Наші герої – родина Тишків (автор: Діти та онуки Тишків)

Дата публікації допису: Jul 03, 2012 9:12:55 PM

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»

Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

Кошляківці такі співучі і щедрі душею і за це їх знають далеко за межами нашого села. Вони віками виливали свою любов до рідного краю у пісні. Чи то їх надихала на це прадідівська слава, ніжна материнська колискова, чи тяжкий стогін рідної землі, а може замріяний чумацький шлях, який проходив через село Кошляки.

...У сім'ї Максима Тишка і його дружини Теклі співали всі: дочка і п'ятеро синів-соколів. Були вони співучі, талановиті, працьовиті. А ще були палкі патріоти своєї неньки – України. Любили всім серцем рідну мову, землю і черпали з її невмирущих джерел силу, завзяття, нескореність. Вони любили свої національні традиції, не давали нікому їх плюндрувати, для них Україна була неопалимою купиною і тому над сім'єю Тишків повиснув дамоклів меч.

Першою жертвою став Ярослав. Польські посіпаки давно мріяли розправитись з гарним, енергійним юнаком за те, що співав українських пісень, носив вишиванку, грав українські вистави. І ось 1934 рік. На зустріч з митрополитом Бучком, який їхав із Щаснівки до Кошляк, виїхала кошляківська молодь в національних костюмах з українською символікою. Поляки шматували синьо-жовті прапори і рвали вишиванки. Ярослава так побили поляки, що через рік помер у лікарні в Тернополі.

Гірку чашу терпіння випили брати Степан і Нестор. Коли 4 березня 1944 року більшовики вдерлися в Кошляки, у них був список людей, яких вони мали стратити в найближчий час. У списку, що налічував 147 осіб, були Степан і Нестор Тишки. Наступного дня до хати Тишків прийшло п'ятнадцятеро військових і заарештували Нестора, в якого було троє малих дітей. Вели допит кілька годин. Але сміливість допомагає втекти. Переховуючись в селі, він домовляється із старшим братом Степаном тікати в ліс. Вночі брати направляються в Гнилички, де ненароком натрапляють на ковпаківців, які їх зловили і повезли в Гнилиці. Почалися тяжкі випробування. Допити велися вночі у льосі. Тяжкі побої шомполами, прикладами, дротами. Муки, жахливі мордування перенесли брати, але не було названо жодного прізвища, не видано жодної криївки. Не добившись у них нічого, кати прокололи Степана багнетом у серце, а Нестора розстріляли. Із слізьми на очах просив батько віддати синів, щоб поховати по-християнськи.

А жінки і діти замордованих терпіли переслідування, голод, холод, страх. Гарнізон під керівництвом Байди таки вислідив жінку Нестора і заарештував. Забрали і дітей. Байда кидав на фіру дітей, як песенят. І почалася тюрма спочатку в Новому Селі, а потім у Збаражі. Нічні допити, крик дітей, стогін і муки. Найпекельнішим було те, коли змучена жінка на одній і на другій руці тримала дітей, а слідчий стріляв то в одну дитину, то в другу, лякаючи матір. Кулі впиналися в стіну над головою то одного, то другого. Чудом втікає з тюрми і далі переховування, нестатки.

Не минула тяжка Голгофа і наймолодшого Петра Тишка. Пішов на фронт в 1941 році і загинув у Білорусії, покинувши сина і дружину.

А мати Тишків, доживаючи вік у самотині, сказала і пророчі слова: «Ніхто нам добра не дав – ні поляки, ні німці, ні москалі. Не дали, а забрали найдорожчих моїх чотирьох синочків». Прости, мамо, прости, матусю! Твої сини прожили чесне життя, не просили помилування, не зрадили. Прости, нене, забудь той жаль, ту розлуку, і бо це все за нашу багатостраждальну Україну. Твої сини положили міцний камінь у фундамент нашої, сьогодні вільної, незалежної України. То ж слава їм.

Пройшли роки, зарубцювалися рани, але печуть ще й досі. Виросли сини у Тишків. Дочка і син Степана у Тернополі. Старший син Нестора Ярослав – активний член Руху у Кошляках, голова церковного комітету. Середущий Любомир, – голова Республіканської партії у Самборі. Наймолодший Юрій – нафтовик у Тюмені. Ростуть онуки і правнуки. Ростуть, мужніють, пам'ятаючи подвиг дідів, і саме вони у вільній Україні доспівають їх пісню.

Статтю продовжує далі Любомир Тишко

Можливо нема потреби щось додавати до попереднього нарису, який у свою чергу був передруком із районної газети у рубриці «Людські долі» під назвою «Недоспівана пісня Тишків», надрукованої 1991-92 роках за підписом «діти та онуки».

Насправді, такого допису ніхто з дітей, тим паче з онуків не давав. Мабуть журналіст, розпитавши у брата чи іншого інформатора, стисло оповів долю однієї із тисяч родин, лаконічно передавши суть злочинів тодішнього відтинку, періоду приходу «визволителів» і не тільки червоних.

Я уклінно вдячний автору статті, не дивлячись на те, що не поставив свого прізвища.

Сьогодні хочу лише додати декілька міркувань з того періоду, а саме на прикладі мого роду та й взагалі того покоління, яке мало незламну волю, переконливу ідею та фізичний гарт. Те покоління рідко коли зраджувало побратимів, витримуючи тортури, варварські засоби тиску, щоб вибити зізнання про діючі структури ОУН. Сьогодні якось трудно поставити себе на місце батька, робити вибір – доля сім’ї і доля України, коли у тебе троє малих дітей і самому від роду 29 років. Батько зі своїм старшим братом це зробили – обрали смерть, а не зраду. Доказом цього остались в живих троє членів ОУН з їхньої п’ятірки. Вони дожили до похилого віку, це: Кирило Бучинський, Микола Гевко і троюрідний брат – Степан Тишко.

Нестерпна біль і гордість у моєму серці пройшли через усе моє некоротке життя, їх вчинки були прикладом наслідування поступу, як для мене, так і для других поколінь.

Синтезуючи розповідь матері та свідків, коротенько зупинюсь на помилках людського фактору, пов’язаного до національної приналежності та звірячого садизму з боку переможного режиму.

Як уже написано, 4 березня 1944 року більшовики увійшли в село. Увійшли не воюючі солдати (фронтовики), оскільки лінія фронту не проходила через село, а каральні органи – НКВД. Очевидно, маючи всі дані про жителів села, вже на другий день енкаведисти арештували самим першим мого батька. Звідки могли вони знати при такій конспірації сітки ОУН? Роздуми наводять на можливі дві причини.

Перша причина – поляки. До 1939 року поляки теж були окупантами нашої землі та не все було гладко у поводжені їх з національно налаштованими односельчанами. Батька взяли першим мабуть тому, що на могилі брата, який загинув від рук польських уланів він виступаючи сказав: «Спи, брате, твоя смерть дорого обійдеться». Це був похорон-протест, на який з’їхались люди Тернопільської округи.

Друга версія, як говорила мати, перед війною у село забрів жебракуватий хлопчина у пошуках куска хліба. То ж приютив його до себе заможний господар, якщо пам'ять не зраджує, Спиридон Нагірний. Хлопчина напередодні приходу «визволителів» щез і нібито його бачили згодом у чині капітана з червонопагонниками. Можливо саме він був збирачем інформації про село.

Якби там не було забрали батька. Енкаведисти пішли по старшого брата Степана. На щастя, у селі було два Степана Тишка (другий троюрідний брат). Він був у Червоній армії, але в перших днях війни його поранило і тому був комісований. Енкаведисти довірившись документу, показали бувшому фронтовику список 147 неблагонадійних села. Ясна річ, що після цього трудно було когось впіймати в селі – всі поховались.

Батька допитували кілька днів у штабі, розміщеному в хаті односельчанина. У домі, де розміщувався штаб була дівчина. Молодий енкаведист мав симпатію до неї, то ж вона його впросила пустити батька на побачення до дітей та переодягтися. Сама попередила маму, щоб на цей момент нас не було вдома. Як могла порозумітися з батьком не знаю. Під конвоєм батька привели до хати. Скориставшись з того, що двері механічно заскакують без ключа, зробив це і поки енкаведисти ламали двері батько втік через вікно.

Переховуючись з братом деякий час у селі, вирішили йти до лісу. Йдучи до лісу вони попали на засаду ковпаківців, які озлоблені вертались з Карпат (в Карпатах ковпаківці зазнали дошкульної поразки від УПА). Боляче про це згадувати, не те що писати, знаючи як себе поводили у той час ковпаківці. Достовірно відомо, що батька з братом Степаном привели у с. Гнилиці до людей, які були у родинному зв’язку з батьком (з цієї хати дівчина вийшла заміж за двоюрідного брата Семка). Вони не подали вигляду, що знайомі. Люди хотіли чимось допомогти. Побачивши їх окровлених та зв’язаними колючим дротом назад руками, запропонували ковпаківцям гарячого чаю та з їх дозволу і арештантам. Охороняли їх троє енкаведистів. Двоє були в хаті, а один в сінях. Тато, мабуть, був настільки змордований, що відмовився від чаю, а дядько Степан погодився. Господиня впросила розв’язати руки, батько, не розуміючи задуму старшого брата, сидів зі зв’язаними руками. Поки готовилась трапеза один із енкаведистів взявся чистити автомат чи карабін. Дядько штовхнув чи то вдарив другого охоронця так, що той впав. Вдарив третього охоронця у коридорі і сам подався тікати. На жаль, куля наздогнала його і поранила ногу. Притягли його знову в двір уже скатованого. Та будучи від природи фізично сильним, енкаведисти ніяк не могли затягнути його до хати. Господиня наробила лементу, що не хоче крові у хаті. Били шомполами і кольбами, а він все вставав. Якось затягли його у сіни. Там він упав за куфер-скриню зі зерном. Не могли витягнути, пробили багнетом серце.

Можна собі уявити, яку після того злобу вони виливали на моєму батькові, катуючи його до розстрілу. Викручували пальці та руки, ламали ноги однак не отримали від батька бажаних відповідей. Вирішили прив’язати шнурком його ноги до коня і затягнути батька на місце розстрілу. Господиня почала благати, сама взяла на плечі батька і віднесла на місце розстрілу. Тим місцем був кінець її городу, який впирався у мочарисько перед ставком. П’ять розривних куль у потилицю голови …, обличчя не було.

Потім арештували маму і нас маленьких дітей. Мені було три роки, а молодшому брату Юрію – два. Старший брат Ярослав, вертаючись зі школи, побачив у дворі червонопагонників, пройшов повз хату. Шукали його та ніхто не здав.

Спочатку завезли нас у Нове Село (райцентр), а потім до міста Збаража, де знаходилася тюрма чи то пересильний пункт. Одних людей відправляли у Сибір на висилку, а другими доповнювали камери так, що завше нас було як шпротів у консервній банці. Та щоб краще мати уяву про камеру, умови і хто там був, постараюсь передати у віршовій формі:

Тюрма Збаразька на Поділлі

Ще досі сниться – чорний сон.

Стальний засув, обличчя білі

Відро вигод, сирий бетон.

І люфт-віконце в грубих мурах,

Ранковий промінь не зайде.

Люд немитий, мох на стінах,

Запах крові ніколи не пройде.

Для когось раєм було пекло

(Смола кипіла на дощі).

Казенний дім – московське гетто,

Соловків сталінські кущі.

В кайданах тут вже не ходили

Прогрес століть від Калниша

Ярмо одно на всіх зробили

З наказу волі грузина-пастуха.

Були тут праведні і винні

За вуса довгі чи малі

Були тут усі з ім’ям калини

Господар був за власні мозолі

І я там був,

Три роки мав від роду.

«Політик» був

Змінити міг природу,

Зробити замах на царя звірів.

Я майже нічого не пам’ятаю про тюремне ув’язнення, лише як бабуня передала через дірку в загорожі гусяче яйце, як били горшки з передачами для людей. Нас, дітей, на годину випускали з камери на свіже повітря. Пам’ятаю як дідунь віз нас фірою додому, я дуже кричав за мамою.

Не вдаючись до подробиць про інших засуджених знаю, що матір все допитували про зв’язки з бандерівцями, з ким батько дружив, хто приходив на зв'язок і тому подібне. Допити переважно робили вночі, коли ми спали. Та нас будили і ми дуже кричали. А не вивозили нас, бо шукали старшого брата Ярослава.

Начальником тюрми, на той час, був харків’янин. Мабуть був українцем і не міг дивитися на наші дитячі муки. Говорив: «Дура, сознайся и мы тебя отпустим, угробишь детей». Тож зі свого «милосердя» дав можливість нібито викрасти нас, дітей. За що поплатився посадою. Другою підставою було те, що поляки, зрозумівши свою помилку, робили все, щоб нас вирвати з тюрми. Нас відпустили до певного розпорядження, матір – ні. За кілька місяців вдалось і їй втекти. Всі робили підкоп під фундамент і ті, кого вивозили на Сибір забирали землю зі собою, щоб не було сліду. Кого піймали – повернули назад, а матір кілька місяців, переховуючись, зголосилась. Взяв на себе відповідальність голова сільської ради Лукановський, який мабуть працював на одних і других. Так ми не були вивезені до Сибіру.

Після цього жахливого пережиття мати тяжко хворіла. Якось потрапила в Тернопільську лікарню та на третій день її вигнали: «Бандеровка иди домой подыхать». Знеможена від пережитого, без жодного волоска на голові (наслідок катувань) та з різними болячками організму, на ліжку у своєї матері, чекала свого кінця ще зовсім молода. Лежачи давала нам настанови – кому до якої тітки йти жити. З Божої ласки і допомоги фельдшерки-східнячки видужала. Ми, діти, мордувались від голоду і холоду, ограблені майново і принижені морально, без права на істину своєї провини, за більшу любов батька до України ніж до дітей. За це я його не осуджую, навпаки, горджусь, бо дякуючи саме їм, сьогодні маємо власну незалежну державу – Україну.

Доречним сказати те, що батька замордували не москвини, а свої – вихідці східних теренів України – Чернігівщини, Сумщини і т. д. Люди, які у свою чергу, наробили біди Україні ще в 20-30-их роках, повіривши в облудну ідею комунізму московської ідеології. Розкуркулення, голодомор, русифікація та багато іншого – все це наслідок тупої довіри москалям і по сьогодні.

Наведу лише один приклад. Так сталось, що у наше село потрапила на роботу медик фельдшер-акушер Ольга Смик із Чернігівської області Носівського району село Комарівка. Дякуючи їй мати стала на ноги – пізніше вона стала дружиною старшого брата Ярослава. Тож з розумінням і співчуттям ставилась до нашої трагедії. Її батько ще за царату пройшов Сибір, а рідного брата більшовики замордували – відрізали носа, вуха, викололи очі. Хресного батька Олі розчахнули на двох берізках, прив’язавши за ноги.

Сьогодні мені в голові не вкладається як не могли ковпаківці знайти спільної мови з бандерівцями, знаючи про злочини більшовизму. Діти однієї нації, однієї матері – України, тупо вірили чужинцям, не зробили висліду з минулого і не обрали спільного ворога, об’єднавшись в одну потугу проти двох режимів Гітлера і Сталіна.

Левко Лук’яненко теж з Чернігівщини чомусь не вірив цій ідеології, хоча й закінчував Московську вищу юридичну школу. Боляче і гірко.

Незабаром вибори і знову ті ж граблі. «За кого, Христе, ти розп’явся?»

На завершення цієї болючої для мене теми, хочу сказати лише одне, якщо нема кому за націю, державу померти, то така держава приречена на загибель. На щастя, Україна багата на жертви. З покоління в покоління передавала Дух свободи і незалежності. Впали батьки, ми – сини, підняли цей прапор волі, причинившись у нових обставинах, хто як міг: хто працею, хто політичною діяльністю.

Старший брат Ярослав, який вже відійшов у Божі засвіти, немало причинився до відродження. Є книжечка «Кошляки» у ній багато про нього написано, то ж не буду повторюватись. Скажу лише одне, після провалу ГКЧП він був другим по району у списку складеним райкомом КПРС на знищення, чи то арешт.

Я, Любомир (хоч негоже про себе говорити та й дифірамби мені не потрібні), був членом УГС, сім років головою УРП Самбірщини у перших роках незалежності. В активності не пас задніх, праця на східних теренах, Закарпаття і т. д. Діти не зможуть мені дорікнути – де ти, батьку, був у хвилини небезпек, відродження держави.

Шкодую лише за долею наймолодшого брата – Юрія, що у свій час не кинув Росію, не зважився на переїзд попри обставини. Його син закінчував школу тож, щоб поступити в Україні до інституту йому на заваді стали українські закони. Його трактували як іноземця, а раз ти іноземець, то плати валютою. Вірю, що батьки виховували свого сина в дусі любові до рідного краю. Вони ж українці.

Є в роді Тишків внуки, правнуки і праправнуки долею розкидані на просторах України. Дасть Бог Україна позбудеться манкурства і україножерів, стане твердо на випрямлені ноги, а внуки завше стоятимуть на чатах вільної держави, бережучи гідність і славу своїх дідів.

У селі Кошляки не стало роду Тишків. Залишились могили і дзвін біля церкви з викарбованим прізвищем Іван Тишко, який був рідним братом мого дідуся Максима. То ж як символ вічності, небезпеки, віри і радости колись він збере усіх разом у те село, щоб поклонитися могилам і віддати шану тим, хто страждав заради їхнього майбуття.

Слава Україні!

P.S. Колектив сайту vox-populi вітає Любомира і Юрія Тишків з Днем народження, який вони святкують на початку липня. «Рід Тишків збудував свій дім на скелі. І пішов дощ, і прибули ріки, і повіяли вітри, і вдарили блискавки, та все на той дім, і не впав дім, бо був на скелі оснований».