Монастирець. Час і люди. Частина 4. (Автор: Сокирко Віра)

Дата публікації допису: Jul 28, 2015 7:15:0 PM

Великий піст

Галичани – боголюбивий український народ. Після зимових м'ясниць наступав Великий піст. Весь християнський світ постив, готувався до Святої сповіді. Ксеня взяла молитвенник, вчила "Помилуй мя, Боже", повторила 10 заповідей Божих, 6-ть правд віри. Зранку і ввечері била поклони, просила у Всевишнього прощення, щиро готувалася до сповіді. У березневі дні під час однотижневих канікул Ксеня з подругами пішла до сповіді. День був сонячний, повітря прогрілося. Ксеня зупинилась під хрестом біля церкви і молилась. Шкільний комсорг Василь Андрійович ішов з основного приміщення школи до резиденції, де розмістила сільська рада додатково ще чотири класи, коли священика Павла Кручка засудили на 10 років ув'язнення і відправили до Караганди відбувати покарання. Їмость із дітьми вигнали з резиденції, і вона жила у своїх батьків в Журавні.

Громада села побудувала нову резиденцію близько біля церкви, а та – виконувала функцію 4-х класних кімнат. Ксеня ще молилася під хрестом, як комсорг Трухан Василь Андрійович повертався з резиденції до основного приміщення школи. Вона, як і багато учнів у великий піст, висповідалась, на другий день зранку запричащалась. Усе обійшлося спокійно. Наступив день 1 квітня, день сміху і початок 4 чверті. Ксеня з радістю збиралася до школи, бо дуже заскучила за однокласниками, вчителями і за шкільним життям. Зранку у кожному класі був сміх, дурили учні один одного. Раптом пролунав шкільний дзвінок. Чергова вчителька Віра Степанівна Сіобко заходила до кожного класу і нагадувала: "Усі виходьте на лінійку". Вся школа була на подвір'ї, учні вишикувались по класах. На середину вийшов комсорг Василь Андрійович і виголосив: Кулик Ксенія, вийди на середину. Нічого поганого не відчуваючи, Ксеня вийшла. Комсорг наказав їй: "Молися!" Ксеня здогадалась, що комсорг вирішив помститись їй за сповідь і подумала: молитва не для сміху. Молитися на лінійці я не буду. "Молись!" – Вдруге сердито вигукнув комсорг. Ксеня стояла як кам'яна. Не поворухнулась, нічого не говорила і не молилась. – "Молись!" – Втретє синій від люті кричав шкільний комсорг.

Ксеня пішла на хитрість. Біля комсорга стояла його наречена Віра Степанівна Сіобко, чергова вчителька. Ксеня щиро дивилася на Віру Степанівну, вона була її улюбленою ученицею. Вчителька зрозуміла, що учениця Кулик Ксеня просить її захистити. Вона підступила ближче до Трухана, вхопила його за руку і стиснула у своїй руці. Комсорг Трухан сказав: "Кулик, ставай на місце, а після першого уроку зайдеш в учительську. Зрозуміла?" – "Зрозуміла", – відповіла Ксеня і стала біля свого класу. Про що говорили на лінійці – вона не чула, думала: а що ж в учительській запропонує їй комсорг? Першим був урок української мови. Після його закінчення Марія Михайлівна Дяченко нагадала Ксені, що вона повинна зайти до учительської. В учительській її чекав комсорг. Класна керівник 7 класу Надія Никифорівна привела ще декілька учнів в учительську. Усім семикласникам комсорг роздав анкети і роз'яснив: "Це анкети, які ви повинні заповнити, вступаючи в ряди Комуністичної Спілки Молоді, що скорочено називається комсомол. Видав усім ручки, поставив посеред столу фіолетове чорнило.

- Спочатку перечитайте, а потім заповнюйте. Якщо виникнуть у вас якісь питання – запитуйте. До кінця уроків просидів 7 клас в учительській, але анкети ніхто не заповнював. Після уроків розлючений Трухан дуже сварився із семикласниками, аж посинів і скули дрижали. – Запам'ятайте те, що додому сьогодні ніхто не піде, як не заповнить анкету. На ніч я вас закрию у підвалі школи".

Ніхто не збирався заповнювати анкети, хоч комсомольська організація у школі уже була створена. Перші комсомольці їздили відпочивати у Київ, Трускавець, в учнівські санаторії. В обід на замовлення Трухана шкільний фірман запряг коні у віз і під'їхав під школу. Василь Андрійович велів всім одягнутися і сідати на віз. "Поїдемо в райком комсомолу, там заповните анкети", – бурчав Трухан сердито. Учні були дуже легко одягнені, бо 1 квітня – початок весняного місяця. Зранку світило сонце, не було вітру. А в обід хльостав дощ із мокрим снігом, дошкуляв східний вітер. Усі були дуже голодні, бо зранку завжди ішли до школи на тощак. В обід дома снідали і полуднували одночасно. Шкільний буфет працював, але споживачами його були лише деякі вчителі. Учні лише зрідка заходили подивитись на пряники, цукерки, ковбасу, рибні консерви. Під'їхали до райкому комсомолу. Діти були такі охолоджені, аж сині, секретар райкому комсомолу Анатолій Трохимович із жалістю на них дивився. Зуб на зуб не попадав учням. Діти бачили, як він недобрим оком зміряв охолоджених, голодних дітей. "Хлопчики і дівчатка! – Мовив І секретар райкому комсомолу, – ви знаходитесь у стінах приміщення, де уже декілька тисяч ваших ровесників вступили до лав Комуністичної спілки молоді. Не створюйте проблем собі і вашим батькам". "Він гіпнозист", – потихенько сказав до Ксені Володя Лаврись.

- Заповнюйте анкети та їдьте додому відігрітись, поїсти теплої страви. Роздав він усім ручки, анкети і почав диктувати. Там, де графа: прізвище, ім'я, по-батькові кожний напише своє прізвище, своє ім'я і по батькові. Написали? Заповнюєм далі. І так дійшли до кінця. Коли анкети були заповнені, дітям звеліли іти на віз. Поїхали додому. Проводжав їх І секретар райкому комсомолу. Був він високого росту. Голубі його очі різко виділялись на тлі рижого кучерявого волосся на голові. Був він одягнений у голубу сорочку із синьою краваткою, яку час від час підтягував, бо розходилась на самому вузлі – видно неправильно зав'язаному. Дуже тоненький І секретар райкому комсомолу мав розміром не по собі великий костюм, у який могли б влізтися три такі секретарі. Семикласниці споглядали на І секретаря і посміхались. Котрась шепнула: цей хліба, напевно, не знає на смак, живе на одному чаї.

- А може він хворий, – сказала Оля Антонів і додала, – у нього, напевно, сухоти. "Якби мав сухоти, – заперечила Маруся Кривцун, – його б не допустили до праці з людьми. Тощак від народження. Нехай собі живе, яким його Бог створив. А ми їдемо додому комсомольцями. Цей легенько, але ухомутав нас". При виході з будинку райкому комсомолу в дверях стикнулися з Лисківськими учнями, яких теж сюди доставили поповнювати ряди ВЛКСМ у Журавнівському районі. Приїхавши додому, учні розповідали, як їх у Журавні приймали до комсомолу. Батьки були у шоці, побачивши своїх дітей, яким зуб не попадав на зуб. Ксеня вибралась на теплу піч, ще й теплим коцом її накрили. Від їжі вона відмовилась, казала, що ложку не втримає у руках. Відігрівшись, вона заснула, пробудилась аж увечері. Була недобра на себе, що довго спала. А уроки мусить готовити цілу ніч аж до ранку. Завтра 6-ть уроків: фізика, хімія, німецька мова, дві літератури, історія.

- Не будеш ти цілу ніч вчити уроки, – заперечила бабуся Марія, – перечитай по одному разу всі предмети, а завтра вчителям поясниш, що вчора їздила до Журавна, вступала до комсомолу. Їхали ви возом і всі дуже простудились, бо були легко одягнені і незахищені від мокрого снігу. Вчителі з розумінням поставляться до вашої справи.

Так Ксеня і зробила, як порадила бабуся. Вночі вона температурила, не мала чим дихати. Ранком Меланія пішла до сільського фельдшера. Послухавши дівчину, фельдшер сказав, що у неї лівостороннє запалення легенів. Поставив Ксені баньки, залишив пініцілін в уколах, треба через кожні 6 годин колоти. Зміряв температуру 39,5. – Якщо до завтра температура не спаде, доведеться везти дівчину в лікарню. Та, на щастя, на другий день температура спала до 38. Меланія і її мама дуже зраділи, що стан здоров'я Ксені іде на покращення, хоч живуть вони у великих злиднях.

- Дитинство Ксені пройшло через гіркі випробування ІІ Світової війни. Натерпілися мої діти голоду і холоду в Казахстані, – тяжкі думи гнітили материнське серце Меланії. Хоч би Іван щось гідне залишив дітям, як покидав Україну. Кажуть мені і сусіди, і родина, що він багато дечого залишив дітям: два ліжка, дві перини, 4 подушки і шафу у своєї сестри Парані. Не хоче відьма віддати дітям того, що їм тато залишив. Зрозуміла сука, що влада не на стороні репресованих більшовицьким режимом, тому і зловживає політикою. А ще християнкою себе вважає, часто сповідається. Ні честі, ні сорому нема у людини. Діти мерзнуть у старій Торкачовій хаті, а вона їхніми перинами своїх дітей вигріває. Має ж гуси, качки, то чому не зробити собі перину, а Івановим дітям дати хоч одну. Бог добрий, за тяжкий гріх кара мусить бути. Поживем – побачим.

Покидаючи Монастирець, Іван воїнам УПА сказав, щоб допомогли його дітям взяти у Парані все, що для них залишив. Так не слухає повстанців. Не дає і все. Дві подушки лише дала і то сказала дітям, аби повісились на них. Захланна баба, нічого не хоче більше дати. Бога не боїться, людей не встидається. В цих тяжких думах не почула Меланія, як до хати увійшла Ганя донька її брата Івана. Ганя вчителька початкових класів. Привітавшись, Ганя спитала: "Тето, що нового чувати у вас?" – "Дякую, Ганнусечко, Ксеня захворіла, не ходить до школи, лежить". – "Але стан здоров'я покращується?" – "Так. Лише не може знайти в собі сили ходити, сидіти. Ослаблена дуже". – "Пройде час, і сили прибудуть. Молоде – золоте, недуга швидко минеться". – "А у тебе, Ганусечко, що нового?" – "Є новина і дуже приємна, – з усмішкою сказала Ганнуся. Виходжу заміж. Збирайтесь, тето, на весілля". – "Обов'язково піду. Одну племінницю видала – Ірину Гишпель, тепер другу будемо віддавати. А де ж твій наречений тепер? – "Та ще служить в армії. Восени прийде, а в зимові м'ясниці буде у нас весілля".

"Веселяться бідні люди, хоч і живуть за колючими дротами", – зауважила Меланія. – "Думаєте, що світ не знає, як ми живемо? Ми раби Російської імперії, але ж не покінчимо усі життя самогубством. Треба, щоб множився український рід. Наші нащадки здобудуть волю. Дай, Боже, щоб ми з вами дочекались її, подихали на вільній українській землі. То як здоров'я Ксені?" – спитала Ганнуся. – "Та, слава Богу, іде на поправку. А ти де будеш працювати цього року?" – "Іду на Протеси, маю уроки у другу зміну". – "А який клас маєш? – поцікавилась тета. – "Ой, тето, маю перший клас. Такі цікаві діти, як хлопчики, так і дівчатка. Усім вдома розповідають, що дуже люблять свою Ганну Іванівну. – "То велике щастя, Ганю, коли діти люблять свою вчительку. Слава Богу, є і в нашій родині вчителі. Ганя Гавриляк із Старого села вчиться в Дрогобицькому педінституті на математичному факультеті. Василь Романів з Думки теж вчиться у Станіславові на математичному факультеті. Ти у Стрийській педшколі заочно навчаєшся і працюєш, а моя Ксеня хоче бути вчителькою української мови і літератури".

- Їй треба щодня багато читати художньої літератури, – зауважила Ганя. – "Читає постійно, – похвалилася Меланія. – Ночами сидить на печі і читає при каганці. Аж мушу встати з ліжка і заставити її лягти спочивати. Ксеня не лише читає, а й пише вірші. Дуже переживаю за неї, бо пише і політичні вірші. Ходила якось з дівчатами у ліс по гриби. Десь були і біля криївок, у яких побили повстанців з Монастирця, Старого села і Сулятич. Лише прийшла з лісу, взяла зошит і пішла у сад писати вірш. Через годину входить до хати вся в сльозах, схлипує і читає нам вірш:

- Обдарована Богом дівчина Ваша Ксеня, – сказала Ганя, прослухавши вірш. – "І мелодію придумала до цієї пісні сама, – похвалилася Меланія. – Вся челядь наша співає цю пісню. Я її прошу не займатися політикою, а вона не дуже прислухається до моїх порад, іде тією ж дорогою, що її тато". – "Вона вся в тата пішла – і розумом і зовнішністю, – замітила Ганя. А ще вона лівша, а я читала таку книжку, що всі лівші – люди творчі. Ксеня проснулася, привіталась з Ганею і мовила: Сплю, щоб швидше хвороба відійшла. Дуже тебе, Ганю, прошу принести мені з бібліотеки вашої школи поезії Івана Франка". – "Гаразд. Принесу завтра", – мовила Ганя і, попрощавшись, пішла на роботу в Протеси", Ксеня дістала Кобзар і почала вчити напам'ять поему "Сон" "І мертвим, і живим". Меланія пішла на подвір'я поратись по господарству, думала про те, що буде з її дитини, як закінчить школу. Дівчина обдарована, але трудно буде мені обох дітей вчити. Після уроків до Ксені прийшли однокласники, принесли букет фіалок, вручив їх Ксені Володя Лаврись – їх класний лінгвіст. Німецькою мовою він привітав Ксеню з весною, побажав їй здоров'я, щастя, любові. Ксеня йому подякувала польською, російською і українською мовами. Весь клас сміявся, жартував.

Дуже веселою була шкільна любов Володі Лаврися – Павліна. Вона побажала Ксені швидкого одужання, бо треба багато прочитати світової літератури і української, так як вони обидві з Ксенею збираються поступати на філологічний факультет. Ксеня піднялася, хоч в голові шуміло, але вона старалась бути такою ж веселою, як і її шкільні друзі. На прощання Ксеня побажала шкільним друзям доброго здоров'я, ніколи не хворіти. Однокласники розійшлися. Ксеня одяглась і пішла в сад, щоб побачити, як там все оживає від теплого весняного сонця. В саду вона зустрілась із Мілею Колос. Та запропонувала їй завтра, в неділю, піти до її бабусі у Вільшанку, там весь сад уквітчаний фіалками. Ксеня охоче погодилася.

Коли мама з бабусею прийшли із церкви, Ксеня розчесалась, у коси вплела голубі стрічки, одягла вишиту блузку і пішли дівчата до Мілиної бабусі Тетяни. Бабуся з радістю зустріла Мілю, що була її улюбленою внукою. Погостила дівчат чиненими пирогами з маком, дала сметани, щоб мачати пироги, і праженого (пражене – кип’ячене) молока. Дівчата їли пироги, а бабуся вичитувала прокляття окупантам, які погнали галичан в час війни на передову, де майже всі загинули. А самі совіти тепер знову окупували нас, щоб над сиротами знущатися. Мілин тато Василь був її найстаршим сином, загинув у Карпатах, залишив назавжди і свою маму і своїх дітей з дружиною.

Пішли дівчата під берег збирати фіалки. Зривали пахучі квіточки, любувалися мальовничою Вільшанкою, де пахнуть фіалки і не стихають солов'ї, де кує роки зозуля і дзвенить радісно по-весняному лісовий струмочок, який витікає з лісу із чотирьох джерел.

Милуючись весняним днем і чарами весни, дівчата почули, що з того боку від струмочка в їхню сторону летять камінчики. Дівчата вдивлялися у ту сторону, але нікого не бачили і продовжували зривати фіалки. Камінчики на них летіли все частіше і частіше.

- І хто ж то там так невдячно жартує з нами? – спитала Міля. З-за кущів піднялись два красиві хлопчики-підростки. "Які красиві обидва хлопці" – зауважила Ксеня тихенько до Мілі. Особливо красивий чорний, як циган. І очі чорні. – "Вони он там живуть, – Міля пальцем показала на дві хатинки біля стежки. Той чорний називається Степан, а світлий – Григорій. Григорій – мій родич". – "То ти їх знаєш?" – запитала Ксеня. "Як облуплених", – відповіла Міля. – Гарні хлопці, але не культурні. Дівчата з горішнього кінця сюди прийшли, а вони з-за кущів каміння кидають. "Дівчата, ви когось шукаєте?" – спитав Григорій. – "А як же, шукаємо", – голосно сказала Міля. "Може нас?" – перепитав чорнявий, – то ми ідемо, поможем вам фіалки рвати. "Що ми шукали – те й знайшли. Квіти ми шукали. Бачите, які гарні наші букети. А пахнуть як", – пояснила Ксеня, жартуючи". – "І вам ціни нема, – жартував чорнявий. Ходімо, Грицю, до дівчат, поможем їм квіти зривати". – "А ми уже назбирали квітів і йдемо додому, у свій горішній кінець, – продовжувала Ксеня. – Хлопчики, будьте здорові". І дівчата пішли до стежини, яка вела на Попівщину, а звідти – у горішній кінець. Ксеня прийшла додому. Поставила у воду букет фіалок, прикрасила весною стіл і всю хату. Перед собою вона бачила чорнявого хлопчину з чорними циганськими очима. Взяла сумку, витягнула зошити, виконала домашні завдання на завтра. На другий день вона пішла до школи. Одягли Ксеню тепліше, бо у школі уже закінчився опалювальний сезон, а погода погіршилась.

Великий піст підходив до кінця. Ксеня повернулася зі школи і мама їй сказала:– "Завтра Вербна неділя, у нас її називають Шутною. Усі ідуть до церкви по свячену шутку – гілку верби. Подумавши, Ксеня зі сльозами на очах сказала: "Я не піду по шутку, бо не маю в чому. Мешти торішні порвались. Якби мешти підбиті і Трухана не злякалася б – усіх не повиключає зі школи, а збираються усі школярі іти. Трухан не має підтримки серед вчителів". – "А ти звідки знаєш?" – здивовано запитала її Меланія. – "Сама придивилась, не маленька я, думаю головою".

Настала Вербна неділя. З самого ранку холодну землю обігріло сонечко. Батьки вели за руку маленьких дітей. Школярі ішли компаніями. Небо було по-весняному чисте й голубе. Ксеня сіла на стільчик під хатою. Вона любувалася лелеками, що прилетіли до свого гнізда на хаті, яка колись належала їм. І в дитинстві вони з братом обожнювали лелек, які принесли їх на цю хату у гніздо. Перейшов люд до церкви, і в селі стало тихо-тихо. Ксеня побачила, як стежкою дільничний Кравець вів сусідську дівчину Марину Тельку, що втекла із Сибіру і ховалася від окупантів. Брат її Яків героїчно загинув в УПА, сестру Настю засудили на 10 років. А її, молоденьку, самітню дівчину (батьки передчасно пішли із життя) вивезли до Сибіру. І ось Мариночка іде стежкою. Чорні її коси розпущені. Справжнісіньку Русалоньку веде стежкою дільничний міліціонер Кравець. "Боже, це її чекають тортури", – подумала Ксеня. І думки про жорстокий більшовицький терор знову заполонили душу юної Ксені. – І які ж ОУН УПА вороги народу, якщо вони очолили наш національно-визвольний рух на нашій землі проти тоталітарних окупаційних режимів, що намагаються позбавити український народ права на вільну державу Україну. Ця боротьба надто сувора. Якщо партизанський рух у Польщі, Югославії, Франції мав підтримку з боку інших держав, то УПА опирається тільки на власні сили й допомогу народу.

А кляті вороги стараються якнайскоріше знищити українське підпілля і загони УПА. Горять села, нищаться храми, вбивають невинних людей, тисячі галичан вивозять до Сибіру. Втекла Мариночка із Сибіру, бо не могла витерпіти тяжкі умови праці, злиденне життя у холоді і голоді. Згадала, що на Україні вона має хату, там немає таких лютих морозів. І треба ж попасти ворогу в лапи у таке радісне свято – на Шутну неділю. Ксеня, сидячи на стільчику, розридалась. Першою прийшла із церкви бабуся Марія і привітала її: "Б'є шутка, не я б'ю, від нині за тиждень Великдень". Побачивши у дівчини сльози на очах, бабуся спитала її: "Золотце наше, чого плачеш?" – "Ой, бабусю, Марину Тельку у її хаті схопив дільничний і повів долів стежкою. – "Добра скотина той Кравець, не одного уже із нашого села відправив за грати. Піду до Тельків, усе розвідаю, як він її схопив, таку бадьору і непохитну галичанку".

Сестра Марини Євдокія до церкви не ішла, бо мала малу дитину, а тому все бачила. Євдокія розповіла, що Марина відкрила свою хату, затопила у печі, поставила гріти воду, бо хотіла голову помити, скупатися. Дим з комина попрямував до неба. Помилася Марина, сіла біля кухні сушити волосся. За цей час хтось із сусідів і дав знати Кравцю. Через вікно бачила Євдокія, як квапився він, щоб швидше зайти до Марининої хати. "Засудять Марину, – з жалем в голосі мовила бабуся Марія. – Із-за тюремних гратів їй уже не вирватись. Та ще й каже Явдоха, що не дав навіть їй хустиною закутати голову".

- Так, я бачила, бабусю, як він її вів, як Русалоньку, з розпущеним по коліна чорним мокрим волоссям. Як безжалісно нищать українську націю червонозоряні терористи, – з жалем мовила Марія Лаврись – бабуся Ксені. Бабуся пішла поратись по господарству. Наодинці Ксеня думала про долю свого народу: Україна століттями бореться за самостійність. Її тіло рвали канчуки польських магнатів, вона пройшла крізь хмари половецьких стріл, крізь ненависть могутніх імперій. Україна нині стогне під більшовицьким режимом, стікає кров'ю в концтаборах і тюрмах. І якийсь внутрішній голос продиктував Ксенії поетичні рядки:

Русалонька

Сонце землю пригріло,

Верба розпустилась,

В людських душах кипіло,

Ми в неволі томились.

Вся вкраїнська родина

Йти по шутку збиралась,

Хоч лихая година

В край наш рідний закралась.

Більшовицька мерзота

Нас до тюрем гонила,

В кожній хаті гризота,

Була й Паска немила.

Довгі коси чесала

Ти сумна у віконці

І сама ще не знала:

Не побачиш вже сонця.

Як ті круки, катюги

Твої руки скрутили,

А густі довгі коси

Ніжні плечі встелили.

Беззахисне дівчатко

Повели по стежині,

Приказали йти швидко

Нашій милій пташині.

І Русалонька наша

Облилася сльозами,

Дуже боляче шарпав

Кат волосся руками.

До тюрми та дорога

Кілометри тяглася,

Ти просила у Бога,

Щоб коса збереглася.

Вірш написаний, але хвилювання у серці Ксені не припинилось. Останній день Великодного посту спливав повільно і в муках. Пізно о півночі лягла Ксеня у ліжко, але не спалось їй. Думала вона про те, що весь християнський світ живе напередодні свята Христового воскресіння, встановленого на згадку воскресіння Ісуса Христа, який спокутував людські гріхи своєю кров'ю. І наш український поневолений народ готується до цього свята, хоч і з великою душевною тривогою.

9 травня 1945 року німецький вермахт капітулював у Берліні. Світ відзначив перемогу над гітлерівським фашизмом. Але на наших теренах боротьба продовжується. Створені у 1942 році загони УПА і після 9 травня 1945 року продовжують боротьбу з більшовизмом, обороняючи населення від терору, від насильницького насаджування колгоспів, від депортацій в Сибір та до Казахстану. Облави, арешти, розстріли, терор кагебістів, пекучий біль від втрати рідних – ось чим живе наша Галичина у ці "щасливі роки" радянської влади. Ксеня думала і про те, що у Великодню п'ятницю вона піде до плащаниці. Мама купила їй нові мешти.

У Страстну п'ятницю з самого ранку у повітрі панувала тривожно-святкова тиша. Зранку школярі пішли до школи. На перервах перешіптувались, о котрій годині підуть до церкви. Ксеня з однокласниками домовились, що підуть, коли на небі зійдуть зорі, а на вулиці стемніє. Вивчивши уроки, Ксеня почала одягатися до церкви. Взула нові мешти, одягла темний костюм і вийшла на вулицю чекати друзів. Лагідна ніч спокійно опускалась на землю. Тихо падали зорі. Ксеня дивилась у небо і загадувала собі бажання: стати вчителькою рідної мови і літератури; жити у вільній державі Україні. Обов'язково побачитись із татом, вийти заміж за чорнявого хлопця, у якого закохалась з першого погляду, коли з Мілею рвали фіалки. А Молочний шлях розсипав і розсипав зорі...

Гурт однокласників із горішнього кінця села повернув до Ксені на подвір'я, і вона з друзями попрямувала до Божого храму, щоб поцілувати розп'ятого на хресті нашого спасителя. У горішньому кінці села не страшно, бо це – самостійна Україна. Від центра села до церкви розбрелись по двоє, по троє. Приставали до гурту пристарілих людей, щоб бути непоміченими здалеку. Колос Ярослав пішов під церкву у розвідку. Повернувшись до однокласників повідомив, що можна іти сміливо, у церкві і під церквою є самі віруючі і нема жодного атеїста – тобто Трухана і фізрука Грищенка, який на підпитку дуже небезпечний. Ксеня з друзями зайшли до церкви, збили поклони, помолились і на колінах поповзли до плащаниці, щоб поцілувати сина Божого, якого розіп'яли на хресті.

Ксеня думала, наближаючись до плащаниці: поцілувати плащаницю: Ісусе Христе! Той фарисей, що "розіпни" кричав на тебе, той самий фарисей у червоних шатах кричить нині "розіпни" народ наш український. Тернисті шляхи до Казахстану, на Сибір та Соловки, до підвалів НКВД пройшов народ український та ще й іде понині, Христе, сину Божий! За те, що в любові до своєї неньки-України віддали найвищий Божий дар – життя, – за те, що не піддались спокусі, за те, що мали відвагу кинути новітнім фарисеям правду в вічі і за неї непохитно стояли, за те, Христе, їх били і катували, за те насміхаються з нас, як насміхались з тебе, Ісусе! Відвернулись від нас люди наші, що яничарами називаються, як і від тебе відвернулись колись твої віддані учні. А Пилат умиває руки...

Страстна п'ятниця в нас, Христе. Як тільки школярі вийшли з церкви, Грищенко на підпитку з палкою погнав їх до потоку і, не випускаючи на берег, гонив проти течії Вільшанки аж на пасовисько. А коли пооглядався, що село уже минув, повернувся і пішов додому. Видно, змучився. Учні вийшли на лужок, роззулися, повиливали воду з мештів, босими попрямували до своїх домівок. Увійшовши до хати, Ксеня засвітила каганець і побачила, що від правого мешта підошва відлетіла. Дівчині хотілось ридати, але стримала себе, може хтось відремонтує мешт. Вона розстелила своє ліжко, погасила каганець і лежала до ранку, не зімкнувши очей. Зранку по дорозі до школи Ксеня зайшла до шкільної подруги Гані, батько якої був хрещеним татом Ксені.

- Чи цілі твої мешти? – спитав хрещений Ксеню. – Бо моя Ганя знищила учора ввечері обидва. І я подерла мешти вчора увечері, але я сховала аби мама не переживала, – відповіла Ксеня. "Сьогодні після уроків несіть направляти до Максима Кулика, найкращий швець у селі", – сказав хрещений Ксені. Я понесу свій мешт на ремонт до вуйка Миколи Гишпеля, без грошей відремонтує. Він теж робить гарне взуття, – пояснила Ксеня. А я і забув, що ти маєш родича шевця. То правда, що він теж гарний швець. Як зробить чоботи, або мешти, як вималює, – погодився хрещений Ксені.

Прийшовши вполудень зі школи, Ксеня положила в сумку мешт і пішла до Гишпелів. Микола Гишпель кінчав вишневі чобітки для сусідки Меланії Мазур, Олексової жінки. Дізнавшись, у якій справі прийшла Ксеня, взяв мешт в руки, пооглядав і приступив до ремонту. Скінчивши ремонт, віддав дівчині мешт і сказав: "На тобі цілий, добрий мешт і у воду більше не лізь взута. Хоч ти і не винна, влада така у нас. Московське ярмо всіх притискає, як дорослих, так і дітей". Вдома Ксеня показала своїй мамі справлений мешт і розповіла всю вчорашню пригоду. "А Володимир не ходив з вами до церкви?" – спитала мама Ксеню. – "Він пішов аж тоді, як я прийшла з церкви. Казав, що не було ні Трухана, ні Грищенка.

Ксеня з Володимиром пішли копати хрін, аби завтра посвятити. Меланія посадила в піч паски пекти. До хати прийшов кум Сидір. "Слав Ісусу Христу!" – привітався кум. "Слава навіки Богу!" – відповіла кума Меланія. "Я прийшов звідатися, що нового чувати у вас?" – "Дякую, на разі нічого ні доброго, ні поганого", – пояснила кума Меланія. – "Від кума Івана немає ніякої чутки?" – "Звідки та чутка буде, як ми у такій тюрмі живемо, за такими колючими дротами. Знущаються над нами москалі. І коли тому кінець буде?" – "Нічого вічного немає на світі, і комуна не вічна. Згадаєте мене, кумо, як настане переміна". – "Наш український народ – великомученик, який несе на своїх плечах найтяжчий хрест, – зітхнувши, з жалем, сказала Меланія. "Світ не дасть спокою москалям за ті жахи, які вони чинять на нашій землі. Так що, кумо, тримаймося і волі обов'язково діждемося. Веселих вам Великодних свят, смачної паски, гостей повну хату!" – Повіншував кум Сидір і пішов додому.

Ксеня з Володимиром принесли з городу хрін і пішли в потік мити його. Меланія витягла з печі паски і калач. Калач понесли святити і найменшу пасочку. Найбільша паска буде на столі красуватися, робити у хаті святковий настрій. Ксеня робила прибирання світлиці. Перемила усі горнята, тарілки у шафі, помила образи, люстру, вифарбувала двері, вікна. Великдень – свято велике і радісне, але настрій дівчини був дуже гнітючий. Неможливо передати її душевні переживання. Все своє життя, – думала Ксеня, – несу терновий хрест трагічної долі, а життя, ще тільки починається. Обминає мене і земне щастя і земні радощі. Єдине, що тримає на світі – це творчість. Але видати свої твори мільйонним тиражем і не мрію. В цій державі друкують лише твори, написані в рамках дозволеного. Я ж такі вірші не пишу. Хочеться написати великий роман, але це теж не буде хвалебний гімн існуючій тоталітарній владі. А окупаційний московський режим і не збирається зробити Україну вільною державою. Лише мама і бабуся Марія знають і люблять мої вірші, але і вони мене застерігають: "Ти обережніше поводься із своїми вільнодумними віршами, бо від них пахне як не Соловками, то Колимою".

Згадала Ксеня висловлювання Олеся Гончара про Тараса Шевченка – нашого духовного батька: "Самодержавні кати з величезною злобою загнали Шевченка до муштри й солдатчини, вважаючи, що відірвали його у таку безвість, звідки не буде йому вороття, – до Казахстану. А він повернувся вогненною піснею, віщим незборимим словом повернувся поет до рідної своєї України".

Ксеня думала, що подібна доля спіткала і їхню сім'ю. Повернулись і ми, слава Богу, перемігши смерть, ніщо не могло на каторзі забрати у нас життя: ні голод, ні холод, ні тиф, ні малярія, ні страшна інфекційна хвороба сибірка. В таких умовах серед степів з колючками томились 1 мільйон 700 тисяч виселених українців у час перших репресій у Галичині (квітень – листопад 1940 рік). Від цих спогадів появилась у Ксені якась внутрішня сила, яка додала дівчині оптимізму до життя, до творчості. Вона помилась, попрасувала усім новий одяг на завтра до церкви і лягла спати, щоб у доброму настрої зустріти найвеличніше із християнських свят – Великдень. Ранком першою проснулась Ксеня і привітала рідних: "Христос воскрес! Наш поневолений, але нескорений український народе". "Воістину воскрес!" – відповіла бабуся Марія. Сльози, мов чисті джерельні струмочки, бризнули з її очей і потекли по лицях.

Великдень

Паску святити пішла Ксеня із своєю сім'єю. Коли заходили на подвір'я церкви, Ксеня і Володимир ховались за бабусю Марію і маму, щоб не помітили їх войовничі атеїсти. Школа збудована поруч з церквою, і Трухан з вікна спостерігав за прихожанами, складав список школярів. Список вийшов у нього надзвичайно довгим, бо всі учні були під церквою, мали святковий настрій. Ксеня стояла під хрестом біля свого кошика і розмірковувала: "Встав із мертвих той, про якого думали, що він назавжди погребенний. Віримо, Христе, що часи люті не присплять наші душі – воскресне й відродиться Україна".

У Великодний поливаний понеділок в школі були уроки. Діти обливалися водою, по коридорах і на подвір'ї лунав сміх, жарти. Трухан бігав і розганяв дітей, думав, що знищить народну традицію за один день, але йому не вдалося. Після уроків класні керівники вивели на лінійку школярів. Директор школи Карпенко та комсорг Трухан читали моралі, ганьбили учнів, що потрапили у Труханів список на Великдень. Попередили, що сьогодні після уроків приїдуть із району. Кого із школярів спіймають під церквою – будуть виключати із школи. Пішли діти додому з похиленими головами. Горішні школярі порадились, що підуть грати гаївки у ліс на Вигоду. Там велика поляна може прийняти і цілу школу. Долішні учні теж дуже добре придумали – підуть на гаївку під Старосільську церкву, яка красується на пів Галичини – стоїть край села на високій горі, а внизу протікає Дністер.

Ксеня цілий Великий піст записувала гаївки від жителів села. Вона упорядкувала їх по темі. Були гаївки про сиріт, про вдів, про Січових стрільців, народились гаївки і про Другу світову війну. Ксеня складала і свої гаївки: про повстанців-героїв, про соціальну нерівність, що була перешкодою до одруження закоханим парам, про зраду у коханні, яка ставала великою трагедією для дівчини-галичанки; побутові гаївки складала, тощо. Багато гаївок записала Ксеня від своєї матері, а також від Орини Книш, Юстини Гавриляк, Ганни Кізими, Теклі Кривцун. В понеділок після уроків пішли школярі грати гаївки. По дорозі на Вигоду виконали гаївку:

"Вже весна воскресла"

Вже весна воскресла,

Трави зеленіють, (2)

А на Прикарпатті

Могили чорніють (2)

Бо повисипані, (2)

В них лежать герої,

Що за волю впали (2)

Боролись завзято,

Не було різниці (2),

Жінки брали коси,

Мужчини - рушниці (2),

Дівчата на фронті

Рани завивали, (2),

Та все тим героям,

Що за волю впали (2)

Павліна Порціна запропонувала свою улюблену гаївку:

"Пливе качка біла"

Пливе качка біла,

За нев сороката (2)

Не візьмеш ти мене,

Бо я не багата (2)

На моїм подвір'ю

Є три доріженьки (2)

Не візьмеш ти мене

Через вороженьки (2)

На першій дорозі

Виросла тополя (2)

Не візьмеш ти мене,

Бо м не твоя доля (2)

На другій дорозі

Виросла смерека (2),

Не візьмеш ти мене

Сторона далека (2)

На третій дорозі

Виросла ялина (2),

Не візьмеш ти мене

Не скажи родина (2).

Ти багацький сину,

Я бідна дівчина(2),

Ти в садочку лежав,

Я в полі робила (2)

Ти в садочку лежав,

Я пшеницю жала (2),

По чім я ся, милий,

Тобі сподобала (2).

Чи моїм ході,

Чи по мої вроді (2),

Чи мені так Бог дав

Дівчині молодій (2),

Ні по моїм ході,

Ні по мої вроді (2),

Лиш мені так Бог дав

Дівчині молодій (2).

А ви, дівчатонька,

Збирайте барвінок (2),

Бо сміються хлопці,

Що багато дівок (2)

Не смійтеся, хлопці,

Не маєте чого (2),

Бо війна настала

Від Бога святого(2),

Бо війна настала

Від Бога причина (2),

Була б ся віддала

Не одна дівчина (2).

На Вигоді дуже було зручно грати гаївки. Спочатку грали гаївку-гру. Дівчата і хлопці, взявшись за руки, стали в коло. Одна дівчина посередині кола. Хлопці і дівчата виконують гаївку:

"Ку-ку, ку-ку в нашім кружку,

Ми зозулю ізловили (2),

Тай довкола обступили.

Ти, зозуле, чого тужиш,

Вибирай си, кого любиш.

Ой, як мені не журити,

Бо не маю я з ким жити,

А мій милий, чорнобривий

У могилі вже неживий.

Вибирай си, сивесенька,

Поки ще молоденька.

Дівчина-зозуля з кружка підходить до хлопця, бере його за руку і з ним стає в коло, а та дівчина, що була з хлопцем, стає зозулею посеред кружка. І знову виконується ця ж гаївка і т. д.

Ганя Стехнович почала гаївку: "Котилися лози"...

Котилися лози з гори на долину (2),

Тай закотилися в зелену ліщину (2),

Надибали вони молоду дівчину (2).

Молода дівчино, чом по гаю блудиш (2),

Може ти, дівчино, мого сина любиш (2).

Як бим не любила, то бим не ходила (2),

Я за твоїм сином бистру річку плила (2),

Бистру річку плила темненької ночі (2),

Я за твоїм сином, сином наймолодшим (2).

До пізнього вечора грали гаївки школярі. А щоб традиція не відмерла, під церквою грали гаївки ті дівчата і хлопці, які після сьомого класу працювали у колгоспі, їм дозволялося все, тільки б не втекли з колгоспу, де працювали задурно. У вівторок великодний теж школярі грали (виконували) гаївки на гостинці, по дорозі на Вигоду.

Відійшло найбільше християнське свято, а з ним і веселість галичан. В середу зранку тривожна вістка облетіла село: виловлюють хлопчиків віком від чотирнадцяти років і відправляють на південь України, там їх будуть вчити на курсах, а потім пішлють у шахти. А так, як люди знають, що там найбільше шахт уранових, то, звичайно, галичан туди запхають.

Через місяць два брати Сокирки Михайло і Степан написали листа із Жовтих Вод. Повідомили батьків, що вчаться у ФЗУ (фабрично-заводське училище), а згодом підуть працювати у шахту, де добре платять, тож будуть і їм висилати гроші. Почувши таку новину, батько заплакав, промовляючи: "Знищили мені два старших сини, і ці не будуть мене хоронити. Олексу вночі забрали з хати і не знаю нічого про нього, Івана на примусові роботи взяли до Німеччини – теж десь пропав безвісті.

Не побачу я вже і цих двох молодших. Війна і більшовицька окупація забрала у мене чотири сини. Дочка Орися відбуває каторгу у мерзлотах тундри. Гірко мені таку вістку слухати. А росіяни кажуть: "Ми прішлі сюда, штоб остаться навсєгда". Рік ще лежав Михайло Сокирко у ліжку, а 22 травня, коли в селі святкували храмове свято – святого Миколая. Михайло відійшов у вічність. Всі, хто почув про смерть цього дуже доброго чоловіка і батька, задавали питання "А чи приїдуть хлопці його хоронити?" Не було на похороні синів Михайлових. Степану вручили телеграму в день похорону, а Михайлові зовсім не вручили телеграми, працював він у шахті в Кривому Розі, там і оженився. Степанові вдома порадили написати заяву на розрахунок по догляду за старою матір'ю, він прибув після похорону батька. Поїхав він у Жовті Води, здав заяву, два тижні відпрацював і повернувся додому. Михайло помер від професійної хвороби селікозу у розквіті літ. З Монастирця Степана забрали в армію, три роки служив у Прибалтиці.

Життєва Голгофа Федора Василіва і його бойових побратимів

У клопотах та щоденних тривогах збігло тепле літечко, а у вересні школярі пішли до школи. Яскрава мальовнича осінь на Прикарпатті приваблювала своєю урочистістю, різнобарвністю. Тривожна вістка облетіла село зранку у перших числах вересня: заарештували вчителя Федора Василіва. "Прокляті мученики, навіть інтелігенції не довіряють", – сердито, на весь горішній кінець кричала Рузя Кулик, чоловік якої не повернувся з примусових робіт у Німеччині, а на її плечах залишилося чотири сини.

"І не одного ще схоплять і посадять за грати", – відповіла Текля Мостова. – Згадаєш мене, ще всіх не перенищили, за молоддю вони полюють". У особистій трагедії вчителя Федора Василіва – трагедія цілого покоління його ровесників, яких винищувала каральна репресивна система. Друзі Федора Іван Шараневич та Григорій Книш загинули в УПА, а Федір зазнав катувань у слідчому ізоляторі НКВД. Тортури супроводжувались моральними та фізичними знущаннями. Проти Федора сфабрикували справу і засудили на 10 років суворого режиму та 10 років заслання.

Ріс Федір круглим сиротою. Рано померли його батьки. Коли хлопцеві було 13 років, помер батько, а через рік – мати. Взяв на утримання Федора стрийко Степан, який мав своїх два сини.

Сестру Марусю забрала тета Рузя, у якої було своїх семеро дітей. У цих сім'ях зберігалася світла пам'ять про лицарів України, які гинули за її волю.

Працюючи вчителем Зарічненської семилітньої школи, Федір Семенович допомагав підпіллю, як і вся свідома інтелігенція Галичини. Під час виконання доручення потрапив в лапи окупантів. Це сталося уночі в селі Протеси Жидачівського району. У лісі під Протесами спалахнув бій. Зіткнулась сотня УПА, що переходила через ліс, з цілою машиною облавників, котрі відкрили вогонь. Житель с. Протеси Йосиф Дмитришин згадує, що на зустріч сотні УПА їхали на студебекері (студебекер — німецька машина) облавники з кулеметом. Жертви були з обох сторін. Пані Ольга Безрука, дочка авторитетного громадянина села Михайла Шкірка, у пам'яті так відтворила ту тривожну ніч. "Уночі в село гарнізонники привели двох наших хлопців-повстанців із зв'язаними назад руками. Так довели їх до клубу. Скориставшись розгубленістю гарнізонників, хлопці кинулись тікати у різні сторони. Одного повстанця гарнізонники убили, а другого схопили живим. Цієї ж ночі мій тато збив у стодолі труно, а три Протесівські дівчини запрягли коня і повезли повстанця до с. Верхня Войнилівського району Станіславської області. Це були мужні 16-ти річні Стефа Гриців, Анна Андрусів, Настя Стефанюк. Дружина повстанця, яка в ту ніч була у Протесах, впізнала убитого свого чоловіка. Вона попросила мого тата зробити труно і організувати транспорт для переправи тіла чоловіка у с. Верхня. Везли дівчата труну з повстанцем польовими дорогами, лісом, щоб не зустрітись з облавниками, а дружина побігла через ліс, долаючи віддаль 25 кілометрів. Чи вижила наша Чураївка в ту ніч. Чи дібралася вона одна у темному дрімучому лісі до Верхньої? На другий день зранку всіх трьох дівчат заарештували. Стефу Гриців замордували на допиті. Аню і Настю засудили на 10 років. Скосили окупанти цвіт села, а були дівчата стрункі, симпатичні, розумні".

Федора Василіва в ту ніч один із гарнізонників в центрі села Протеси впізнав, що він є вчителем Зарічненської семилітньої школи. На ранок Федір був у Зарічному, пішов на уроки. Та телефонний дзвінок із райцентру покликав: терміново вчителя Федора Семеновича Василіва відправити у райВО. Більше Федір у Зарічненську семилітню школу не повернувся. Сестра Федора Маруся Кацедан, яка вийшла заміж у Тернавці, носила братові передачі, теплий одяг, оплакувала його долю, бо знала, що б'ють його "старші брати" безпощадно.

Свідок тих буремних років Степан Сокирко так розповідає нащадкам про національно-визвольну боротьбу галичан в роки більшовицької окупації: "Згадалися мені роки дитинства, коли ми, діти, були свідками і учасниками тих героїчних подій, про які можна писати цілі томи історій нашого галицького краю. Я жив на хуторі Ковбаска, бо брат Олекса був в УПА, а братовій Марині було трудно з двома маленькими дітьми. Хутір тягнувся від моста аж до Протесівського лісу і був базою для партизанських загонів УПА. Я пас братової корови, доглядав за конем, допомагав по господарству. Брат Олекса з війни попав до шпиталю, а коли був виписаний, не повернувся в частину, а пішов в УПА. Дуже часто на хуторі були цілі сотні повстанців. Хлопці були життєрадісні, красиві, співали стрілецькі і повстанські пісні, дехто мав вусла (вусла - губна гармонія) і підігравав мелодії. Один раз із сотнею був і лікар, до нього ішли на прийом матері з дітьми, усі, кому дошкуляла якась хвороба. Повстанці піднімали настрій хуторянам, завіряли не втрачати надії, бо хлопці з лісу москалів проженуть з української землі.

Пригадую один літній день. Люди складали сіно в копиці, підгортали картоплю в полі. До сонця тягнувся розквітлий у городах мак. Біля вікон хатів милували око чорнобривці, айстри, настурція. Братова Марина спрягалася конем з Розалією Мартинів, чоловік якої убитий на війні. Пригнавши з пасовиська худобу, я пішов до тітки Розалії, взяв її коня, упряг разом з нашим і поїхав у ліс по дрова. Мені було 12 років. Із лісу повернувся із заходом сонця. У нашій хаті сиділи повстанці, Марина готувала вечерю. Відрізавши байдочку хліба, я відправився відвести до Розалії Мартинів її коня. По дорозі натрапив на засідку. Українською мовою мене спитали, чи нема на хуторі русских. Я вмить смикнув, що ніякі вони не повстанці, а перебрані русскі. Мене спитали, де я живу. Я показав пальцем на протилежний кінець хутора. Післали пересвідчитися, чи нема там повстанців. Коли посильний прийшов, мене відпустили. Він сказав, що у тій хаті, де я показав пальцем, все в порядку. Приходжу до Олексової хати і розповідаю усе повстанцям. Хлопці схопили карабіни і скрились в городах за тичними фасолями.

На другий день зранку я вигнав худобу на пасовисько, а Рузя Грос розповідає мені, як у неї вчора увечері якісь невідомо чи то русcкі, чи наші робили обшук, перекинули усе чисто в стодолі, у стайні, в хатах, на горищі. Яка ж вона була здивована, коли я сказав, що це я наслав на неї облавників. "Вони питали мене, де я живу, а я показав пальцем в ту сторону, де ваша хата, бо у Марининій хаті були наші хлопці з лісу".

Через три доби на хутір прийшло багато вояків. Дізнавшись, як я відвернув біду від повстанців, дякували мені за проявлену винахідливість, кмітливість та мужність. Через деякий час на хуторі знову перебувала сотня. Я вирішив разом із Стасем Кравчуком назбирати для сотні яєць. Взявши пасочний кошик, ми відправились по хутору. Щирі хуторяни клали у кошик від душі. Через годину ми назбирали повний кошик яєць. Коли з цим подарунком прибули до сотні, один із вояків повів нас до сотенного. Той був дуже здивований і сказав, щоб більше того не повторилось, бо будете наказані. Ми відшукали кухаря і попросили звільнити кошик. Сміючись і підскакуючи з ноги на ногу, ми з порожнім кошиком відправились додому і були безмірно щасливі.

У терновім вінку

Стефа Куцякова вчителювала у с. Дуліби, що на Жидачівщині. Вона поступила так, як її радив наречений Михайло Лаврись, коли відходив на війну у 1944 році. Поступила на заочне навчання у Стрийську педшколу, здобула професію учителя початкових класів. На жаль, Михайло загинув у Карпатах в с. Волосянка Турківського району. У с. Дуліби Жидачівського району на її життєвому шляху зустрівся симпатичний, дуже розумний хлопець Василь Андрійович Борик.

Як обдарований від Бога юнак, Василь закінчив Рідну школу в м. Ходорові, а з 1938 року навчався у Рогатинській гімназії, що увійшла в історію України як осередок ідейно-патріотичного виховання молоді. У роки Другої світової війни гімназисти були активними учасниками національно-визвольної боротьби. Стефу Василь зачарував коректністю, розумом, добротою, стриманістю і зовнішньою красою. Вони одружились, весілля було у Монастирці. В Монастирецьку середню школу влаштувались на педагогічну роботу, звідки родом була Стефа. Молодий вчитель німецької мови та малювання захопив педагогів та учнів інтелігентністю, ерудованістю, освіченістю, великим Божим даром як маляр.

Степанія Григорівна з перших же днів зарекомендувала себе як майстер педагогічної справи. Односельчани в особі молодого вчителя впізнали однодумця-патріота. Разом з усією громадою села вчитель Василь Андрійович торував тернистим шляхом поневоленої комуно-московським окупаційним режимом України. За короткий час учитель заприятелював з односельчанами Юрієм Книшем, Дмитром Колосом, Іваном Сокирком. Та "опікуни" з КДБ не дали йому спокійно жити. Безкінечні виклики, недовіра, приниження гідності доводили його до відчаю. Василя викликали на допити, піддавали тортурам. Тяжкі випробовування випали на його долю. Як член політичної молодіжної партії ОУН "Юнаки", він у скрутні для галицького народу часи після повернення других совітів вступив до УПА, де вів агітаційно-виховну роботу в містах і селах Галичини, закликав молодь поповнювати ряди УПА, вести боротьбу з окупантами до переможного кінця.

Під час бою з більшовицьким гарнізоном у лісі зненацька був схоплений окупантами. Це був затяжний бій між селами Підгородище – Романів. Сотня "Сокіл", до якої належав Василь Борик (псевдо "Сливка"), змушена була відступати. Тут його і схопили. На щастя, Василь був у цивільному костюмі, без зброї і мав у кишені документ, який засвідчував, що він Володимир Сливка. Тримісячні тортури у "смерші" зломили його фізично, але духовно він залишився палким патріотом України, вірним клятві бійця УПА.

Окупанти відправили його до війська. Після закінчення війни Василь необачно зізнався своєму командирові, що його справжнє прізвище не Сливка, а Борик. Відтоді життя його стало Голгофою, а життєві дороги – тернистими. Знову тримісячні тортури у Дрогобичі. Саджали в електрокрісло, ставили в бокс. Все це допоміг Всевишній витерпіти, не померти справжньому українському легіню. Вижив він усім смертям на зло.

Нелюдські тортури він мужньо переніс. Головна його життєва мрія – прагнення волі Україні. Серпень 1952 року став найтрагічнішим у його житті. Напередодні педагогічної ради директор школи Карпенко викликав Василя Андрійовича до себе в кабінет. Розмова була не із приємних. Йшлося про звільнення Василя з педпраці. Наступного дня на педраді директор прочитав наказ про навантаження вчителів на цілий навчальний рік. Прізвище учителя Сливка у списках не було. Він встав і вийшов з педради, не попрощавшись. Педагогічний колектив захвилювався: хоч би не сталося із Сливкою чогось поганого. Коли його дружина Степанія Григорівна прийшла додому, ридаючи, вся сім'я кинулась у пошуки Василя. Молодша сестра Стефи Маруся – учениця 10-го класу – знайшла його уже неживого на горищі хати. Так на 29-ому році обірвалось життя обдарованої людини, палкого патріота України, який часто повторював: "Я щасливий, що я – українець, що моя батьківщина – Україна".

Наложив руки на себе Василь Борик лише тоді, коли згасла його іскра, яка пророчила йому волю. Не сталося так, як задумали кати. Трагічна смерть стала для нього не страхом, а порятунком. У терновім вінку мученика за волю відійшов він у вічність. Проводжаючи Василя до могили, в думах односельчан набатом била думка: не згасне слава у віках про тих, хто віддав своє життя за незалежну Україну.

Медична сестра УПА, колишній політв'язень режимних таборів Воркути Євгенія Камінська залишила спогади про свій бойовий шлях в УПА: "Я добре знаю життя бійців УПА, бо майже два роки ділила з ними нелегку їх долю. Особливо важко було, коли кинувся серед хлопців плямистий тиф. Не вистачало криївок для хворих, тому часто розміщували їх у хатах, ризикуючи господарями, дітьми та й самими бійцями. А що таке криївка – знаю не з розповідей. Я сама там залишалася з хворими, які задихались від нестачі повітря, без води і ліків. Не було й лікарів. Їх заміняли ми, дві дівчини. Нам було по неповних вісімнадцять років. Після закінчення місячних курсів медсестер ми уміли зробити перев'язку та дати укол.

Мені і Маківці допомагали Пріся, Чайка, Зена та дівчата-сиділки з прикарпатських сіл Уличне, Орів, Зимівка. Виходили ми 15 хворих, а потім самі заразилися тифом. Нас не було кому доглядати. У село Орів, де ми лежали, увійшли облавники. Село було блоковане, тому до нас ніхто не міг навідатись. Та завдяки Божій помочі і людям, які дали нам притулок, ми усі вижили. Пізніше з деякими хлопцями, яких я лікувала, зустрілась у Воркуті. Володимир Максимів "Сірий" із с. Модрич Дрогобицького району, якого облавці схопили хворого, одержав 15-ть років каторги. Федір Шимків "Журба" із с. Орів та Теофіль Паламар "Крук" були схоплені тяжко пораненими. Ще пригадую, як загинув "Жаркий" з боївки Донського. Він ходив на операцію в Борислав і там йому відірвало кисть руки. Поки пораненому надали допомогу, він одержав зараження крові і помер. Не було ні ліків, ні уколів. А як доставили – уже було пізно. Залишив у Бориславі чи Трускавці дружину і двоє дітей.

А скільки безіменних героїв прийняла наша галицька земля. Скільки їх під покровом ночі повикидали в ріки, або прикопали, не висипаючи могил, кати українського народу. Хто відповість за нелюдський терор в Галичині? Наші діти, онуки мають знати, хто були їхні батьки, діди, які не втрачали сили духу, віри, мужності в боротьбі з ненависним окупаційним режимом. Ще хочу сказати прийдешнім поколінням, що бійці УПА були завжди охайні, акуратні, чисті. І це в умовах гірських переходів.

Траплялося, що цілий день доводилося сидіти в шалашах з ялини. Без вогню, без їжі, щоб не видати себе. А ще хочу розповісти, що бійців УПА дуже любили жителі Карпат і Прикарпаття як в містах, так і в селах. Люди віддавали з любов'ю останню крихту хліба або вівсяні паляниці, бо хліба в горах селяни не мали. Зате бринзи було доволі. Усі ґазди в горах щедро пригощали нею й давали із собою в ліс. До бійців УПА горяни з любов'ю звертались "наші свернічки" – тобто цвіркуни, пташки. Без їхньої опіки і любові не змогла б УПА утриматись в Карпатах.

А як гарно співали повстанці, як вони колядували. Улюбленими піснями були "Ах, лента за лентою набої подавай", "Із сиром пироги", "Вислав Сталін свої діти". Колядували "Бог предвічний", "Сумний святий вечір", "Ісусе Христе, о Божий сину глянь на Вкраїну, бідну дитину", "Нова радість стала". Хлопці знали майже всі коляди. Шановна молодь Галичини! Звертаюсь до тебе, щоб ти знала, як і чим жили твої ровесники, батьки, діди, які зі зброєю в руках боролись із Сталінськими окупантами. Дорога Євгенії Камінської на рідну землю була далека. Її хресна дорога до волі була тернистою, як і поетеси – політв'язня Ірини Сеник:

Я до тебе, Вкраїно,

Через темряву, сніг

Поверталась невпинно

Із далеких доріг.

Як активний учасник національно-визвольного руху Галичини, Євгенія стала живим свідком подій героїчної боротьби українців за незалежність у роки більшовицької окупації у 40-50-ті рр. 20 ст. А тому її, як і всіх її однодумців, спіткали випробування на нескореність під час нелюдських катувань у сталінських ГУЛАГах. Там вона тяжко захворіла і додому повернулась інвалідом 1-ої групи. Вступивши в ряди молодіжної політичної партії ОУН "Юнаки", Євгенія була призначена районовою зв'язковою, мала псевдо "Левиця". Коли вдруге Галичину окупували московські терористи, пішла Євгенія у підпілля. 17 грудня 1944 року була направлена на курси медсестер в Карпати, що знаходились під охороною сотні "Вікторія" біля с. Корчівки, Євгенія виголосила промову про героїчний шлях УПА. Хлопці колядували в одній криївці з дівчатами-медсестрами під час Різдва 1945 року, клялися боротись з окупантами до переможного кінця.

Працювала Євгенія медсестрою УПА при боївках у Дрогобицькому, а згодом Підбузького районів. В турботах за пораненими та хворими пролітали тривожні дні і ночі. Не вистачало ліків, продуктів, часто хворі лежали під відкритим небом, незважаючи на несприятливі кліматичні умови. Мужньо долала всі незгоди медсестра Євгенія – Уляна. А коли 9-го квітня 1946 року йшла з Дрогобича до Стебника у службових справах, її схопили енкаведисти. Нескорену галичанку катували спочатку у Дрогобицькій, а потім у Стрийській тюрмах. Неушкодженого місця не лишилось на її тілі – так "попрацювали червоні кати".

Ще у 1939 році заприятелював із сім'єю Євгенії із Старого села Йосиф Костельний. Разом з братом Євгенії Ярославом Хемієм Йосиф складав клятву в "Юнацтві". Зовсім юні хлопці, виховані на прикладах життя Євгена Коновальця, Степана Бандери, Романа Шухевича, вирішили боронити Україну, здобувати її незалежність. Тому і влилися ці хлопці в ряди УПА, яка виникла в умовах бездержав'я для боротьби проти двох окупантів – фашистської Німеччини та більшовицької Російської імперії. Вояки УПА розуміли, що сильний ворог може в бою перемогти, але поставити на коліна – ніколи. Так і сталося. Ярослав Хімій "Грім" – повітовий провідник СБ, загинув у сутичці з енкаведистами в с. Покрівцях. Йосиф Костельний схоплений ворогом під час переходу р. Дністер. На допитах мужньо переніс катування, нікого з криївки "Зимного" не видав. Довелось п. Йосифу перенести тяжкі муки в Івано-Франківській, а згодом у Стрийській тюрмах. Відбув покарання в концтаборах ГУЛАГів і під багнетами НКВД. Мужньо відбув він вирок більшовицького суду: 10 років таборів, 5 років виселення і 5 років позбавлення прав.

Не кожному судилося перенести виснажливу каторжну працю на Колимі і Чукотці, у порту Находка, в урано-вольфрамових та вугільних шахтах. Разом з ним відбували там покарання Петро Романів з Монастирця, Володимир Камінський (майбутній чоловік Євгенії) з Тернавки, Антін Салій з Журавна, Іван Федина з Володимирців, багато хлопців з Івано-Франківщини.

Після 20 з'їзду КПРС стрімко почав мінятися політичний клімат. Родину Костельного Йосифа звільнили із спецпоселення, позбавивши прав голосувати. Лише через 16 років Йосиф з матір'ю та дружиною Софією, яка була теж вивезена із с. Рогізна до Омська, прибув у рідне село. Із хати Костельних зробили колгоспну бригаду. Приписатися в селі не дозволили. Та односельчани і родина дали хату, допомогли продуктами. Через рік наші люди допомогли Костельним приписатися.

Нескореним галичанином вважають на Журавнівщині лікаря Гілецького. Родом він із хутора Дунайця, син селянина. Тому у нього була така щира любов до простих людей, яких лікував у невеличкому власному особняку. Селяни тягнулись до нього, називаючи його "хлопським лікарем". Любили і поважали його, а він віддячував, як тільки міг. Не раз і не два добирався лікар пішки до хворого. Бачачи нужду селян, гонорару не брав. З хворими зубами вся Журавнівщина ішла до нього – він був класний стоматолог, добре розумівся і в інших хворобах. Ще й нині згадують його люди, як спеціаліста невролога, терапевта, стоматолога. Коли на Журавнівщині створювались криївки УПА, він допомагав як людина і як лікар. Разом із парохом Антонівки о. Боднарем та підреферентом культури і праці Семеном Іваником лікар Гілецький організовує шестиденні санітарні курси, на яких приймали членів ОУН та їх симпатиків з кожного села. Це робилося ніби для того, щоб у кожному селі була аптечка першої допомоги. А насправді, щоб мати допуск до ліків. Під час фашистської окупації це все було тільки для німців. Назбиралося 25 дівчат і 1 хлопець курсантів. Їх лікар Гілецький вчив перев'язувати рани.

Всі курсанти одержали посвідчення за підписами Гілецького та Іваника. Завірив посвідчення печаткою о. Боднар. Всі ці дівчата у березні 1943 року відвідували одномісячні курси виховательок дитячих сезонних садків і працювали в різних селах. Уже в той час говорили, що п. Гілецький – лікар УПА, знали його, як свідомого українця, патріота.

Анна Хімій із с. Тернавки, мама Євгенії, згадує: "Однієї ночі хтось пошкрябав у вікно нашої хати. Ніч була темна, цідив сильний дощ. Я ледве вгледіла під вікном незнайомого чоловіка. На запитання ви хто? Відповів: свої. І я відчинила двері, до хати увійшов лікар Гілецький. Він весь промок. З дощовика стікали на підлогу струмки води. Я швиденько розпалила в кухні. Дала лікарю синову суху білизну, щоб переодягнувся і розстелила для нього бамбетель. Він зразу заснув, видно, що був дуже втомлений. Перед сном велів заховати його саквояж, а в разі облави сказати, що прийшов по виклику до мене, хворої серцем. На крісло перед ліжком виложив мої ліки. І хоч час уже був поза північ, велів його вдосвіта розбудити. До світанку одяг його висох. Я зварила сніданок, почистила його чоботи. Поснідавши, лікар подякував і пішов у дорогу. Вранці прийшов мій син і запитав: "Хто був у нас?" Я розповіла. Син мені сказав: "Побільше нам таких Гілецьких, ми б гори перевернули". Через рік моя донька Євгенія – медична сестра УПА, розповіла мені, що біля с. Корчівки у лісі бачила лікаря Гілецького в таборі хлопців УПА. Медсестрам він видавав рецепти зі своїм підписом. Вони з цими рецептами ішли в аптеки і отримували ліки для хворих повстанців. У 1945 році яничари видали лікаря Гілецького. З більшовицьких ГУЛАГів він не повернувся.

Педагогічні успіхи Ксені-школярки

Навчаючись у старших класах, Ксеня влітку працювала у сезонному колгоспному дитсадку вихователькою. На цю посаду її вибрала завідуюча садком п. Стефа Івасишин. Якось вона разом із головою сільської ради п. Вірою Малик завітали до школи на вечір пам'яті Тараса Шевченка. Ксеня декламувала "Кавказ". Тоді п. Стефа сказала: "Ось хто може працювати вихователькою в дитсадочку". Цього ж вечора і запропонували Ксені посаду. Вона не проти, але сказала, що це питання треба погодити з мамою, бо одній їй буде трудно обробляти колгоспні ділянки навесні та влітку. Дома мама, не задумуючись, сказала Ксені: "Іди і працюй". І дівчина почала збирати дитячі казки, вірші, пісеньки. В садочку Ксені все сподобалось і колектив садочка, і діти. Та особливо сподобалась завідуюча і професія вихователя. З'являючись щоденно на роботу, Ксеня не забувала крилатого вислову: "Треба тримати голову високо, але не задирати носа".

У народі кажуть, що ні в якому разі не можна впізнати людину по одному лише вчинку, потрібен час. Ксеня була захоплена інтелігентністю і доброзичливістю завідуючої. Пані Стефа усі серйозні справи довіряла Ксені, незважаючи на те, що вона була наймолодшою в колективі. Дуже часто п. Стефа отримувала листи від хлопця, що служив у армії. Листи були написані людиною закоханою, творчою. Щоб на такій же ноті відсилати відповіді, Ксеня порадила завідуючу використовувати її читацький щоденник. І листи до солдата в армію зарясніли крилатими виразами: "Не кожна людина може бути великою, красивою і розумною, але чесною зобов'язана бути кожна". "Людина не може бути щасливою, якщо вона не бореться за щастя інших". "Любити людину за красоту, все рівно, що любити книгу за красиву обкладинку, не знаючи її змісту". "Щастя приходить до того, хто уміє його чекати". "Якщо красотка всім доступна, то ціна тоді їй гріш". "Справжня любов та, яка може витримати розлуку".

Ксеня порадила завідуючій використовувати в листах ці вирази, і листи писалися дуже цікаві і змістовні. Часто до садочка приїжджала санстанція, але завжди була задоволена не лише подарунками з кухні, а й належним санітарним станом приміщення, акуратними дітьми. Приносили до садочка і дітей ясельного віку. Була така дівчинка Галя Сокирко, яка ще тільки починала робити перші кроки, але знала напам'ять усі вірші, які вчили старші діти. Як були захоплені перевіряючі з тодішнього обласного центру Дрогобича, коли почули, як дитина щебече вірші.

Завідуюча і вихователька працювали цілодобово і без вихідних. Сезонний дитсадок відкривався у червні місяці, коли в розпалі було проривання бур'янів на ділянках, а в кожній хаті – голод, бо це був передновок. Тому потрібно було стерегти продукти, які знаходились у кладовці біля кухні, в хаті вивезеного із сім'єю Григорія Лаврися. Голова колгоспу "Комсомолець" добряга Іван Петрович Ткаченко викликав до колгоспної контори завідуючу і виховательку, пояснив, яка ситуація: "Ночуйте, дівчата, самі біля продуктів, ви – найнадійніші сторожі". І ночували завідуюча з вихователькою біля продуктів. А спальня, ігрові кімнати були у хаті небіжчика єврея Нухіма, якого в час німецької окупації убили разом з усією сім'єю.

Одного дня Ксеня після сніданку повела дітей на екскурсію в ліс, біля сільського клубу зупинилась: радіопередача була присвячена Монастирецькому сезонному дитсадку. Хвалили усіх працівників дитсадка від завідуючої до кухарки Марії Мельник, няні Люби Мельник, прибиральниці Парані Лизак. Повернувшись в обід з екскурсії, Ксеня довідалась, що завідуючої нема і уже її в садку не буде ніколи. "Що сталось?" – з тривогою запитала Ксеня. – Не знаємо, що сталось, знаємо лише, що з Журавна по неї приїжджали з НКВД, пояснила повариха Марія Мельник.

Всі були мовчазні і стривожені, не було бажання бавитись з дітьми. Не жартувала сьогодні і повариха Марія, яка щодня своєю присутністю вносила в приміщення дитсадка сміх, радість, жарти. На другий день до дитсадка прийшла нова завідуюча, односельчанка Розалія Федорівна Кривцун. Завідуючу представила колективу працівників і дітей голова сільської ради п. Віра Малик. У всіх на кінці язика було запитання: "А де Стефа Івасишин?" Але ніхто не насмілився задати таке питання.

В гурті жінки стиха говорили: "Не везе Стефі ні на вчительській роботі, ні в житті. І за що її поцупили?" Сезон скінчився у кінці серпня. Отримавши зарплату, Ксеня накупила собі підручників, зошитів. Треба серйозно готуватися до конкурсних екзаменів на філологічний факультет у педагогічний вуз. Всі гроші, що залишились, вона віддала матері, щоб могла заплатити за навчання в школі. Ксеня щодня наполегливо готувалася до екзаменів на філологічний факультет. Читала художню літературу, вела записи у читацькому щоденнику.

Скінчився 1953 – 1954 навчальний рік. Державні екзамени випускники здавали добре. Читаючи Івана Ле, Ксеня виписала у читацький щоденник такий вираз: "Поки молодий, віддай молодості все, що їй належить". Ксеня погодилась в душі з думкою, що в молодості їй належить багато читати, щоб пройти по конкурсу і здобути професію вчителя рідної мови і літератури.

Роз'їхались випускники 1954 року на вступні екзамени. Ярослав Книш і Ярослав Марищук подали документи і поступили у Львівську політехніку. Василь Михайлович став журналістом, Ганя Судук – вчителем математики, Меланія Гавриляк – бібліотекарем. Ксеня Кулик і Павліна Порціна пройшли по конкурсу на українську філологію у Дрогобицькому педінституті ім. Івана Франка. Пам'ятали Ксеня і Павліна народну мудрість: "Щоб перемогти в життєвій боротьбі, треба мати багато розуму". Перший вступний екзамен до вузу Ксеня складала з історії. Приймав екзамен директор інституту Володимир Володимирович Підпригорщук. Було страшнувато, так як з першої четвірки усі одержали оцінку "незадовільно". Витягнувши білет, Ксеня попросила дозволу відповідати без підготовки. З указкою біля карти відповіла на питання "Десять сталінських ударів в роки Великої Вітчизняної війни".

Друге питання було таке "Освіта і культура на Україні в 2-ій половині 19 століття". Відповіла і на це питання. Директор інституту потиснув Ксені руку і сказав: "Вітаю вас, товаришко Кулик, з успішним складанням екзамену з історії. Ви відповіли на "відмінно". Ксені було дуже дивно. Вона так скромно була одягнена. Ситцеве плаття, полотняні босоніжки. З-заді заплетена одна косичка була скручена в кулко. Згадала вона маму, яка, відпроваджуючи її до автобуса, по дорозі сказала: "Не переживай, що ти скромно одягнена. Пам'ятай, що зустрічають по одягу, а проводжають по розуму. "Ой ні, мамо, не так. Зустрічають по одягу і проводжають по одягу". – "Їдь з Богом, дитино. Нехай Всевишній тобі помагає. А повернешся після екзаменів, продовжимо дискусію на цю тему".

Повертаючись з екзамену, Ксеня думала з вдячністю про вчителів Монастирецької середньої школи. Надія Петрівна Стадникова – чудова вчителька історії. Другий екзамен з географії теж склала на "відмінно". З німецької мови теж пішла відповідати без підготовки, а текст, який треба було перекладати з допомогою словника, відмовилась від словника. Здала екзамен на "відмінно". Твір писала без шпаргалки на вільну тему. Написала на "добре". Набравши велику кількість балів, Ксеня успішно пройшла по конкурсу. Павліна теж пройшла по конкурсу. Зустрівшись з учителькою географії Софією Дмитрівною Ткаченко, з учителем української мови і літератури Миколою Костянтиновичем Ільницьким, з учителями німецької мови Іваном Андрієвичем та Антоніною Савелівною, випускниці школи дякували їм за знання, які вони отримали в стінах рідної школи і могли позмагатися в конкурсі.

Ксеня вдома полинула у чарівний світ поезії. Вона в думках попливла, мов пелюстка з троянди, віршованими струмочками, над якими "старі верби у тиші урочій цілували весни аромат", попрямувала до яблуневого "туману" кохання, згадала шкільні роки, коли "зорі разом рахували", "по травах шовкових бродили", а з "палкої любові п'яніла душа". Вона з любов'ю писала про рідне село, що "купалось у місячнім сяйві", де "дрімали під спів солов'я сади". Згадався Ксені той чорнявий хлопчина, якого вона вперше побачила, як збирала фіалки, а потім він до них приходив щонеділі з її двоюрідним братом Богданом. І народився новий вірш:

Пахли весни і зоряні ночі,

Цвів бузок біля наших воріт,

І калини - подружки дівочі,

Парубкам задивлялись у слід.

Приходив ти під нашу черешню,

По траві луговій поспішав.

Ніжну ладу, чарівну, як вишню,

Мов кремезний дубок, пригортав.

Ніч дивилась вогнем в твої очі,

Що для когось були зорепад,

Старі верби у тиші урочій

Цілували весни аромат.

Після смерті диктатора терору Сталіна наступило пом'якшення політичного клімату. З Воркути приїхала двоюрідна сестра Меланії Кулик із Старого села Стефа Гавриляк. У Монастирці прибились на рідну землю Ксеня Романів, Орися Сокирко, Меланія Судук, Софія Гризак, Марія Шевчук. Правда, прописатися дівчатам не дозволяли вдома, тому вони приїжджали на відпочинок і знову повертались до Воркути. Писали жалоби у центральний комітет КПРС. Не всім позволили прописку. Тому поселились дівчата у інших областях України – в Харківській, Миколаївській, Хмельницькій.

Стефа із Старого села розповіла, як багато молоді повмирало на півночі у тундрі, не витримавши морозів і тяжкої каторжної праці. Чудом вона вижила у таких складних кліматичних умовах. Пожалкувала Стефа, що і вона хотіла здобути вищу освіту, та молодість пройшла за ґратами, в неволі.

До Ксені прийшли шкільні подруги Ганя Стехнович та Павліна Порціна. Дівчата пішли у сад під стару грушу, що на горбочку розрослась – це було їх улюблене місце для розкриття дівочих секретів, ніхто не підслухає. "Ви знаєте, дівчата, я сьогодні вичитала, що справжня любов та, яка може витримати розлуку, – похвалилася Павліна, – і цілком згідна з цією думкою. Свою шкільну любов я не бачила, відколи кінчила школу, а не розлюбила". – "Так, дівчата, можна любити і на відстані. Мені теж подобається хлопець, який у Монастирці буває дуже рідко, але я його кохаю", – відкрила свій дівочий секрет Ганя Стехнович. "А коли твій коханий приїде?" – спитала Ксеня. – "По великих святах його батьки навідуються до родини і його беруть із собою. За рікою вони живуть, не так просто через Дністер пробратись. Ніяк міст держава не збудує. От і бідують люди. Взимку небезпечно через лід іти, бо можна провалитися, а влітку нема чим перебратися у нашому районі. Зате Михайло пише мені листи і дуже розумні".

- А що ж він тобі пише? – перепитала Павліна. "Та пише, щоб впізнати людину, потрібен час". У кожному листі пише, що він любить мене за мій розумний погляд. Взагалі він – натура поетична".

- "І ти, Ганю, натура поетична. Ти ж гумористка, – зауважила Павліна. – "Так. В одному з листів я йому написала, що молодість без кохання – те саме, що весна без квітів. А він мені відповів: "Це ти серйозно пишеш, чи з гумором?" – "Пам'ятайте, дівчата, що кожна дівчина – це ненаписана книга. "А твоє, Ганю, кохання – це декілька томів з ще не написаної книги", – говорила Ксеня. "Я недавно читала Сервантеса, він пише, що безпричинний сміх є ознакою недалекого розуму", – сумно сповістила Ганя. "Це тебе зовсім не стосується", – мовила Ксеня. Коли ти жартуєш, і всі сміються, то це не є сміх без причини. Уміти жартувати це теж дар Божий. Хлопці люблять дівчат жартівниць. Я недавно в одній книзі читала такі рядки: "Дівчата, більше посміхайтесь! Заклопотаних потвор ніхто не любить". Цей вислів я вважаю золотим правилом для кожної дівчини, яка хоче сподобатись хлопцеві.

- А ти, Ксеню, все продовжуєш думати про свого чорнявого? – спитала Ганя. – "Так. Часто бачу його у снах. Присвячую йому свої вірші. Він часто буває у нас. Приходить з моїм двоюрідним братом Богданом". – "Твоя голова переповнена віршами", – мовила Павліна. – Дивись, будь обережною, бо пресу сучасну як розкрити, то всюди одна тема – одних на Соловки відправили, інших – на Колиму за антирадянську пропаганду. Мучаться люди за Україну, багатьох уже замучили в неволі". "Наше покоління починає байдужіти за долю своєї Вітчизни, – із занепокоїнням говорила Ксеня.

Ми стали справжніми рабами Московської імперії". – "Я би так не сказала, – мовила Ганя. –Хіба можна вважати мене рабою Москви, якщо мій тато політв'язень, відбуває покарання у далекій Мордовії, а ми з мамою не живемо а виживаємо. П'ятеро дітей на плечах у мами. Моя мама – справжня берегиня родинного вогнища

Якби не мамина ласкава мова, теплий погляд, я не знаю, як би ми могли вижити. Пішла моя старша сестра Меланія продавцем до крамниці. Була надія, що до хати капне якась копійка. Та знайшлися підлі люди, розібрали уночі частину задньої стіни і винесли майже весь товар з крамниці. Вранці сестра викликала міліцію, склали акт. Злодія не знайшли, а сестру районне начальство розрахувало з роботи. Скажіть чи справедливо? Брат Василь зранку до ночі працює у колгоспі. Але задурно. Добре було, коли найстарший брат Йосиф працював у фінвідділі. Та роки і молодість взяли своє. Закохався у Софію – дівчину із Старого села. Оженився, має діти. Дбає про свою сім'ю".

Ксеня уважно слухала розповідь Гані, їй сподобалось, як ця русява дівчина з кучерявим волоссям говорить чітко, розбірливо, ніби викарбовуючи слова. Ямки у щічках роблять Ганю чарівною дівчиною. В повітрі панувала урочиста тиша. Блакитне небо, освічене ласкавим сонцем, прикрашало сад і стару грушу, яка виросла високою-високою і приваблювала до себе людей освіжитися, набратись сили і повірити щиро, що життя це справжнє диво, це – прекрасна штука для всіх поколінь. Серед різнобарвних квіток дівчата здавалися маленькими бджілками, що любуються щедрим літом. "Немає на світі більшого щастя, ніж вірні друзі", – мовила Ксеня "і блакитне над головою небо", – доповнила її Павліна. "А ще життя в достатку, коли і мама і тато разом з дітьми ділять радощі і печалі", – сказала Ганя, яка поспішала додому, щоб у полудень допомогти мамі впоратись у стайні, а потім всією челяддю пообідати і приступити до роботи у полі. Треба зібрати і складати в копиці друге сіно.

- Недарма у народі кажуть, що літній день рік годує, – на завершення зустрічі з подругами сказала Ксеня і пішла доїти Калину, яка була тверда, а маму дуже боліли руки. Тому вона доїть лише Полуню. Стоячи під хатою, Ксеня любувалась квітами. Вони так пишно розцвіли ще й видихали дивовижно приємний запах. До неї підійшла бабуся Марія, яка дуже раділа успіхам Ксені в науці і творчості. Вона сказала онуці: "Тільки підеш вчитися до Дрогобича, зразу зроби собі завивку. Я так любуюся Монастирецькими вчительками, які роблять собі ондуляцію (ондуляція - завивка). "Добре, бабусенько, зроблю, але маєте дати мені свою пенсію на ондуляцію", – послушно відповіла Ксеня. – "А вірші продовжуй писати і в інституті, бо цей дар у тебе від Бога", настоювала бабуся. – "І що з того, як мої вірші вважаються забороненими у Совєтськім Союзі", – із сумом в очах оправдувалася Ксеня. "Ти пиши, дитино, а як настане воля, у самостійній Україні їм дадуть належне", – розмірковувала бабуся Марія. – "До речі, ти вчора писала вірш, що там нове у тебе народилося, прочитай". – "Слухайте, бабусю":

"Дума"

Я на братські могили іду,

Бо місця ті - святі,

Там я спокій душевний знайду

На тернистім путі.

Там ворожа ступала нога

І бої йшли в штики,

Там від праху бійців УПА

Дрижали більшовики.

Там помолюся я в дивосвіт

За тих, хто за волю упав,

Хто за скривджених вдів і сиріт

Життя своє мужньо віддав.

Там гаряча сльоза із очей

У тямущих людей витіка,

Не забути тривожних ночей

І хлопців відважних з УПА.

Я там з Музою обіймусь

Й створимо образ тих,

Що любили всіх нас. Клянусь.

Всіх нас - грішних, живих.

Станем з Музою серед трав

І поведем хоровод,

Вшануємо всіх, хто упав

За волю, за край, за народ.

Скінчивши декламувати вірш, Ксеня глянула на бабусю, у якої сльози, мов горох, котилися по зморщених від тяжкого життя щоках. Вона підняла свою запаску, витерла з лиця сльози і піт. "Ходім, бабусю, до хати, бо вже полудне, треба іти доїти корови. Ксеня з бабусею пішли до хати. По дорозі бабуся говорила: "Такий талант не повинен пропасти, в інституті оцінять твої творчі здібності. Почувши розмову матері з Ксенею, Меланія почала вичитувати дочці: – Дитино, щоб ти свої вірші не показувала в інституті, бо не приймуть тебе на навчання або знайдуть причину, щоб відчислити ще й на Соловки відправлять. Ми живемо, Ксеню, у мальовничому Прикарпатті. Твори пейзажну лірику, інтимну.

- Вони мене можуть відчислити і без віршів, як довідаються, де мій батько, – сказала Ксеня. – "Опікуни" з КДБ люди "мудрі", знають, як обходитися з галичанами. А в інституті я свої вірші не покажу нікому, навіть не заікнусь, можете не переживати. 28 серпня Ксеня і її шкільна товаришка Павліна отримали виклик на навчання. 31 серпня вони поїхали до Дрогобича. Біля секретаріату прочитали оголошення про те, що 1 курс гуртожитком не забезпечується, крім тих, у кого батько загинув на фронті. Ксеня у документах до вузу написала, що тато помер у 1938 році.

Вона стала в чергу на прийом до директора. Зайшла в порядку черги і про все розповіла. Вислухавши студентку, директор сказав: "Влаштовуємо до гуртожитку лише тих студентів, чий тато на війні загинув". У Ксені з очей потекли сльози, вона ще раз повторила, що її сім'я складається з 4-х чоловік, працює лише мама у колгоспі за копійки. Ксеня сказала, що в такому випадку вона змушена вибрати документи і їхати додому. "Товаришко Кулик, повернітся. Я про ваші успіхи на вступних екзаменах у обласній газеті писав, тому зроблю виняток з постанови про надання гуртожитку.

Директор інституту написав записку до завгоспа, щоб влаштував студентку Кулик К. І. в гуртожитку на вулиці Фабричній. Лише під вечір Ксеня віднайшла завгоспа і поселилася в гуртожитку. Якийсь тягар гнітив її душу. Перший день в інституті для неї був тяжкий і неприємний. На щастя, відпитала у гуртожитку першокурсниць Галю Безвершенко та Раю Грищенко. Як на другий день виявилося, вони з нею з однієї групи "А". Рая Грищенко із Житомирської області, а Галя Безвершенко із Стрийського району Львівської області.

Ксеня з ними потоваришувала з першого дня. На лекціях в інституті сиділа з Павліною за одним столом, а після лекцій ходили в читальний зал інституту. Рая Грищенко була одна у матері. Батько залишив сім'ю, коли Рая була ще маленька. Вітчим турбувався про Раю, він, працював у колгоспі. Місячного заробітку вистачало на одну дитину. Рая щомісячно отримувала з дому пакунки з харчами. Висилали їй і гроші, щоб придбати необхідний одяг

Найголовнішим у житті дівчини було навчання. Тому вона після лекцій другу половину дня проводила в читальному залі або в кабінетах. Модами Рая не захоплювалась і на хлопців не звертала уваги. Однокласник Микола навчався у Житомирському військовому училищі, часто присилав листи. На останньому курсі навчання вони одружились. Весілля справляли у студентському гуртожитку на вулиці Фабричній. Дружкою була Ксеня.

Галя Безвершенко родом із Стрийщини з Великих Дідушич. Мама Галі була вчителькою, тому і донька, як вона сказала Ксенії, вирішила продовжити в сім'ї династію вчителів. З перших днів навчання зарекомендувала себе як активна студентка, виступала на практичних заняттях, до яких добросовісно готувалася. Не пропускала Галя і студентських вечорів, дуже любила танці. Мала багато залицяльників у Дрогобичі, але із жодним не заводила романсу. Казала, що хоче на роботу піти після закінчення педінституту дівчиною, а вже потім створювати сім'ю. Отож Ксені такі дівчата дуже сподобались.

Перед 1 вересня вони пішли в місто купити собі зошити для конспектів, ручки, підручники по майбутній спеціальності: "Курс сучасної української мови" Б. М. Кулика, Орфографічний словник І. М. Кириченка, Короткий словник з етики, Вивчення творчості П. А. Грабовського, І. Я. Франка у школі. У великій обласній книгарні Дрогобича дівчата побачили ще багато цікавих книг, але згадали, що гроші, які їм батьки дали вдома, треба розрахувати на цілий місяць, і вони залишили книгарню.

Ввечері дівчата у гуртожитку довго не могли заснути. Кожна згадувала свою сім'ю, свій клас у рідній школі, вихваляли своїх учителів – предметників, класних керівників. Орися Тесак із Добромильського району розповіла, яка у них працювала гарна вчителька історії Надія Петрівна. Чоловік у неї був льотчиком, його майже ніколи не було вдома. До молодої, бездітної вчительки липло багато залицяльників, серед них і директор школи. Та дружина директора попутала свого чоловіка з Надією Петрівною, тому сформована закохана парочка утекла з району, і ніхто не знає, де вони ділись. Почувши це, Ксеня ахнула. "В чому справа?" – звернулась Орися до неї. – "А справа в тому, що ця пара у нашій школі працює, –сказала Ксеня. Учителька історії дійсно дуже здібна і приємна як людина. Вона у нас викладала історію у 9 і 10 класах. Дуже цікаво проходили заняття історичного гуртка, але вона цього року виїхала. А чоловік її Степан Павлович працює у нас директором школи викладає російську літературу.

- Бачите, дівчата, тільки зустрілись і уже таку несподівану вістку почули і Орися і Ксеня, – мовила Галя Безвершенко, а Рая Грищенко сказала: "А я як вам розповім історію своєї мами, то ви не повірите, що таке може бути: "Моя мама розвелась із моїм татом, коли я ще була малою: пив і гуляв з бабами, більше нічого не робив, тому і розлучилась з ним мама. Коли вдруге вийшла заміж, занедужала. Де тільки не лікувалась, нічого не помагало. Порадили їй люди поїхати на курорт. До Трускавця дістала вона в колгоспі путівку і відправилась туди. Лікар там назначив їй процедури, і вона щоденно ходила на них. Одного разу стоїть із своєю санаторною книжкою, а якась дама ззаду неї читає її книжку і голосно говорить: "Грищенко, таке прізвище, як у мене". "Жінко, а звідки ви приїхали?" – питає дама. "Із Житомирської області, село Малин", – каже моя мама. "І мій чоловік звідти родом", – відповіла холоднокровно дама високого росту, вся у веснушках. Моя мама повернулась до неї і мовить: "Знаю я твого чоловіка. Він був спочатку моїм чоловіком. Але не думай, що я за ним шкодую, нема за ким. А ти поживеш – згадаєш мене, що я правду казала". Повернулась моя мама, але на процедури уже в той день не пішла". Дівчата затихли на ліжках, але не скоро заснули.

Ксеня думала про трагічну долю свого життя, їхньої сім'ї. Та про це розповідати не можна. Таких сімей, як їхня, керуюча влада вважає "ворогами народу", не шкодує слів для приниження їхньої гідності.

- Пройде час, Україна стане вільною державою. Віддадуть належне людям – борцям за волю, – з жалем, і в той же час з надією думала Ксеня. Такий час обов'язково настане.

Уже було далеко за північ, але дівчатам не спалось.

- Ксеню, а чому ваше село називається Монастирець? – поцікавилася Рая Грищенко з Житомирщини.

- З задоволенням розповім, бо на історичному гуртку вивчали це питання, – відповіла Ксеня і розпочала:

- Наше село – одне з найстаріших поселень Галичини. В Іпатіївському літописі, де розповідається про історію Галицько-Волинського князівства, є згадка про боротьбу народних мас з ордами татаро-монгольських ханів у ХШ ст. У жорстокій, нерівній боротьбі 1241 року татаро-монгольські завойовники зруйнували монастир, який був розташований на правому березі Дністра біля високих скель. Частина жителів і слуг цього монастиря загинули, а решта – втекла в ліси. Коли орди завойовників відступили, повернулися із лісу втікачі зруйнованого монастиря. Ті із жителів, які побудували собі житло недалеко від зруйнованого монастиря, назвали своє село Старе Село. А ті, що розпочали будуватись на відстані двох-трьох кілометрів від руїн монастиря, на пагорбках невеличкої річечки Вільшанки, що впадає в ріку Дністер, назвали своє поселення Монастирець.

- Дуже цікава історія твого села, Ксеню, і дуже цікаво ти її розповіла, – мовила Галя Безвершенко, – але пора уже спати, бо завтра – перший день навчання в інституті, зустріч з викладачами.

Було уже далеко за північ. Дівчата спали, а Ксеня розмірковувала: дійсно в народі правду кажуть: життя прожити – не поле перейти. Ксеня думала про те, що і вона має що розповісти про своїх батьків – людей мужніх, якими вона пишається, бо вони є гордістю української нації. Знали б дівчата-однокурсниці, звідки повернулася Ксеня і яких тільки страждань не надивилася і не зазнала вона у чужині. Дошкульне казахстанське сонце палило її тіло, виснажувало сили, 40-градусні морози кусали і гризли суглоби кволої, напівроздягненої дівчинки. До восьми років життя вона ходила боса влітку по розпеченому піску, а взимку по палючому морозному снігу. І так жили у Казахстані всі спецпереселенці. Влітку цілими днями діти блукали в степу, аби знайти пташине гніздечко з яйцями, або на капкані спійманого суслика чи пташинку. Інколи пізно увечері діти повертались без нічого, але слава Богу, що день минув. А вони ж пішли натще серце і вдома кастрюлі застали порожні. Випили декілька ковточків настояної за день води з відра і, втомлені жарою та змучені голодом, позасипали.

А коли у вихідні дні мама з ними проводила час, діти просили розповідати про Україну, яблуневі і грушеві сади, про їх корів Калину і Полуню, згадували, яке добре на смак молоко, коли мама увечері доїла їм у горнятка, а зверху була піна.

- Мамо, а коли ми поїдемо додому? – кожного дня із таким запитанням звертався до Меланії Володик.

Щоб утішити дитину, вона складала різні казочки, де правда перемагала кривду.

- Є, синочку, така країна у світі, де живуть мужні лицарі. З усього світу вони збирають новини, де людей кривдять, заставляють тяжко працювати, б'ють за найменшу непокору, багатьох убивають до смерті. Тоді ці мужні лицарі беруть кріси в руки і ідуть захищати знедолених людей. Всі ті вовкулаки, що збиткуються над людьми, утікають, побачивши лицарів зі зброєю в руках. Вони хоч і стріляють у лицарів, але ворожі кулі їх минають. А коли стріляють лицарі, вони попадають в серця вовкулаків. Отож вони уже знають, як над нами в Казахстані вороги збиткуються. Знають, що я зранесенька іду на ферму, тяжко працюю там цілий день, а молока принести вам не дозволяють.

- А звідки вони знають про нас? – перепитала Ксенія і сама додала: "їм тато наш розповів усе. Так?"

- Так, так, – радісно сказала Меланія. – Нас уже незабаром ці лицарі визволять з неволі, і ми поїдемо додому в Україну.

Діти від радості заплескали в долоньки. Тонесенькими, як стеблинки, рученятами вони ледве плескали, але зупинитися були не в силі. Діти хотіли повернутись до дідуся Миколи і бабусі Марії, які їх так любили, як ніхто у світі не любить.

Ксеня зиркнула у вікно, побачила зоряне небо і вирішила, що завтра – 1 вересня, коли вона перший день сяде за студентський столик, а на вулиці буде сонячно і тепло. З цими думками вона заснула.

ВУЗ у житті Ксені

1 вересня почалось навчання у Дрогобицькому Державному Педагогічному Інституті імені Івана Франка. По списках Ксеня знайшла себе у групі "А", шкільна товаришка Павліна – у групі "Б" числилась. Знову якось не так, як би хотілось.

Павліна знайшла собі квартиру ну вулиці Пушкіна. Сиділи на лекціях разом, а після лекцій розходились у різні сторони. Дуже втомилась Ксеня першого дня, три лекції підряд писати конспекти, але написала поширені. Після обіду пішла в кабінети опрацьовувати наукову літературу, рекомендовану викладачами. Зайшла в кабінет української мови і дуже здивувалась. Назвавши своє прізвище, викликала захоплення завідуючої кабінетом української мови, яка сказала:

- Товаришко Кулик, Ви не родичка професора Бориса Миколайовича Кулика – автора підручника "Курс сучасної української мови?"

- Ні, не родичка. Але мені приємно, що професор мій однофамілець, і я буду по його підручнику готуватись до праці вчителя. Через деякий час до Дрогобицького педінституту приїхав академік Борис Миколайович Кулик.

Софія Дмитрівна Єрмакова після лекції затримала І український "А" і повідомила:

- Товариші! У нас на практичній роботі буде присутній академік, професор Борис Миколайович Кулик. Студентко Кулик, Вас обов'язково викличу до дошки.

- Добре, Софіє Дмитрівно, постараюсь оправдати своє прізвище перед професором, – відповіла добрій і лагідній Софії Дмитрівні Ксеня.

На другий день Борис Миколайович був присутній на практичному занятті, і Ксеня біля дошки відмінювала займенники. Після практичної професор Кулик підійшов до Ксені, спитав, звідки вона родом.

- Я корінна галичанка, родом з Дрогобицької області, – відповіла студентка Кулик.

- А я родом з Одеської області, – повідомив професор Кулик. У нас це прізвище рідкісне.

- А у нас півсела Монастирця Кулики. І у сусідніх селах, таких як Буянів, Тернавка є дуже багато Куликів.

Побажавши Ксені успіхів у навчанні і всього найкращого у житті, професор Кулик пішов у лекторську. Ксеню вся група вітала із знаменитим родичем.

Вона після такої зустрічі із великою людиною дуже ґрунтовно вивчала всі мовознавчі науки, і успіхи були. Курс сучасної української мови склала на відмінно.

На початку II курсу перші два місяці студенти трудилися у Криму на збиранні врожаю кукурудзи і винограду. Поїхав II "А" із своїм академприкріпленим Миколою Костянтиновичем Бутенком – людиною доброзичливою, життєрадісною, урівноваженою. Дисципліна у Криму була залізна, працювали без вихідних. Мозолі на руках студенти заливали зеленкою, бинтували і так працювали, виламуючи величезні китяги у дуже високій кукурудзі. Кожного дня по троє студентів були вихідні. У колгоспі "Шлях до комунізму" Білогірського району, на жаль, виноград не дуже уродився. Тому студенти обривали грона у ящики, але додому виноград агрономи не дозволяли брати. Сторожем був дід із Дрогобиччини, він був гостинним, запрошував у склад і на плантації, аби лиш що-небудь розповідали його рідною мовою про рідну Дрогобиччину. Одного разу дід притишеним голосом спитав:

- А який там політичний клімат у нас на Дрогобиччині? Бандерівців уже, напевно, знищили усіх?

- Не можна сказати, що усіх, бо одні зголосились, бачачи, що справу програно, іншим удалося пробратися за кордон, – пояснила Ксеня.

- Знаєте, чому я насмілився задати вам таке делікатне питання? Бо по мові зрозумів, що ви майже усі західнячки.

- Є серед нас, діду, і зі Східної України студенти, але і їх боятися не треба, ми всі вчимось на факультеті філологічному, а на відділенні української мови. Так що ми патріоти України, – ввів у курс справи діда Петро Кантаровський – хлопець розумний, дотепний. Петро Кантаровський складав вступні іспити на українське відділення. Але екзаменаційна комісія зарахувала його на російське. Находився він по кабінетах начальників, поки перевівся на українське відділення. Проявив у цій справі наполегливість.

- То кажете, що бандерівців уже немає у лісах, – знову дід повернувся до такої делікатної розмови.

- У нас в Карпатах ще є, – сказала Роза Лебухорська, родом із Сколівського району.

- А людей уже не арештують? – знову запитав дід.

- Ще арештують, але уже не так часто, як в сорокові роки, – дала вичерпну відповідь на питання Ореста Тесак – уродженка Добромильського району.

- Так, так, – сумно похитав головою дід і сказав: – Галичина умирає, але не на колінах, стоячи умирає. – І дід похилив голову на свій ціпок, з допомогою якого рухався по землі. Роздавши дівчатам по декілька гронів винограду, дід закрив склад. Дівчат і хлопців запросив заходити до нього на склад щоденно, поки будуть у Криму. Чайківський Іван, Яцинич Степан, Кантаровський Петро потиснули на прощання дідові руку. Дід їх поплескав по плечах, мовивши:

- Гарні ростуть галичани на Дрогобиччині.

Коли студентів розбирали на квартири місцеві жителі, Ксеню Кулик взяла вчителька Куликова. Вона усім казала, що Ксеня її родичка. Самотність дуже надокучила вчительці, і вона була задоволена, що не сама у квартирі. А Ксеня думала про те, що їй не пощастило.

Дівчата у вечорі після роботи ідуть в кіно, на танці, а вона перевіряє учнівські зошити, заповнює класний журнал (вчителька була класним керівником сьомого класу), п'є з Анною Іванівною чай і ще довго розмовляють, полягавши у ліжка.

- Ти Ксеню, не переживай, що не ходиш увечері до клубу, – заспокоювала дівчину Анна Іванівна, – у нас дуже небезпечно вечорами ходити, а ще дівчатам. Тут люди з цілого Союзу з'їхались на уборку. Вдень працюють, а ввечері усі п'яні.

Подумавши, Ксеня зрозуміла, що вона попала у добрі руки, до розумної людини.

На другий вечір Анна Іванівна сказала, що вони сьогодні ідуть в кіно. "Весна на Зарічній вулиці" – нова картина, треба переглянути. Ксеня одягла свою шовкову сукенку, чорні лакові босоніжки і пішла разом з Анною Іванівною до клубу. Зайшовши до приміщення клубу, здивувались, коли і хто міг налущити, випльовуючи на підлогу, стільки лушпиння соняшника. У вихідні дні Ксеня з Анною Іванівною ішли на природу за село. Там під ласкавим південним сонцем у жовтні місяці вони загоряли, розповідали цікаві історії із свого життя. Ксеня розповіла, що її дитинство пройшло у Казахстані. Вона ходила до садочка, а туди приїхала з обласного центру Актюбінськка лікарка, теж Куликова. Коли у списку побачила прізвище Кулик Ксеня, сказала:

- У мене тут родичі є. Хто Кулик?

- Я подумала, що то справді якась тета з України приїхала, схопила її за шию, обнімаю і цілую. А вона мене теж. Здивована моєю емоційністю, лікарка пожартувала, що не сподівалась на таку теплу і щиру зустріч.

Вислухавши розповідь Ксені, Анна Іванівна сказала:

- А ти знаєш, Ксеню, що у мене в Актюбінську є тета, вона лікар і пишеться Куликова Поліна Дмитрівна. Вона уже на пенсії. Живе біля сина, який є військовим.

Моя сестра живе у Ялті. Вона з цією тетою переписується, і в Ялту приїжджає до неї відпочивати. Я напишу сестрі листа і розповім твою інформацію про Куликову з Актюбінська.

Потім Анна Іванівна розповіла Ксені, що у неї був чоловік, але вона з ним розвелась, бо пиячив, скакав у гречку.

- Він у вихідні дні інколи приїжджає і псує мені святковий настрій своїми п'яними промовами, а тому я стараюсь закрити квартиру і іти світ за очі, аби лиш з ним не зустрітись.

Час не стояв на місці, а летів, як віз з гори на долину. Виламавши всю кукурудзу, студенти отримали від голови колгоспу грузову машину на три доби і відправились на екскурсію по південному березі Криму. Екскурсоводом був Микола Костянтинович Бутенко, який разом з викладачем зарубіжної літератури Гольдбергом в час Другої світової війни служив у Радянській армії і виселяв з Криму татар. До Ялти вирішили студенти дібратися через вершину Кримських гір Ай-Петрі. Всі були легко одягнені, а чим вище в горах, тим холоднішим було повітря. На вершині падав лапатий сніг. Щоб зігрітись, усі повискакували з машини в босоніжках і сукенках з кімоно (кімано – сукенка без рукавів) грати у сніжки. Сторож на вершині Ай-Петрі у своїй будці стояв у кожусі і валянках. Студенти посідали в машину, і шофер взяв курс на спуск з гори.

З гори з'їжджати було набагато страшніше, ніж виїжджати на гору. Коли приїхали до Ялти, у всіх боліли голови, мучила тошнота; пішли в кафе, щоб зігрітись.

Дуже сподобався студентам Нікітінський ботанічний сад, де ростуть дерева з усього світу, є багато лаврового дерева.

Трудно було вийти з Бахчисарайського ханського палацу. Любувались розкішними алеями, ханськими палатами, де жили полонянки-рабині і де хани приймали гостей. Сфотографувались біля Бахчисарайського фонтану, де у XIX столітті О. С. Пушкін залишив дві рожі – жовту і червону. Жовта символ розлуки полонянки із нареченим в Україні, а червона – велика і незгасна любов до нього. Рожі підміняють весь час свіжими. На них з фонтану капають сльози полонянки, яка померла у тузі за батьківщиною і коханим.

Прибувши з Криму засмаглими, студенти роз'їжджались по домівках, бо дуже скучили за своїми родичами, яким старались передати багатющі враження від південного берега Криму. Ксеня відправила на військову службу брата, підтримала морально маму. Мама не могла собі представити, як вона одна-однісінька буде жити. Хата без мужчини – не хата. Ще лише рік, як закінчив школу Владик, а вже забирають сина від неї. Ксеня старалась маму заспокоїти, що три роки швидко пролетять, а вона буде частіше навідуватись додому і так будуть чекати свого солдата. Брат буде листи писати, ми будемо чекати листів, а потім і його. Довго не було листа від Владика, а серед людей розносились всякі версії. Одні говорили, що всіх призовників повезли на цілину до Казахстану на жнива. Інші розповсюджували слухи, що цілий ешелон з призовниками у Сибіру зійшов з рельсів і всі загинули. Хвилювання припинилися, коли одержали першого листа від свого солдата. Владик писав, що в армії йому цікаво, хлопці в роті всі живуть дружньо, офіцери – люди чуйні, доброзичливі. Годують добре, так, що з голоду не помре. Східний Сибір припікає сильними морозами, але Бог добрий, не піддамся Сибіру, як у 40-і не піддався Казахстану.

Приїхавши з Дрогобича, Ксеня перечитала листа, схилила зажурено голову і думала:

- І чому глави держав та урядів не ведуть боротьби з бідністю, організованою злочинністю, не турбуються про охорону навколишнього середовища. Якби вона була у їх кріслі, то в першу чергу повела б боротьбу з бідністю. Поки-що вона студентка, а як закінчить інститут, піде вчителювати, не буде мовчати, а людські проблеми буде вирішувати на рівні Верховної Ради, якщо не під силу буде їх вирішувати місцевими Радами. Чому Радянські органи не прислухаються, що про них думає і говорить світ. А чому Організацію Об'єднаних Націй не турбує проблема бідності у світі? Чому спокійно спостерігають великодержавні мужі на шкідливі викиди в атмосферу? Невже люди не люблять свою планету? І як її можна не любити – це ж земний рай. То навіщо робити з раю пекло? Хто за це відповість перед Богом і своєю совістю? Скільки ж іщеніалізму? Коли відзначить Україна сумні роковини Голодомору 1932-1933 рр. XX ст., під час якого вона втратила чверть населення. По 17 осіб щохвилини помирали люди голодною смертю.

Після цих гірких роздумів Ксеня пішла вмитися холодною водою, щоб хоч трошки освіжитися. Перед умивальником стала і знову думки заполонили її душу.

- Нелегко нам, українцям. Але ми маємо вистояти. Сподівана воля прийде. Христового терпіння тобі, мій народе, і світлої надії. А надія умирає останньою. Коли б не чвари, не роз'єднаність українців, ми б прискорили процес розвалу Російської імперії, яка рано чи пізно повинна розвалитися. А Україна у злагоді має вийти на передові позиції у світі.

До хати увійшла Меланія і розповіла, що ходила до сусідів Івасишиних повідомити, що Володя наш написав з армії.

- Тобою, Ксеню, усі захоплюються, кажуть, що ти розумна дівчина. Була у Івасишиних з долишнього кінця Меланія Івасишин – братова Якова. Десь вона у Дрогобичі ночувала у тебе в гуртожитку. Так дякувала долі, що кризисну ніч під час хвороби горла вона у тебе ночувала і ти її поїла теплим чаєм, врятувала від смерті.

- Людина і природа, мамо, однієї планети діти. Як і рослини, люди ростуть, дихають, харчуються, хворіють, потребують ремонту. Все залежить від догляду як за рослинами, так і за людьми, – говорила Ксеня своїй матері.

Роберт Деляйн

Зима 1955-1956 років у Галичині була сніжною і суворою. Люті морози замурували своїми візерунками вікно Меланії. Щодня вона приносить з пасовиська по дві вільхи і ними зігріває хату. Як були діти вдома, утрьох носили дрова, в хаті було тепліше. Інколи і по два рази ходили, як були сприятливі кліматичні умови. Сиділа Меланія на печі і думала:

- Хоч би почути якусь вісточку від Івана. Якщо він живе за кордоном, то не бідує так, як вона тут, у Союзі – "тюрмі народів".

Пам'ять про наругу над людьми, яких виселили у 40-і рр. до Казахстану і Сибіру, відзивається болем у серці Меланії.

Не може забути, як людей, мов худобу, заганяли у товарні вагони без води, їжі і без свіжого повітря тримали у тих душогубках, щоб ще в дорозі загинули. Приїхавши у рідне село, вона не може позбавитись страху і рабської покори. Живе, як той заєць, сполоханий під кущем. Хіба то життя? Як відходив з хати Іван в чужину, вибрав свідоцтва про народження її і дітей. Казав, що забере їх обов'язково за границю.

Раптом у сінях двері рипнули. "Хтось до мене іде", – подумала Меланія.

- Слава Ісусу Христу, – привітався Василь Порціна – двоюрідний брат і найкращий приятель Івана. –Знаєш, Меланіє, що я прийшов сказати тобі?

- Скажи, – зраділа Меланія, в душі відчуваючи, що Василь якусь приємну вістку приніс.

- Чув я, що руські з американцями уклали такий договір, що можна буде переписуватись з родичами, які живуть у Совєтськім Союзі, і ніякої кари за це не буде.

- Аби Бог дав, то мій Іван би написав відразу, – зраділа Меланія.

- Живи надією і будеш мати листа від чоловіка. А прийде такий час, що він сам приїде або тебе з дітьми забере до себе.

- Не кажи, Василю, таке, бо не витримаю, серце моє від такої вістки вискакує з грудей. Якби Бог дав, що я дочекалась такого, щоб розповіла Іванові, як я бідувала і бідую всі роки з того часу, як він пішов із дому.

Коли США уклали договір з СРСР про дозвіл листуватися з громадянами, які проживають на території США, Іван Кулик написав листа до Монастирця. Його дуже цікавило, чи повернулися додому дружина з дітьми. Лист заадресований до двоюрідного брата Василя Порціни і не від себе написав Іван, а від швагра Роберта Деляйн – чоловіка Іванової сестри Марії, яка виїхала до Америки на початку XX століття у віці 16 років у 1900 році.

Отриманого листа Василь боявся сам розкрити. Працював він завідуючим пилорами у Монастирці. З листом Василь пішов до колгоспної контори, дав листа в руки голові колгоспу "Комсомолець" Ткаченку Івану Петровичу. Ткаченко належав до "п'ятдесятитисячників", присланих в Західні області України комуністичною партією для організації колгоспів. Звичайно, прочитати листа із США він не боявся. Лист прочитав вголос. Роберт Деляйн питав про всю родину Куликів. Та найбільше його цікавило, чи повернулась Меланія з чужини, чи живуть діти, де вони вчаться, на кого подібні.

Ткаченко родом з Донбасу, йому байдуже все, що написано у листі. Але Василь Порціна з перших же рядків зрозумів, що це лист від Івана Кулика, його двоюрідного брата.

Довго вагався Василь, чи не наробить він біди собі і своїй сім'ї, як дасть відповідь Роберту Деляйн. Проконсультувавшись з комуністами, через декілька місяців він листа відіслав. Усе чисто розповів і про Меланію, яка повернулася із Казахстану, і що донька вчиться у Дрогобицькому педагогічному інституті, а син служить в армії, теж має середню освіту. Після служби в армії, повідомив Василь Порціна, син мріє вчитися, щоб здобути якусь професію. А ще написав Василь, що обоє діти дуже подібні до свого тата.

Наступного року найстарша Іванова сестра Настя отримала посилку із США від того ж Роберта Деляйн. У листі, який отримала заздалегідь, повідомлялось, що насамперед треба прикликати Меланиних дітей, аби вони собі вибрали все, що їм підходить, а решта, що залишиться у пакунку, поділитися всім останнім родичам.

Прийшла Іванова сестра Настя до Меланії і передала зміст листа з Америки, а ще сказала, що сестра Параня проти аби насамперед Маланиних дітей кликати, адже лист підписаний не від Івана, а від Роберта Деляйн, якому всі родичі однаково близькі. Так і сталось. Параня кожного дня ходила на Думку, чи нема посилки. Як дочекалась посилки – розпорядилась, щоб в першу чергу сестри собі все вибрали, а що залишиться – віддали дітям Меланії. Сестер у Івана було 4, тому вони усе розхапали своїм дітям, а Івановим майже нічого не залишилося.

На другий день Настя з Думки прийшла до Меланії і повідомила, що вчора отримала посилку, сестри уже все розібрали, якісь дві речі залишили для Меланиних дітей – з гуманітарки блуза чоловіча і шовкова зелена сукенка. Меланія заплакала, голосячи:

- Та мій синок не має святкового костюма. Він у Казахстані у 5 років пас людські телята за селом, щоб у вечорі випити горнятко молока. Мої діти пухли з голоду, а тота свиня запхала свою рійку і знову пограбувала моїх дітей. Ще прийде час, коли Іван відкрито підпишеться у листі "Іван Кулик", і я йому розповім, що тота оферма зі мною робить: постіль і ліжка дітям не дала, шафу на шмаття теж. А тепер зробилась головною до посилок.

Проплакала Меланія до самого вечора, а коли лягла спати, приснився їй сон, що вона іде селом, а дощ дуже теплий так рясно процідився. Меланія продовжує іти, а перед нею на дорозі лежить золотий перстень. Прокинувшись зрання, вона почала розтолковувати дивний сон.

Дощ, казала колись бабуся Орина Торкачова, – це добра новина, а ще теплий дощ. То дуже добрий сон. А перстень – це мій коханий думає про мене. Це Іван думає про мене. Хоч би скоріше він приїхав, щоб я йому розповіла про своє сумне і тяжке життя. Декілька місяців тому мені снилось, що енкаведисти мене так били, а мене нічогісінько не боліло, це означає, що хтось з родини думає про мене. Це, звичайно, сон про Івана. Хто ж боліє за моїх дітей так, як він. Дуже скоро Іван напише листа на мою адресу, до моєї хати, до своєї сім'ї.

І дітям сниться тато, хоч вони його майже не пам'ятають.

У 10-му класі Владик розбудився і розповів мені сон, що він іде болотом, ледве ноги витягує, дивиться, а перед ним в болоті лежить тато і не може викарабкатись з нього. Володик взяв його на руки і виніс з болота на дорогу. На цьому пробудився хлопець.

Я тоді заспокоїла синочка:

- То добрий сон, сину. Твій тато думає про тебе.

Я йому такого листа написала і відіслала уже. Чекайте, діти, пакунок від тата буде нам.

У Іванової сестри Парані була молочарня. Працювала молочаркою сусідня дівчина Таня. Одного дня вона прийшла до Меланії і каже:

- Нанашко Меланіє! Я прочитала листа, якого написала Параня Вашому чоловікові. Лист на 12-ти листках написаний. Ви і ваші діти облиті брудом з ніг до голови.

І дівчина дала Меланії листа, щоб та перечитала. Меланія швидко перечитала листа:

- Дякую тобі, доню, що принесла мені прочитати такий бруд про мою хату. Прослідкуй, коли прийде відповідь – постарайся прочитати.

Через два місяці отримала пакунок від Івана Меланія. Одночасно ж отримали і усі сестри Івана. На всіх пакунках підписаний Роберт Деляйн. Дуже змучена принесла пішки Меланія пакунок із Журавна. Полежавши у ліжку декілька хвилин, вона піднялась на ноги і відкрила пакунок.

Почала викладати речі: шовк рожевий, шалянові хустинки, два відрізи на чоловічі костюми: коричневий у ледь помітну білу полоску і сивий. Дві білі шовкові чоловічі сорочки. Два годинники: золотий маленький і чорний з білим циферблатом. Червоний светер, два берети – червоний і білий, шовковий плащ з капюшоном. Продадуть діти шалянові хустини, будуть мати копійку в кишені. Меланія зажурилась, похилила голову. Весь тяжкий життєвий шлях пролетів перед її очима. Згадала, як почала дівувата, зустрічалась з дуже красивим і розумним хлопцем з Монастирця Юрком Книшем, чим дуже порадувала бабусю Орину. Коли бачила їх бабуся під садом у парі, сплескувала в долоні, приговорюючи:

- Але файна пара! Найгарніша у цілому світі!

- Бабусю, а може ваша онучка знайде собі ще гарнішого, – жартував Юрко.

- Йой, ні, я не позволю Мелані тебе залишити, – заперечувала бабуся Орина, емоційно розмахуючи своїми покривленими від тяжкої праці пальцями.

- Усе в житті мойому перевернулося, – з сумом дивилася Меланія на посилку і продовжувала думати, хоч і не хотіла, та думки самі тиснулися в її голові.

- Знав Іван, що я три роки з Юрком зустрічалася і все-таки перейшов йому дорогу. Я сама не думала, що так усе скінчиться. Іван наш сусід, приходив до нас і до обіду і після обіду. Всім моїм рідним говорив, що жениться зі мною. Дуже сподобався моїм батькам, кращого зятя вони не бажали. Брати і сестри радили мені виходити заміж за Івана Кулика. Лише одна бабуся Орина не віталася з ним. Я до бабусі підсміхаюся, а вона і мене не хоче бачити. А в день нашого весілля плакала, як на похороні. Бабусине дівоче прізвище було Торкач. І мав її батько лише дві дочки. Одна – Орина, вийшла вона заміж за Сидіра Лаврися з-за Вучіті (Вучіть - частина поля під с. Буянів), а її сестра – за хлопця з Дубравки – Мостового. Але уже п'яте покоління, яке живе на цьому подвір'ї, називають Торкачові.

- Усі Торкачові – люди здібні, розумні, авторитетні, – часто толкувала бабуся Орина, тому і вирішив Іван Пилипишин (Пилипишині - так казали Куликам у селі Монастирці) взяти собі жінку з Торкачів. Дід Іванів – Кузьма Кулик пристав до Пилипишиних з Буянови. Син Кузьми – Микита – мав восьмеро дітей, Іван був четвертою дитиною в сім'ї. Чому їм казали Пилипишині, вони ніколи над цим не задумувалися. Сестра Микити Ганна теж жила на Пилипишиному подвір'ї, мала чоловіка від Ємців, два її сини Олекса і Василь поженились вдома, а дочки Наталія, Параня та Меланія у Монастирці пішли в невістки, син Григорій пристав до Саліїв у Старе Село. Залишилась на Пилипишиному ґрунті дочка Василя Ємця Ганна, у якої є одна дочка Олеся, дівчина росте розумною, буде щаслива – так пророкували жінки долю Олесі.

Пакунок від Івана заставив Меланію згадати їхнє життя з самого початку. Як катували Івана поляки у Стрийській тюрмі і як вона вагітна ходила до Стрия пішки, носила чоловікові передачі, як народилися діти. Довго думали, як назвати доньку, а потім сина. Не приласкала її доля, ох, не приласкала... Зустрітися б з Іваном і розповісти йому, як вона у Казахстані щомісяця змушена була ходити пішки 7 кілометрів степом до райцентру, відмічатися в НКВД, що вона нікуди не втекла і прибула до Казахстану на постійне проживання без права виїзду. А це ж дорога в степу, і коли вирушаєш до райцентру, не знаєш – будеш жити, чи з'їдять тебе вовки, що стаями літали голодні. Меланії порадили місцеві жителі брати із собою в дорогу сірники і по можливості багато паперу, який у роки війни був великим дефіцитом. Люди не мали грошей, газет не виписували, зошитів тим більше не купляли. Одна палка була захистом від вовків.

- Якось так Бог мені допомагав, щ вовки наздоганяли мене, коли я вже спускалася з гори до села. А в селі був рух, по дорозі їздили машини, вози, мотоцикли. Цього всього вовки боялися. Вони вночі були герої, щоночі по декілька овець викрадали з овчинника у людей. І погані собаки їх не лякали. Вдень вони викрадали з отари овець, навіть не помагав вистріл пастуха з гвинтівки.

А ще б вона дуже хотіла розповісти Іванові про дружину Михайла Мудрого. Її після смерті дитини забрали до Актюбінська – в "Актюбінський лагєрь жен ізмєнніков родіни" – "АЛШР". Про Меланію теж не забули. Вирішили дітей здати в дитбудинок, а її – до Сталінграда окопи копати. Пішла Меланія поміж місцеві жінки із своїм горем. І одна з них – дуже впливова жінка Анастасія Пасько виручила її. Була Настя в селі начальником пошти і продавцем магазину. А ще колгоспне начальство просило її підготувати смачні страви для прийому районного та обласного начальства. Пообіцяла Настя розповісти історію з Меланією районному прокуророві. Коли він у службових справах приїхав до колгоспу, Настя добряче його почастувала оковитою. Толкувала йому одне, що спецпереселенка Меланія Кулик хвора – ноги дуже болять, не придатна копати окопи.

Добре випивши і смачно закусивши та ще й одержавши в сумку свіжини, прокурор пообіцяв, що завтра зранку піде в НКВД і скаже, щоб із списків спецпереселенців їх подругу Кулик Меланію Миколаївну викреслили, так як вона лягла у лікарню на стаціонарне лікування з ногами. Бог так допоміг Меланії, що Анастасія Ільківна якраз заколола свинку перед приїздом прокурора. "Ось так чудом і при Божій помочі я зберегла дітей і себе від пропасті. Добре, що прокурор був росіянин, бо казах на свинину б не полакомився, – думала Меланія.

- Нічого ти Іване, не знаєш про моє життя. Знав би ти, як я бідую і тепер на своїй рідній землі. А може, ще і будеш знати. В політиці відбуваються стрімкі зміни після смерті Сталіна.

Померла на 38-му році моя сестра Настуня, відійшла у вічність на 70-му році і мама. Одна я залишилась у старій маминій хаті. Побудуватися я так і не змогла. У старших класах навчання було платне, але я із шкіри вилазила, а вчила дітей. Весь святковий одяг і святкову постіль я продала, щоб розрахуватись за навчання.

Допомагав мені Василь з Думки – твоєї сестри син, він вчитель математики у нашій школі. Слава Богу, що я упевнена в тому, що Іван живе. А те, що я усе з себе продала, залишилася у тому, в чому зараз сиджу у хаті, не біда. Одяг – набута річ. Було б здоров'я.

До найстаршої сестри Насті на Думку прийшов лист з Америки, написав той же Роберт Деляйн. Меланія листів не одержувала, напевне, з тієї причини, щоб не тягали її в НКВД.

У скорому часі посилки хоч і приходили, але лише по одній речі на члена сім'ї і не більше. А з часом совєтські чиновники придумали викуповувати посилки в СРСР на пошті. Та таку ціну загнули, що треба було продати корову, аби викупити подарунок від родича, хоч посилка і четвертої частини від суми не вартувала. Люди масово відмовлялись від посилок. І лише в часи горбачовської відлиги знову почала іти допомога для родичів, які проживають у Совєтськім Союзі. Іван Кулик висилав посилки у свою сім'ю, тішився внуками і правнуками. Висилав родині необхідні речі. Хотів приїхати в Україну, але родина йому не радила приїжджати – на Україні демократія ще була лише на папері, галичанам не прощалось їх прагнення до волі, їх минуле.

Складні випробування долі Меланії

Меланія досягла пенсійного віку, але їй бракувало до пенсії 4 роки стажу в колгоспі на Україні: дуже заболіли ноги, і вона не змогла ходити. Вона і її діти заспокоювали себе тим, що Меланія має у Казахстані шість років і чотири місяці стажу у колгоспі. Так що пенсію вона заробила чесно. Почали діти виробляти довідки. Представили у відділ кадрів колгоспу "Верховина" характеристику з Казахстану, завірену печаткою з підписом голови колгоспу про те, що Кулик Меланія Миколаївна працювала у колгоспі "Новий шлях" Джурунського району Актюбинської області з квітня 1940-го по липень 1946 року. В райсоцзабезі забракували цей документ. Треба свідків, які б засвідчили, що вона у цей час працювала у колгоспі дояркою. Попросили діти свідків Караман Марію Степанівну та Зварича Василя Кириловича. Свідки у документах мали записано, що вони проживали у колгоспі "Новий шлях" Джурунського району Актюбінської області, а що працювали – не мали. Вони собі повний стаж заробили в Україні в колгоспі. Викликали діти Меланії свідка з Казахстану, який працював до армії трактористом у колгоспі "Новий шлях". Привіз свідок із собою трудову книжку. Зробили виписку з трудової книжки – знову не вийшло. Мудрий Василь після армії працював не в колгоспі "Новий шлях", а в райцентрі в МТС. І так вимудрували окупанти Меланії пенсію не дати. Боляче і нудно було на душі Меланії. Вона знала багато односельчан, які і дня не працювали у колгоспі, а пенсію колгоспну отримують. Звичайно, за доброго хабаря і за всякі махінації. Меланія все життя тяжко працювала у колгоспі за мізерні копійки. І мала вироблений стаж. Ще дев'ятнадцять років жила вона на світі і ковтала гірку слинку, коли колгоспникам пенсіонерам виписували допомогу – по мішку пшениці, давали грошову винагороду. Меланію до цих списків не включали. Скільки сліз вилила вона. Праця у колгоспі була дуже тяжка, всі роботи виконувались вручну: і жнива, і вибирання льону, і копання картоплі, буряків. Вдень працювала, не відгинаючи спини, а вночі не спала, бо терпли руки, нили у колінах ноги, скручував радикуліт. А ще ж вночі ішли до молотарки. Тож треба було розв'язувати перевесла, кидати снопи в молотарку, або відбирати зерно у мішки, зав'язувати їх і відставляти. Це була тяжка праця. Хотілося принести зерна хоч у пазусі курям на ранок. Бо тільки кури і рятували. Щотижня у середу носила Меланія продавати яйця на базар. Якусь копійку принесе додому, щоб оплатити податки, страхівку. Від корови трудно було зібрати сметану і зробити масло – великі поставки молока можна було виконати, продаючи два рази в день з часу отелення корови і до її занихання (3занихання — перестати доїти корову перед отелення).

Навесні кожного року були так звані передновки. Нового урожаю ще не було, а старі запаси скінчилися. Харчувалися люди молодою лободою, зеленою цибулею з квасним молоком, без хліба. Добре, якщо у травні гриби появилися. Усі люди в лісі цілими днями вишукували їх. Уже в червні ішли люди в поле, щипали колосся пшениці, жита. Уночі з торбинами колосся приходили. До ранку їх потерубили і змололи на жорні. Зранку пекли пироги або варили вареники з черешнями. Один раз під вечір Меланія із сусідами зібралась за колоссям. Обійшли пшеничний лан біля лісу, на свойому полі. Придивились, де найкраще визріла пшениця. Спочатку зайшли в ліс, назбирали лисичок, голубінок, білів і підійшли до пшеничного лану. На четвереньках поповзли у середину лану, там посідали на землю і почали працювати – рвати колоски і складати у торбину. Раптом над'їхав дуже низько вертоліт і закружляв над людьми. Зрозумівши, що це не жарти, люди поповзли до лісу, зайшли далеко у потоки. Вертоліт набрав висоту і полетів собі, а люди все боялися вибратись із лісу. Без колосся повертатись додому не було смислу. На них чекає голодна челядь. Лише коли стемніло, залізли в поле і швиденько зривали колоски. Коли нарвали повні торбини, було так темно, хоч око виколи. Доповзли з торбинами до пасовиська і попростували в напрямку села. Домовились, що якщо стрінуть польового чи дільничного міліціонера, треба торбини з колоссям кидати у воду. Спереду ішла сусідня дівчина Настя з грибами, а її торбину з колоссям несли жінки з-заді. На щастя, нікого з небажаних на шляху не зустріли. До своїх хат дібрались благополучно. В кожній хаті родина не спала, хвилювалися, чи не заарештували з торбами колосся, натемно їх змололи на жорні. Зранку були смачні вареники з черешнями, а на полудень – печені пиріжки теж з черешнями.

В полуднє Ксеня вийшла на стежку з печеним пиріжком. Сусідня дівчина Міля Колос зустріла її такими словами: "Ви коли ходили на колосся?" – "Тоді, коли і ви, – відрубала сердито Ксеня. Звідки ти взяла, що ми ходили на колосся? Купили муку і спекли пиріжки". – "А гроші звідки взяли на муку?" – продовжила допит Міля. – "Думаю, що і у тебе є пиріжки сьогодні", – сердито відповіла Ксеня. – "Якщо і є, то на стежку з пирогом не виходжу. Маму можуть заарештувати. Думаєш, що комуністи не догадуються, звідки люди беруть муку, коли у кишенях пусто".

Подруги розійшлися у різні сторони. Ксеня стояла біля квітника, який треба виполоти. Зігнулась і висмикала лободу, підбіль, кропиву, пасльон. "На батьківщині легше переносити голод, – думала дівчина. – Тут всяка трава росте, з якої можна приготувати смачний салат. З кропиви весняної, наприклад, або з кульбаби. І лобода зварена непогана страва. А гриби з лісу які смачні! На черешнях визріли чорні і червоні черешеньки. В Казахстані цього всього немає на солончаках, лише колючки, дерева там не ростуть. На баштані ростуть всякі овочі, але туди сторож не пускає, та і йти треба під палючим сонцем зо дві години. Прийдеш, а там сторож із заряженою рушницею і цілиться в тебе".

Осінь - пора весіль

Згадавши передновки, Ксеня відчула голод у жолудку. Вона пішла в город, вибрала декілька огірків і цибулину з грядки, зробила салат із сметаною і їла його з молодою картоплею. До неї прийшла сусідня дівчина Маруся Мостова запросити до себе на весілля. – Не знаю, Ксеню, чи ти ще приїдеш до мого весілля, запам'ятай, що 17 листопада я тебе чекаю у себе на весіллі. – "Дякую, постараюся прибути, – сказала Ксеня і спитала: Сукенку і мешти уже маєш?" – "Усе уже є. І музика заказана. Наші монастирецькі музиканти будуть грати, бо троїсті музики нашого села найпопулярніші у всій Журавнівщині". На другий день раненько Ксеня пішла до Журавна, бо звідти іде автобус до Дрогобича. Зустрівши в Дрогобичі Павліну, розповіла їй, що запрошена на весілля, яке відбудеться 17 листопада.

- А я 10-го маю іти за першу дружку до двоюрідної сестри Стефи. Прийшов з тюрми Іван Любезний і жениться з нею. "А хто буде перший дружба?" – "Михайло Ломиш, найкрасивіший хлопець села. Високий, чорний, волосся кучеряве, а очі сині-сині". – Думаю, що буде твій. Ти зачаруєш його, як кирпата симпатична блондинка з голубими очима. А в що думаєш одягнутися як дружка? – Просити у п'ятницю будемо в національних строях. Я сказала Стефі, щоб мені запаску постарала, а решта все ми маємо своє: вишневу спідницю шалянову маю, вишиту блузку і киптар (безрукавка, вишита узорами) також. А в день весілля, напевно, чорний костюм одягну і білу блузку".

- А Стефин синочок ще не ходить до школи? – поцікавилась Ксеня. – "На другий рік піде. Такий розумний хлопчик. Рахує, букви знає, багато віршів напам'ять декламує з "Кобзаря" Шевченка". "Пригадую, як у нас просила Стефа, коли виходила заміж за Федора, Міля Сійова була за дружку. Теж просили у вишневих кожухах, у вишневих чоботях, в шалянових спідницях. А молодий який красивий був! Навіть року не жили, Стефа повдовіла вагітна. Тяжко таку трагедію пережити, але людина до всього повинна бути готова, а ще у нас в Галичині".

Дев'ятого листопада зранку Павліна поїхала просити на весілля. Повернулась до Дрогобича одинадцятого числа зранку змучена, бо дуже витанцьовувала з першим дружбою, задоволена дуже. Погода була по-осінньому чудова: сонячний теплий день. А повітря напоєне запахами терпкого терену, калини, чорної смородини...

Сімнадцятого листопада поїхала Ксеня на весілля до Марусі Мостової, яка працювала в будівельній бригаді колгоспу. Наречений прийшов з армії. Чекала його Маруся три роки. Усім хлопцям, які приставали до неї, давала гарбуза. Були вони усі якісь не такі, як Василь. Як і всі дівчата, Маруся мріяла про чорнявого, високого і дуже симпатичного. Саме таким є Василь.

- А за що мене Василь так любить? – задавала собі питання Маруся. Не раз їй розповідали, що Василь каже: Моя Маруся найкрасивіша дівчина села. – "Видно, він мій чоловік від Бога", – відповідала Маруся сама на своє запитання. На весілля прийшли усі Любезні – родина багата, велика і дуже забавна, співуча. Був і вуйко Іван з вуйною Стефою, які минулої суботи побралися. Меланія чекала на Ксеню, але не діждалася і пішла сама. Як не піти, весілля ж у другій хаті. Подумають люди, що гнівається вона з Теклею – матір'ю Марусі Мостової. А вони ніколи не гнівались, жили, як рідні сестри Ксеня приїхала, коли дружка збирала дівчат молоду засідати. З квітами і подарунком прийшла Ксеня. Якраз музики грали коломийку і в одному колі вона побачила свою маму. Бабуся Маруня сиділа біля музикантів. Ксеня поцілувала бабусю і присіла біля неї. Жінки танцювали і співали коломийки:

- Ой упала звізда з неба,

На землі ся скрила,

А я того зчарувала,

Котрогам любила

- Ой в Вільшанці у потоці

Кобила ся пасла,

Мене мама викохала

Абим була красна.

- Мене мати породила

В стодолі на тоці.

Дала мені карі очі

Моргати на хлопців.

- Ой варила мама зупу

Тай переперчила,

Ой любила мама хлопців

Тай мене навчила.

- Ой щем в печі не палила,

А ужем сікурна,

Щем нікого не любила,

Люди брешуть дурно.

- Моя мама була ладна,

А я ще ладніша,

Моя мама господиня,

А я форемніша

- Ой мій любку солоденький,

Солодкий медочок,

Чи мі любиш за подобу

Чи за голосочок.

- Ой кувала зозуленька

Тай три рази кукла.

Котра мого любка любить,

Щоби зразу пукла.

- Ой кувала зозуленька,

Кувала тай вила,

Звідки біда гроші має,

Що сі так напила.

- Плачте, очі, вдень і вночі,

Бо маєте чого,

Любилисти по два, по три,

Тепер – ні одного.

- Бодай тая свекрушенька

По царстві ходила,

Що для мого сподобані

Сина породила.

- В царстві царствувала,

Що для мого сподобані

Сина годувала.

- Звідки наші коломийки,

Питаються люди,

В полі, в лісі, на городі –

Ростуть вони всюди.

Коломийки виконали і чоловіки:

- Я Михайло, ти Михайло,

Вбидвасмо Михайло,

Полягаймо на дорогу,

Ніби поздихаймо.

- Я Микола ти Микола,

Вбидвасмо Миколи,

Тебе били коло церкви,

Мене - коло школи.

- Тебе били коло школи,

Що ти п'єш горілку,

Мене били коло церкви,

Що я люблю дівку.

- Сюди - туди вулицею,

Нема сі де діти,

Я би пішов до нанашки,

Коби спали діти.

- Ой як я си свисну.

Ой як я си тоту любку

До себе притисну

- А я ще не пошкодую

Паперову сотку,

Я сі мушу подивити

На тоту солодку.

Коломийка скінчилася. Дівчат запрошують дружки засідати молоду. Жінки латкають:

Дружка Настуся – дівчина дуже смілива і весела, кличе на привітання: "Знаходиться в цьому домі молодої тато. Просить молода на привітання і я прошу. Тато: "Ставлюся, не бавлюся! – Дорога донечко! Вітаю тебе із одруженням. Бажаю, щоб ти була багата, як осінь, весела, як весна, здорова як вода, щедра як літо. Золоті вили – бис ти ся любили. А тому колу, що довкола столу-золоху квітку, абис ти були, дівчата, до року всі у вінку!" Дружка так же викликає по черзі маму, сестру, брата. Дівчата співають:

Брат бажає: Дорога сестричко! Бажаю тобі золоті вили бисти ся любили, колосся із жита абис не ходила від Василя бита, качура гривого абис мала сина кучірєвого. А тому колу, що довкола столу – золоту квітку, абисти були, дівчата, до року усі в вінку". Дружка викликає на привітання Ксеню. Ксеня віншує: Дорога Марусю! В день твого одруження я бажаю, щоб твій милий не пив, не курив, чекуляди приносив, квіти часто дарував, тещу мамою назвав, вмів попрати і зварити, на городі все робити, а до цього ж ще й спекти, щоби милій помогти, всю зарплату віддавав, в щічку завжди цілував". Коли вся родина і гості, а також молодий привітали молоду, дівчат гостили. А всі інші гості танцювали. Молодий із дружбами і своїми гостями повертаються додому і забирають молоду. Музики грають і співають:

- Бувайте здорові, ви мої тату,

Я вам лишаю сумненьку хату (2)

- Бувайте здорові, ви мої мамо,

Хто вам устане в неділю рано (2)

- Бувайте здорові, ви мої віконця,

Щом вас утирала рано до схід сонця (2)

- Бувайте здорові ви, мої сестри,

Я вас не можу на серці знести (2)

- Бувайте здорові, ви мої браття,

Вже не будемо разом у хаті (2)

- Бувайте здорові, ви мої образи,

Щом вас косичила на тиждень три рази (2)

- Бувайте здорові, ви мої сусіди,

Бо я від’їжджаю геть на край світа (2)

- А ви дружбоньки повибирані,

Беріть подушки повишивані (2).

Молоду повели до молодого. За молодою іде пропій – мама молодої з подарунками і своїми гостями. Коли молоду виводили з хати, гості латкали:

- Над сіньми чорна хмара (2)

А в сінях коней пара.

- Приїхали мі брати (2)

Сховай же мене, мати.

- Де тя, доню, сховаю (2)

Я комори не маю.

Сховай мі до світплоньки (2)

Той межи паніноньки.

- Там тя, доню, впізнають (2)

Панінки коси мають.

- А твоя розплетена (2),

Ще й вінкам приложена.

- Чи ти в мене, зятеньку, не бував (2)

Що ти мене так нині врабував (2).

- Забравіс воли з обори (2)

Забравіс скриненьку з комори (2)

Забравіс подушки з постелі (2)

Забравіс образи з оселі (2) Молодого гості:

-А ще нам того мало (2)

Дайте нам простирало.

- Будем в лісі ночувати (2)

Будем ся накривати.

- Ой сядай, сядай, кохане моє,

Ніц ти не поможе плакані твоє

- Плакані ти не поможе,

Стоять штири коні в возі,

Чекають тебе.

Під музику мелодії "Бувайте здорові" пропій відходить до молодого. Під хатою молодого гості латкають:

- Утвори, мати, ліску, (2)

Веде ти син невістку.

- Високу, як драбину (2)

Зубату, як кобилу.

- Хліба ти не заміси (2)

На діжу ся повіси

- Корови не подоє, (2)

Бо вна сі хвоста боє

Молодого мама виходить, бере молоду і веде в хату. Молодої гості:

- Добрий вечір, сусідоньки, ми до вас (2)

- Полинула гусонька з межи нас (2)

- А наша гусонька значена (2)

Полетіла ще вчора з вечора.

- А наша гусонька із значком (2)

Полетіла ще вчора з гусачком (2)

Молодого гості:

- Нема молодої вдома (2)

Поїхала до Львова.

Мед-вино купувати (2)

Пропоїць трактувати.

Молодої гості:

- Ми ї на то не давали (2)

- Щоби ви купували.

Ми ї на то давали (2)

Щоби ви своє мали.

Молодого гості:

- Пропою розбою (2)

Чо ви ту приїхали.

Чи хліб від'їдати,

Чи пиво відпивати,

Чи молоду завивати.

Молодої гості:

- Не страхайся, свату, нами (2)

Бо нас ту небагато,

Тридцятеро ще й троє

На подвір'ячко твоє.

Ми люди не звільможі (2)

Ми невеликі з'їжі.

Небагато нам треба (2)

Лишень бичка – річнечка,

І телицю - річницю

Ще й пивонька бочицю.

Молодого гості:

- Ми ся файно злагодили (2)

Чорного вола вбили,

Що ходив попід хати (2)

Тай хотів іздихати.

Молодої гості:

- Було вола не бити (2)

Було волом робити,

Було волом орати

На жито, на пшеницю (2)

На всякую пашницю

Молодого гості:

- А ми ся злагодили (2)

Горнець бобу зварили,

А ще другий гороху (2)

Їж, пропою, до здоху.

Молодої гості:

- Бобу с ти си зварили (2)

Бис тися подавили.

Молодого гості:

- Чим ви ту приїхали (2)

Чи кіньми, чи машинов.

Чис ти йшли на піхоту (2)

Як жиди на роботу.

Молодої гості:

- Вийди, молода, вийди (2)

Чи не маєш ти біди.

Бо прийшла твоя мати (2)

Кривди ся впоминати.

Молодого гості:

- Щось бим ти, матінко, вповіла (2)

Я ще нині не їла

Може с ми що принесла (2)

Щоби я ся занесла.

Молодої гості:

- Красні свашеньки, красні (2)

На них сукенки ясні.

На них спідниці в квіти (2)

Вни господарські діти.

На них спідниці сині (2)

Бо вни всі господині

Ще й усмішка з-під віків (2)

Бо мають чоловіків.

Заходить пропій до хати молодого:

- У нашого свата, свата

Господь помагає,

Дають їсти, дають пити

Ще й музика грає.

Закувала восени зозуля сивая,

Пошануй мя, матінонько

Чужая, чужая.

Як я тебе, невістонько,

Маю шанувати,

Ти не моя дитинонька,

Я не твоя мати.

Відколим ся народила,

Тогом не чувала,

Щоби сива зозуленька

Восени кувала.

Сіли гості за стіл. Староста молодої викликає молодого родину для одержання подарунків. – "Знаходиться в цьому домі молодого тато. Просить молода, молодої батьки і я прошу по подаруночок маленький. Нехай буде у Бога і людей величненький". Батько: "Ставлюсі, не бавлюсі. – Дякую молодій, молодої татові і мамі за подаруночок маленький, нехай буде у Бога і людей величненький. А тобі, невістко, за цю данину поколишу малую дитину". Вся родина молодого, хрещені батьки, староста і кухарка отримали подарунки. Зав'язують молоду. Молодий кладе під білу з квітами хустину сотню. Зав'язує дружка. Жінки латкають:

Ой молода, молода,

Не жалуй віночка,

Бо тобі пасує

Шальова хусточка.

- Файна була росадиця, файна капустиця, файна була дівчинонька, файна молодиця. – Гей бодай ти, свекрушенько, по царстві ходила, Що до мого сподобані сина породила. В царстві царствувала, що до мого сподобані сина годувала. "Ой коби я з молодиці дівков сі зробила, то я би сі на хлопчину сім літ не дивила". Коли кухарки видавали всі страви, весілля підійшло до кінця. Молодої староста дякує Господу Богу за те, що молодого батьки при його помочі вигодували, виховали сина, справили йому весілля.

- Молодій парі Марусі і Василю сотвори Господи, многая і благая літа! – Молодої батькам сотвори, Господи, многая і благая літа. – Всій родині співають "Многая літа". – "Тому колу, що довкола столу, сотвори, Господи, многая і благая літа". – "Всьому українському народові сотвори, Господи, многая і благая літа". Пішли усі танцювати. Танці були аж до ранку, поки музики не заграли марш.

Зі сходом сонця пропій розходився по домівках. Ксеня по дорозі повторяла нові коломийки, які почула на весіллі. Прийшовши до хати, записала їх у свою "Книгу коломийок" і лягла спати. Бабуся уже проснулась, коли прийшла і Меланія. Вона лягла на дві годинки перекімарити, бо піде до церкви на службу Божу о 10-ій годині. Бабуся Маруня зі сходом сонця випустила на пашу худобу і сіла чистити картоплю. Ксеня заказала собі картопляне пюре з грибною підливою і о 13 годині її розбудити. О цій годині вона буде приймати у себе шкільну подругу Ганю Стехнович. Із Ганею вони обидві ділилися дівочими секретами. Ксеня любила Ганю за щирість її душі, за доброту, за мудрість. Упоравшись біля кухні, бабуся відправилась на весілля помивати посуд, а Меланія пішла до церкви. Ксеня піднялась о 12-ій годині, прибирала в хаті, читала нові коломийки, якими дуже тішилась. З церкви повернулась Меланія, Ксеня учила її нові коломийки, почуті на весіллі. "І як тобі тільки хочеться? Дівчата на весіллі співають, танцюють, а ти лише заучуєш нові пісні і коломийки", – з гордістю мовила мама а Ксеня їй на це відповіла: – "Мамо. Це ж мій найцінніший скарб. Та і хто ж мене нагородив цим скарбом, як не Ви. Я дякую за це Богові і Вам", – щебетала дівчина. – "Так, так, дитино, за гроші все можна купити, крім таланту. Талант від Бога. Я це кажу всім, хто мені говорить про твою творчість. Меланія пішла на весілля, щоб відложити свої каструлі, виделки, посуд. На першу дня, як і домовились, прийшла Ганя Стехнович. Дівчата погостились, жартували, сміялися. Весілля їм сподобалось. "Молоді було багато, і всі дуже гарні. Слава Богу, що хлопці не бились", – мовила Ганя. – А твій чорнявий був декілька днів у селі. Відпустили його з армії, бо переламав ногу. Робили йому у Прибалтиці, де він служить, операцію. Нікуди не ходив, бо нога у гіпсі, коліно пошкоджене", – спішила передати новину подрузі Ганя. – "Я знаю, Павліна була дружкою минулої суботи у їхньої Стефи і мені у Дрогобичі все розповіла. Відмінної йому служби, він уже в частині".

- А ти де новий рік будеш стрічати? запитала Ганя у подруги. – "До 12 -ої у нас в гуртожитку, а після 12-ої у інституті на балмаскараді. – "А ти? – запитала Ксеня. – До 12-ої в сімейному колі. Йосиф з дружиною прийде із Старого Села. А після 12-ої підемо до клубу на бал-маскарад". – "Теж дуже цікаво. Я навіть тобі завидую, сказала їй Ксеня". До хати увійшла стрийна Текля – господиня вчорашнього весілля – просити дівчат на відгостини. І хоч дівчата подякували, але господиня не відступала, поки дівчата не піднялись з лавки і не пішли з Ганиною тетою, а Ксениною стрийною. Дівчата зайшли до чистої, прикрашеної вишитими рушниками та килимами хати Мостових.

Всі сусіди уже сиділи за столом. "Слава Ісусу Христу!" – при­вітались дівчата. – "Слава навіки Богу!" – відповіли сусіди. Стрийна Текля посадила дівчат за стіл. Кухарка вуйна Гафія подавала весільні страви: буряки (бігус), печеню (засмажене і стушене у печі м'ясо) з кров'янкою, засипану капусту, юшку (бульйон з домашнім печеним тістом), подали горілку, вино, солодку воду, мінеральну воду, пиво. Напідпитку усі гості зверталися до дівчат. "Коли виходите заміж?" Довелось віджартовуватись: – "У суботу, котрого – небудь тижня. – Ще женихів не маємо. – Буряки ще не наквасили. – Свинка у кучі ще маленька". Співучі сусіди: Табака Василь з дружиною Ганною, Семен Лаврись з дружиною Яриною, Яків Івасишин з дружиною Ганною, Іван Любезний з дружиною Стефою, Федір Лаврись з дружиною Пелагією почали "Триста літ минає, як наш брат в неволі конає", лише закінчили цю, як Марина Феникова почала "Ой гиля, гиля, гусоньки, на став". А як скінчили цю пісню співати, сусід-удівець Микола Демків заспівав " Пісню про Байду", його охоче підтримали гості.

Микола Демків був талановитим теслярем, завжди у нього можна було позичити грошей. Усі господарські речі він собі поробив: і ткацький верстат, і терлиці, і жорну. Хтось дав йому прізвисько Байда, але він не сердився. На всяких забавах, де був Демків, він виконував "Пісню про Байду", знав її від початку до кінця. Ось і сьогодні у сусідів Мостових він розвеселив гостей. Дівчата подякували господарям за гостину, зговорили "Отче наш" і "Богородице Діво" , відправились додому. Мама Ксені зібрала сумку, та довелось трохи розгрузити її, бо не можна було підняти.

Ксеня прибула до Дрогобича, коли на землю спадав тихий осінній вечір. Вона ішла до гуртожитку, дивилася час від часу у зоряне небо і думала про те, що ніколи місто так не зачаровує, як село. Ксеня любила село з його писанками-хатами, з подвір'ями, де зранку співають так радісно півні, а у променях сонця згоряють рожево-гарячі мальви. Ксеня йшла по тротуару з тяжкою сумкою і шептала вірш:

Рідні до болю стежини.

Серденьку милі місця,

Вами живу я щоднини,

Квіти тулю до лиця.

Бузкові алеї схилились,

Замріялись рожі, жасмин,

На сонце ясне задивились,

Настурція пнеться на тин

Щастя вдихаю у груди

Від запаху рути і м'яти,

Медом тут пахне всюди,

Стоять, ніби писанки, хати.

Шумні весільні забави

Свято у всіх на душі,

Танцюють Русалки й Купави,

Співають густі комиші

Пшеничне колосся у полі,

Запах трави наймиліший,

Ліси і поля неозорі,

Земля - то скарб найцінніший.

Прийшовши до гуртожитку, де з усіх кімнат доносився гамір і сміх, Ксеня присіла біля чергової студентки. Це була Слава з 3-го курсу математичного факультету. Слава жила в одній кімнаті із Лесею Книш – односельчанкою Ксені. – "Що привезла ти Лесі?" – спитала чергова? "Привіт з Монастирця привезла їй і ще прошу передати Лесі, щоб завтра прийшла до мене в кімнату, будемо співати нові пісні, які я вивчила на весіллі". – "Постараюсь усе передати, – запевнила Слава і здивовано запитала: – То ти була на весіллі?" – "Так, до самого ранку і сьогодні ще була на обіді. Це моя сусідка найближча виходила заміж – за межею живе".

Слава не дуже зрозуміла Ксеню. Її сім'я належала до Єговістів. Свідки Єгови, як вони себе називають, сходяться лише до молитовного дому – до Палацу Царства Небесного. Коли Слава вступила до педінституту, не ходила і до молитовного дому – радянська влада переслідувала всі релігійні секти. Так що Слава росла одна як билина у полі. З Ксенею вона любила розмовляти, казала, що вона цікава співрозмовниця. Попрощавшись із Славою, Ксеня пішла до кімнати №2, де вона жила в числі десяти дівчат. В кімнаті була лише одна Міла, всі інші або іще не повернулись з дому, або пішли у парк культури і відпочинку на танці. "А ти чого одна сумуєш?" – поцікавилась Ксеня. – "Та Зеньо Крук поїхав до себе у Славськ, треба ж допомагати старшим батькам виорати грядки на зиму, дрова поколоти. Приїде завтра на другу пару", – пояснила Міла. – Все ясно. То ти так цілий день нікуди не ходила.

- Ні. До обіду Гражина, Ніна і я ходили на морозиво, гуляли на площі у центрі міста. А потім до Гражини приїхав офіцер із Самбора – мій двоюрідний брат і забрав її в будинок офіцерів, там виступала філармонія зі Львова", – закінчила Міла. – "І не здогадався взяти квиток для тебе?" – здивувалася Ксеня. – "Добре, що не здогадався, він не знав, що Зенка не буде в Дрогобичі, поїхав у село. Після обіду прийшли до нас у кімнату хлопці з фізкультурного факультету. Забрали Олю, Ніну, Іванку, Марійку Чабан і поїхали в Трускавець на мінеральні води. – Я думаю, що Йосиф Сабо із Олею Попадюк цього року оженяться, сказала Міла".

"І я теж такої думки, – погодилася Ксеня і додала: думаю, що і ви із Зеником Круком теж поберетесь". – "А я думаю, що з нашого кохання нічого не вийде. Це наше перше кохання, а перше кохання завжди нещасливе", – зі сльозами на очах говорила Міла. – Зеникові усі чомусь відраджують мене". – "То нічого нікому не поможе. Усе залежить тільки від вас із Зеником, люди вас не звели, люди і не розлучать, не вдасться, – говорила Ксеня, ніби вона пророчиця. – Але у якійсь книжці я читала, що коли довго дружать молоді люди, вони одне одному набридають і розходяться. Так що бери ініціативу у свої руки і доводь справу до кінця – тобто до весілля. – А ми із Зеником ходимо уже два роки, – повідомила Міла.

- "Третій рік – це дуже довго. – А твої батьки не наполягають, щоб ти уже заміж виходила", – поцікавилась Ксеня. – "Вони дуже переживають за мене. На першому курсі ми почала дружити із Зеником. Коли вони дізналися – не втішились. Питали, навіщо я обзавелась кавалером уже з першого курсу. Розмову Ксені з Мілою перервали дівчата, які ходили відпочивати з фізкультурниками. Сміялись, жартували, піддівали Олю, яка із Сабо йшла з самого заду, бо часто цілувалися по дорозі. "А ти, Ксеню, чому не хвалишся, як там на весіллі було?" – звернулась сусіда Ксені по ліжку Іванка.

- Звичайно, що дуже весело і цікаво. Ще ніде не була так довго, до самого ранку. Були однокласники на весіллі, усі сусідські хлопці. Багато записала нових коломийок, пісні нові почула. "А тепер давайте, дівчата, спати, – закомандувала, як завжди, Ніна, – завтра треба зранку до інституту в основний корпус іти". – "Ніночко, тебе розбудемо о 5-ій ранку, щоб гарно одяглась, все вигладила і на голові навела порядок", – пожартувала Марійка Чабан. – "А ти не мудруй. Закрутила хлопцеві голову і водить його, не знати, чим все це кохання ваше закінчиться", – зі злістю виливала смуток з душі Ніна. – "Я йому завтра скажу, що ти за ним умираєш", – з іронією відповіла Марійка. – "Дурний тебе піп хрестив", – випалила Ніна, не сподіваючись такої інформації від Марійки Чабан. – Дівчата, замовкайте! – сердито наказала Марійка Козак і додала: ні слова, на добраніч! Дівчата потихеньку засинали одна за одною. Першою заснула Ксеня, заснула міцним дівочим сном, який може бути тільки у студентські роки.

На лекціях сиділа з Павліною, на перервах розповідала їй про весілля, передавала привіти від хлопців і гроші від батьків. Павліна з дитинства мріяла про професію вчительки. Була вона ще у молодших класах, коли у них жила вчителька української мови і літератури Іванченко Любов Іванівна. Вчителька зовнішністю змахувала на циганку, але характер циганський не мала, була суворою, мало посміхалась, дуже поважно ходила. Завивки, як інші вчительки, не робила, їй до лиця була невеличка чорна коса, яку вона скручувала кружечком на голові. Павліна чимось нагадувала Любов Іванівну, напевно, серйозністю і любов'ю до літератури.

Дрогобицький педагогічний інститут – це той вуз, про який Павліна мріяла ще з шкільної парти. Дуже захоплювались нею хлопці, але вона ні з ким не дружила і ні в кого не закохувалась з першого погляду. Не було серед її поклонників принца на білому коні. Було у її батьків восьмеро дітей, Павліна була другою дитиною. Дуже подібна до свого батька, як зовнішністю, так і характером. Ксеня ішла до Павліни, щоб побавитись з малими дітьми, яких вона дуже любила. І вони їй відплачували тим же. Особливо любила Ксеня наймолодших – хлопчиків Дмитрика і Василька. Бавлячись з ними, розказуючи їм казку чи навчаючи напам'ять віршик, Ксеня згадувала сезонний дитсадок у Монастирці і завідуючу п. Стефу. Де вона тепер і чи жива?

На другий день до кімнати №2, де жила Ксеня, прийшла Леся Книш, що навчалася на фізмат факультеті, родом із Монастирця. Як і пообіцяла, Ксеня вчила її нові пісні, які вона вивчила на весіллі у Марусі Мостової: "Ой на горі льон цвіте, по долині стелиться" і "Чия ж то пшениця, чиї то покоси, чия то дівчина розпустила коси". Леся дуже любила співати, вона казала, що пісня лікує її душу. Разом з Лесею Ксеня теж дуже часто співала у гуртожитку. Маючи вокальні здібності, Леся швидко схоплювала мелодію, а пам'ять вона мала виняткову. Дівчата гаївки грали у великий піст, а в Пилипівку – колядували. Після переглянутих фільмів обов'язково співали пісні з цих фільмів. Тепер вони співали пісню "Коли весна прийде не знаю" із кінофільму "Весна на Зарічній вулиці".

Леся була студенткою урівноваженою, уміла цінувати дружбу. Вона усім казала, що дружба дорожча за золото, що справжній друг той, хто завжди тобі добра бажає. Була вона дівчиною правдивою. Усім вона радила, що добре діло – правду говорити сміло, що краще гірка правда, ніж солодка брехня. За її характер любили її усі одногрупники і дуже поважали. А ще Леся була дівчиною чарівної вроди. Голубоока, волосся світле, дуже правильні риси обличчя, росту вище середнього. До всього сказаного ще треба додати, що Леся – велика жартівниця, цікава співрозмовниця. Коли дівчата були на канікулах у Монастирці, Леся приходила до Ксені колоти дрова. Цю роботу у сім'ї виконував брат Володимир. Але пішов він служити в армію, і Ксеня дуже переживала, що мама сама колить дрова. І ось Леся прийшла декілька разів, Ксені стало незручно, і вона дуже швидко навчилася колота теж. Коли Леся запропонувала поміч, Ксеня подякувала і чистосердечно зізналась: – Знаєш, Лесю, мені було встидно і незручно, що ти вмієш колота, а я – ні. Ось я і навчилась. Давай краще заспіваємо декілька пісень. – "А які будем співати?" – спитала Леся. – "Старі будем співати", – таке бажання мала Ксеня. І Леся почала "На городі верба рясна, там стояла дівка красна". Лише закінчили цю пісню, Ксеня запропонувала "Посіяла огірочки в чотири рядочки". – "Люблять українці співати, тільки з піснею відчувають сенс життя, – мовила Ксеня. – "Українські пісні тривожать, зігрівають, хвилюють. Я не можу дня прожити, щоб не заспівала", – відгукнулася так про українську пісню Леся Книш – дівчина інтелігентна, трудолюбива, доброзичлива. – "І все-таки я думаю, що молоді люди повинні вивчати старі пісні, наш неоціненний духовний скарб", – до такого висновку прийшла Ксеня.

- Від наших матерів засвоїли ми цю святу любов до пісні. Ми, українці, народ співучий від Бога, – гордо сказала Леся і попрощавшись із Ксенею, пішла додому готувати вечерю для своїх молодших сестричок Одарочки, Славочки і Меланії. Мама її була на господарці у старшої сестри Марії, яка поїхала до Львова на курси підвищення кваліфікації. Марія закінчила Харківський бібліотечний інститут і працювала в Монастирці бібліотекарем. Ксеня наодинці співала коломийки, сама їх складала, бо дуже любила цей жанр мистецтва.