Яворівський фотоархів УПА. Частина 2. (Автор: Гуменюк Василь)

Дата публікації допису: Feb 25, 2015 5:57:10 PM

Загальна характеристика яворівської знахідки

Опис віднайденого матеріалу

У знайденому Кіщуками архіві є 216 окремих негативів (кадрів) на чорно-білій негативній плівці (целулоїдна основа) шириною 6 см (тепер така плівка випускається у вигляді рулонів довжиною 70 см, покритих захисним червоно-чорним папером). Переважна більшість негативів (202 шт.) мають формат 6 х 9 см, дванадцять – 4,5 х 6 см та один — 6 х 6 см. Ще один негатив, хоча й близький за розміром до 6 х 9 см, але видно, що вирізаний з іншого кадра більшого формату.

Весь матеріал зберігся в основному добре. Особливих механічних пошкоджень тривале перебування в землі не спричинило. Подряпини і плями, що є на окремих кадрах, були, напевне, нанесені в процесі їх використання повстанськими фотографами. Є ознаки, що деякі негативи після проявлення не були належно просушені; їх поспіхом вкинули вологими в сумку чи потайне місце, і це спричинило значні механічні пошкодження емульсійного шару. На щастя, таких кадрів одиниці. У другій банці було вкладено якісь документи, можливо, перелік негативів або помітки хто, де й коли фотографований. На жаль, вона розгерметизувалась, і все, що там було, перетворилося в чорне порохно.

Добрим негативом вважається не лише той, що має різке зображення, а й відповідну оптичну густину – вона повинна бути не надто велика, але й не замала. Для досягнення цього тепер існують спеціальні системи експонометрії, які в 40-х рр. були великою рідкістю. Фотографи визначали експозицію "на око", тому точність такого визначення залежала виключно від досвіду майстра. У Яворівському архіві лише 29 негативів мали підвищену, а 17 – знижену оптичну густину, решта – бездоганну і задовільну. Це засвідчує, що автори повстанських світлин були досвідченими майстрами своєї справи, адже не так просто в польових умовах виготовити добрий негатив, та ще й на маловідомому фотоматеріалі. Цим матеріалом була німецька аерофотоплівка. Її нарізали смужками потрібної ширини і використовували для "наземних" потреб. Само собою зрозуміло, що роздобути таку плівку під час війни було непросто; після травня 1945 р. її продавали в комісійних магазинах як "трофейний матеріал". Про це розповів п. Михайло Гарух – фотограф з 1938 р. У 1945 р. він фотографував повстанців у селі Труханові (Сколівського р-ну Львівської обл.), за що відбув 10 років таборів.

Якість віднайдених на Липному негативів така, що дозволяла виготовити відбитки безпосередньо, і лише 29 з них потребували корегування (послаблення) після ретельних проб на стійкість. Із тих, які мали понижену оптичну густину, добрі відбитки було отримано на контрастному папері без будь-якої обробки оригіналів. Таким чином вдалося виготовити всі 216 позитивів достатньо високої якості, в чому читачі переконаються самі, переглянувши цей альбом.

Фотоапаратура повстанців

Чим фотографував автор (чи автори) повстанського архіву? Точна відповідь на таке питання навряд чи можлива, але певні здогади все ж є. По-перше, і це очевидно, використовувались, за сучасною термінологією, середньоформатні камери (на плівку 6 см), хоча такі знімки можна робити й за допомогою стаціонарних камер, застосовуючи обмежуючі рамки. Василина Петріянчук з Верховинського району розповідає, що провідник "Перебийніс" фотографував їх камерою з чорним мішком і штативом на три ніжки. Серед негативів архіву є декілька таких, що дозволяють робити конкретні припущення про повстанську фотоапаратуру. На світлині №67 у правому кутку видно кобуру від фотоапарата. Чи там є сам апарат – невідомо, але всі ознаки свідчать, що до нього повинна би підходити 35-міліметрова плівка. Таких негативів в архіві немає.

На світлинах №119 і 120 "Хмара" (Дмитро Білінчук) має на шиї якийсь футляр; цей самий футляр прикріплений у нього до пояса на світлині №148. Такий футляр мали німецькі фотоапарати марки "Zеiss-Іkоn" на формат кадра 6x9 см.

На світлині №130 бачимо, як повстанець в центрі композиції наводить фотоапарат; також на фото №188 він сидить першим зліва у другому ряді і тримає на правому коліні цей самий фотоапарат відкритим. Збільшений фрагмент дозволяє надійно розпізнати в ньому німецький "Zеiss-Іkоn", але на формат 4,5 х 6 см. Отже, саме "Zеiss-Іkоn" двох модифікацій, без сумніву, використовувався для виготовлення негативів Яворівського архіву. Про інші моделі фотоапаратів згадки відсутні.

Ідентифікація повстанців, зафіксованих в архіві

Ідентифікація повстанців була би неможливою без активної участі очевидців тих буремних літ: ветеранів ОУН-УПА та літніх людей до 1939 р. н. Опитування проводились як особисто, так і через пресу. Відрадно зазначити, що повідомлення надходили не лише з Гуцульщини, але й зі всієї України, ба навіть з-за кордону. Прізвища та імена інформаторів наведено у підписах до світлин, але особливо слід подякувати п. Юрію ПАЄВСЬКОМУ-"Жуку" (Червоноград), Петру ПІДЛЕТЕЙЧУКУ-"Спартаку" (Хімчин), Дарії КОШАК-"Христі" (Косів), Володимиру ЯКИМ'ЮКУ-"Аскольду" (Тюдів), Мирославу СИМЧИЧУ-"Кривоносу" (Верхній Березів), Миколі КАЛИНИЧУ-"Оленю" (Яворів), Марії ШПІЬЧАК-"Оришці" (Ямниця), Михайлу СИМЧИЧУ-"Байді" (Верхній Березів), Михайлу БІЛІНЧУКУ (Бурштин), Марії АНТОНЮК (Камінне), Миколі МІЩЕНКУ (Переяславське, Київська обл.) та Оксані КАБИН-МАТВІЇВ (Косів).

Ідентифікація вважалась переконливою, якщо наводились вагомі докази (зокрема фотографії неархівного походження). На жаль, така робота не застрахована від помилок, адже за понад 50 років, які минули з того часу, багато чого стерлося з пам'яті їх учасників та очевидців. Тому в окремих випадках у підписах до світлин стоять знаки запитання (?), які вказують не на абсолютну точність, а на вірогідність ідентифікації. Будемо вдячні читачам за будь-яку додаткову інформацію, що стосується як осіб, так і світлин. Відгуки просимо надсилати упорядникові на адресу: Гуменюк Василь, до запитання, Львів-70, 79070.

Станом на липень 2002 року було ідентифіковано 50 осіб, з яких двоє цивільних (вже давно померли), один агент МГБ (також помер) і 47 повстанців. Із них 30 загинули в боях, 8 захоплені й розстріляні, двоє пропали безвісти, ще двоє були закатовані під час слідства чи в тюрмах, троє відбули тривалі терміни в таборах і вже померли, а ще двоє живуть. Детальна інформація про впізнаних наводиться в підписах до світлин при першій згадці даної особи (або там, де найчіткіше зафіксовано риси її обличчя) чи під індивідуальними портретами в такій послідовності: прізвище, ім'я, ім'я батька, прізвисько сім'ї, псевдонім, роки життя, короткі біографічні дані; інформація про фотографію; перелік людей, що встановили особу на світлині. Надалі дається поклик саме на цей підпис. Абревіатурою /АВР/ позначено світлини, які були в архіві Василини Русинюк. Окрім того, наводяться алфавітний покажчик ідентифікованих осіб і вказується № світлини, де наведена найповніша інформація про цю людину, а також змішаний покажчик псевдонімів та прізвищ з переліком світлин, де встановлено дану особу.

Нумерація світлин і їх хронологія

Нумерація негативів архіву та відбитків є досить суб'єктивною, що пояснюється практичними міркуваннями. Відразу після виготовлення світлин виникла потреба їх систематизації, і за основу було обрано сюжетний принцип (портрети "на пам'ять", групові фото, тактичні вправи, святкування Великодня і т. д.) У підсумку кожному негативу був присвоєний індивідуальний номер (в послідовні групи формувались знімки, явно зроблені в одному місці і в один час). Під цими ж номерами світлини архіву публікувались у пресі, тому надалі було недоцільно їх змінювати. Лише з нагромадженням ідентифікаційних даних виникла можливість хронологічної систематизації, яка, на жаль, залишається дуже неповною.

Найдавнішими на цей час світлинами є ті, де зафіксовано Івана Перцовича- "Лісовика" (№№4, 45, 197, 198, 199), що загинув восени 1945 р. в урочищі Діл (Середній Березів) під час облави (інформація Мирослава Симчича-"Кривоноса"). Зрозуміло, що знімки, де є "Лісовик" мали бути зроблені не пізніше літа того ж таки 1945 р.

Серія світлин (№№ 126-152) відображає рейд в Румунію, який відбувся в червні-липні 1949 р., а найпізнішими є знімки №№ 122-125, які, за переконливими даними Петра Підлетейчука-"Спартака" та Юрія Паєвського-"Жука", зроблені у селі Бабин Косівського району влітку 1951 р.

Окремі світлини мають часову та територіальну співвіднесеність згідно з відомостями, що їх наводять інформатори (вказано у підписах), але зрозуміло: такі дані відносні і можуть бути відкориговані за переконливими аргументами Читачів. Приймемо їх із вдячністю.

Історичне тло подій, зафіксованих в архіві

Події, що їх зафіксував повстанський фотограф, розгортаються, як вже сказано вище, у часовому проміжку 1945-51 рр. на Гуцульщині, Буковині та румунських Карпатах. Можливо, географія подій ширша, але дані, які б це підтверджували, відсутні. Як відомо, окреслена територія організаційно входила в структуру УПА-Захід (крайовий командир "Шелест", Василь Сидор) військової округи ВО-4 "Говерла" (командир "Грім", Микола Твердохліб) і тактичних відтинків (ТВ) № 20 "Чернівецький"_;та № 21 "Гуцульщина". Якщо про командирів ТВ-20 переконливих даних нема, то в ТВ-21 ними були "Козак" (Микола Яворський), а з весни (?) 1946 р. – "Хмара" (Петро Мельник). Останній перейшов сюди з ТВ-22 "Чорний ліс", де він командував куренем "Дзвони".

Окрім структур УПА, на згаданій території функціонували округи ОУН: "Коломийщина" (окружні провідники: "Борис", Григорій Легкий; з осені 1950 р. – "Сірий", Іван Кулик; з осені 1951 р. – "Кіров", Роман Тучак. Останній був завербований в агенти МГБ і по-суті ліквідував підпілля на Гуцульщині) та "Буковина" (окружні провідники: "Сталь", Василь Савчак; з осені 1950 р. – "Недобитий", Юліан Матвіїв).

У ТВ-21 протягом 1944-45 рр. оперували декілька куренів: "Гайдамаки" (командир "Скуба", Дмитро Гах); "Перемога" (командир "Недобитий", Юліан Матвіїв); "Гуцульський" (командир "Книш", Дмитро Горняткевич); "Карпатський"

(командир "Лісовий", Андрій, прізвище невідоме, з Чернігівщини). Знаємо також, що курінними командирами були "Манів", "Степовий" (родом з Дніпропетровщини), "Перебийніс" (Назарій Данилюк) та інші. В умовах партизанської війни найдієвішою структурою УПА була сотня, і в ТВ-21 відома ціла плеяда талановитих сотенних командирів – "Кривоніс" (Мирослав Симчич), "Вихор" (Микола Харук), "Хмара" (Дмитро Білінчук), "Підгірський" (Кость Приймак), "Білий" (Юрій Долішняк), "Спартан" (Михайло Москалюк) та багато інших.

Тилова служба УПА складалася з мережі станичних, серед яких відомі "Ненаситець" (Василь Палинюк), "Полтавець" (Василь Русинюк), "Бомба" (Микола Лукинюк), "Остап" (Андрій Кузич)... Багато хто з вищеназваних зафіксовані в повстанському фотоархіві. Серед них і надрайонний провідник СБ "Кордуб" (Петро Кузьменюк) – агент МГБ, інкорпорований з підпілля, за всіма даними, ще 1941 р.

УПА – це не лише командири різних рівнів, але й рядові стрільці. Деякі з них здійснювали подвиги, варті найвищих орденів будь-якої держави, як, наприклад, кулеметники "Кичера" (Дмитро Ілюк) та "Непорадний" (Іван Дебринюк); їх також ідентифіковано в архіві. А хіба не героїчно вів себе в лапах МГБ друг "Скоба" (Дмитро Балагурак), який на брутальне звертання слідчого гордо відповів: "Я – не бандит. Я – хорунжий Української Повстанської Армії!"

Пліч-о-пліч з чоловіками воювали в УПА й героїні-жінки. Із далекої Чернігівщини прибула на Гуцульщину кулеметниця "Надя" (Галина Кузьменко). Пройшовши додатковий вишкіл, стала членом окружного проводу, потрапила в пазури карателів, але присяги не зламала. Невимовно раділа постанню незалежної України, пишалася, що була в лавах повстанців. До останнього патрона відстрілювалась надрайонний провідник ОУН "Галина" (Калина Лукань), схрон якої видав агент "Кордуб". Прикладів можна навести ще чимало, але переважна більшість повстанців – це віддані ідеї люди, герої, справжні сини України.

Яворів – село повстанських архівів

У процесі ідентифікації осіб, зафіксованих в архіві негативів та з'ясування інших питань, пов'язаних з яворівською знахідкою 1999 р. виявилось, що в Яворові був ще один фотоархів УПА. То були світлини, виготовлені самими повстанцями в кількості понад 160 екземплярів. Їх зберігала Василина Русинюк (Іванчикова), яка померла в другій половині 80-х рр. Вже будучи важкохворою, довірила вона свою таємницю сусідові – Рибчуку Василю (Мільковому), батько якого за симпатії до підпілля був заарештований, вивезений в Казахстан, де пропав безвісти.

Звідки в неї взявся цей скарб, Василина не розповідала. Але веліла зберегти передане "до кращих часів" і натякнула, що була зв'язковою, виконувала кур'єрські функції, добре знала багатьох з підпілля, зокрема Івана Дебринюка-"Непорадного", троюрідного брата В. Рибчука. Надійна конспірація вберегла її від репресій, а про причетність Василини – одинокої жінки – до підпілля ніхто з близьких, родини й сусідів не здогадувався. Можемо лише додати, що Василина Русинюк народилася 1918 р. в Яворові, в 30-х рр. брала активну участь в роботі аматорського гуртка "Просвіти", зігравши немало ролей у виставах дружного сільського колективу. В якийсь момент, імовірно наприкінці 50-х, вона змінила своє прізвище на сестрине (в родині якої проживала) – Копчук і надалі по документах фігурувала під цим, можна сказати, "легальним псевдонімом".

Одержавши архів, п. Василь Рибчук виконав заповіт зв'язкової УПА. Він зберігав його в таємниці аж до відновлення незалежної України, а в 1993 р. розповів про нього ветерану ОУН-УПА Юрію Вепруку-"Запорожцю", який повернувся із заслання і розгорнув роботу з публікації споминів та документів підпілля. "Запорожця" вразило багатство матеріалу. Саме тоді в Косові п. Дарія Кошак, "Христя", збирала документи УПА для виставки, отож Юрій Вепрук запропонував передати архів для даної мети. Залишивши в себе 9 світлин-дублікатів, Василь Рибчук передав збірку Василини Русинюк Юрію Вепруку, а той – Дарії Кошак. У Косові наприкінці 1994 р. діяла виставка, на яку приїхав зі Львова п. Григорій Дем'ян, дослідник історії ОУН-УПА, автор кількох книг на цю тему. Він попросив дати йому для копіювання та вивчення архів Василини Русинюк і одержав 153 світлини (інформація Дарії Кошак). У газеті "Шлях перемоги" № 2172 від 9 грудня 1995 р. п. Г. Дем'ян опублікував коротке повідомлення "Косівщина – своїм героям-націоналістам", в якому розповів про архів і помістив дві світлини з нього, а в "Історії Гуцульщини" (с. 274–434) – велику статтю "Гуцульщина у визвольній боротьбі ОУН і УПА", де навів ще 4 світлини, що походять зі збірки Василини Русинюк (тут першоджерело не вказане). Найцікавіше в цій історії те, що багато світлин зв'язкової виготовлені з негативів, віднайдених 1999 р. Аби вказати точну кількість збігів, слід порівняти два архіви, чого ми зробити не могли, отож розрахунки щодо їх "перекриття" базуються на візуальних оцінках по пам'яті, зроблених Василем Рибчуком і Дарією Кошак. Вони стверджують, що в архіві Василини Русинюк було 88-90 світлин, аналогічних негативам, а решта – принципово інші сюжети. Великою цінністю оригінальних повстанських світлин були написи на звороті, які недоступні упоряднику (за винятком семи з них, про що мова йтиме нижче). У підписах до відбитків з негативів умовним позначенням /АВР/ вказується, який саме з них був в архіві Василини Русинюк.

У книжечці "Доля борця" М. Білінчук повідомляє, що його брат Дмитро-"Хмара" передав свого часу на зберігання певну кількість повстанських фотографій далекій родичці з Яворова Ганні Шкрібляк (Кугутячці), яка померла ще в 70-х рр. Вона приятелювала з Василиною Русинюк (теж була одинокою) і, можливо, справа виглядала так: якусь частину світлин повстанці передали на зберігання звязковій, а іншу – "Хмара" залишив у родички. Згодом обидві збірки були об'єднані і врешті-решт потрапили до Василя Рибчука.

Підводячи підсумки сказаному, проведемо орієнтовні підрахунки. В архіві негативів було 216 сюжетів, з яких близько 89 дублювалось світлинами збірки Василини Русинюк. В останній було 162 світлини, з них 153 – в єдиному екземплярі та 9 дублів. Таким чином, в Яворові збереглося 216 + (153 – 89) = 280 оригінальних сюжетів упівської тематики, а це, погодьтеся, великий обсяг інформації. Будемо сподіватись, що згодом спільний альбом двох яворівських архівів таки побачить світ.

Про публікації світлин, виготовлених з архівних негативів до їх віднайдення

У літературі про УПА ми виявили ілюстрації, виготовлені з архівних негативів, причому ці книги видані до 1999 р. На жаль, ніхто з авторів не наводить даних щодо їх походження, хоча абсолютно зрозуміло: йдеться про використання збережених невідомо ким повстанських документів. Варто нагадати, особливо людям після 1989 р. н., що за зберігання матеріалів УПА на території України можна було отримати великий тюремний термін (приклад Михайла Гаруха, наведений вище, тому вагоме підтвердження). Однак люди берегли безцінні реліквії, і коли комуністична влада відійшла в минуле, витягли їх зі схованок на світ Божий.

Честь і слава тим, хто так вчинив. А обов'язком і справою честі авторів публікацій є наведення точних даних про оригінальні матеріали УПА. Дуже важливо прослідкувати шляхи пересування повстанських документів (зокрема фотографій) у просторі й часі.

У книзі М. Андрусяка "Грані болю" надруковані світлини №№ 29, 36 і 43. Видно, що оригінали дуже пошкоджені, пом'яті... У книзі М. Томащука "Березови в історії Гуцульщини" опубліковані фото №№4, 43 і 117. П. Підлетейчук в книзі "За усміх світанку" вмістив фото №№ 2, 96 і 122. Петро Содоль прислав копію світлини з румунського рейду (№ 152), а п. Я. Лялька помістив фото №№1 і 40 в "Літописі нескореної України" (кн. 2). У вже згаданій книзі М. Білінчука "Доля борця" надруковані світлини №№66, 74, 118, 128 і 130. Список можна продовжити, але й наведених даних достатньо, аби твердити: повстанські фотографи не працювали "в шухляду". Незважаючи на величезний ризик, вони виготовляли свою "продукцію" і випускали її в світ. Вони думали про майбутнє й хотіли, аби це майбутнє знало про їх зусилля й подвиги, про повну самопожертву в ім'я України. Знало не з пропагандистських матеріалів, а з "перших рук".

Вони ризикували. Із райвідділу СБУ в Косові було передано низку світлин повстанців. Серед них – №№25 і 33. Чи то їх здав у МГБ сексот, чи забрано в повстанців – невідомо. Світлину №93 карателі знайшли в полишеному схроні. Палія Грималюка, якого впізнали на фотографії, жорстоко побили; невдовзі лікар-самоук помер.

Вони не лише ризикували, але й порушували наказ, згідно з яким фотографувати, а тим більше роздавати комусь готові світлини, в УПА було строго заборонено. Член крайового проводу СБ друг "Микушка" (Григорій Пришляк), оглядаючи збірку світлин з Яворівського архіву, скрушно похитав головою і прорік: "Так-так. Якби мені цей матеріал потрапив у 1945 р„ провідникам ТВ-21 було б несолодко... Але з погляду сьогодення не варто було так строго забороняти фотографувати. Гляньте, який чудовий матеріал зберігся!"

Так, вони ризикували. Але хіба не стократ більшою небезпекою було вступити до лав УПА?! Тому віддаймо належне сміливцям, які порушували наказ, але пускали в світ об'єктивну інформацію про себе і свою боротьбу. Бо фотографія – то найбільша правда, яка взагалі можлива.

Хто ж був автором світлин архіву?

На це запитання є часткова відповідь. Як уже згадувалося в розділі 2, на двох світлинах є юнак з фотоапаратом "Zеiss-Іkоn" на формат 4,5 х 6 см. Цього повстанця звали "Липкевич", а його справжнє ім'я Іван Гаргат. Родом він зі села Іваниківки (Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.). На Гуцульщину потрапив разом з командиром ТВ-21 "Хмарою" (Петром Мельником) в 1946 р.; в 1953 р. захоплений МГБ і мабуть, закатований на слідстві чи в тюрмах. В архіві є 12 негативів формату, який видавав апарат "Липкевича" (№№ 109-120) і враховуючи те, що на жодному з них нема його самого, можна з великою достовірністю говорити, що їх автором був саме Іван Гаргат.

У "Літописі УПА" (т. 4, с. 56-59) у своїй згадці "Бій у селі Гринівці" Кармелюк розповідає про старшого вістуна "Липкевича", який, повернувшися з розвідки звітує про її результати командирові "Хмарі". Було це 22 червня 1945 р., тоді і "Хмара", і "Липкевич" були ще в ТВ-22 "Чорний ліс". Нема сумніву, що у згадці йде мова про підпільника, який був одним з фотографів ТВ-21 "Гуцульщина".

Другим фотографом був сотенний "Хмара" – Дмитро Білінчук. Хоча це рішуче заперечував його брат Михайло, на користь припущення свідчить факт наявності кобури від фотоапарата в "Хмари" на трьох світлинах архіву, а також прямі свідчення багатьох учасників підпілля (Юрія Паєвського, Євдокії Шкондеюк, Михайла Симчича, Володимира Яким'юка, Івана Мельника). Водночас той факт, що саме Дмитро Білінчук найчастіше зустрічається на світлинах з-поміж усіх повстанців, зрозуміло, що в ТВ-21 "працював" й інший фотограф.

А ось "Хмарі" можна впевнено приписати авторство лише однієї світлини – № 122. Бо на наступній (№ 123) він сам сидить на місці "Недобитого", а всі решта знаходяться на тих самих місцях. (Про те, що автором світлин №№» 200 і 201 є "Хмара", твердить Іван Мельник, який там зафіксований).

Михайло Симчич-"Байда" засвідчує, що фотографував і навіть виготовляв світлини сотник "Сірий" (Іван Кулик). Зокрема, друг "Байда" вважає, що "Сірий" є автором світлин №№ 191-194.

Василина Петріянчук розповіла, що багато фотографував і "Перебийніс" (Назарій Данилюк). Її свідчення підтверджує Юрій Паєвський. На жаль, нема жодних підстав "приписати" авторство якогось негатива архіву конкретно "Перебийносу", але, мабуть, чимало сюжетів фотографував саме він.

На одній з найкращих світлин архіву, № 188, зафіксовані три фотографи: "Липкевич", "Хмара" (Д. Білінчук) і "Перебийніс". Можна припустити, що цей сюжет фотографував "Сірий", але низка ознак робить таке малоймовірним. Михайло Білінчук твердить, що в боївці його брата Дмитра-"Хмари" був невідомий фотограф і що саме він є автором більшості (і саме найкращих) сюжетів Яворівського архіву. Так воно, мабуть, і є. На користь останнього припущення говорить також факт доброго збереження негативів впродовж не менше 45 років у землі – підготувати загалом тендітний матеріал до такого випробування міг лише справжній професіонал. Спробуємо реконструювати його образ останніх місяців підпілля на підставі окремих сюжетів і розповідей про ситуацію на Гуцульщині Юрія Паєвського-"Жука" і Петра Підлетейчука-"Спартака".

* * *

Я змалку мріяв фотографувати:

Клац! – І навіки зупинилась мить...

Кривавий місяць зирить на Карпати.

Непевна тиша. Сотня мирно спить.

Мені ж не спиться. Бій сьогодні мали

Й, окрім трофеїв – зброї та гранат,

В есесівця убитого забрали

Новеньку "Лейку", фотоапарат.

1952 рік. Лави збройного підпілля ОУН, які ввібрали в себе не лише старих членів Організації, але й тих, хто був в УПА і залишився вірним Клятві, рідіють, однак, попри нечувані репресії, виселення безборонних родин та засилля агентури, Підпілля на Гуцульщині не лише існує, а й живе повнокровним життям. Ведуться хроніки подій, розповсюджуються листівки та комунікати, відозви до населення, трусяться від страху представники окупаційної влади вкупі з лакизами – підрозділами МГБ. Окрім фіксації подій на папері, працює в Підпіллі також свій Фотограф. Вже понад 6 років знімає він різні події, виготовляє контактним способом невеличкі світлини, які роздає вірним друзям, а негативи – як строго секретну інформацію – носить зі собою в похідній сумці. Востаннє він фотографував на постої в Бабині наприкінці літа 1951 р., весною вийшов з криївки продовжувати свою справу.

Днями їх боївку викликав на зв'язок новий окружний провідник "Кіров", який ще недавно очолював СБ. Окружним він став після загибелі в бою сотника "Сірого", що сталося в листопаді 1951 р. десь біля Коломиї. Фотограф знав, що "Кіров" не дозволяє використання апаратів, отож на ту зустріч він не взяв ні "Цейса", ні негативів. І добре зробив, бо охоронці "Кірова", до речі зовсім невідомі повстанці, ретельно обшукали прибулих з метою виявлення компрометуючих матеріалів. Не знайшли нічого, але окружний роздав прибулим свій перший комунікат. Йшлося в ньому, що у лавах підпілля діє ретельно замаскований агент, який видає секрети большевикам, а тому треба бути особливо пильними. На тому й розійшлися. Ніяких оперативних завдань "Кіров" не дав, лише вказав явки і паролі та призначив нову зустріч на червень.

Після повернення на місце постою, кущовий провідник відкликав Фотографа набік. "Знаєш, – сказав з відтінком жалю, – а "Бомба" і "Сокіл" загинули, причому в схроні, про який знав лише окружний провідник. Минулого літа ти їх фотографував, правда?"

Фотограф здригнувся. Він добре знав станичного "Бомбу" як і те, що зимував старий з дружиною. Значить, загинула й вона, чи може захоплена живою? Але до чого гне кущовий – чи мо' підозрює його в зраді?! Але ж він фотографував ту групу не біля схрону, а на постої. До того ж, окрім "Бомби" та "Сокола", там були ще й окружний Буковини "Недобитий" і станичний району "Ненаситець", але вони живі!..

"Та ні, я тебе не підозрюю, – вгадав його думки кущовий. – Ти ось що, – він задумався, – зроби ті знимки, а ще сфотографуй нас. Хай буде пам'ятка. Кліші маєш?"

Кліші чи, як їх називають москалі "пльонкі" у Фотографа якраз і закінчилися. Був, правда, ще рулончик німецької "Арео", та він зберігався так довго, що навряд чи буде з нього хосен. "Ну тоді відкладемо знимкування до липня" – якось приречено мовив кущовий, і більше про фотографії вони не говорили.

На постої,Фотограф вийняв свій надійний "Цейс" зі сховку, обмотав його тканиною, всунув у кисет з телячого димала і заховав у букове дупло. "Роздобуду кліші і заберу. А так навіщо він?" – подумав. Але що робити з негативами? Що буде, коли їх виявить охорона "Кірова"? Ці думки мучили Фотографа, але розлучатися зі скарбом, який він збирав так довго не хотілось, то він загорнув негативи у папір і заховав їх до потайної кишеньки ранця.

Минули квітень і половина травня. Із терену почали надходити недобрі новини. Повстанці, які йшли на зв'язок, пропадали без сліду. Із їхнього куща зникли двоє, і не виглядало, аби вони зрадили, бо місця постоїв не прочісувались облавниками. Загалом, останнім часом МГБ ніби впало в сплячку: нема рейдів, стрілянини... А напруга в підпіллі наростає. Хто він, невирахуваний зрадник?

Днями їхня група мала зустріч із закарпатцями. Їх – двох бойовиків – привів друг "Карпатський", а сам кудись відлучився. Казав, що прийде післязавтра на конспіративну хату. Але в умовлений час вони "Карпатського" не знайшли. Зате була записка. Дивна така: "Я роздивився і все зрозумів. Тут твориться щось неймовірне. Підозрюю вас усіх. На зв'язок не вийду. Якщо розшукуватимете мене самі, то буду відстрілюватися, як від ворогів". Вони здивовано переглянулись між собою, але не могли дійти до спільного висновку. Вони вірили один одному, і цим закарпатцям також. А ось в душі фотографа зародилась тривога. Вона зростала з кожним днем, годиною, хвилиною.

"Треба ховати негативи!"– вирішив він остаточно. Роздобув дві скляні банки, одна мала добрий корок. До іншої він зробив корок з дерева – сюди вклав записку і деякі документи. Але куди це заховати? У дупло до фотоапарата? Ні, ненадійно.

Він думав про це на стійці, коли побратими спали, щодалі переконуючись: навряд чи він до них повернеться. На серці було невимовно скрушно, але він вже давно присвятив життя Україні. Не хотілось, аби з вітром йшла його праця...

І Фотограф придумав. На присілку Липному в с. Яворові, неподалік постою, залишилося пусткою обійстя Палія Мицканюка. Його як учасника підпілля схоплено й засуджено на тривалий термін два роки тому. Хату і обійстя пограбовано до нестями, винесено все, що можна – більше москалям тут робити нічого.

Можливо, через років десять повернеться Палій. "Возниця в нього вже стара. Закопаю під нею. Може, колись знайдуть – це ж не дупло," – подумав Фотограф. У глибині душі жевріла надія: "А може і я сам?.."

Зробив усе потай від товаришів. А тоді зібрав рештки невикористаної плівки, порізав на кусники і підпалив. Целулоїд спалахнув, неначе порох. "Ти що робиш?!" – налетів на нього кущовий. Побратими здивовано дивились на купку чорного перегару, з якої йшли їдкі випари.

"Я спалив фотоархів, – приречено мовив Фотограф і додав: – Небезпечно його зберігати. Знайдуть – знатимуть все про наш відтинок..."

"А я думав, ти гільзи випалюєш на запальнички, – пожартував кущовий. – Загалом, ти правильно вчинив. Я давно думав про це, але не наважувався сказати. Та й окружний не любить фотографій..."

Тепер Фотограф був спокійний: архіву шукати не будуть. Ні СБ, ні МГБ. Чи під тортурами, чи по добрій волі його товариші підтвердять: кліші згоріли. Якщо треба, то покажуть і місце.

Настав червень 1952 р., а з ним і термін виходу на зв'язок. Група Фотографа прибула у Шешорські ліси і переконалась у правдивості весняного комунікату окружного провідника: агент МГБ дійсно оплутав своїми щупальцями підпілля Гуцульщини. І був тим агентом сам окружний провідник Коломийщини "Кіров", який зрадив побратимів та ідею. Але таємницю повстанського архіву негативів зберегла земля. 24 червня 1999 р. вона відкрила її Україні.

– сказав би, можливо, повстанський Фотограф. Запрошуємо ознайомитися з результатами його жертовної праці.