Дата публікації допису: Apr 29, 2011 8:16:45 AM
Батько Степан був у партизанці (в бандерах), матір Євдокію через батька забрали в тюрму, дітей Володимира (11 років) і Марійцю (1 рік) у табір. Коли разом з нами вантажили у товарний вагон дітей,маму привезли з тюрми. Речей вони майже не мали. В дорозі я і люди допомагали їм чим могли. В засланні попали на один участок. Важко їм було без чоловіка. Євдокія ходила на роботу, здоров’я малавідібране енкаведистами і часто хворіла. Володимир до школи не ходив, сестричку доглядав, дрова заготовляв, пізніше з 12 років і на роботу змушений був піти. Один росіянин, як батько, ставився до нього, у вільну хвилину навчав електричної справи, до якої у хлопця проявився хист.
Євдокія розповідала мені, що брат її, який теж був у партизанці, одного разу повідомив: “Чоловік твій Степан попав у засідку і загинув”. Тому несподіваним був лист від незнайомої особи з Норильська до Євдокії, в якому повідомлялося, що її чоловік живий. Вона не вірила, але я умовила її відписати на цей лист. Через деякий час прийшов другий лист. Євдокія дуже плакала, сказала, що живий Степан,дала мені прочитати. Степан у листі описував випадки, які знали лише вони двоє, як Володимир, коли був маленьким, скалічив собі животик ножицями. І що він говорив, коли востаннє прощались.
Минуло декілька років листування. Несподівано Євдокія одержує телеграму від Степана з Норильська про те, що він попав під амністію, їде до неї і вказав дату, коли прибуде до їхньої станції.
Прийшов цей день, і Володимир пішов зустрічати тата. Станція знаходилась від участка за 40 кілометрів, потрібно було йти лісом. Десь по середині дороги він зустрів дядька, який ішов йому на зустріч. Не впізнаючи один одного, хлопець запитав: “Може, це ви Дволітка?” Пригорнув батько сина і непомітно, соромлячись витер сльози з очей.
Велика радість була для сім’ї. Син радів, що не доведеться йому тепер заготовляти дрова, на роботу ходити, буде він так, як інші діти, вчитися в школі.