Дата публікації допису: Aug 28, 2012 8:15:26 PM
Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»
Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.
У 1944 році, як бойовик УПА, я опинився у Карпатах, в районі Перегінська. Це був курінь «Лемківщина», під командуванням «Рена», що входив до оперативної групи «УПА-Захід». Він об'єднував сотні «Бурлаки», «Байди» (складалася із «східняків») та «Веселого».
Восени 1944 року ми старалися перейти фронт, що просувався на Захід. Треба було довго чекати слушного моменту, але, зрештою ми таки його перейшли без жертв, це нам вдалося в районі Перегінська. Однак місцевість для оперування таким великим відділом була дуже не практична, щоб прохарчуватися та маневрувати, діяти таємно, не було можливості. «Рен» вирішив перейти на свої бази до «Лемківщини», а нам було наказано повертатися на свій терен.
Таким чином я до початку 1947 року опинився в своєму Новосільському районі. В кінці 1947 року довелося перебувати на нелегальному становищі у Львові, де й зустрівся з Степаном Чубком та Степаном Макаром з Добромірки. Там якось перебивалися, допомагаючи один одному, аж на початку 1948 року нас заарештовували та посадили на 10 років кожного, так нічого і не доказавши. Тоді була така система – надзвичайна нарада при МГБ, що судила без доказів та без свідків. Прийшлося відбувати в Красноярську (багато таборів), пізніше на мідних рудниках в Казахстані.
Звільнили в 1957 році, приїхав додому, а з 1958-го до Тернополя, де й проживаю. Маю сім'ю, троє дітей, вже й онуки: старшій – 17, а найменшій –2 місяці. Переписуюся з Степаном Чубком. Всього не напишеш і не перекажеш.
СЛАВА УКРАЇНІ!
Тато у 1947 році вмер з голоду
Спогади Чубка Степана
Народився я у 1926 році, як то кажуть, за Польщі, ходив до школи, закінчив 4 класи, але далі не вчився, бо захворів. Відтак допомагав татові по господарстві, але що то була за робота, коли всі були в страху, аби кляті «визволителі» не повивозили у Сибір. Ночами не спали, все прислуховувалися, чи не їде вже за нами машина, щоб вивезти у Сибір. Мали ми тих 11 моргів поля (близько 6 га), то ж були так звані середняки. Тут вже й до колгоспу стало доходити, але ніхто ж то туди йти не хотів, бо ж треба було все повіддавати. Большевики всіх лякали Сибіром, білими ведмедями, але тут Гітлер пішов війною.
Так, чи інакше, прийшли німаки, встановили свої порядки – контингент, лапали молодь і вивозили до Німеччини, могли й ґумою по плечах врізати, на нас дивилися, як на унтерменшів – недолюдків.
Мене посилали робити на колію, то була вкрай важка робота. При проходженні медкомісії мене забракували, бо ж був я дуже худий, аж видно було через шкіру, як серце б'ється. Далі помагав батькові по господарству і то так тривало до 4 березня 1944 року, коли німаки забралися, а замість них прийшли червоні кати. Вони почали мобілізацію. Прийшла повістка і мені, та чого ж то було вмирати за цапову душу і товариша Сталіна?
Не один я так думав, багато нас почали переховуватися від армії по чужих людях. В селі москалі розвернули так званий винищувальний батальйон – стрибків, котрі за нами нишпорили. Якось навідалися й до нас. Та й пограбували, як то мовиться – забрали все під мітлу. Тато, мама і моя сестра Галя повтікали з хати, аби не забрали у Сибір. Хоча Сталін казав, що за сина батько не відповідає, та то було звичне большевицьке лукавство. Маму таки знайшли, чи хтось видав. Сиділа в тюрмі у Новому Селі. Моя сестра носила їй там передачу і якось змогла передати гроші, бо ми вже знали, що мають вивозити. Вже на станції у Збаражі мама підкупила вартового солдата, що чатував біля вагонів. Він маму відпустив, вона повернулася в село і перебувала в чужих людей літо, та знову її знайшли. В Шигліча, а за пару днів і тата в Марії Стокроцької в Сухівцях, біля клубу. Вивезли їх обох в Архангельську область. Там тато у 1947 році вмер з голоду, а мама, як помер вже Сталін, то вернулася у 1956 році.
Я ж мусів і далі ховатися од клятих катів. Одного разу, коли вже батьків вивезли, закликали мене два повстанці і сказали, аби я з'явився на призначене місце о 9 годині до районового провідника. Районовим тоді був брат Стефанії Березовецької з Сухівець – Методій Терендех, на псевдо «Арсен Бескид». Він мені по-дружньому сказав, що вже досить самому блукати, а треба разом стати на ворога. Я і Степан Макар з Добромірки були в того «Бескида» за охорону. Буяк, тобто «Степ», був районовий есбіст, та «Бескиду» підчинявся. Що з ним далі було не знаю, вже багато позабував, не думав, що колись пригодиться.
Щодо репресованих, то знаю ще Антонюка Юрія, їх син Григорій, мій однокласник, був забитий на Коршемках. Знаю ще Рогача Трохима, колись був дяком, його сина Мирослава, що був від мене набагато старшим, також забили, а батьків вивезли.
Життя наше було не з медом, в голоді та холоді, часто дивився смерті в очі. 24 грудня 1945 року ми втрьох – я, Макар і Мамрега Славко з Сухівець, ночували в Осінчучки. Рано-вранці обступили село червонопагонники і почали ходити по хатах та шукати партизанів. Ми були в хаті на горі і один москаль виліз по драбині, засвітив сірник і побачив нас. Але Мамрега не дав йому навіть пискнути – застрілив. Нам пришилося тікати, хата вже горіла. Я, з Божою поміччю втік в поле, а Макара люди переоділи в жіноче вбрання і перевели на другий бік від вогню. Мамрегу Славка, царство йому небесне, забили кляті енкаведисти.
На сам Свят-вечір, 6 січня 1946 року, були в однієї жінки, там мали криївку. Одна дівка нас видала Зябліцеву. Знову почали пси за нами полювати, три рази приходили, все поперекидали і поруйнували, але нас Бог милував.
У липні 1946 року я з Макаром Степаном по фальшивих документах виїхали до Львова. Там здибав Владика Березовського, ми працювали разом газовиками в ресторані «Дніпро». Тоді ще до себе привезли Мирона Свистуна з Лисичинець і так були втрьох, аж до арешту. Забрали нас сволоцюги 14 січня 1948 року. Заарештували також і Макара, і Ткача Івана з Ободівки. Сидів під слідством майже 11 місяців, а 16 листопада 1948 року мене засудили і вивезли в Комі АРСР до Інти. Дали 10 років «ісправітєльно – трудових», та 10-ть я не відбув. Як вмер Сталін, Малєнков зробив амністію, почали переглядати справи і пускати додому. Я відбув 8 років і 4 місяці в тих проклятих таборах і приїхав додому на 2 неділі пізніше, як моя мама.
Потім працював на дорозі в Луб'янецькому лісі бригадиром, а 1 вересня поїхав на Донбас, на шахти. Там зустрів свою Галю. Робив я на тих шахтах лісогоном майже рік, а далі переїхали ми до Галиної мами, де вже народилися сини і прожили ми там 35 років. Далі 12 років робив я на заготзерні, потім на ветдільниці 18 літ.
Тут одружив синів, поховав тещу та свою дорогу Галю. Вже шостий рік на пенсії, живу сам, одинокий, бо сини розійшлися по світі.
Ото й все моє життя...
Р. S. п. Нестор Кучабський вказує на те, що «Бескид–Терендех» загинув за Україну. Він був похований енкаведистами на місці сучасного меморіалу в Новому Селі. Його мати зуміла відшукати тіло, взяла на рядно і волокла з братом полями, не змогла за одну ніч подолати віддаль до Шельпаків, бо син був за життя чоловіком могутнього складу. Тіло прикрили і на другу ніч добралися до сільського цвинтаря та підпільно поховали.
А ще Степан Чубко писав вірші. Може вони комусь видадуться не зовсім досконалими, але то писала справжня християнська душа, душа, яка так багато пострадала за Україну...
Другу Івану Ткачу з Ободівки присвячую
Згадай, друже мій Іванку, Ми не хтіли воювати,
Як колись то було – Грабувать нікого,
Було радісно – весело, Хтіли жити самостійно
Та все то минуло. Ми хотіли свого.
Були й смутки на душі, А хіба, що ми не люди?
Як друзів вбивали, Не маємо права?
А тих других, ще живих Тож тепер у нас своя,
З ями витягали... Українська держава.
Інших везли під костел, І думаю, Іванку,
Вбитих, що не здались, Ми не жили даром
Там скидали, як дрова, Коли гнили в таборах
Над трупом сміялись. Свідомим закалом.
Ворог думав, що зітре нас І думаю, не даремно
Приведе в покору, Кров друзів лилася,
З України хтів зробити Аби та святая мрія
Содому – Гомору. Таки ж бо збулася!
Но Содому Бог скарав, Тепер легше буде нам
За гріхи людськії. Лягти в домовину,
А ми чесні українці – Залишивши Самостійну,
Люди вольовії! Вільну Україну...
Юність, віддана боротьбі
Десять років тривала боротьба вояків Української Повстанської Армії за визволення народу України від окупації більшовиків. Десять років – строк не малий і ніяк би не протриматися повстанцям такий довгий час без регулярного централізованого постачання, якби не було всенародної і масової підтримки всіх жителів Західної України.
Боролись проти страшного більшовицького режиму не тільки ті, хто тримав зброю в руках, але і прості хлібороби, що всіляко сприяли воякам. Поставляли продукти, переховували повстанців, лікували. Особливе місце й особливу роль відігравали підлітки, молоді хлопці і дівчата. Ще зовсім юні, майже діти, вони збирали зброю, були зв'язковими, вели розвідку. І таких було багато, їх не злічити і не назвати всіх. Виховані «Просвітою», ОУН на народних традиціях – молоді люди бажали подвигу, хотіли хоч чимось прислужитися до боротьби за звільнення України. І безмірно гордилися, коли їм випадало якесь доручення від повстанців. Чи боялись за них матері і батьки? Так, боялися, адже репресивна совєтська машина не жалувала і дітей, проте благословляли не святеє діло. І не одна мати сивіла із страху за сина чи дочку, які ще такі молоді йшли у ризиковану розвідку, переносили донесення чи стояли на чатах.
Так було і про ті часи може згадати багато хто вже сьогодні із сивих і поважних людей, у яких вже у самих дорослі діти та є онуки. Скільки тих юнаків і юнок перемолола страшна сталінська молотарка, скільком здоров'я і сили забрали сибірські табори, скількох звідти не вернулось – мабуть, ще не скоро ми знатимемо всіх поіменно, бо було їх багато, та і умови підпілля аж ніяк не сприяли тому, щоб про них знали всі. А знати треба, адже ростуть наші сини і дочки. Не дай Боже, щоб зазнали вони таких страждань, які зазнали підлітки цих героїчних і воєнних років, але дай Боже, щоб любили вони свою, вже незалежну і вільну державу так, як любили і бажали їй свободи юні герої – найактивніші помічники повстанців.
Недавно зустрівся із Мирославом Івановичем Зазулею з Гниличок. Його юність і молодість пройшла у сибірських таборах. Під час німецької окупації він вчився у торговій школі у Збаражі. Там членами ОУН був прийнятий в «Юнацтво», вивчав серед таких же підлітків історію України, читав багато книжок, навіть проходив деякий військовий вишкіл. Проникся ідеєю звільнення України. Коли у 1944 році, вигнавши німців, на наші землі вступили більшовики, школу закрили. Мирослав повернувся у Гнилички. Старших забрали у Червону армію, а дехто пішов у підпілля.
Ще як тільки відійшов на захід фронт, у Гниличках створили військові своєрідний склад зброї, яку звозили із усюди. Тут її сортували, чистили. До цієї роботи залучали декількох хлопців із села. Серед них був і Мирослав. Згодились хлопці на ту роботу тому, що мали завдання від своїх старших товаришів дістати якомога більше зброї. Роботу виконували сумлінно, заводили знайомство із солдатами, але й про завдання не забули.
Невдовзі у спеціально обладнаному бункері назбиралося чимало патронів, гранат, два кулемети, чотири автомати, декілька гвинтівок. Пізніше по зброю прийшли і вона згодилась повстанцям.
Виконували хлопці й інші доручення. Наприклад, мав Мирослав зробити схему Нового Села, вказати, в яких місцях можна сподіватися енкаведистів. Видно готувався наступ на тодішній районний центр. Правда, він не відбувся. Однієї ночі зав'язалась коротка перестрілка і згодом все затихло. Саме тоді Мирослав переводив через село до Голошинець провідника УПА «Юрка». Повертаючись, наскочив на засідку. Куля просвистіла біля вуха, але швидко заховавшись, Мирослав благополучно дістався додому. Арештували енкаведисти Мирослава на уроці. По сьогоднішній день пам'ятає: саме йшов урок російської літератури, вивчали Пушкіна. Мирослава покликала вчителька. В коридорі його чекав енкаведист, проте спокійно запросив його йти за ним і допомогти написати плакат. Потім допити, катування, суд у Тернополі. Одержав 10 років ув'язнення. Пройшов декілька таборів. Був у Харкові, Кемерово, Воркуті та ще в декількох таборах. Побачив і пережив чимало. Люди там вмирали від хвороб, від виснаження і важкої роботи. Він вижив – мабуть, молодий організм зумів перенести все. Йшов сімнадцятилітнім, а повернувся дорослим чоловіком. Виростили з дружиною дітей, мають вже онуків. Безмірно радий пан Мирослав, що дожив, дочекався часу, коли стала незалежною наша Україна, коли правда про повстанців вийшла із підпілля й може розповісти людям все, як було насправді.