Дата публікації допису: Aug 19, 2012 7:14:14 PM
Автор: Марія Леонтович-Зельман, уроджена в с. Лукавець на Любачівщині
Вісник Любачівщини №11, Львів – 2004.
Поблизу м. Любачева, що недалеко від кордону, розкинулося село Лукавець. Невеличке (приблизно 360 дворів), миловидне, в одній частині проживають поляки, в іншій – українці. Посеред села по один бік стоїть невелика церква св. Дмитрія, а на другому боці – костел...
Таким запам'яталося мені моє село, бо саме так виглядало воно очима семирічної дитини, яка разом із сім'єю змушена була покинути рідну землю, звідки походять її предки, де минули безтурботні дитячі роки та з яким пов'язано найтепліші та найтрепетніші спогади.
Незважаючи на те, що я була ще малою, але деякі епізоди з дитинства міцно закарбувалися в пам'яті та іноді постають переді мною так, ніби це відбувалося вчора.
Пам'ятаю, як сьогодні, виступи, які організовувало товариство «Просвіта», головою якого був Микола Ребізант, на яких я декламувала вірші. Слова віршика «Українка я маленька», який знаю з п'яти років, пронесла в серці крізь ціле життя, не цуралася їх, а навчила дітей і онуків.
Та світлі спогади затьмарювала суворість життя. Нікому тоді не жилося легко, не винятком була й моя родина.
У Меланії (з дому Соколовської) та Петра Леонтович було десятеро дітей. Найстаршим був Іван (1921 р. н.), у 1923 р. народився Павло, а за ним Катерина (1925 р. н.). Я та двоє моїх сестер Ганна та Ольга (відповідно 1933 та 1940 р. н.) були наймолодшими в сім'ї. Поміж нами в період із 1925 по 1933 роки в матері народилося ще четверо дітей: дві Марії, Ганна та Юля, але жодна дитинка не вижила.
На превеликий жаль, на цьому болісні втрати для нашої сім'ї не завершилися. Батьки втратили молодшого сина, а я – улюбленого брата. В 1944 р. Павла забирають на фронт, а в лютому 1945 р. він помирає від ран у лікарні міста Любав (Німеччина), де його й поховано в братській могилі.
Старша дочка Катерина теж була безпосередньою учасницею військових дій. Вона довший час була зв'язковою партизан, виконувала різні доручення. А нас, наймолодших, від набігів поляків мама переховувала в дворі за дровами, частенько ми ночували в полі, в житі.
Один день запам'ятався мені особливо чітко. Це було взимку, під час «Акції» поляків. До хати зненацька увірвалися кілька поляків, один посадив мене і двох сестер біля печі, націлив зброю та крикнув: «Ні бе, ні ме», а другий вивів батька попід руки з хати. Хотіли його тут же розстріляти, але Бог милував. Тато вмів зміїні укуси народним методом лікувати та й врятував якогось поляка з нашого села, а це потім і його врятувало. Брат Іван переховувався в сусідній хаті, де жила жінка полька. Коли небезпека минала, то мама прикликала його поїсти, а щоб ніхто не здогадався, то кликала його кличкою собаки.
Одного дня, зимою, як грім із ясного неба, прийшли москалі, «описали» (зробили перепис) сім'ю та майно та звеліли негайно забиратись, «а то хуже будет». Батьки поспіхом зібрали найнеобхідніше, посадили дітей на віз і вирушили кудись, самі не знаючи, куди. Перетнувши кордон, ми не могли зразу там і оселитися: треба було виконувати наказ – не ближче ніж 50 км до кордону. Дорога була важкою, ми тинялися від села до села в пошуках притулку, харчувалися молоком, яке давала корова, що чемно на мотузку йшла за нами. Так і перебивалися. Наші поневіряння завершилися в селі Зашків (тепер Жовківського району Львівської області), де ми знайшли хату, яка відповідала описаній.
Так ми й залишилися там жити, а я після заміжжя переїхала до Львова, але весь цей час горіла бажанням побувати в рідному Лукавці. Уві сні я часто бачила його, ходила його вулицями, розмовляла з сусідами.
Нагода втілити мою мрію в життя випала мені аж через 50 років (1996 р.), завдяки товариству «Любачівщина». За його сприяння я виробила паспорт і вже за кілька місяців вирушила автобусом на рідну землю. Нелегкою була подорож: серце билося в надії побачити рідні краї та завмирало в тривожних думках: «Чи згадаю? Чи зможу впізнати?»
У селі розшукала жінку – Катерину Новосадлик, з якою зналася з дитинства. Їй пощастило залишитися на рідній землі, бо хоч її батько й був українцем, але мати була полькою. Зустріч із Лукавцем була важкою та хвилюючою. З Катериною я йшла селом і не впізнавала його: все змінилося. Село розширилося, розтягнулося далі в напрямку до Любачева, в тій частині, де колись жили українці, тепер господарюють поляки. Коли ми дійшли до того місця, звідки колись починалося село, я впізнала ряд тополь і зупинилась. Удруге я зупинилася там, де колись було насипано могилу, а сьогодні там залишився лише хрест. Зникла й річка, що протікала через наше село. Хоч із моїх спогадів у Лукавці залишилися лише кілька німих свідків – могила та кілька тополей, але я була задоволеною. Згодом я дізналася, що церкву нашу спалили, але оскільки це була пам'ятка архітектури, то її відбудували знову.
Чи то хвиля спогадів, що на мене нахлинула, чи рідна земля сповнила мене сил, але я не хотіла ні їсти, ні спати, лише милуватися та милуватися красою Лукавця. Хоч сім'я наша була великою, але нікому так і не вдалося побувати на нашій найдорожчій і найріднішій землі, щоб поклонитися праху своїх дідів. Я взяла грудочку землі з того місця, де стояла наша хата (незадовго після нашого від'їзду вона згоріла), привезла до Зашкова й розклала на могилах своїх рідних.
Своїм обов'язком вважаю подати список, який надали мені Андрій Дудко та його дружина Єва, колишні жителі с. Лукавець. Це – список ідейно- та патріотично свідомих людей, які відчували відповідальність за долю українського народу та полягли в боротьбі за свою ідею:
Микола Петришин Михайло Кузик
Василь Кузик Олексій Кузик
Василь Музіль Андрій Ковалишин
Микола Ковалишин Шван Микола та його батько
Ілько Сенечко Походайко (імені не пам'ятаю)