Наші герої – Іван Козелко, Павло Госько та Микола Ситник (автор: Кархут Роман)

Дата публікації допису: Sep 04, 2012 6:42:28 PM

Автор: Роман Кархут, народився у с. Суха Воля Любачівського повіту

Вісник Любачівщини №13, Львів – 2005. – 96 стор.

Вони були першими в усіх громадських починаннях. Будучи членами ОУН ще до початку Другої світової війни, пройшовши школу «Просвіти», вони задумують створення політичної організації. Не зациклюючись на роботі щорічних фестинів, вистав і концертів в хаті-читальні, не будучи осторонь роботи з молоддю в школі, із старшим поколінням в кооперації, вони несуть ідеї національної боротьби за здобуття незалежності та волі для свого народу.

Але як у всіх починаннях, малих чи великих, потрібне ядро, довкола якого повинно гуртуватись суспільство. Таким ядром в нашому селі Суха Воля виявились першими три особи: Іван Козелко, Павло Госько та Микола Ситник

Іван Козелко народився в 1918 році, активний просвітянин, голова кооперації під час окупації 1941-1943 рр., районний провідник ОУН, а з 1943 року – кущовий самооборонного куща в Сухій Волі. Загинув в нерівному бою з військом польським, похований на греко-католицькім цвинтарі с. Жапалів (нині РП).

Силами і коштами доньки та онуків впорядковано могилу. Дружина Марія з донькою та внуками проживають в с. Чоборівка Гусятинського району на Тернопільщині.

Павло Госько, 1920 р. н., активний учасник художньої самодіяльності, фінансовий агент, стрілець допоміжної української поліції на Волині, керівник боївки в самооборонному кущі в 1943-1946 рр. Восени 1944 р. енкаведисти вбили його батька. Але Павло не міг з ним попрощатись, бо міліція обивательська із с. Залісся та міста Олешичі чатували навколо будинку, щоб зловити його або вбити, коли він прийде попрощатись з батьком.

У 1946 р. через хворобу Павло наклав на себе руки.

На той час ми вже були переселені в Україну і до 2002 року ніхто не знав місця його поховання. Загинув він молодим хлопцем, з рідні нікого не має. У 2002 році досі не відомими особами поставлено металевого хреста на цвинтарі с. Суха Воля, на табличці напис: «Павло Госько, 1916-1946 рр.» Рік народження зазначено невірно.

Микола Ситник, 1915 р. н., член ОУН з 1939 р. З часі заснування самооборонного куща в 1943 році керує в цьому кущі службою безпеки.

Коли в 1945 р. у нього народився син, командування самооборонного куща приймає рішення звільнити його від служби в кущі й надати йому можливість виїхати разом з дружиною та сином в Україну. Його ім'я було внесено в евакуаційні документи. Як сьогодні пам'ятаю, що люди вже були у вагонах і чекали відправлення. Воно затягувалось з причини підриву залізничного мосту на річці і Шкло, неподалік Ярослава. Саме в ці жовтневі дні 1945 р. хтось таки здійснив донос у штаб війська польського про те, що Микола виконував обов'язки керівника служби безпеки в самооборонному кущі. Його заарештували і засудили на тривалий термін ув'язнення. Покарання він відбував у в'язницях північної Польщі.

Під час масового звільнення українців із в'язниць (1954-1956 рр.) Микола Ситник також був звільнений, але в Україну не повернувся, влаштувався в якоїсь одинокої полячки, розпочав столярну справу, платив за квартиру, а частину заробітку відкладав на майбутнє. Коли ця полячка вийшла заміж, то запропонувала Миколі купити її обійстя, на що він радо погодився. Відчувши себе господарем, викликав до себе свою дружину із с. Постолівки Гусятинського району. Син Іван залишився на вихованні в родині Ситників і Карпів.

Прожив Микола Ситник з дружиною в Польщі близько 23 роки. Помер в 1988 році на чужині, де й похований (с. Баб'як на Ольштинщині). Дружина Настуня повернулася в Україну і нині проживає в с. Вільхівці Гусятинського району з сином, невісткою та онуками.

Такі короткі спогади про трьох вихідців із с. Суха Воля, трьох бойових побратимів, завдяки діям котрих цивільне населення нашого села не було так масово знищене, як в селах Завадка Морохівська, Павлокома, Гораєць, Малковичі, Пискоровичі, Бахів та інші.

Не знаю, як хто поставиться до цих спогадів, але беззаперечним є одне: вони були патріотами України, віддали своє життя за нашу кращу долю і ми перед ними в неоплатному боргу.

Хай пам'ять про них і подібних до них буде вічною!