Дата публікації допису: Jul 12, 2012 8:14:8 PM
Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»
Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.
Народилася я 1927 року, а коли, в 1939 році, прийшли до нас москалі, то я зрозуміла, що нічого доброго вони нам не принесли. Через півтора року почалася війна і одних окупантів змінили інші. З створенням у 1942 році УПА, молодь нашого села почала збиратися та обговорювати нашу можливу участь у визволенні України. У цій боротьбі я займала скромне місце зв'язкової. З приходом німців всі вважали, що ця війна призведе, зрештою, до розвалу обох тоталітарних режимів, як нацистського, так і большевицького, а на тих руїнах виникне можливість збудувати свою, самостійну Україну. Ми були готові до того, що ця робота буде нелегкою та затяжною.
Після цього, як большевики захопили наш край, вони добивалися, аби повстанці здали зброю, та на це майже ніхто не пішов. Я працювала секретарем сільради, це давало мені право легально зустрічатися з різними людьми, що було вигідним для підпілля. Основою стало збройне підпілля. Крім мене, у підпіллі були також дівчата з мого села – Липушинська Марія та Албанська Галина. Взимку ми в'язали теплі шкарпетки, светри, рукавиці, аби хоч так допомогти партизанам, які перебували в темних, вогких криївках. До УПА пішли Гральний Василь, Перчишин Гилько, Збрик Йосиф, Збрик Василь, Богач Микола, Чорнобай Василь. Моїм обов'язком було доставляти естафету. Це була кулька, залита сургучем або воском. Вона була такого розміру, що я могла б її проковтнути в разі загрози енкаведистів або стрибків. Не раз у пригоді ставав мій білогривий кінь, бо доставляти треба було далеко. Кожен раз естафету мені вручала інша, не відома людина.
Видали мене односельці, які вислужувалися перед большевиками. Арештували 13 грудня 1948 року і разом з сім'єю відправили до Копиченської тюрми. Це був пересильний пункт. У камері розміром 3 на 4 метри було нас 32 . Серед них діти та люди похилого віку. Мене допитували, всього було 20 допитів. Відтак, нас посадили в товарні вагони і повезли у невідомому напрямку. Зрештою, 25 березня 1949 року я вже була на Далекому Сході у поселенні Тройське Нанайського району Хабаровського краю. Працювала на розчистці тайги. Жили ми в бараках, робота була важка. Щоб побачитися з сім'єю, треба було перевиконати денну норму.
Після смерті Сталіна стало трохи легше – нам дозволили розкопувати ділянки тайги для городів, завести корову. Підростали діти, які народилися в 1952 та 1955 роках. Довгождане звільнення прийшло в 1958 році. Вернулися ми до Скориків 20 березня 1958 р.