсько-грабіжницькою політикою до крайностей», «заборонити всякі «реквізиції» поза контингентами поставок», «звільнити всіх арештованих січовиків до 1/11.1942 р.».
Відповіддю на цей лист став наказ Коха своїм підлеглим розпочати переговори з УПА. Однак вони не принесли жодній стороні позитивних результатів. Відтак Бульба-Боровець продовжив антинімецькі виступи. Одним із них був напад на гітлерівську адміністрацію селища Межиріччя. Про нього йдеться у звіті оперативної групи НКВД СССР, складеному після січня 1943 року: «В середине октября нам стало точно известно, что один из отрядов «Т. Бульбы» совершил вооруженный налет на с. Межиричи (райцентр), где им были убиты: немецкий комендант района, ляндвирт и голова райуправы».
Ще про одну акцію отамана у своїх спогадах пише колишній командир групи розвідки радянського спеціального партизанського загону Дмитра Медведєва – Борис Крутиков:
«В ніч з 2-го на 3 грудня 1942 року група озброєних людей, які видавали себе за радянських партизанів (для цього на головних уборах були начіплені червоні стрічки або червоні зірки і встановлено пароль «Сталінград – Москва»), зробила наліт на районний центр Ровенської області м. Тучин. Після невеликого бою з німцями та поліцією (як пізніше виявилось, поліція про це була вже повідомлена), група приступила до вивезення майна типографії. Шрифти, ротаційні машини та деякий інший інвентар типографії було навантажено на сани. Основні типографські машини залишились невивезеними. Через 1,5-2 години, коли з міста Ровно під’їздили на машинах німці, група залишила м. Тучин і виїхала в напрямку на північ. Прийнявши цю озброєну групу за радянських партизан, я активно допомагав їм у погромі районної управи і вивезенні типографії. Вранці група опинилась в селі Медведівка. Після відпочинку мене було запрошено до атамана. Цим атаманом виявився Тарас Боровець».
До відомої першої антинімецької акції бандерівської сотні «Довбешки»-«Коробки» на містечко Володимирець 7 лютого 1943 року залишалося ще понад два місяці.