З Україною в серці. Частина 2. (Автор: Новосад Петро)

Дата публікації допису: Jul 09, 2014 5:1:9 PM

Сокаль

Осінь 1941 року фарбувала у жовті, рожеві, оранжеві кольори дерева. Фронт відкотився за сотні кілометрів від Галичини. Тут був глибокий тил, де окупанти запопадливо запроваджували свій "новий порядок". Неприбрані руїни нагадували про ті жорстокі бої, що точилися хоч і недовго на цій землі наприкінці червня. Скрізь і при будь-якій нагоді німці підкреслювали свою зверхність і неприховані наміри стати в Україні єдиними і всевладними господарями. Правда, поки що ці наміри не набрали практичного втілення, бо ще не дуже багато чиновництва встигло прибути на окуповані терени, перебували в стадії формування адміністрації, створювалися інші інституції, зокрема відновлювалися навчальні заклади, які були закриті за більшовицького правління.

Хтось приніс у село вістку, що у вересні розпочинаються заняття у приватній торговельній школі в Сокалі, яку німецька адміністрація дозволила відновити. До 1939 року в місті діяла така приватна школа, власником якої був поляк. Спочатку програма її була розрахована на три роки, згодом розширили її ще на рік і стали називати Купецькою гімназією. В ній давали необхідні знання українцям, які хотіли займатися підприємництвом, торгівлею. Совєти цю школу закрили, а на її місці створили просто загальноосвітню середню школу.

Коли прийшли німці, адміністрація міста вирішила побудувати торговельну школу виключно на українських засадах. Керувати нею доручили п. Іванові Трісці, який працював у ній в передвоєнний час. Як зазначає він у своєму спомині, вміщеному в книзі "Надбужанщина" (т. 1), "школа мала суто український характер, бо як учні, так і вчителі були майже виключно українці". Отже, я потрапив у таке рідне середовище і був задоволений.

Квартирував я у приємної української господині пані Волошиної. Вона погодилася готувати мені їжу. Ніби все налагоджувалося.

Однак десь через два місяці в місті оголосили про набір учнів до відновленої Гімназії. Не пригадую, за чиєю порадою я пішов туди, покинувши торговельну школу. Чи тут мама мала вплив, чи хтось інший, чи, може, за намовою пані Волошиної. Згодом відчув, що зробив помилку, але тоді, чомусь не обдумавши, поспішив забрати свої документи з торговельної школи і подався у гімназію. Здав вступний іспит до четвертого класу, мене зарахували, і я став гімназистом.

Триповерховий великий будинок гімназії розташовувався на центральній вулиці Сокаля – Львівській, недалеко від церкви Св. Ап. Петра і Павла. Сюди під час відпустів я малим приїжджав з родичами. Бачив ще тоді цей гімназіальний дім, збудований 1911 року за Австро-Угорщини. Польська окупаційна влада повністю полонізувала гімназію, хоч три четверті учнів її становили українці. Навчання велося виключно польською мовою. Восени 1939 року, коли до Сокаля прийшли совєтські "визволителі", то гімназію було перетворено на середню школу. І от після кількох місяців німецької окупації її відновлено, надано таку назву "Державна гімназія з українською мовою навчання в Сокалі". Як і в довоєнні часи, в гімназії зробили по два відділи (наприклад, четвертий А і В). У кожний з відділів приймали по 40 хлопців і 10 дівчат, отже, разом було до 100 чоловік. Гімназія мала 8 класів, тож у ній мало вчитися до 800 учнів. Спочатку до того йшло. Але німецька влада обмежила кількість учнів, дозволивши приймати в кожний клас не більше 60 хлопців і 5 дівчат. Дирекція змушена була зробити лише по одному відділу – класу.

Директором гімназії був професор (як це традиційно водилося в Галичині учителів гімназії називали професорами, а гімназистів – студентами) Омелян Ковальський. Коли він на початку першого навчального року трагічно помер (при малюванні кімнати в будинку гімназії впав з драбини), директором став Василь Олійник.

Отже, у середині листопада я став гімназистом. Порівняно з торговельною школою в гімназії зіткнувся з певними труднощами в навчанні. Особливо важко давалася мені латина. Її уроки вів пан Іван Олійник, молодший брат директора, трохи примхливий чоловік. Я із запізненням розпочав вивчати цю мову, і сталося так, що на перевідному іспиті не зміг відповісти на всі запитання. Олійник виставив мені незадовільну оцінку. Керівник нашого класу Михайло Роґошевський, якого всі називали Ясьом, просив учителя латини бути поблажливим до мене, але той стояв на своєму. Тоді Роґошевський порадив мені повторити іспит. Але й друга спроба закінчилася невдачею. Пан учитель мешкав по сусідству з моєю господинею на вулиці Шашкевича, наймав кімнату в панства Караманів. Був він у той час ще нежонатим. Видно, моя господиня зробила розвідку і сказала мамі, що Олійникові треба дати хабаря, тоді й все буде добре. Мама поговорила зі мною, а я категорично запротестував. На тому все і закінчилося.

Протягом першого року навчання у Сокалі я все більше звикав до міського життя, освоювався з існуючими у воєнний час порядками, став цікавитися громадськими та політичними справами. Діставав від хлопців підпільну літературу, яку видавав Провід ОУН Степана Бандери. Хоч я й не належав до цієї організації, але мої симпатії були на її боці. Мій свояк Іван Дещиця, який вчився у восьмому класі гімназії, був членом ОУН. Він мені дав на зберігання валізу, виплетену з лози. Тримав я її під ліжком. Одного разу пані Волошина категорично наказала віддати ту валізку тому, кому вона належить. Очевидно, вона підозрювала, що там є речі, до яких я не маю відношення. Справді, у валізі лежала підпільна література, а також пістолет з набоями.

Я повідомив Іванові про розмову з господинею. Він мені сказав, куди маю ту валізку доставити. В домовлений день по обіді поніс її через вулицю біля будинку, де знаходилася німецька жандармерія. Мені було тільки 15 років і я дуже боявся, щоб якийсь німець мене не зупинив і не запитав, куди йду з такою важкою валізою. Її мав нести вулицею Шашкевича до Тартаківської, де був шпиталь. За сто метрів від нього стояв віз. Чоловік, який був за фірмана, забрав у мене валізу і рушив возом далі. Очевидно відвіз ту валізу в надійне місце.

Нам, студентам з сіл повіту, в гімназії видали посвідки, на яких була фотографія з печаткою і підписом високого урядовця. З такою посвідкою ми могли йти з дому до міста і нести для себе харчі. Німецькі патрулі часто робили облави на околиці міста, біля цегольні, зупиняли людей, які йшли до Сокаля, конфісковували в них майно, а їх забирали до тюрми, а згодом відправляли у Німеччину на роботу.

Якоїсь неділі увечері я вертався з дому, ніс харчі у наплечнику. Його я знайшов за нашою стодолою, коли німці зайняли Перв'ятичі. Думав, що той наплечник належав совєтському воякові. Німецькі патрулі зупинили мене біля цегольні. Я показав свою посвідку. А мене почали питати, де я взяв німецький наплечник. Я почав їм доводити, що то совєтський, що випадково знайшов його. Мене забрали в жандармерію, де почали знову допитувати. Я сказав, що мешкаю через дорогу. Німці переговорили між собою і відпустили мене. Видно, котрийсь з них впізнав мене. Того наплечника я відразу ж викинув. Розповів про свою пригоду пані Волошиній. Вона дуже переживала, щоб німці не прийшли і не зробили якогось обшуку. Але все обійшлося і згодом забулося.

Взагалі, 1941 рік приносив мені одну невдачу за іншою. Правда, вони були собі такими, не дуже значними, але пригнічували мій настрій. Десь вже наприкінці листопада пані Волошина повідомила, що повертається її колишній квартирант магістер Іван Іванчук. А оскільки в кімнаті стояло лише одне велике ліжко, а іншого не було де поставити, то я мусив погодитися спати з ним (валетом) на цьому ліжку. Звичайно, в таких умовах про нормальний відпочинок годі говорити. Так ми мордувалися аж до кінця червня. Коли збирався на канікули, то господиня попередила, що пан Іван має намір одружитися і тоді, певно, буде наймати кімнату. Отже, для мене місця не було.

Побачивши мене зажуреним, хтось підказав одну адресу. Я негайно пішов і познайомився з відомою в Сокалі родиною Стефанишинів. Господиня зустріла мене привітно: показала кімнату, в якій жив її син Богдан. Вона сказала, що може взяти мене на квартиру, якщо погоджуся бути з ним в одній кімнаті. Без роздумів я одразу ж згодився, а все інше, що стосувалося платні й харчування, полагодила моя мама.

Задоволений бодай тим, що залишив квартиру, я пішов у село, додому. Вакації для мене проходили у звичній праці на господарці батька. У Перв'ятичах менше відчувалася гнітюча знахабніла поведінка фашистського окупанта, який шляхом репресій запроваджував свій т. зв. "новий порядок". Німці вдавалися до жорстоких заходів придушення найменшого спротиву, до залякування людей, щоб зробити їх покірними рабами. У 1942 році ці акції набирали все більшого поширення. Молодь відправляли на примусові роботи в третій рейх, хлопців мобілізували до т. зв. "бавдінсту", тобто у спеціальні підрозділи для копання окопів, спорудження мостів, бункерів, інших укріплень. На пострах влаштовувались прилюдні страти. Нерідко невинного українця вішали чи розстрілювали і не дозволяли кілька днів забирати його труп. Така злочинна поведінка окупанта викликала обурення й спротив. На боротьбу з ним закликали український народ ОУН під проводом Степана Бандери. На Волині національно свідомі українці створили партизанку, з якої в жовтні 1942 року сформувалася Українська Повстанська Армія.

Під час вакацій я відзначив своє шістнадцятиріччя. Став юнаком і у такий складній ситуації не міг не побоюватися за свою долю. Залишатися в селі не можна, треба було використовувати кожну нагоду, щоб вчитися і хоч мені не зовсім приємно було повертатися до того ж самого класу гімназії, проте я стійко переніс морально-психічну травму. Я побачив нових однокласників, став звикати до них, зустрів професорів гімназії, прийшло лише кілька нових, а переважно викладацький склад не змінився. По-різному ставилися ми до наших учителів. Так, у гімназії мали трьох латиністів. Цієї мови навчали директор Василь Олійник, його молодший брат і професор Григорій Гудим. На початку навчального року в нас вів заняття цей професор, а як скоротили кількість учнів, то він став викладати у п'ятому й шостому, а до нас прийшов молодший Олійник – Іван, який і зробив мені велику прикрість.

Особливо прихильне ставлення у гімназистів було до професора Костя Бутринського, учителя німецької мови. Він носив пишну чорну бороду. Якось увечері, повертаючись із професорської конференції, пан Бутринський потрапив під час облави до німців, які заарештували його як жида і хотіли відправити в ґетто. Наступного дня про це сказали директорові гімназії, і він пішов у відділ ґестапо. Бутринського звільнили, але з тим, що зголить бороду. Через день професор з'явився перед нами в четвертому класі в незвичному вигляді. Був серед студентів дуже зухвалий хлопчисько Роман Яцушко, який любив з когось посміятися. А тут така нагода. Він і почав вишіптувати різні неприємні зауваження на адресу професора. Ті збиточні жарти, що стосувалися втрати бороди, болісно вразили пана Бутринського. Він не зміг дати ради отому зухвальцю, обм'як і розплакався. Ми всі оніміли від такої сцени. Не пригадую, чи Яцушко перепросив професора. Напевно, ні, бо той хлопець почував за собою становище батька, який керував великим фільварком, був багатою людиною. Не дивно, що обидва Яцушки (у Романа ще був брат-ґімназист Святослав) вели себе зухвало, зневажали студентів.

Хоч професор Бутринський мав нервову вдачу, проте був добрим викладачем, по-дружньому ставився до студентів. Нікому не відмовив у пораді, коли хтось звертався до нього, навіть в особистих справах. Був доброзичливою людиною. Його син Володимир вчився у нижчому класі гімназії. Про нього професор завжди говорив гарно, з любов'ю.

Нам, студентам, забороняли ходити в кінотеатр; дозволяли дивитися лише окремі фільми, після того як їх переглянув директор або хтось із його оточення. Коли в міському кінотеатрі "Сокіл" запускали новий фільм, то професори чергували при вході до кінотеатру, щоб котрийсь із студентів не потрапив на фільм. Як на таке чергування виходили професори Бутринський чи Рогошевський, то ми знали, що можна йти в кіно. Вони були проти такої заборони дирекції гімназії, а тому вдавали, що не бачать чи не впізнають студентів.

Як я вже згадував, пан Рогошевський був керівником нашого класу. Він викладав природознавство, біологію і зоологію, добре знав ці предмети. На його уроках було цікаво. Я належав до числа його улюблених учнів. І коли в мене виникли неприємні непорозуміння з викладачем латини, професор Рогошевський не залишився байдужим, потішав мене, радив, як поправити справу.

Кожен професор гімназії був цікавою індивідуальністю, чимось виділявся: зовнішнім виглядом чи глибокими знаннями, ставленням до студентів чи вмінням здобути собі в них авторитет. Пам'ятаю професора Павла Білика, який мав білу бороду. Дуже нею опікувався: часто чесав, гладив навіть на людях. Він з'явився у гімназії на другий рік мого навчання. Викладав історію України, а попросту читав текст з відомої популярної книги Михайла Грушевського. Навіть коли відповідав на наші запитання, то шукав відповідне місце в книзі й зачитував його. Він був байдужим, чи хтось використає щось із його викладів чи ні.

Між студентами ходили чутки, що нібито пан Білик пробував влаштуватися викладачем якоїсь іншої гімназії, але його не взяли. Тільки завдяки знайомству з В. Олійником він дістав посаду в нашій гімназії. А ще казали, що він таємно співпрацює з німецькою адміністрацією.

Був у гімназії ще один професор Білик – Василь, якого прозивали Ковалем. Казали, що у селі Погориця, де він жив з сім'єю, мав кузню, а до гімназії приїжджав конем. Він вчив ручних робіт, малювання, у нижчих класах вів додатково руханку.

Із всіх професорів на перше місце ми ставили Михайла Тимоша, який викладав фізику і хімію. То була людина дуже солідна і здібна. Знав свій предмет досконало, викладав дохідливо. Якщо хтось із студентів не вивчив чи не засвоїв якоїсь теми, то хіба спав на уроках. Всі студенти любили і поважали цього професора.

На другому році мого навчання керівником класу був професор Казимир Джуґало. Він викладав музику й співи у нижчих класах, вів фізкультуру та спортові заняття у вищих. Цікава його доля. 1943 року зголосився добровольцем до дивізії "Галичина", куди пішов у першому наборі. На вишколі здобув військовий ранг поручника. По війні опинився у Західній Німеччині, входив до особистої охорони Провідника Закордонних Частин ОУН Степана Бандери. У 50-ті роки в Україні КГБ поширило містку, що він нібито добровільно повернувся на батьківщину. Виступав у Львові по радіо, публічно судив себе і членів ОУН за злочини проти совєтів. Пізніше було встановлено, що підступом більшовицьким чекістам вдалося викрасти К. Джуґала і насильно вивезти, щоб скомпрометувати ОУН та її Провід.

Також викладачем співу і музики в гімназії був молодий симпатичний професор Микола Ничай, син о. декана Степана Ничая, настоятеля церкви Св. Ап. Петра і Павла у Сокалі. Майже всі студенти поміж себе називали його Микольцьом. Доля подарувала нам несподівану зустріч через кілька десятиліть далеко від рідного краю. У травні 1981 року я спішив на перший з'їзд Об'єднання Надбужанців з Нью-Йорка в оселю "Союзівка". До нас у машину підсів симпатичний чоловік. Представляючись, назвав прізвище – Ничай. В цю мить я згадав Петра Ничая, хлопця з села Переспи, який вчився у нашій гімназії, потім пішов добровольцем у дивізію "Галичина" й, очевидно, пропав під Бродами. Та я трохи подумав і запитав, чи він, бува, не той Ничай, якого студенти кликали Микольцьо. Він одразу ж зорієнтувався, що має справу з тим, хто його добре знає. Коли я назвав йому своє прізвище і сказав, що у 1941 – 1943 роках вчився у Сокальській гімназії, він схопив мене в обійми. Втішилася нашій несподіваній зустрічі й моя дружина та Володимир Шарко, які їхали з нами. Під час з'їзду пан Ничай не залишав нас ні на хвилину.

Завжди цікаво було на уроках професора Григорія Шульгана, історика. Він викладав не лише історію України, а й історію давнього світу. У нашому класі за програмою було знайомство з Давнім Єгиптом, Римською імперією, Давньою Грецією, то пан професор, молодий чоловік, високого росту, умів так цікаво розповісти і про фараонів, цезарів, про звичаї Еллади, що ми це слухали як дивну казку. Його дуже поважали студенти за інтелігентність.

У професора Григорія Гудими, який жив по сусідству з гімназією, була жінка-італійка. Вона розмовляла по-українськи, але з дуже смішним акцентом. Наймолодша дочка професора вчилася зі мною в одному класі. Певно, щоб утримати сім'ю, Гудима багато працював, викладав різні предмети, заступав відсутніх викладачів. Він був людиною дуже лагідної вдачі. Переконаний, якби він залишився у нас викладачем латини, то я б не мав тої неприємності, яку зазнав він професора Олійника.

Катехизм, основи релігії у нас викладав о. д-р Теодор Вергун. Був дуже вимогливим і наполегливим, казав, що духовні знання студент повинен засвоювати на такому ж рівні, як і інші прикладні. Нашим обов'язком було відвідування церкви Св. Ап. Петра і Павла, куди приходили на тиху Службу Божу. Систематично ходили на недільні Богослуження.

Часом до нас на заняття навідувався о. декан Степан Ничай. Його поважали не тільки сокальці, а й у селах повіту. Був невисокого росту, кремезний. Сива чуприна видавала літній вік. Мова його була дуже тиха й спокійна. Манерами поведінки нагадував його мені пізніше капелан дивізії о. В. Лаба. О. декан помер 1948 року в дорозі у товарному вагоні, куди енкаведисти завантажили його з членами родини, аби відвезти в Сибір.

Отже, у вересні 1942 року я знову пішов до четвертого класу гімназії. Зустрівся з новими студентами. Мої друзі перейшли до п'ятого класу, а декотрі з них покинули гімназію і вступили до ремісничої школи. Почалися ті ж уроки, що й минулого року. Мені було нецікаво слухати те ж саме, що вже проходив і пам'ятав, отож нерідко на уроках нудьгував. Зате з'явилося багато вільного часу.

Помаленьку звикав я до нових господарів. Родина Стефанишинів була добре знана і шанована в Сокалі. Як справедливо зазначає пані Ірина Іваницька у своєму спогаді про Володимира Стефанишина, вміщеному в книзі "Надбужанщина" (т. І, с. 873), "всі члени родин Стефанишинів – батьки, брати, сестри – втішалися серед української громади великою пошаною за їхню безкорисну працю й ідейну поставу". Про окремих членів цієї родини в згаданій книзі вміщено цікаві розповіді, надруковано кілька статей Володимира, Євгена і Богдана. Тут нема потреби повторювати того, що написали інші. Зазначу лише, що для мене ця квартира була і добрим пристановищем, де я мав потрібні умови для занять та відпочинку, і певною освітньою установою, в якій збагачувався потрібними знаннями, спілкуючись з членами цієї родини.

Пані Анастасія опікувалася мною як внуком (вона і справді мала таких вже внуків, бо старші сини її жили окремо зі своїми сім'ями). Господиня завжди вчасно готувала мені їжу, запитувала про мої справи в гімназії.

Жив я в окремій кімнаті разом із сином господині Богданом. Він був старшим від мене на 13 років і працював урядовцем в якійсь установі. Повертався додому завжди пізно, коли я вже спав. Вранці ж я збирався на зняття, то Богдан ще був у ліжку. Так виходило, що ми сам на сам залишалися дуже рідко, але взаємини з ним для мене були дуже цікавими і корисними, бо від пана Богдана (так я до нього звертався) довідувався постійно щось такого, чого не знав.

Оскільки мені довелося вдруге освоювати шкільну програму і багато з минулорічного ще міцно трималося в молодій пам'яті, то я не витрачав багато часу на роботу з підручниками, підготовку домашніх завдань. Мав більше вільного часу на товариські зустрічі з моїми знайомими, цікавився міським життям. А на такі додаткові спілкування треба було мати хоч якісь гроші. Мій же фінансовий стан не поліпшувався. Отже, вихід доводилося шукати самому: треба було продати дещо з харчів (хліб чи масло), що не знаходилися у розпорядженні господині, а лежали у кімнаті в моєму "куферку". Студенти міняли ці продукти на товар або їх продавали жидам. Усіх сокальських жидів німці зігнали в ґетто, що займало окрему дільницю в старій частині міста. Вхід туди для українців був суворо заборонений.

Якби німці зловили на такому "гандлі-ґешефті , то була б велика біда. Ми ж ризикували: пробиралися до порожнього будинку, на другому чи третьому поверсі чекали когось із жидів, передавали продукти, брали гроші чи якийсь крам і швидко зникали з того місця. Там будинки стояли близько один від одного, то можна було непомітно пробратися. Німці не завжди патрулювали в тих кварталах міста, а жидівська поліція, т. зв. "юденрат", стерегла, щоб мешканці ґетто не виходили за його межі.

Коли вдавався "гандель", то я залишався на певний час без хліба, мусив обходитися тим, що зготувала господиня, або ж посидіти на голодному пайку, поки родичі не приїхали і не привезли продуктів чи сам не ходив додому. За гроші можна було купити морозива чи випити склянку чаю. Мені ж гроші потрібні були й на інші справи, бо вже почувався кавалером.

Час від часу виникали проблеми й з одягом. З придбаного виростав, та й обношувалося воно. Ставав старшим – хотілося мати й вигляд не гірший, як інші студенти. Якось розговорилися ми з мамою, що здалося б мені купити нову маринарку, але в крамницях – пусто. Жиди весь свій крам поховали. У них дістати вдавалося тільки на обмін. Під час чергового "гандлю" в знайомого жида розпитав, чи не знайшов би він серед своїх щось гарного з одягу. Домовилися про наступну зустріч, на яку він приніс маринарку, що мені сподобалася і пасувала на мене. За неї хотів 25 кілограмів гречаних круп.

Про торг розповів мамі. Вона погодилася приїхати і при наступній нагоді привезла до Сокаля разом з іншими продуктами гречку. Жид запропонував план проведення того "гандлю". Наш колишній сусід з Перв'ятичів Іван Яремко (Американ) мав кам'яницю на головній вулиці (Гітлєрштрассе) по сусідству з Лінскером, жидом, котрий за Польщі тримав склад рільничих машин. Там він і мешкав до того часу, як його вигнали німці в Гетто. Мама знала жида. Тому, коли він прийшов потайки до умовленого будинку, розмову з ним вела по-дружньому, пригадуючи довоєнні часи. Під час тої розмови мамі вдалося полагодити все якнайліпше, і я дістав гарну маринарку. В ній почувався справжнім паном.

А взагалі я не був вибагливим до одягу і не завдавав своїм родичам клопоту. Звичайно, у підлітковому віці хлопцеві не байдуже, як він виглядає, не терпиться здаватися старшим, хочеться й чимось похвалитися перед своїми ровесниками. Певно, отака наївна хлоп'яча психологія підштовхнула мене до того, що я став курцем. Як все почалося, тепер і не пригадаю, але почав палити ще в перший навчальний рік вже в гімназії. Студентам це заборонялося взагалі. Щоб купити цигарки чи тютюну, потрібні були гроші. А де їх візьмеш? Вдавався до обману, випрошуючи в мами гроші на книжки чи шкільні приладдя. Пізніше, продаючи продукти, також тратив чимало на цигарки; вони коштували у той час дорого.

Ще коли я квартирував у пані Волошиної, то за домовленістю з мамою вона контролювала мою поведінку. Я ніколи не палив у кімнаті, а щоб потягнути цигарку, вибігав у туалет, який знаходився в дворі. Одного холодного зимового дня затримався там значно довше, ніж звичайно, господиня на це звернула увагу. Я покурював собі в тому місці, а дим виходив отворами, що були у піддашші. З вікна в кухні це спостерігала господиня. Як я знайшов до кімнати, вона мене запитала, чи щось мені бракує, що так часто вибігаю до виходка. На те швидко відповів, що маю клопіт зі шлунком. Хитро посміхнувшись, моя пані промовила: "Як ти сидиш у виходку, то крізь шпари звідти йде такий дим, ніби там щось горить". Не даючи сказати мені й слова, вона продовжила розмову вже відверто: "Ти куриш! Не кажи, що маєш клопіт зі шлунком! Про твою погану звичку мусить знати мама!" В своє оправдання я не мав вже що казати. Ледве впросив господиню не говорити мамі, пообіцяв, що більше не буду курити. Пані Волошина повірила мені, мамі вона не сказала.

Після цієї гострої розмови я вже ніколи не палив ні у квартирі, ні в туалеті. З такими ж малолітніми курцями, як сам, йшов на цвинтар, а частіше просто ховався в крамниці свого доброго знайомого Петра Шудла і там за лаштунками покурював. Отже, моя конспірація з курінням вдавалася до пори до часу.

Наступного року, коли мешкав у родини Стефанишинів, мою таємницю було розкрито. Якось я привіз з дому близько десятка висушених листків тютюну. Моїм постачальником був Казимир. Згорток зберігав у валізі разом з іншими харчами. Того дня повернувся з гімназії трошки швидше, моя господиня ще не встигла зварити обід. Щоб не марнувати часу, вирішив нарізати собі тютюну. Для цього мав спеціальну дощечку і гострий ніж. Різав жовті листочки і заглядав у книжку, та так захопився, що й забув про небезпеку. Раптом відчиняються двері і господиня каже: "Обід готовий..." Настає несподівана пауза. Побачивши, чим я зайнятий, пані Настя була дуже заскочена. Вона запитала: "Чи твоя мама знає, чим ти займаєшся?" Я остовпів, не знаходив слів для відповіді. Дуже застидався. Мені стало прикро від того, що обманув цю лагідну і добру стареньку пані, яка так опікувалася мною. Довший час я не мав відваги подивитися їй в очі. Було соромно і перед іншими членами цієї родини.

Про моє захоплення тютюном пані Стефанишина сказала мамі. Вона не була дуже категоричною у розмові зі мною, поставилася до цього неприємного повідомлення, на диво, надто спокійно. Мама мені сказала: "Напевно, куриш не від ниньки. Уважай, щоб не зловили тебе в школі. Ти ще дуже молодий, і то тобі не потрібно".

Оті переживання і неприємності, пов'язані з моїм курінням, тривали, можливо, з тиждень. Та, як буває у житті, потихенько все забулося, думки переключилися на інші справи. Нормалізувалися наші стосунки. Пан Богдан нічого мені не казав і ніколи не нагадував про моє куріння. Сам палив зрідка, постійно мав цигарки доброї якості, тримав їх у своєму бюрку, що не зачинялося. Але я ніколи не наважився взяти бодай одну папіросу звідти.

Запам'ятався ще один випадок, пов'язаний з цією ж темою. То було під час вакацій. По обіді ми сиділи за столом. Тато витягнув капшука, в якому був гарно нарізаний тютюн (його садили в нас постійно), скрутив цигарку, а потім подав мені капшук. Я заперечно хитнув головою, мовляв, не вживаю. Тато сховав тютюн до кишені, запитав, чи не маю вогню. Я, не подумавши, автоматично вийняв запальничку і запалив татову цигарку. Трохи завагався, але вже було пізно щось інше вдіяти.

Тато посміхнувся: "На, закури, знаю, що ти куриш". Але я відмовився, не випадало перед родичами показати себе курцем.

Через рік, як мене проводжали до дивізії, родичі запакували мені велику пачку (1000 штук) цигарок у валізку. І лише тоді, коли мама приїхала мене провідати в Гайделягрі, я відважився перед нею закурити.

Завершувався неприємний для мене 1942 рік пам'ятною подією, яка трохи підняла мені настрій. 21 листопада на свято Св. Архистратига Михаїла у Перв'ятичах храмовий празник. Того року мої родичі хотіли відсвяткували його якнайкраще. На празник заздалегідь було запрошено гостей із Сокаля, і насамперед панство Стефанишинів.

Напередодні свята у надвечір'я до міста приїхав Владик добре вимощеним возом, щоб забрати гостей. З нами поїхали пан Богдан і його сестри Марійка і Софійка – наймолодша в родині Стефанишинів. День видався досить холодним, а під вечір навіть взявся легкий морозець. До Перв'ятичів ми прибули десь біля 8-ї години вечора.

Приїхав до нас у гості директор Гнатюк, здається з дружиною. З ним мої родичі підтримували ділові господарчі зв'язки. Були на празнику ще дві панночки і молодий агроном. Усі вони разом з паном Гнатюком працювали в господарчому відділі, т. зв. "ландвіркомісаріаті", повітової адміністрації. На жаль, не пригадую їх імен, але добре пам'ятаю, що одна із панночок дуже сподобалася нашому Владику і він впадав коло неї.

Господарство мого тата належало до числа взірцевих, його підтримував "ландвіркомісаріат", що надавав нам деякі пільги німецької влади. Так, батькові видали посвідку, за якою не дозволялося в нього забирати зареєстрованих корів та бугая, свиней. Мої родичі часто навідувалися в Сокалі до того господарчого відділу.

Вранці, коли всі повставали, побачили землю, вкриту легким сніжком. Казали, Св. Михайло приїхав на білому коні. День займався гарний, погожий. Зійшло сонце і стало так гарно-гарно, що аж дух забивало від радості. Пан Богдан не втримався, щоб не прогулятися засніженою дорогою до ліска. Йшли ми з ним, а він все висловлював своє захоплення тим чистим повітрям і невимовною красою.

Десь біля 10-ї години пішли до церкви на Службу Божу, а по відправі повернулися до нашого будинку. Добавилося ще кілька гостей із Андріївки та Спасова. Почалося празникування за столами. Мама і Марцеля добре підготувалися до празника, наготували таких наїдків та напоїв, що гості дивувалися. Веселилися, співали, жартували. Душею нашого товариства був пан Богдан. Його дотепи і вірші всім подобалися, а коли він заспівав, то зааплодували йому.

Той празник закарбувався в моїй пам'яті назавжди. І хоч минуло понад півстоліття відтоді, стоять перед очима милі обличчя рідних і близьких мені людей. Можливо, таким пам'ятним для мене листопадовий день 1942 року залишився тому, що востаннє я святкував у колі родичів, що доля вже тоді кликала мене в інші світи.

То була тривожна пора. Недалеко від Перв'ятичів на Волині звучали вибухи, горіла земля під наїзником-окупантом. Там наша героїчна УПА розгортала боротьбу з ворогом. Навіть увечері того святкового дня наші гості, коли вирушали в зворотню дорогу, чули далекі громи і відлуння стрілянини.

Повернувся з ними і я до Сокаля, щоби вранці піти до гімназії.

З паном Богданом ми довго згадували той празник. Ніби свіжими були наші враження про свято св. Михаїла і тоді, коли останній раз з цим гарним чоловіком зустрілися напередодні з'їзду об'єднання надбужанців в оселі "Союзівка" біля Нью-Йорка. Він був із сином Юрком. Приїхали на той з'їзд і сестри пана Богдана Марія і Софія зі своїми синами. Коли ми зійшлися разом, то не могли наговоритися про минуле, про ті незабутні дні.

Пан Богдан подарував мені напам'ять автограф свого вірша "Моє місто Сокаль", якого він написав у грудні 1979 року в Філадельфії. У цьому вірші він зумів передати любов до рідного, такого далекого від нас міста. Ось ці хвилюючі поетичні строфи.

Моє місто Сокаль

О, незабутнє славне місто,

що розпростерлось між горбків,–

чи в дань тобі пеан приніс хто?

Як ні – прийми прослави спів

в піснях моїх, любов і тугу,

з-за океану гімн-привіт!

Відчуй його під рокіт Бугу,

як дальний спомин з юних літ

В тобі зростав я духом, тілом,

в пізнанні правди і краси,

натхненних дум рої зоріли

кристальним відблиском роси.

Я щастя прагнув і свободи, –

(не любить вільний дух оков),

ішов крізь бурі та негоди –

на захист волі все готов.

Аж сарана червона й хижа

злетіла шумно понад Буг,

мов смертоносна, дика хвижа,

й чутки пішли зловісні вкруг.

Тоді я, місто, мій талане,

лишив тебе, в сльозах прощав

і світ за очі, в даль незнану,

нерадо йшов, та вірив, знав,

що ще вернусь до тебе знову –

до тишх каштанів, трав, топіль,

щоб друзів привітать в розмові

гучній, мов вітер серед піль.

За років два не всіх зустрів я...

Була знов осінь сірих днів;

вітрець гойдав дерев верхів'ям,

а в серці жмут надій розцвів.

Недовго довелось побути.

Війна верталась знов до нас;

щоб захищать свій край в час скрути,

Прощав тебе я другий раз.

Моя колиско, місто рідне,

та втрете, ще раз – як вояк.

Твоя краса не мре, не блідне,

тебе все бачу й з-поза мряк:

Твої хати, сади пахучі,

прямий, далекий улиць біг, –

дивлюсь на вас, люблю жагуче...

Згинаються коліна ніг

в поклоні вам у день погожий, –

ген – в сонці – церква майорить,

а на фасаді став Син Божий

і місто мрій благословить.

Філадельфія, 22 грудня 1979.

Час робить свою справу. Вже минуло дев'ять років, як відійшов від нас навічно мій славний і добрий старший товариш – комбатант дивізії "Галичина". Наприкінці війни його було поранено і він майже не володів правою рукою, користувався протезом. Був одружений з німкою. Його дружина Герта померла від раку, сам виховав сина Юрка. Трохи йому допомагала сестра Марійка.

З наближенням фронту вся родина Стефанишинів виїхала з Сокаля. Якийсь час жила у Західній Німеччині. Там і помер старший брат пана Богдана Петро, який у довоєнний час був активним діячем філії "Просвіти", інших українських товариств та організацій. Іван, або як його кликали в родині Івась, за фахом учитель, викладав українську мову в торговельній школі. Він перебрався в Польщу. Помер 5 вересня 1976 року на 76-му році життя. Решту членів великої родини в 50-ті роки емігрували в США і оселилися у Філадельфії. У тому американському місті, що знаходиться за тисячі миль від рідного їм Сокаля, знайшли спочинок пані Анастасія, її сини Володимир і Богдан, дочка Софія. Мир прахові їх і Вічная Пам'ять. Для мене ця українська родина була прикладом високого служіння нашій національній ідеї, прикладом християнської моральності, працелюбності. З наближенням до наших теренів совєтсько-більшовицького окупанта змушені були вони, як і тисячі інших галичан, подолян, волинян, буковинців, покидати рідну землю і рятуватися на чужині, бо знали, що чекає їх. Чи ж не спіткала б родину Стефанишинів гірка доля моїх родичів, яких "визволителі" вивезли в Сибір у 1947 році? Десь там, за Уралом, лежать кістки працьовитого українського селянина-господаря, якого "строітєлі свєтлаго будащего" назвали дивним словом куркуль, мого славного вітчима-тата Василя Семенчука. Це вони вкоротили віку і моїй добрій ненці!

Добровольці

Весна 1943 року, який став переломним у моєму житті й долі. Мені йшов сімнадцятий. У такому віці в юнака формуються погляди на життя, вирисовуються орієнтири на майбутнє. Оскільки був воєнний час, то на прийняття рішень дуже вплинула конкретна політична ситуація, що складалася в краї. По настроях німецьких завойовників було видно, що вони не дуже впевнено себе почувають (давалася взнаки гірка поразка фашистської армії на Волзі). Відчував на собі окупант дошкульні удари українських повстанців на Волині, де все більше господарями становища ставали наші люди. Ми про це знали з розповідей волинян, які приходили до Сокаля, навідувалися й у Перв'ятичі.

Усе частіше між собою люди заводили розмови про те, що, певно, німці не виграють війну. Висловлювалися побоювання щодо можливості другого приходу совєтів, бо пам'ятали люті енкаведистські розправи, вчинені над галичанами протягом неповних двох передвоєнних років. Десятки, сотні тисяч замордованих, депортованих на голодну смерть у Сибір – ось що дали "визволителі" населенню Західної України. Хоч і німецький окупант приніс тяжке лихо на нашу землю, однак перспектива повернення іншого окупанта, не менш підступного і жорстокого, також вселяла побоювання і страх. Отже, українці задумувалися над тим, яким чином відвернути загрозу. А тим часом дедалі більше оволодівали свідомою українською спільнотою гасла безпосередньої участі у боротьбі зі смертельним ворогом України – більшовизмом.

На цій хвилі зродилася й стала популярною ідея створення українського військового формування.

Найбільшими прихильниками цієї ідеї були ветерани української армії, особливо Галицької армії та Січових стрільців, учасники боротьби за незалежність у 1917-1921 роках. Вони вбачали ще один шанс досягнення великої мети в можливому хаосі кінця Другої світової війни. А такий шанс мав підкріплюватися бодай існуванням ядра майбутньої української армії. Однак за реалій війни здійснити такі замисли можна було лише при підтримці збройних сил Німеччини, які на той час уже програвали в битві з більшовизмом. Певна річ, ці сподівання видатних українських діячів не висловлювалися публічно, оскільки ідея створення Української держави, котра б мала власну армію, безпосередньо суперечила німецьким політичним цілям. Тому вимріяна мета не виходила за межі приватних розмов між друзями.

Очевидно, саме такими патріотичними намірами керувалися чільні українські провідники, зокрема керівники Українського центрального комітету (УЦК), які підтримали план формування добровільної дивізії у складі німецької армії. З кінця квітня почався набір вояків. У нашій гімназії про те тільки й говорилося. Добру поживу для розмов давали відозва УЦК та різні летючки, що були розвішані не лише в коридорах Гімназії, а й по місту. Звичайно, кожен з нас перечитував по кілька разів ті документа, замислювався над їх змістом і, отже, прагнув поділитися з товаришами своїми думками. Говорили ми і з старшими людьми, просили поради.

Наші співрозмовники висловлювали різні погляди. Було немало таких, хто вважав створення дивізії доброю справою, яка відповідає інтересам майбутнього України. Адже в складі такої потужної мілітарної машини, якою був вермахт, звичайно одна дивізія погоди не робила, проте саме в ній українському юнацтву надавалася можливість пройти належний військовий вишкіл, здобути потрібні знання, оволодіти сучасною зброєю, загартувати волю. Таке військове формування, на думку прихильників його творення, могло б закласти основи майбутньої Української армії, без якої не зможе існувати самостійна держава. Наводили як переконливий доказ поразку у Визвольних змаганнях 1918-1921 років, коли якраз не було сильної армії, яка могла відстояти державність. Вони ж казали, що якби не Січові стрільці, з яких згодом зродилася й сформувалася Українська Галицька Армія, то б не змогла Центральна Рада прийняти своїх Універсалів, то б не відбулася історична злука в січні 1919 року, не (добула б авторитету Українська Народна Республіка.

Аргументів ті люди наводили досить. І кожен з них переконував у тому, що нам, українцям, треба заздалегідь дбати про майбутність своєї держави.

Однак було чимало противників формування під чужими штандартами української дивізії, до якої, звичайно, найщиріших патріотичних поривань зголоситься цвіт нашої нації. Не заперечуючи доводів своїх опонентів, зважаючи на минулий історичний досвід, ці люди свою позицію пояснювали таким чином. Оскільки німці програють війну (а це вже весною 1943 року не було ні для кого секретом), то вони захочуть використати українців для свого порятунку. Сформована з українського юнацтва дивізія стане гарматним м'ясом у бійні між фашизмом і більшовизмом.

А крім того ці люди наголошували на тому, що фашистський окупант знущається над нашим народом, його расистська політика спрямовувалася на винищення еліти українського громадянства. Постійні арешти, депортації у концтабори, розстріли патріотів, вивезення па примусові роботи до Німеччини – все це відкривало перед нами справжнє обличчя будівників "нового порядку" в Європі.

Ця друга позиція певною мірою співпадала із лінією, зайнятою Краєвим Проводом революційної частини ОУН, яка фактично повела збройну боротьбу з фашистським окупантом з перших днів перебування його на нашій землі. Ми, на жаль, не знали про поширюваний підпільно Бюлетень Краєвого Проводу, в якому чітко викладалося ставлення до формування дивізії. Лише через багато років після тих подій мені вдалося познайомитися і цим цікавим документом, у якому з реальних позицій передбачувалося те, що насправді й сталося. Тут зацитую кілька тез з цього Бюлетеня: "У світлі німецької колоніальної політики стає ясною роля, що її має відіграти ця т. зв. галицька дивізія: вона має бути тим магнітом, що притягне до себе якраз найбільш активні елементи запілля і віддасть їх до повної розпорядимості німецьких чинників. Німці матимуть безкровно спацифіковане запілля і вояків, з якими на фронті зроблять, що хотять. Не твердимо, що вони їх будуть розстрілювати для спорту. Ні. Цю роботу будуть прекрасно виконувати більшовики. Позбавити запілля активного елементу – кинути його на гарматне м'ясо, словом, спожиткувати його на фронті – ось справжня суть того, що зараз за німецьким планом, на жаль, і українськими руками твориться, і це перший момент, що визначує наше ставлення до цієї справи..." (Військо України. 1993. № 9. Лип. С. 133.)

Як показав подальший хід подій, для такого висновку були всі підстави. Однак у непростих політичних обставинах важко було правильно зорієнтуватися недосвідченому юнакові (а таких було в Галичині десятки тисяч). Ми прислухалися до порад старших людей, намагалися самі оцінити ситуацію, що складалася навколо творення дивізії. Зазначу, що симпатики її розгорнули досить активну пропагандивну кампанію, яка, безумовно, мала серйозний вплив у нашому середовищі.

Разом з тим на настроях позначалися буденні факти ставлення окупантів до українців, їх відвертого й наглого знущання. Якось після уроків ми вийшли із приміщення Гімназії. Раптом невідомо звідки взялось із десяток німецьких вояків, які стали полювати на гімназистів. Їх ловили, скручували і зводили до одного гурту, під автоматами тримали. Мені вдалося уникнути тої облави, через кілька годин я був уже в Перв'ятичах, де пересидів наляканий тою несподіваною екзекуцією кілька днів. Пощастило ще кільком моїм товаришам.

А через тиждень, коли ми повернулися на заняття, з'ясувалося, що німці захопили зненацька групу гімназистів, щоб вони допомогли відвантажити цукрові буряки із залізничної станції. Кілька днів під конвоєм їх водили на цю роботу. У Гімназії довідалися про те, що забрано велику групу учнів, яких після тимчасового використання мають намір відправити до Німеччини. Три дні не було занять, бо фактично усіх той випадок перелякав і розігнав. Тоді вирішили відправити від керівництва гімназії спеціальну депутацію до вищих німецьких чинників. Вдалося полагодити справу. Бранців відпустили, і в гімназії знову почалися нормальні заняття.

Час від часу німецька сваволя проявлялася у несподіваних і безпідставних арештах гімназистів. Зокрема, в'язнем став мій родич учень восьмого класу Іван Дещиця. Жертвою знавіснілого окупанта впав серед білого дня також восьмикласник Меда. Невідомо, що спонукало німця із револьвера розстріляти його. Подібні факти наштовхували на серйозні роздуми: не хотілося вірити, що при такій відверто людиноненависницькій поведінці німців щодо українців вони захочуть нам дати зброю і військовий вишкіл, що ми з ними зможемо стати соратниками у боротьбі з більшовизмом.

Отож усе більше й більше непокоїло питання: йти чи не йти; зголошуватися добровольцем чи ні? Це питання набирало сенсу життя для багатьох моїх товаришів.

На моє позитивне рішення вплинула інша обставина. У той час я мешкав у родині сокальських міщан Стефанишиних. В їх, хоч і невеликій, але затишній квартирі на одній із центральних вуличок Сокаля мені відвели кімнатку, де ми жили з сином господині Богданом. Був це симпатичний юнак із сформованим патріотичним світоглядом. Працював він в одній з установ міста. Кожного вечора, коли ми, повечерявши, залишалися наодинці, вели довгі розмови на різні теми, та особливо часто розмовляли про формування дивізії. Хоч між нами була значна різниця у віці, та почувалися ми майже ровесниками. Богдан не дозволяв собі зверхності й надмірного менторства щодо мене, набагато молодшого зеленого гімназиста, а поводив себе як рівний з рівним. Він постійно приносив чимало цікавої й нової інформації щодо формування дивізії. Ми обговорювали її створення, перспективи, ділилися своїми думками щодо різних поглядів, які висловлювалися про цю майбутню мілітарну потугу, хай навіть нашу, галицьку дивізію.

Ми з Богданом дуже зблизились. Я мав його за свого старшого товариша і навіть друга, з яким міг говорити щиро і відверто на будь-яку тему.

Не стало для мене несподіванкою й те, що одного дня увечері Богдан повернувся додому в гарному настрої, і за вечерею, коли всі зібралися за столом, повідомив, що його зараховано добровольцем до дивізії "Галичина". Мені Богдан говорив про свій намір зголоситися, розповідав, що пройшов комісію і співбесіду, отже, ця новина не захопила мене зненацька. Проте я чомусь у той момент, коли почув зізнання Богдана, позаздрив йому. Мені, юнакові, дуже захотілося бути разом з Богданом. Якесь внутрішнє чуття переконувало мене в тому, що на погану справу цей молодий свідомий українець не міг зважитися. А значить, я повинен слідувати за його прикладом.

У той вечір ми ще довго розмовляли з Богданом. Він розповів мені, як проходив комісію, про що його розпитували, сказав, яким чином довідався, що його зарахували добровольцем і як його про це повідомили. Ця розмова мала вирішальне значення на прийняття мною остаточного рішення: усі вагання залишилися позаду. Мною оволоділо непоборне бажання стати вояком української дивізії. Я добре обдумав цей свій відповідальний крок у житті, розумів, що від нього залежить моя подальша доля.

Із своїм наміром піти добровольцем у дивізію я поділився із близьким гімназійним товаришем Михайлом Проциком. Він був моїм ровесником, поділяв мої думки. Ми вирішили, що разом підемо до набірного пункту і запишемося добровольцями в дивізію. Так і зробили після чергових занять у Гімназії. Від нас забрали заяви і дали направлення на комісію, а ще через кілька днів ми були оглянуті лікарями. Пам'ятаю, як нас підбадьорував доктор Пелех, який очолював комісію.

Ніхто нас не завернув, хоч і йшов нам з Михайлом лише сімнадцятий рік. Обидва ми були ставні юнаки (до дивізії брали хлопців, ростом не нижче 165 сантиметрів) і на вигляд нам давали більше.

Разом з нами зголосилося до дивізії багато моїх друзів з ремісничої школи, з вищих класів гімназії, але кожному з них вже виповнилося по вісімнадцять. Дехто був і старшим. Ті хлопці кепкували наді мною й Михайлом, говорили, що нам треба ще підрости, що нас не візьмуть до війська, бо ще малолітні. Декотрі з тих зухвальців навіть нас дражнили, от, мовляв, вони стануть вишколеними вояками, а хтось, може, виб'ється в офіцери, а ми нібито ще будемо рік-два пасти зайців. Та ми собі не дуже журилися з тих насмішок, хоч і знали, що оголошено було про набір добровольців 1920-1925 років народження. Та хіба у такій справі будуть дотримуватися строгих приписів? Чи ж не зроблять винятків, коли кандидатури сподобаються? Різні питання непокоїли нас, проте ми були оптимістами. Вже те, що нас допустили до лікарської комісії, що не було категоричної відмови відразу, залишало нам певну надію, хоч і закрадалися сумніви.

Особливо вони посилювалися після розмов із близькими та знайомими. Коли, прийшовши на вихідні до Перв'ятич, я сказав мамі, що зголосився добровольцем до дивізії, вона лише посміхнулася, а потім лагідно вимовила: "Замалий ти ще, Петрику. Не візьмуть тебе у вояки". Я розумів мамину логіку. Їй, неньці, навіть важко було уявити, як може її дитина намірятися покинути родинне гніздо, та ще такою молодою.

Не сприймав серйозно мого повідомлення й опікун нашого класу Казимир Джуґало. Того професора шанували всі гімназисти, любили з ним розмовляти. Він вів у нас уроки співу й музики, був дуже розважливим і добрим чоловіком, якому хотілося відкрити душу. От і я похвалився тим, що став добровольцем. А ми всі довідалися, що наш вчитель сам також йде до дивізії. Коли почув від мене зізнання, уважно глянув і посміхнувся. Я відчув, що він хоче мені щось сказати, хоч і не промовив пан Казимир жодного слова, а лише погладив мене своєю міцною правицею по голові. "Малий ти ще, хлопче! Твій час ще прийде!" – прочитав я в його добрих очах.

Мої однокласники по-різному зреагували на мій намір піти добровольцем. Були серед них такі, що просто дуже здивувалися; вважали це несерйозною витівкою, однак більшість захоплювала моя відвага.

Наче все складалося добре, та з'явилися перші несподіванки. Коли покликали до першого набору, то пішли всі добровольці з восьмого класу. Зібрався у дорогу і пан Богдан, якого також зачислили до новобранців. То була велика і масова хвиля: пішли добровольцями досвідчені вояки, учасники Визвольних змагань 1918 – 1920 років. Дізнався я, що став добровольцем і директор нашої Спасівської семирічки у 1940/41 навчальному році пан Олександр Хмара, який мав чин поручника. У тій першій фазі набору новобранців було дуже багато українських патріотів з числа інтелігенції, які розуміли важливість своєї місії, були переконані, що їм потрібні військові знання для того, щоб послужити своїй Батьківщині.

З Сокаля від'їхало кількасот хлопців. У їх числі був і пан Богдан, якого я проводжав разом з усією родиною Стефанишинів. Після тих проводів почував себе якось незручно. Видно, таки я ще замолодий, бо не дістав покликання до дивізії. Доведеться, думав, мені погодитися з тим, що напророкували приятелі, певно, вони мали рацію.

Наприкінці червня я поїхав у село, щоб допомагати рідним у господарці. Роботи там ніколи не бракувало. Мій вітчим став добрим господарем, а все то те потребувало праці. Якось у надвечір'я навідався до читальні "Просвіти" (вона відновилася з приходом німців), і тут хтось із знайомих показав мені газету "Львівські вісті". Було це наприкінці липня чи, може, вже й у переджнив'я. Точно не пригадую. Пам'ятаю лише, що в тій газеті прочитав я про врочисті проводи перших новобранців до дивізії зі Львова на військовий вишкіл. Про цю подію в газеті писалося: "18 липня погода була півхмарна, але без дощу. На площі, при вулиці Гербштрассе (Пелчинській), де був приготований престіл, що його проектував мистець Л. Перфецький, в год. 7.30 почалася Служба Божа, яку служив Ексцеленція єпископ Микита Будка у сослуженні о. д-ра В. Лаби і о. С. Сапруна. Співав хор О. Плешкевича. По Службі Божій оркестра з Самбора відіграла український церковний і національний гімн. Відсіля всі впорядом відійшли під оперний театр, де почалася Велика Відправа... По дефіляді курінь старшин подався на Святоюрську Гору і тут підпоручники старшин пішли до Митрополита Андрія гр. Шептицького по благословення".

Кілька разів я перечитав цю статтю. Уявляв, як гарно там було моїм старшим побратимам у тому строю, думав про пана Богдана, який, напевно, йшов із сотнями інших українських юнаків строєм вулицями старовинного Львова. Пізніше, при зустрічі із паном Богданом, я довідався від нього значно більше, ніж із газетної замітки. Але як прочитав її, то дуже мені захотілося потрапити до українських вояків. Якесь внутрішнє передчуття мене впевняло, що ті мої жадання неодмінно збудуться.

Правда, я жив постійно з переконанням, що на все Воля Божа. Тільки Він, Єдиний і Всемогутній, знає, яка доля кожному з нас суджена. Принцип християнського смирення ввійшов у мою кров і плоть. Його дотримувалися мої діди, батьки, вірним йому залишався і я завжди.

Два літні місяці промайнули в повсякденній роботі швидко. Я й незоглянувся, як довелося вже їхати до Сокаля: наближався новий навчальний рік і треба було подумати про майбутню квартиру, хоч і на попередній було мені добре. Але ж я не знав, як поставляться до мене Стефанишини, адже ж у них сталися зміни: можливо, після від'їзду Богдана кімнатку, де ми жили удвох, не схочуть віддавати квартирантові. Зрешту я, прибувши до Сокаля, відразу ж пішов на знайому адресу. Пані господиня радісно мене зустріла, розпитувала про рідних, про канікули. А потім повідомила, що за мною приходили із військової управи, просили при найближчій нагоді зголоситися в Українському Комітеті.

По обіді я відразу ж пішов в цю установу. Мене прийняв у кабінеті магістр Іван Іванчук, привітно зі мною поговорив, пояснив, про що йдеться; вручив мені картку, на якій було написано: 6 вересня 1943 року мені належить прибути зібраним і забезпеченим на кілька днів провіянтом. Збір у приміщенні бурси (колишньої семінарії) на вулиці Тартаківській.

Решту дня я ходив по Сокалю, відвідав знайомих, заглянув у магазини. Переночував у Стефанишинів, а вранці пішов до гімназії, повідомив, що йду добровольцем у галицьку дивізію. Зустрів багатьох друзів і подруг, котрі вже з'їжджалися на навчання. А потім відвідав кількох наших вчителів, зокрема М. Рогошевського, К. Бутринського. Дуже теплу розмову мав з професором Василем Біликом, який мешкав недалеко від Сокаля у селі Поториця. Він щодня ходив пішки або приїжджав конем до передмістя "Бабинець". Вів у нас заняття з фізкультури і кожному подавав приклад активного способу життя, вражав усіх енергійністю й оптимізмом.

З паном Біликом ми зустрілися в коридорі. Коли йому признався, що в найближчі дні вирушаю добровольцем па військовий вишкіл, то він дуже здивувався: знав, що мені нема ще вісімнадцяти. Уважно вислухав мої міркування, по-дружньому обняв за плечі й побажав удачі та щастя. А на прощання міцно потиснув мені руку. Від нього війнуло якимось приємним батьківським теплом.

Цього ж дня зустрів я і Михайла Процика. Пригадали ми, як разом ходили записуватися добровольцями, як пройшли тоді комісію. Тільки розмова з Михайлом не клеїлася. Я відчував: щось змінилося в його поведінці й наставленні. Михайло, ніяковіючи, промимрив, що нібито повторно викликали його на лікарську комісію, яка й визнала його непридатним до військової служби. Можливо, саме так і було, хоч я дуже засумнівався у щирості його слів.

Під вечір я прийшов у село. На нашому обійсті першою зустріла мене мама. Вона відразу ж мене запитала: "Беруть тебе, Петрусю, до війська?" – "Так, мамо. Ото маю вже йти", – відповів засмученій ненці. Для неї настали тривожні дні. Щодня вона ходила заплакана, та все догоджала мені, як могла.

Тиждень минув швидко. У селі багатьом хлопцям прийшли повістки до дивізії. Їх мали забирати 16 вересня. Дехто відмовився, а ті, що поїхали, проходили вишкіл у таборі біля Гдині. Про це я дізнався вже пізніше.

Нарешті настав той вересневий ранок, коли я, не відаючи того, надовго вирушав із рідного села. Не думав, що це розлука на десятиліття. Щоб попрощатись зі мною і провести мене в дорогу, прийшло багато друзів, ровесників. Хтось із них жартома сказав, що до Сокаля не доїду, перехоплять мене біля лісу і заберуть. Я зрозумів натяк: в той час добре усвідомлював, що потрібні надійні хлопці в українській партизанці, та мав перед собою чітку мету – стати справжнім військовим, який також приніс би користь свойому народові. Тому й відповів тому жартівникові: бажаю йти туди, куди хочу, а не виконувати чийсь наказ.

Володимир, який став правою рукою тата в господарських справах, запріг пару гнідих у воза, застелив рядниною сіно, поклав на воза спакованого мамою куферка. Я підійшов до кожного, щоб попрощатися. Тато стояв, спершись до відвірка у дверях ґанку, подивився мені в очі ніби здивовано, а потім благословив за добрим християнським звичаєм.

Через кілька хвилин ми поїхали. Фірманував Владик добре, його коні слухали. Мене провести поїхали також мама і тітка Текля. Цілу дорогу я вислуховував їх настанови і поради, а говорили вони мені про різне.

Певно не минуло й години, як ми були в Сокалі. Прибули на збірний пункт, що знаходився у будинку колишньої семінарії, а за німців тут влаштували гуртожиток для студентів, так звану "бурсу". Я зголосився і попередив, що відпроваджу родичів, залишив свої речі. Ми разом пішли по місту щось купити, а потім повернулися до нашого воза. Разом з усіма знову всівся на нього. Коні помаленько тягнули його вже у зворотньому напрямку. Виїхали за околицю міста на знайому польову дорогу, що вела до нашого села. Я попросив Владика зупинити коней біля цегельні. Настала мить прощання: мама мужньо мене поблагословила, тричі поцілувала. Попрощався я з Владиком і тіткою Теклею, та пішов назад до міста, не оглядаючись. Мені сказали: існує повір'я, за яким начебто людина, вирушаючи у далеку й невідому мандрівку, не повинна оглядатися назад на пройдений шлях із домівки, бо інакше вона ніколи не повернеться до неї. Не сподівався, що мені випаде розлука із рідними місцями на десятки літ, що вже ніколи не побачу тітки і Владика (вони повмирали через кілька років), не застану живими тата, маму, багатьох моїх друзів і ровесників.

У приміщенні бурси було досить просторо. Нам, кільком хлопцям, відвели кімнатку, де ми мали перебути один день. Під вечір нас зібрали у великій залі. Тут перед нами виступили два статечні представники Військової Управи, а потім відвели нас на вечерю.

Розбудили дуже рано. Ще й не світало (певно була четверта година), як нас вишикували в стрій, наказали взяти свої наплечники чи валізки. Ми помарширували через місто. Хлопці намагалися йти в ногу, та збивалися. Хтось почав пісню, але дружно її не підхопили. Хлопці йшли як звикли завжди ходити, розмовляли між собою. Було нас в тому строю десь із п'ятдесят чоловік. Поміж них – кілька моїх друзів із ремісничої та торговельної школи, як Євген Бойчук, Василь Дубецький, Мирон Драган. Не пригадаю тепер усіх, бо з часом забулися їх прізвища. Згодом Василь після боїв під Бродами перейшов із зброєю в УПА. Сталося це в прикарпатському селі Тухля.

Вранішній марш безлюдними сокальськими вуличками завершився на невеликій двірцевій площі. До станції треба було перейти мостом на другу сторону Західного Бугу, хтось з хлопців кинув монетку на щастя в річку. Подумалося, чи вдасться ще колись побачити цю річку, на берегах якої ми провели безтурботно і весело немало часу.

Потяг вже стояв на колії. Він складався із пасажирських вагонів, в яких нас розмістили. Кожен хотів зайняти місце біля віконця, адже для багатьох сільських хлопців така поїздка залізницею до Львова була першою в житті. Скільки радості, скільки несподіваних відкриттів! Потяг зупинявся на станціях і до вагонів заходили групи добровольців. Видно, спеціально для того, щоб доставити їх до Львова, було відправлено цей потяг. Його тягнув старенький паровоз, машиніст якого на кожній станції давав протяжний гудок, що звучав як прощальний акорд пройденого шматка подорожі, яка тривала щонайменше зо три години.

Львів зустрів нас сльотавим ранком. Туман огорнув усю двірцеву площу, і здавалися квартали міста від того ще сірішими і непривітнішими. Однак на наш настрій це не впливало. Хлопці почувалися бадьоро, тішилися тим, що незабаром стануть військовими. Нас строєм повели на Городоцьку вулицю в казарми, де колись квартирувало польське військо. Тут ми мали перебути лише один день, а точніше переночувати.

Ох і запам'яталася мені ця ніч! Дратувала незвична обстановка: у великій кошарі стояли вздовж двоповерхові нари. Сирість і якась задуха творили специфічний мікроклімат, до якого мені, сільському хлопцеві, який не відчував браку свіжого повітря, важко було звикати. Та найгірше почалося уночі, якісь пекельні муки ятрили тіло, шкіра на плечах і шиї пашіла, ніби хтось розпікав її розігрітим дротом. Виявляється, нам допікали блощиці, яких тут були міріади. Вони й накинулися на свіжину.

Половину наступного дня ми були зайняті підготовкою до від'їзду в табори на вишкіл, нам сказали про це на загальному зборі. З'їхалося до Львова багато хлопців із різних повітів. Ми всі строєм промарширували перед тимчасовою трибуною, на якій стояли керівники Військової управи, вищі німецькі чиновники. Хтось тоді виступав перед нами, говорив про високе покликання добровольців. Після коротких урочистостей ми з речами рушили на залізничний двірець, де стояли підготовлені для нас вагони. Цього разу це були товарні криті вагони.

Перед від'їздом нам видали харчі. Якщо врахувати, що в кожного ще був добрий запас домашнього провіянту, то одержана добавка до нього, як нам здавалося, була надмірною. Особливо досить мали ми ковбаси, яку чомусь хлопці назвали кінською, хоч насправді це був виріб типу "салямі". Проїжджаючи через галицькі містечка і села, бачачи знеможені обличчя наших людей, які терпіли від нестатків, ми кидали гарні куски цієї ковбаси і люди з вдячністю приймали наші дарунки, привітно махали нам руками.

Пізніше, коли ми вже прибули на залізничний двірець у Каханівці біля польського містечка Дембіца і дісталися до вишкільного табору, спробували першого сніданку, то не один з нас пожалкував за тією ковбасою. Та ми були молоді й непередбачливі, не сподівалися, що нам будуть видавати дуже скромні пайки, що доведеться добре затягати пояс на штанях.

Наш потяг прибув уночі. Швидким маршем прийшли у табір, який мав назву Гайдерлягер і був у кількох кілометрах від Дембіци. Тут знаходилася головна база, де формувалася дивізія. Розташовувався табір на польських піскуватих землях. Куди не глянь, скрізь пісок. Я ніде не бачив таких піщаних земель, як в цій окрузі. Табір займав терен близько 40 квадратних кілометрів. Поблизу не було жодного села, лише кілька хат, де мешкали ті, хто за наймом працював у таборі, переважно в числі обслуги. Весь цей піщаний простір був полігоном для вишколу військовиків.

У тій же місцевості розташовувався концтабір, в якому тримали військовополонених. За огорожею з кількох смуг колючого дроту стояли бараки і якась кам'яна будка. Довкола над дротом височіли вартові вежі, де постійно патрулювали автоматники. Пізніше ми часто марширували попри той табір, бачили здаля знеможених людей.

Першу ніч ми також спали у бараках. Вранці повели на сніданок, дали по горнятку кави з паленого ячменю. Правда, ще було чим підкріпитися із привезеного з собою.

Нас приїхало близько 750 чоловік. Із цих новобранців сформували дві сотні. Я потрапив у другу сотню, де було 380 стрільців.

По сніданку нам влаштували збірку, під час якої кожного рекрута зміряли і за ростом відправляли у конкретну групу. Групи комплектували із дванадцяти чоловік. Мене прилучили до одинадцятої (за порядковим числом) групи, де всі хлопці були старші від мене. Переважали в моїй групі гімназисти з містечка Криниці (Лемківщина). У перший день я почувався серед них дуже самітнім, бо моїх друзів із Сокальщини розкидали по інших групах.

Був гарний осінній сонячний день. Перед обідом нас вивели по групах у двір і сказали, що видадуть військову уніформу, попередили, що свій одяг треба акуратно спакувати, написати домашню адресу на бірці і здати на склад, звідки наші пожитки відправлять родичам. Отже, ми були готові одягнути військові мундири. Процедура видачі обмундирування почалася з німецькою пунктуальністю й акуратністю. Нам видали коци, які ми мусили розстелити перед собою на піску. Інструктори-німці проходили перед нами і кожен з них кидав щось з одягу на коц: один – білизну, інший – сорочку, третій – штани, четвертий – маринарку і т. д., аж поки все не лежало на коцові. А по тому рекрути загортали все в коци і несли в кімнату. Ніхто не приміряв на себе той одяг. У кімнаті стояли шафки, призначені для кожного новобранця; там і треба було зберігати уніформу.

Наша кімната не була великою. Ліжка в ній стояли в два поверхи. Нас дванадцятеро і ще підстаршина (унтершарфюрер) німець. Місця замало, та якось розмістилися. Мені, наймолодшому в групі, та й у цілій сотні (а в ній числилося 385 чоловік), випало зайняти горішнє ліжко, а піді мною – наш інструктор-німець. його звали Фріц, а прізвище досить поширене – Міллєр, легко запам'ятовувалося. Він був молодим чоловіком, можливо, на кілька років старшим від нас, добре вихованим на повазі до військової дисципліни, що й нам пробував прищепити у найкращий спосіб.

Як я почав одягати на себе видане обмундирування, то побачив, що майже ніщо мені не підходило: все було переважно завелике. Найбільше мені запам'яталася блюза, призначена для щоденного носіння. Пошита з цупкого білого полотна, вона була дуже великого розміру. Коли я її одягнув, то вона звисала і робила мене дуже смішним. Цієї блюзи мені довго не міняли, видко, хотіли, щоб я своїм виглядом потішав хлопців та інструкторів-німців. З іншого одягу дещо замінили, а дещо я сам підігнав (знадобилася кравецька наука). І якось пристосувався.

Почалися інтенсивні заняття. Щоб засвоїти програму вишколу, необхідна була значна фізична сила та витривалість. А де це взяти? Харчування дуже погане, малокалорійне. Нас фактично тримали на напівголодному пайку. Варили картоплю в лушпинні, часом потрапляла до баняка й напівзогнила, робили підливку з муки. До того давали шницелі (гамбургери) з кінського м'яса. На першу страву був суп з брукви, його заправляли борошняною затіркою. Так виглядало меню в обід, а на сніданок щодня годували грисіком, звареним на воді й молоці, запивали цю скромну їжу горнятком гіркої ячмінної кави, і – гайда на плац або в поле на муштру.

Фізичні навантаження виходили за всякі межі. Нам доводилося проповзати на животі кілька десятків метрів, бігати, долати інші перешкоди. За командою інструктора виконували найрізноманітніші вправи. Часом годинами марширували, вчилися в строю співати. То був час нетривалого відпочинку перед новими випробуваннями. А їх влаштовували наші старшини досить часто. Особливо виснажливими були стокілометрові марші. Нас піднімали о третій годині ночі. Ми швидко збиралися й виходили на плац у повному виряді, тобто забирали все, що мав мати вояк у поході. У наплечник пакували коц, палатку, запасну білизну, сукняний однострій, запасні черевики, предмети особистої гігієни. До пояса чіплялася коротка польова лопатка, амуніція (гранати, багнет), накидалася газмаска (протигаз), а на плече брався кріс. Протягом цього маршу (а він з невеликими перервами тривав, як правило, понад 20 годин, а іноді – й цілу добу) часто доводилося у такому повному виряді бігти кілька кілометрів, лягати і вставати. Подібні вправи повторювалися десятки разів. Дехто з хлопців не витримував такого навантаження, зомлівав. Його приводили до притомності, давали випити ковток кави і поганяли далі.

Марші змінювалися цілоденними польовими заняттями, під час яких доводилося копати протитанкові або протилетунські схованки чи звичайні фронтові окопи. Інструктори, які наглядали за нами, щоразу перевіряли наші польові баклажки, заповнені гіркою кавою. Пити її без спеціального дозволу не можна було, за порушення дисципліни строго карали. Ще одним психологічним випробуванням стала видача малих м'ясних консервів (т. зв. "айзен порціон"), які мали солдати на фронті використати в крайньому критичному випадку. На вишколі нам їх вручали, щоб зміцнити у вояка послух і самодисципліну. Кожен знав, що має консерву, а з'їсти її не можна. Ці консерви ми віддавали інструкторові, як поверталися в казарму. Якщо хтось не втримався від спокуси і з'їв консерву або напивався самовільно кави, то того чекала карна муштра. Що вона собою являла, то про це краще не згадувати.

Часто нас водили у спеціально відведене місце для вправ із стрільби. Дистанція – від 100 до 400 метрів. Стріляли з крісів та скорострілів. Мені ці вправи найбільше подобалися ще й тому, що вдавалося добре оволодіти зброєю і навчитися влучно стріляти. Серед наших хлопців я здобував перші місця, й наш Фріц мене називав "шарп шіце" (тобто снайпером).

Вправлялися ми й у киданні ручних гранат. Одного разу під час такого вишколу стався трагічний випадок. На позицію вийшов рекрут, який був лівшею. Інструктор пояснив йому, як і всім іншим, що шнурок треба тримати у лівій руці, а сам корпус гранати – у правій; після того, як шарпалося за шнурок, треба було полічити до трьох і кидати гранату у бік ворога якнайдалі. Той невдаха все зробив навпаки, затримав гранату у правій руці і вона вибухнула біля ноги, важко її поранивши. У шпиталі ногу відрізали. Отак через необережність хлопчина поїхав додому калікою. Прикро, що таке могло статися далеко під фронту.

Що два тижні нам видавали додатковий пайок, в якому були пляшка горілки, цигарки, плитка шоколаду, цукерки. Сюди також клали леза для гоління, мило, зубну пасту та ще деякі дрібнички, потрібні воякові. Оскільки я був наймолодшим, то мене зачисляли до юнаків, а їм належали певні пільги. Крім згаданого, я діставав пляшку вина, давали мені подвійну порцію шоколаду, цукерок та тістечок. Я ще не голився, тому часто свою жилетку (лезо) віддавав комусь із старших.

Якось хлопці, одержавши додаткову пайку, зібралися н нашій кімнаті й стали зі мною жартувати. Хтось сказав Фріцові, що оскільки Новосад вояк, та ще має певні привілеї, то мусить голитися. Німець покликав мене до себе і наказав йти до вмивальника. Мене оточила вся наша група і давай вчити, як голитися. Всі дивилися, як и намилював обличчя, а потім станком з лезом невправно згрібав шумовиння. Мені підказували, мене поправляли, вчили рекрута голитись. Одне слово, мали хлопці задоволення з тої науки. То була маленька розвага в нелегких вишкільних буднях.

Нестача в харчуванні на початку компенсувалася за рахунок посилок родичів, згодом рідним та друзям дозволили приїздити до табору кожної суботи і неділі. Люди приїздили сотнями і привозили із собою достатньо наїдків. Такі відвідини наші німецькі інструктори називали "безухен".

Одного дня, здається, то була субота, ми поверталися з польових занять. Наближалися вже до наших казарм, враз хтось із хлопців побачив великий гурт людей, які розташувалися обабіч польової дороги і терпеливо чекали. Ми заговорили між собою, розуміючи, що комусь випаде гарна зустріч із батьками, а до когось навідалася наречена чи товариш. Раптом наш сотенний Кляйн скомандував починати пісню "Ой ти, доню, що я чула", яка відзначалася своїм сороміцьким змістом. Хтось із наших зухвальців навчив інструкторів цієї пісні, вона їм сподобалася. У своєму хлоп'ячому середовищі ми співали її, але цього разу якось не випадало такою піснею зустрічати поважних людей, наших рідних і близьких. Що вони могли про нас подумати?

Кілька голосів затягнули іншу пісню. Але Кляйн (хоч прізвище мав таке ласкаве, перекладалося з німецької – малий) був упертим нацистом, який не міг не скористатися з нагоди, щоб не принизити цих українців. Він зарепетував щосили, наказуючи заспівати згадану. Стрій відмовився, тоді розлючений сотенний почав знущатися над нами: він своїми командами примушував лягати, вставати, бігати. Усе повторювалося багато разів. Ми були всі в пилюці, вимазані і зіпрілі. Тоді хлопці почали співати та так, що мелодія була ніби тої пісні, а слова звучали нерозбірливо. Видно, Кляйн і сам втомився від своєї впертої зухвалості, бо вже не вимагав кращого виконання.

Звичайно, дехто з приїжджих здогадався, яку батярську пісню ми співали, декому й соромно стало після того. То був для нас ще один урок, як німецький фашист уміє використати нашу необачність нам же на шкоду. У цьому випадку досить виразно проявилася зневажлива поведінка нашпигованого нацистською ідеологією Кляйна про перевагу німецької раси щодо нас, українців.

Минуло, здається, два місяці мого перебування в Гайдерлягері. Хтось із рекрутів приніс до казарми новину: прибули наші хлопці. Виявилося, що до табору привезли тих добровольців, які поїхали ще у липні. Спочатку вони були у місті Брно (Чехія), де пройшли початковий вишкіл. Згодом їх вирішили випробувати в нашій "школі", де умови були тяжкими.

Серед прибулих, які вважали себе вже загартованими вояками, зустрів я свого доброго приятеля пана Богдана Стефанишина, а також інших знайомих із Сокальщини. Ми втішилися тим, що знову будемо разом. А чи надовго? Як згодом виявилося, ні.

До кінця жовтня за планом ті перші новобранці вже завершили свою "рекрутську освіту". Їх поступово розвезли на інші пункти для подальших старшинських, підстаршинських або технічних вишколів, щоб з них підготувати молодших командирів чи військових спеціалістів. Наші дві сотні переводили в ті казарми, де перебували одинадцята і дванадцята сотні. Сталося це в суботу, а в неділю вранці перед тим як йти на польове богослужіння до церкви нам дали завдання навести порядок навколо наших казарм. Ми замітали і збирали сміття, розрівнювали доріжки. Замість віника у мене в руках була велика гілка зі смереки. Нею я й замітав.

Раптом прибіг мій добрий друг Євген Бойчук і повідомив, що приїхала моя мама, чекає на головній дорозі недалеко від крайньої казарми. Ми з Євгеном відразу ж подалися до них. А тим часом мама, Геникова сестра та Марійка Стефанишин, сестра Богдана, перейшли на лісову полянку. Там застелили рядниною піщану землю, розклали на ній привезені наїдки й напитки. Мали намір перебути тут довший час. Я прибіг у своєму буденному однострої. Блюза взагалі надавала мені кумедного вигляду: вона звисала і теліпалася на мені, нею можна було обгорнути ще чотирьох таких вояків, як я. Мама глянула на мене, сплеснула руками і заплакала. Так дуже їй стало мене шкода. Я заспокоїв маму, привітався з нею, з її супутницями. Та часу на розмову не мав.

Приїзд мами був для мене несподіванкою: я не взяв звільнення на цей день. До нас долинув свисток службового старшини. Це було попередження: рекрути повинні підготуватися до відходу на польову Службу Божу. Я попередив маму, що мушу піти в казарму, але скоро повернуся. У казармі розшукав Фріца і сказав йому, що приїхала до мене мама. Щоб мене відпустити, той мав доповісти старшому рангом. Часу на такі формальності не вистачало. Тоді Фріц порадив мені стати в стрій, а коли колона буде проходити мимо ліска – просто вискочити і залишитися, тільки треба попросити хлопців, щоб заповнили моє місце під час маршу. Так сталося, як мені порадив німець.

Досить швидко я знову був на поляні, де мене чекали мама та знайомі. Прийшов я у святковому однострої (швидко переодягнувся у казармі), в якому важко було навіть упізнати того замазуру, що приходив півгодини тому. Мама подивилася на мене, гарно одягнутого, підтягнутого, й аж повеселішала. Вона навіть промовила: "Тепер ти виглядаєш як справжній жовнір!".

Ніколи не забуду тих приємних і смачних наїдків, які привезла мама у великій валізі. Як гарно вони пахли! Усі гуртом ми сиділи і частувалися, розмовляли про різні справи. Незоглянулися, аж знову почули вже знайомий свисток. Я пояснив мамі, що попереджають про обід, хлопці мають підготуватися і вчасно прийти в їдальню. "А ти не йдеш по обід?" – запитала мама. "Я віддав свою картку товаришеві, бо ж ви навезли стільки їжі". – "Хотілам спробувати вашої зупи", – не вгамовувалася мама. Мені стало зрозумілим, до чого це вона веде, сподівався, що її цікавість на тому й стане.

Хтось забаг, щоб принести пива. Доручили мені піти за ним. Треба було дістатися в інший сектор табору, де стояли естонці. Вони мали пивоварню і там завжди можна було купити цього напою. Як тільки я щез за кущами й деревами, моя мама вийшла на дорогу, якою вояки несли в бляшанках обід. Мама зупинила одного, попросила показати, як виглядає та їжа, що видають рекрутам. Той не тільки показав, а ще й поскаржився, як нас тут погано годують.

Повернувся я з пивом. Приніс повний бляшаний збанок, в якому набирали кави для усієї групи; входило в нього майже 10 літрів. Дивлюся: мама сидить на ряднині плаче. Підняла на мене очі й промовила з докором: "Ти сказав, що віддав свій обід комусь з товаришів. То неправда, синку; ти хотів, щоб я не знала, як вас годують". Вона розповіла про побачене. Ледве, ледве вдалося її якось заспокоїти.

Ту неділю я пробув з мамою аж до пізнього вечора. А як смеркло, провів її та двох жіночок до залізничного двірця в Коханівці, посадив у поїзд. Не думав, що бачу свою неньку востаннє, що прощаємося ми з нею назавжди.

По відвідинах табору моєю мамою я діставав пакунки з харчами дуже часто. Це значно поліпшило моє харчування, отже, позначилося на моїй зовнішності. Я зміцнів і легше переносив випробування, відчував приплив сил. Може, саме це й вберегло мене від гірших наслідків, коли довелося лікуватися від сильної простуди.

У нових казармах ми жили другий місяць. Перед святом Св. Архистратига Михаїла, у кінці листопада, нам належало виконати останні головні вправи. Наші сотні проводили тактичні заняття в польових умовах: одна наступала на іншу. Під час тих занять доводилося форсувати річку Вислоку. Вона була широкою і місцями глибокою. Як перебиралися на другий берег, то одяг ставав цілком мокрим. У ньому лежали на промерзлій землі, припорошеній вже снігом. Під натиском "ворога" знову форсували річку. Знову лізли у холодну воду, від якої ставало моторошно. Лише по обіді нас повели в казарми.

Ті маневри добре далися мені: я дуже простудився, боліли ноги, тіло було обсипане чиряками. Мене поклали у шпиталь. На щастя, обійшлося лише цим. Видно, молодий організм не піддався на запалення легенів.

Цими тактичними заняттями закінчився наш рекрутський вишкіл. Через кілька днів наших хлопців відправили у різні частини на військову спеціалізацію. Група, з якою мав їхати я, відбула до Мюнхена, у зенітну частину, яка стояла на околиці цього баварського міста.

Після виходу з шпиталю я залишився при штабній сотні, яку сформували з вояків, що з різних причин також не відправилися в інші місця. Нас зібрали 36 чоловік в окрему групу, що називалася підготовчою (німці казали "берайтагцуг"). Поділена вона була на три підгрупи по дванадцять рекрутів і одному підстаршині. А над нами ще був четвертий старшина, який відповідав за всю підготовчу групу. Кликали його цукфірер, що, напевне, відповідало українському чотовий.

До штабної сотні входили, крім нашої підготовчої групи, кінна чота, дивізійний оркестр, зв'язківці (хлопці на мотоциклах), розвідка, відділи пошти, господарчий, постачання, судовий, пропаганди та ін. Всі вояки штабної сотні мали один день військових вправ, а нашій групі та кіннотникам такі заняття випадали щодня; нерідко траплялося, що й серед ночі нас піднімали по тривозі й виганяли в ліс на вправи. Правда, ці заняття не були такими виснажливими, як під час рекрутського вишколу.

Основне завдання нашої групи (чоти) полягало в несенні варти. Часом нас залучали до впорядкування території, прибирали ми й в офіцерських казармах, відкидали сніг з дороги. Отже, в нас було досить вільного часу. Вечорами ми часто заходили до військового клубу, який знаходився недалеко від залізничного двірця Коханівки. Там можна було з'їсти добрий обід, випити чарку горілки чи коньяку. Перед тим, як вийти за межі нашого табору, ми заходили до вартівні і там отримували кличку – пароль. Коли пізно повертали і нас перепиняв вартовий, то знали, як відповісти і все обходилося. Часом пароль міняли кілька разів на день. У такому випадку ми мали непорозуміння з вартовими.

До нас привезли групу хлопців, які проходили додатковий вишкіл у Франції. Того вечора вони заступили на пост. А ми через свою безпечність затрималися в клубі й не довідалися останнього пароля. Підходимо до перепускного пункту, а вартовий вигукує: "Пароль?" Він, звичайно, знав, що то свої йдуть, та видко хотів трохи позбиткуватися над нами. Не почувши від нас умовленого сигналу, строго попередив: "Стій! Стріляти буду!" Ми продовжували наближатися до вартівні. Тоді той вояка клацнув затвором кріса і скомандував: "Лягати, бо стріляю". Ми змушені були послухатися, бо знали, що жарти кепські. Лежимо і просимося: "Гей, французе (так ми називали тих недавно прибулих вояків), схаменися. Ми ж свої. Сам бачиш: холодно на землі лежати". Де там! Ніяка мольба до того впертюха не доходила. Протримав нас на замерзлій землі доти, аж поки не прийшов черговий підофіцер, який керував стійкою, і не визволив нас, забрав у вартівню, склав рапорт і відпустив до казарми.

Наступного дня нас перед строєм виставили як порушників дисципліни, добряче висварили за самовільне відлучення. Попередили, що нас вартові могли перестріляти, бо ж знаходимося на ворожій території, та й час воєнний. Заборонили нам виходити за межі табору. За кару відправляли нас вартувати на прохідній кілька днів безперервно.

Якось наприкінці грудня посеред дня прибіг знайомий вояк до мене в казарму і повідомив, що приїхало багато рекрутів із Сокальщини, що вони розквартировані в другому окрузі. Це було недалеко від нас, у бараках, де колись тримали і нас. Увечері я відразу ж подався до земляків, швидко розшукав. Їх була ціла сотня. Серед них – кілька односельчан, хлопців із сусідніх сіл. Багатьох знав із Сокаля. Я відразу впізнав двох моїх тезок – Петрів однофамільців Мерків. Щоб розрізнити одного кликали Романів, а іншого – Соханів. Були тут також Михайло Вакула, Петро Іванчук, Михайло Климчук Ще інші хлопці, чиї прізвища я вже, на жаль, забув.

У бараці, де розмістилися мої хлопці з Сокальщини, було гамірно. Коли побачили мене, притихли, впізнали стали вітатися, розпитувати. Я почувався серед них вишколеним вояком, бо вже ж відбув рекрутський курс то міг навіть їх повчати, давати поради, як себе вести! І т. ін. Я дуже зрадів, побачивши своїх земляків, бо від них довідався, що діється в нашому селі і в Сокалі. Розповідали мені хлопці багато цікавого. А ще гарно пригостили свіжими домашніми наїдками. Вони дуже смакували після щоденної одноманітної вояцької їжі.

Через кілька днів моїх земляків повезли в Нойгаммер. З ними я ще раз зустрівся перед відправкою дивізії на фронт.

До нас у Гайдерлягер навідувалися наші українські старшини, які відбули перевишкіл у німецьких штабах, Це були старші офіцери, які брали участь у Визвольних змаганнях 1918 – 1920 років або служили в польському війську. Серед тих, хто з нами зустрічався в таборі, – підполковник Григорій Сусідко, поручник Дмитро Феркуняк, майор Євген Побігущий, полковник Микола Палієнко, сотник Дмитро Паліїв та інші. Вони закликали нас добре оволодівати військовими знаннями.

У Гайделягері ми відсвяткували Різдво Христове, Новий Рік і Водохреще, і таки в другій половині січня нас передислокували в Нойгаммер, що знаходився в околицях Бреслау (нині Вроцлав, Республіка Польща) на Шлеську. Тут табір був набагато кращим, ніж у Гайделягері, просторіший, ліпше обладнаний. Для рекрутів стояли муровані, переважно двоповерхові казарми.

Нашій підготовчій групі виділили одноповерховий будинок, а нас шістьох відправили в офіцерську казарму. Вона була відгороджена високим муром, але вхід був вільним. Зі мною тут служили Петро Петришин з Ярослава (його батько був комендантом поліції), Іван Кавулець із лемківського села Ліско, Василь Мера з села Довжанка на Тернопільщині, Іван Ковальчук з Чорткова, Ярослав Гаргура з села Гуканівці під Золочевом. Ми підтримували порядок у тій казармі, у кімнатах і коридорі, чистили, замітали. Раз на тиждень виходили на військові вправи. Вільного часу у нас було вдосталь. Нам ще допомагали цивільні робітники, переважно жінки з Нойгаммера. Вони приходили кожного тижня, щоб вимити підлоги й вікна.

Офіцери в своїх кімнатах мали кип'ятильники, якими готували воду для чаю. Якось ми надумали змайструвати собі такий прилад. Роздобули дроту з влучником (включателем). Замість залізка, яким мала нагріватися вода, зробили з кількох змотаних оголених дротів галку. З нас ніхто не розумівся на електриці. Як все було готове , (а ми самі залишились в казармі), поклали цей наш "модерний огрівач" у посудину з водою та вмикнули у розетку, де підведено було електричний струм. Відразу ж усі лампочки погасли не лише в нашому будинку, але й у цілім таборі. Ми зрозуміли, що сталося щось недобре. Наш прилад сховали так, щоб ніхто не знайшов.

Німці почали шукати причину. Обнишпорили й наш будинок, допитувалися кожного, чи щось підозрілого не бачив. Але ніхто з нас нічого не сказав.

Того ж таки вечора ми довідалися, що електропідстанцію, де знаходився трансформатор, розсадило. Здогадувалися, що то була диверсія. Ймовірно, ця акція співпала по часі з нашим експериментом. Хто здійснив той саботаж, невідомо. Але якби німці знайшли наші засмалені дротики (очевидно, сталося замикання струму), то ми б мали великі неприємності. Могли нас оголосити саботажниками, і хто б щось зробив для свого виправдання. Час воєнний – і за подібні витівки сувора кара. Часом задумуюсь над тим, як то може, на перший погляд, невинний вчинок накоїти людині, яка не застановляється над своїми діями, багато лиха. Так могло статися з нами і в тому випадку. Та Бог оберіг нас!