Біль

Дата публікації допису: Apr 29, 2011 8:26:14 AM

Великий біль батьків,на очах

Яких мучать дітей,але найбільший

Біль –це біль патріота,на очах якого

Гине нація.

Було – 28 червня 1950 р.

Я розбудився від того, що хтось сильно гримав у вікно. Касунько! … Касунько! … Відкривай! – чувся голос тата з двору. Мама встала, пішла відімкнула двері і швидко лягла в ліжко. Чути було, як у кімнату почали входити люди, яскраво спалахнула електрична лампа, і я побачив серед кімнати тата і ще кількох незнайомих людей зі зброєю в руках.

– Ти не лягай, а збирайся. … І, бачачи, що мама одягається у щоденний одяг, тато додав: “Збирайся добре,…тепло,…ми їдемо у Сибір”. Тато і нам, дітям (Євгенові – 12 років, Ярославу–11 років,мені,Івасеві – 7 років) сказав, щоб одягтися. Трьохрічного Левка і піврічну Марійку поки не будити, одягнути в останню чергу.

Тато був арештований декілька днів напередодні. Пізніше він нам розповідав, що на допиті слідчий вимагав вказати, де переховується наш сусід Михайло Гнатів (по вуличному Демко), який був у партизанці.

– Укажи, где он прячется, и мы тебя сразу ж отпустим,- обіцяв слідчий.

І на відмову батька, що не знає де він переховується, слідчий обіцяв відпустити його, але за це повинен вислідити Гнатіва. На це батько не погодився. Так тривало декілька днів. І ось одного разу, коли його пізно ввечері вели на черговий допит, тато побачив на подвір’ї міліції і прилеглій вулиці багато вантажних машин. У нього виникла думка, що будуть вивозити у Сибір. І остаточно переконався в цьому, коли побачив списки на столі у слідчого. Сидячи після допиту в камері, тато уже обдумав, що найбільш необхідне потрібно брати в Сибір. Тому він тепер суворо застерігає маму менше ойкати і метушитися, краще хай допомагає йому в’язати найнеобхідніші речі у клунки.

Один із присутніх начальників НКВД попередив: “Вам дается всего два часа на сборы, брать вещей много нельзя, потому что, кроме вас, в кузове машины поедет еще семья”.

У цей момент почулося гримання у сінях, у двері задньої кімнати, де жила бабця Мілька зі своїм сином Андрієм, який доводився мені стрийком, а бабця мачухою татові. Пізніше, вже будучи у Сибіру, бабця розповідала, що вона не спала і все чула, але попередила Андрія: “Тихо, не даваймося чути, може, нас не заберуть до Сибіру”. Бабця вже знала, що забирають у Сибір, бо татові вдалося умовити, коли він сидів ще у камері, місцевого охоронця, аби він пішов і попередив бабцю Мільку: “Підеш до другого вікна, погримаєш у шибку і скажеш бабці, що Дмитро казав, аби безшумно задушити свиню (люди навчились душити свиней ланцюгом ще за німецької окупації, німці вимагали контингенту), м’ясо віднести до родини, корову також легенько перегнати до родини, а самим спритатися на деякий час, поки тривають вивози”. Потім одну бабцю з сином не повезуть.

Охоронець так і зробив, на що бабця відповіла йому: ”Най ся діє Божа воля!” – і лягла спати. Потім вже ми не раз кепкували з бабці, що могла б залишитися вдома, та через свою пасивність упустила цю можливість.

Після кількох сильних ударів прикладом автомата по дверях, бабця відкрила. Вдаючи заспану, вона, довідавшись, що також із сином Андрієм їде у Сибір, почала плакати і голосити. На що енкаведист зауважив: “Не плачь, бабушка, Москва слезам не верит”.

Доречно зауважити, що недавно я почув російську пісню, де є слова “Москва слезам не верит потому, что хочет, чтобы слез не было совсем.” Чисто в комуністичному дусі – “Мы коммунизм построим, хотя бы для этого пришлось полмира уничтожить”.

На просьби і твердження тата про те, що бабця з сином живуть окремою сім’єю і те, що бабця вже стара … та й що вона там буде робити, енкаведист зауважив: “Ничего, будет детей нянчить”.

Надворі почало розвиднюватися. Біля наших воріт зібрався невеликий гурт людей – родичів, сусідів. Біля хвіртки стояв військовий, який пильнував, щоб ніхто не зайшов чи невийшов з подвір’я. Одна сусідка передала мамі через паркан гроші за молоко, яке вона у нас брала. До хвіртки підбіг сусідський хлопець, одноліток, мій товариш. Мені передався настрій дорослих про те, що деякі речі нам уже не будуть потрібні і ми їх з собою брати не будемо. Я подумав, що іграшковий пістолет на пістони, недавній подарунок, мені також не буде потрібний, тому я його через дірку в огорожі перепхав своєму товаришеві. Іншому, старшому сусідському хлопцеві, вдалося непомітно для охорони, яка була розставлена навколо будівлі, пробратися в стайню і там виловлювати кролів. Ніхто не протестував, нам уже було байдуже, речі, які ми не брали, ставали мовби не наші.

Невдовзі вже по нас приїхала вантажна машина. У кузові я побачив стрийка Антона зі стрийною Стефою, яка вже помітно була вагітна, і двох двоюрідних сестер – Оксану-5 років і Анну-2 роки. Клунків вони мали обмаль. У кузові знаходилось також два міліціонери-охоронці. Тато зі стрийком Андрієм почали виносити з хати клунки і вантажити на машину. Мій старший брат Євген умовив батька взяти подарований йому недавно напівдорослий велосипед. Цим велосипедом йому не доведеться скористатися в майбутньому, бо туди, де нас завезуть, дороги ще треба буде будувати, а стежки утоптувати.

Два міліціонери – “українці” втиснули в кузов машини січкарню, яка їм сподобалася. Потім вони її заберуть у Бориславі чи то для себе, чи то для продажу. Не серце, а камінь у грудях треба мати, щоб замість мішка картоплі чи краще квасолі зайняти місце в кузові січкарнею. Не перевелись яничари в Україні.

Енкаведисти квапили нас, щоб швидше лізти в кузов машини. Мама з бабцею почали знову плакати. Дехто почав сплакувати із гурту людей, яким міліція не дозволяла близько підходити попрощатися. Наша сім’я – тато, мама і нас п’ятеро дітей, з яких найстаршому 12 років, старенька бабця з сином, сім’я стрийка зі стрийною і двома діточками – розташувались на клунках в кузові машини. І нас, як небезпечних бандерівців, під посиленим конвоєм (два міліціонери в кабіні і два в кузові машини, які розмістилися біля заднього борту) повезли від батьківського порога до далекого Сибіру.

З цього часу ми всі: і дорослі, і діти – стаємо бандерівцями. І не раз будемо чути від окремих людей в дорозі: “Везут бандеровцев.” На місці: “Привезли бандеровцев, они наших там у себя убивали”. І коли повернемось (тим, що пощастило повернутися) теж почуємо: “Бандеровцы вернулись. Не выдохли все!”

Правда, прості люди різних національностей (переважно нам доводилось зустрічатись з росіянами) не були засліплені цією комуністичною облудою, ставились до нас добре. Пригадується випадок, коли жили уже на поселенню, один старший чоловік – росіянин зауважив: “Смотрите, они такие же люди, как и мы, белье даже, которое сушится, не воруют”.

Прощаючись, одні другим щось кричали, махали руками, я теж махав рукою і людям, і хаті нашій, і вулиці, де бавився. При виїзді з Миколаєва машини згуртувалися в колону. Згадуючи минуле я, подумав, що відчувався вік прогресу, адже татари гнали людей в неволю пішки, а тепер уже інші татари з яничарами везли машинами.