В одну ніч у селі було вбито біля сорока осіб (автор: Вороний Михайло)

Дата публікації допису: Mar 31, 2013 12:38:33 PM

Вісник Любачівщини №19, Львів – 2011. – 96 стор.

Михайло Вороний, голова Городенківського товариства «Надсяння», виходець із Щуткова на Любачівщини

До Городенківського району Івано-Франківської області Любачівці прибули в другій половині 1945 року. Окрім цього депортували в цей край українців з м. Лежайська та його околиць, а також із Бонарівки із Сяніччини. Всього прибуло більше трьохсот родин чисельністю біля двох тисяч чоловік. На сьогодні живих залишилось не більше двохсот вихідців із Закерзоння, які проживають в м. Городенка та у 18-и селах району.

Любачівці із Старого Села проживають в основному в двох селах: Михальче та Білка. Про їх корені та походження нагадують такі прізвища як: Петрашко, Лихач, Лютий, Напора, Завада, Пронь, Низ, Кітура, Черепаха, Канцір, Клебаш, Качмар, Якімиха, Кураш та ін.

Проживали тут також відомі Любачівці, як світлої пам’яті Михайло Герасимович та Степан Періжок. Перший довголітній голова товариства «Любачівщина», редактор-упорядник «Вісника Любачівщини», а другий – член редколегії, художник-оформлювач цього вісника.

З настанням незалежності України в 1995 році на день міста під час свята Успення Пресвятої Богородиці ми відкрили пам'ятник депортованим, а в культурно-освітнє товариство «Надсяння» згуртувались в січні цього ж року. Не випадково була вибрана і назва КОТ «Надсяння», адже ми об'єднали населення, яке в Польщі проживало вздовж основної нашої батьківської ріки Сян.

У села Білка та Михальче прибуло 114 родин депортованих українців зі Старого Села. Сьогодні тут діють осередки нашого КОТ, об'єднують 35 родин та їхніх родичів. Старосільчани вкоренилися та поріднилися із місцевим населенням, стали повноправними господарями громад. Їхні діти сьогодні працюють інженерами, вчителями, лікарями, підприємцями та фермерами. Є серед них і директори шкіл, головні лікарі, керівники господарств, артисти і музиканти. Діти переселенців, як і їхні батьки, – великі патріоти України, високоморальні та релігійні люди.

На голому практично місці розбудували села, а в селі Білка своїми силами збудували церкву Покрова Божої Матері. До життя громади в цих селах багато сил віддав Мирон Лютий, виходець із Старого Села Любачівщини, який до виходу на пенсію був тут незмінним головою сільради, та директор місцевої школи Мирослав Лиска. Мені, як голові районного товариства «Надсяння», доводиться часто бувати серед своїх земляків. Працьовиті «західняки» (як тут їх довший час називали) живуть добре, заслужили повну повагу серед місцевих мешканців. Але тугу за рідним краєм забути не можна, вона як той черв'ячок точить душу і серце кожного. Не може бути викинута із пам'яті та кривда, заподіяна українцям польськими шовіністами із Армії Крайової та різними бандами. Які б ми заходи не проводили – збори, вечори пам'яті, літургії чи панахиди та інше – спонтанно виникають спогади про наболіле, бо цього забути не можна, і цю пам'ять потрібно передати нащадкам, поки ми живі.

Вихідцям із Старого Села є про що згадати і пам'ятати. Канцір Ольга Іванівна 1937 р. народження з болем в серці розказує, як протягом другої половини 1944р. та в першій половині 1945р. на село нападали бандити, палили хати, грабували та вбивали. «Страшно згадати отой 1945 рік, – каже пані Оля–- надворі люта зима, а поляки господарюють в українському селі, адже на 245 дворів польських було менше тридцяти, але оті менші, що хотіли то й робили, бо мали зброю легально і захист від влади. Заходили і до нашої оселі, в якій жила мама, нас шестеро дітей і старенький дідусь. В зимові довгі ночі нам приходилось спати взутими, поляки палили будинки, згорало все добро. Щоб прогодувати польську поліцію, в людей забирали продукти, курей, грабували ночами і в день, також забирали із скринь все, що бандитам подобалось. Невинних людей мучили у своїх кабінетах, особливо знущались над тими, в кого були молоді хлопці. Серед білого дня можна було побачити поляків, які ходили з ножами в руках.

Пам'ятаю, як в одну ніч в селі було вбито біля сорока осіб, в тому числі і дітей, якщо спочатку вбивали поодинці, то потім – за порядком. Пам'ятаю, як вбили Василя і Катерину Чалій. Мати тримала на руках маленьку Настусю, її тільки ранили, а шестеро дітей одно другого менше залишились сиротами. Односельчанина Козака застрелили в його хаті і тяжко поранили при цьому маленьку дитину. Мати не могла дивитись на її передсмертні муки і просила дитину добити. Поляк вернувся в хату вистрілив в дитину і так обірвався страшенний дитячий писк.

Ранньою весною, коли ще було досить холодно, люди рятувалися в лісі, забрали з собою тільки коней і худобу. Банда в ліс не йшла, боялась УПА. Люди жили впроголодь, а тим часом поляки ходили по селу, розбивали двері, нищили і грабували. Нарешті, коли потепліло, люди потроху повертались в село, орали, засівали поле під охороною, заготовляли на зиму сіна. Одного разу до нас на подвір'я прийшло два совєтські солдати і потягнули із стодоли велику в'язку сіна. Мама в плач «На що ви грабуєте бідну вдову і дрібні діти?». На те один із «визволителів» відповів: «Нє плач, хозяюшка, нє плач. Ти всьо равно єго оставиш здесь, а сама уєдєш». Так і сталося, військо прийшло, приліпили на дверях карточку, щоб виїздили із села, поляки викрикували: «Забирайся, забирайся, забирайся!» Вигнали з хати і з подвір'я. За одною фірою прив'язали корову, за другою йшли дрібні діти, посадили на неї найменшого: «А ти, Олю, і ти, Васильку, йдіть в Україну пішки». Мама ще довго згадувала того москаля, що говорив: «Хозяюшка, ти оставіш всьо.»

Прикладів і фактів виселення із Старого Села багато, що не сім'я, то різна біда. Ольга Пронь пригадує, як банда хотіла вбити їхнього діда Михайла Напору за те, що був дяком і керував церковним хором: «Ми діда на ліжку накрили периною і зверху на неї посідали – так його врятували від смерті.» Дід Напора, приїхавши в с. Михальче, ще довго тут був дяком і вів церковний хор. Після цього бандити пішли до сусіда Лецька і застрелили його на власному подвір'ї, а дружину на порозі хати, зняли юхтові чоботи і принесли до нас ще теплі. Зняли з мами нові боксові чоботи, а дали ці, що зняли із сусіди. Мама, звісно їх ніколи не взула»...

У цьому році в житті нашого товариства відбулася знакова подія. Ми відзначаємо 67 річницю депортації етнічних українців Польщі. З цього приводу Івано-Франківська обласна та Городенківська районна держадміністрація видали спеціальну постанову. Постановою передбачено цілий ряд заходів з відзначення цієї сумнозвісної події на період 2010-2012рр.

У березні 2011р. була проведена обласна науково-практична конференція із залученням науковців Івано-Франківська. В м. Івано-Франківську освячено місце в парку «Княгинин», де має бути споруджений пам’ятник депортованим українцям, ких в область прибуло біля 30-и тисяч чоловік. В жовтні 2010 року ми провели конференцію в районі з участю переселенців, наукових та ділових кіл району. Привично, що її вела перший заступник голови райдержадміністрації Марія Бак – Дочка депортованих українців, мати якої спочиває вічним сном на цвинтарі в Старому Місті біля Лежайська.

У районній бібліотеці ми організували виставку документальних матеріалів про нашу депортацію: вирізки з газет, журналів, фотографії, кіноролики з життя нашої районної організації «Надсяння». З метою збереження народної пам'яті на конференції засновано молодіжну організацію товариства «Надсяння», куди залучили молодь як із міста, так із сіл, де ще проживають переселенці.

У лютому місяці цього року я разом із головою обласного товариства «Надсяння» паном Григорієм Керницею, викладачем Івано-Франківського музучилища, заслуженим діячем культури і мистецтва України виступили із розповіддю про нашу депортацію по обласному телебаченню «Галичина».

Для широкого ознайомлення громадськості міста і району із самою суттю депортації етнічних українців Польщі, їхніми проблемами, бідами, як під час переселення, так після і до сьогоднішнього дня, ми використали кінострічку із життя депортантів Городенківщини, зняту Львівським телебаченням з участю голови товариства «Надсяння» п. Володимира Середи. Ця кінострічка «Там, де була батьківщина» в минулому році була тричі продемонстрована на Львівському телебаченні.

З активістами нашого товариства ми вже в 14-и школах району прочитали лекції про насильну депортацію українців з Польщі з одночасною демонстрацією згаданого кінофільму. Його побачили біля 15000 старшокласників району і міста, та вчителів. Для громадськості, і зокрема, для вчителів-істориків це було відкриття, адже до цього вони знали про депортацію, як про добровільне переселення із радянських підручників. Дякували нам за відкриту правду про наругу над українцями на їхній етнічній території.

Слухаючи наші розповіді і дивлячись відеозапис наших людей, до обговорення теми підключались самі слухачі. В Чернелицькій школі дочка Добрянської Стефанії, уродженки с. Бонарівки і оповіла із слів матері, як бандити в 1944 році вбивали тещу Степана Бандери Опарівську, директорку місцевої школи: 20 черносорочників і польської служби безпеки прийшли на подвір'я школи, десять їх оточили школу, а других 10 зайшли в приміщення, де Опарівська проживала. Допитували, знущалися над нею, вирізали груди, ніс, вуха, викололи очі, поламали руки і ноги, здирали шкіру з тіла. Мучили чотири години і все промовляли: «Ти хцеш України? То ми тобє зараз дами.» Питали: «Будеш бандерівкою?» Відповідала: «Буду і я і мої діти.» Так прощалася з життям за волю України мужня жінка.

Свою оповідь завершую словами Миколи Хомця – заступника голови СКТ «Надсяння» в Городенці, кореспондента районної газети «Край»:

Хоч забрали Батьківську хату,

Ріки Сян животворний плин –

Пам'ять в нас не могли відібрати,

Доки є на землі батько й син.

Поки в серці жива Україна,

Тую землю, не втратили ми,

Будем в тузі своїй журавлиній

Прихиляти думками-крильми.