Дата публікації допису: Jun 16, 2013 5:22:7 PM
Книга «Перед походом на схід. ІІ частина»
Рух людей через границю ввесь час ішов зо сходу на захід, з Галичини до Генерал-губернаторства. ОУН чинно помагала людям не тільки організуючи переходи з обидвох сторін, але й порадами на дальшу дорогу і при поселенні вже на нових місцях. Не була це одинока проблема в тому рухові людности. Бо майже в той самий час станула ОУН перед новим завданням: як спинити масовий відплив лемків під большевиків. Коли встановлено демаркаційну лінію поміж СССР і Генерал-губернаторством, Молотов і Ріббентроп заключили водночас пакт про виміну населення. З німецького боку могли їхати до СССР особи московської, української та білоруської національности, а з большевицького – особи німецького походження. Тут постала небезпека, що збаламучені московською пропагандою лемки покинуть землю своїх прадідів, що її тисячу літ боронили для українського народу. Це могло вийти на добро тільки полякам, бо ту порожнечу з часом залив би польський елемент. А на ближчу мету це була загибіль десятків тисяч легковірних лемків, що пішли б на леп масних большевицьких слів.
Боротися з тим мусіли всі свідомі українці, але головний тягар акції впав на плечі ОУН. Вложила вона в неї багато роботи, заанґажувала до того свій апарат на місцях, почесно виконала своє завдання і заслужилася перед українським народом.
Про те найкраще переконаємося з оповідань тих членів ОУН, що брали участь в акції. Перший розказує Петро Іванович (живе в Канаді, має родину в Україні та виступає тут під прибраним назвищем), що діяв у районі Сянока.
«В місяці жовтні 1939 року замешкав я в Кракові. В той час українське життя там було ще слабе, не наплило ще багато українців до Кракова. Подавшися в управі міста за бувшого польського старшину, вдалося мені дістати з мешканевого відділу просторе мешкання при вулиці Звіринецькій, мабуть число 16, точно вже не пригадую.
Тоді діяв уже в Кракові полковник Сушко, він мав свою канцелярію при вул. Зеленій ч. 26/1 двері ч. 3. Само собою, як тільки приїхав я до Кракова, зголосився в нього і залишив свою адресу. За кілька днів прийшов до мене післанець від полковника Сушка – негайно треба мені там зголоситися, справа важна. Іду зараз, і сам я цікавий, що це може бути за справа, що аж післанця по мене присилають.
Моє побачення з полк. Сушком було дуже коротке – в ждальні до нього юрбилися люди гурмою – кожен, хто приїжджав тоді до Кракова, вступав до полк. Сушка і завертав йому голову своїми особистими клопотами, полк. Сушко на той час був неначе українським консулем у Кракові. Сказано мені: нікуди з Кракова не виїжджати, не зв'язуватися ніякою працею, якнайбільше перебувати в хаті, щоб можна мене хутко достати. Бо я призначений в нашій Організації до одної справи, що для нас має не абияке значення, про неї ближче довідаюся, аж прийде на те час. Зрозумів? Зрозумів! То гаразд і до побачення!
Ще й не розташувався я в новому помешканні, як слід, а вже знову прибігає вістовий: негайно до полк. Сушка. Тепер довідуюся докладніше про моє призначення.
Саме прийшов час на виконання деяких постанов пакту – Молотова-Ріббентропа. Спільна німецько-большевицька гранична комісія витичила остаточно лінію, куди має йти нова границя, а незабаром почнуть працювати переселенчі комісії: німецька по большевицькій і большевицька по німецькій стороні. Завданням тих комісій – підготовити виміну населення. З большевицького боку сюди мають прийти німці й поляки, а звідси туди йтимуть москалі, українці й білоруси.
Німці звернулися з проханням дати їм перекладників для зв'язку з большевицькими комісіями в Генерал-губернаторстві. Це для нас дуже на руку. У нашому інтересі лежить, щоб автохтонне українське населення на захід від Сяну й Буга не залишало своєї прадідної землі. Перекладачі мусять – попри свою офіційну роботу так маневрувати, щоб утруднювати переселення. Ніяких інструкцій не дістануть, бо й невідомо ще, що можна б сказати. Раз підуть вони на місця – стратять регулярний організаційний зв'язок догори, хіба будуть ним користуватися на низах. Нізащо в світі не вільно нам прозрадитися з нашою ролею і з нашими організаційними завданнями. Якби хтось ляпав за багато язиком – Організація від нього відречеться. Ми здані на власний хист і власний промисел, мусимо пам'ятати, що відповідальність наша велика, будемо рятувати те, чого не зміг знищити тисячолітній тиск поляків на схід.
Стискаю руку полковника, стукаю закаблуками і лишаю місце другому. Є нас біля п'ятнадцяти, пізнаю знайомих інж. Федька Яцуру і д-ра Якова Маковецького, кожен окремо дістає ще останні вказівки і прощаємось з полковником. Коли побачимося? Невідомо. Приблизно наше завдання на лінії від Варшави по Карпати має тривати три місяці, але треба рахуватися з можливістю, що акція продовжиться, в зимі люди нерадо рухаються з місця, комунікація тяжка.
На нас жде німецький старшина, веде нас до якоїсь німецької станиці, там нам виписують документи, маємо зголоситися по них завтра. Прошу, щоб на документах виписали моє правдиве назвище, але щоб зазначено, що по національности я словінець і народився в Любляні.
Прощаюся з дружиною, на швидку руку збираю трохи речей, що попаде, і на другий день дістаю документи та їду до Сянока. Маю працювати на відтинку Сянік – Тісна, але наше запілля йде аж по Коросно і Горлиці.
Ані німецької ані большевицької комісій у Сяноці ще не було, довелося мені ждати. Німці приїхали зараз на другий день, була це мішана поліційно-військова комісія, прибула сюди просто з Берліна. А большевиків далі нема. Телефонують до Кракова і звідти приходить вістка, що большевицька комісія в дорозі, тільки що її не видно.
Десь за два дні приїхали до міста якісь гульвіси і шукають за нами. Кажуть, це вже комісія большевиків нарешті з'явилася. Дивляться на них німці і не хочуть повірити, що це їхні союзники – одяги на них пом'яті, один виглядає, якби стягнув плащ з молодшого, а другий неначе в штанях зо старшого брата. Та невже ж таких людей посилали б большевики, як представників своєї держави, що мали б заохочувати до себе лемків? Тяжко мені в те повірити. Я знав, як і багато нас в Західній Україні, що в СССР біда, що там усе йде на гармати й танки і не стає на штани й чоботи, але щоб офіційну свою місію пускати в світ, як купу голодранців – це не могло мені поміститися в голові. Неодмінно щось криється за тим, бо нічого большевики не роблять без цілі.
Недовірливі німці кажуть собі показати документи. Що ж, документи в порядку, всі потверджені губернатором у Кракові. В супроводі німецького старшини веду їх до полковника, якому підлягає наш відтинок праці. Цей теж зачудований і йому не йде в голову, щоб цих чотирнадцять неначе собаці з горла вийнятих чоловіків, це була переселенча місія союзників. Якось прихапцем відбулася церемонія познайомлення, виглядало, наче б німці мерщій хотіли збутися з очей тої кумпанії. Призначено їм будинок у місті, там вони зараз вивісили червоний прапор і прибили свою таблицю.
Фактично я був приділений до німецької комісії і мав стояти до диспозиції її членів, як перекладач, або, як вони це називали і як ця назва в часі війни скрізь прийнялася, як дольмечер. Але мені кортіло приглянутися большевикам і я ввесь час вертівся біля них. Були це майже самі москалі, ні одного українця між ними не вдалося мені відкрити, можливо, що були, але притаїлася. Трохи дивно, бо як це так, що йдуть агітувати українців до переселення в Україну і висилають до них самих москалів? Було теж кілька жидів і швидко завважив я, що вони не тільки розуміли, але й дуже добре говорили по-німецьки, одначе прикидалися незнайками.
До мене відносилися назагал привітно, але за тією привітністю відчувалася якась підозрілість. З одним членом, їхньої місії – він там мав якесь зовсім маленьке місце – познайомився я ближче і здобув собі його довір'я, чим, якщо вгадаєте? Купив йому за безцінь "часи" і він на радощах остеріг мене, щоб мався я на обережності в розмовах і не пускав зайвого слова.
Всі назвища позабував я, геть до чиста повилітали з голови. Пам'ятаю тільки, що шефом над усіма ними був генерал Єґоров. Він десь жив по другому боці, час до часу налітав, як шуліка, лаявся і кричав і знову зникав.
Большевики ходили в цивільних одягах, не бачив я в них зброї, можливо, що мали, але добре сховану. Без зброї і в цивільному ходив і я, тільки німці носили однострої.
Що вони робили, як були самі, лихий їх знає, але коли тільки я приходив до них – а старався я заходити частенько – ніколи не застав їх за працею. Може працювали вночі, кажуть, такий большевицький звичай, від Сталіна і від НКВД перейняли. Найчастіше грали в доміно, ніяк не хотіли намовитися на "очко", я мав враження, що їм службою заборонили грати в карти.
Вельми цікаві були большевики і про мене щось довідатися. Звідки я? Яким чином по-українськи вмію і навіть з-московської дещо закидаю? Яким способом дістався за перекладника? А все те принагідно, в балачках, щоб не виглядало на допити й не будило обережности. За словінця подався я навмисне, думаючи, що перед українцем будуть більше мовчати, а супроти іншого слов'янина легше їм розв'яжуться язики. Звідки я? Звісне діло – зо Словенії, адже в моїх документах це виразно написане. А говорити навчився я ще за Першої світової війни, на господарстві в мойого батька працювали полонені з України, від них мови трохи захопив, от тільки жалію, що не вмію читати й писати по-українськи.
Большевики заглядають у мапу, не довіряють моїм словам, бісові сини. Виходить, що місце мойого народження, недалеко від Любляни, тепер під італійським володінням. Якесь таке місце вибрали для мене німці в Кракові. Чому ж я на німецькій службі? Вияснюю, що студіюю у вищій торговельно-адміністраційній школі в Німеччині. Кожний студент обов'язаний відбути шестимісячну практику. Саме вибухла війна, мені запропоновано цю працю і я радо погодився, цікавий ближче познайомитися зо східними слов'янами.
Повірили вони, чи ні, – але більше мене вже про те не розпитували.
Довгенько нікуди ми не виїжджали. Укладалися якісь пляни, були конференції, заготовлялися пропаґандивні чи радше інформаційні матеріяли, з німецького боку йшла переписка до сільських громад. Але прийшов час, щоб їхати, і на перший вогонь вибрали містечко Тісну. З Сянока туди не дуже то далеко, а коли автом – то наче рукою подати. Та ми не спішилися, поволі розглядалися по околиці. Я сидів по середині – з одного боку два большевики, з другого німець – щоб зручніше було перекладати. Але нічого й перекладати, розмова якось не йде, німець увесь час мовчить.
В'їжджаємо до Тісни, це ніби містечко й ніби село, розкинулося в мальовничій долині. Переїжджаємо попри читальню "Просвіти" – на щоглі повіває жовто-блакитний прапор. Питаюся большевика, що це.
– Єто флаг петлюровскіх бандітов, – рубає большевик.
Вдаю турка й питаюся далі, хто це ті "петлюрівські бандити".
– Це бандити, що з ними Петлюра воював проти совєтської влади.
– Якось не чув. У нас, у Словенії, багато говорили, що проти Совєтів боролися генерали Денікін і Врангель, а от про Петлюру не чував.
– Це одна й така сама зволоч, тільки що Денікіна підпомагали французи, а за Петлюрою стояли поляки.
– Ну, справді негарно – викидую – коли русский до поляків іде.
– Петлюра не русскій, Петлюра — українець.
– Та хіба ж це не все одне?
– Прошу вияснити, яка ж властиво різниця між русскими й українцями.
– На чорта тобі воно здалося, ти й так того не зрозумієш.
Які б там не були різниці між східніми москалями й західніми німцями, та одне в них завжди бачив я спільне: тільки в село – перші кроки до корчми. Не шукали далеко, ресторанчик під рукою. Німець відразу розвалився за столом і від тої хвилі все його комплектно перестало інтересувати, коби тільки швидко подали тарілки і щоб пляшки й чарки з нього не зникали.
Але в мене діло. Випрошуюся на часок і біжу до станиці української поліції. До Тісни виїхали ми несподівано, я не встиг навіть довідатися, хто там комендантом поліції, і подбати про рекомендацію до нього. Час у мене короткий, не можу запускатися в довші пояснювання.
– Друже, я перекладчик при переселенчій комісії. Називаюся Петро Іванович, був членом УВО, можете про мене телефонічно розвідатися в Сяноці. Большевики приїхали намовляти людей до Совдепії. Не сміємо до того допустити. Зокрема за всяку ціну мусимо боронити закарпатців, що не мають підстави на побут у Генерал-губернаторстві, їх усіх негайно треба остерегти. Треба вживати всіх засобів, щоб населення не йшло реєструватися в комісію. Часу в мене дуже обмаль, я вже мушу бігти назад, щоб не будити підозріння. А ви робіть – як вам каже сумління.
Комендант мовчить, але слухає уважно. Здається мені, на мить сповнився сумнівом – боїться провокації. Та обіцює зробити все, що в його силі.
Тим часом у ресторані бешкет. За прилавком обслуговували гостей два молоді хлопці-українці, пізнали москалів по мові, довідалися, хто вони, і відмовилися від обслуги. Німцеві кладуть на стіл, чого хоче, а большевикам – дулю. Ті до німця, та що йому, він радий, що йому подали. В цьому моменті вбігаю до ресторану, большевики жаліються мені і грозять господареві. Це був якийсь літній уже чоловік, як виявилося, служив в українській армії.
– Хлопці, – кажу – не робіть дурниць і принесіть большевиквм жерти. Що швидше заллють собі пельку, то й для нас краще.
– Смоли гарячої йому! Щоб я не дождав – большевика годувати! Досить наших голодом виморили, ще й сюди їх занесло!
– Тим його не проженеш. А так – нап'ється, то и спати піде, замість людей агітувати.
Набурмосені хлопці не слухають. Переконав я старого, здається їхнього батька, і нарешті принесено їсти й большевикам.
А німчисько їсть, аж за вухами тріщить. Не жде на товариство, їсть, аж похекує. Ввесь світ для нього зосереджений тепер у тій мисці, звідки запашно парує отакетний кусень свинини в капусті І
– Я, я. Ґут, ґут. Ербзензуппе унд швайнфляйш? Зер ґут! Унд бір дацу. Авсґецайхнет! (Так, так. Добре, добре! Горохова зупа зо свининою? Дуже добре! І пиво до того. Знаменито!)
Їли й запивали, попивали й закусювали, не вчулися, як і звечеріло. Куди вже там до роботи сьогодні! Адже й завтра день!
Поки комісія їсть – наша поліція не дармує. Коли ми на другий день зачали своє "урядування" в приміщенні громадського уряду, довго прийшлося ждати, заки перший дядько показався. Та й то ще швидше пішов, як прийшов. І знову пустка, і знову жди. Одна й розрада, Що до ресторану недалеко.
Два дні ось так сиділи ми в Тісній і за цей час зголосилося всього кілька людей. Та й то так, що чоловік їде, а жінка лишається, або навпаки, а таких большевики не заносили в папері, вони брали цілі родини. Страшенне були тим здивовані, їм здавалося, що народ так і попре до них, ніякої агітації розводити не треба, а тут ні собака в двір не забіжить. Дуже це їм не в смак, в поганому настрої верталися до Сянока. Що скажуть начальству?
Тільки німець задоволений. І швайнфляйш був, і курка найшлася, та й пива не бракувало. Що за чудова країна, тут би й вік прожити!
Їдемо назад, большевики насуплені, до розмови не пруться. Потішаю їх, що другим разом піде краще, наші люди повільні, добре їх треба розгойдати. Повеселішали.
Говоримо про війну. Дивна якась ця війна, фронт стоїть, ані з одного ані з другого боку не стріляють.
Німець боїться Заходу, вже раз достав по штанях. От якби ви йому допомогли! Шапками накрили б англічан! Та що з вас за союзники, що німцеві не помагаєте? Для большевиків це – масло.
– Да, да. Ого, ми б їм дали! Але наразі не потрібно, в нас умова така, що ми німцям харчами й сировиною помагаємо, нафту постачаємо.
Від тоді виїздили ми на села часто, майже кожного дня. У горах страшенна нужда, тугим зашморгом здавили лемка злидні, їхав він колись "до Прус", емігрував потім до Америки, чому б і до руських не поїхати, кажуть, край там багатий. Не трудно большевикам агітувати. Але, на превелике диво, якось не видно наслідків тої агітації, людей голосилося то більше то менше, але аж ніяк не можна було рахувати на масові виїзди.
Я був у дуже дурному положенні. Безпосередньо відмовляти людей і незручно – бо не повірять, бачуть же ж мене кожного дня при комісії і не дуже визнаються, хто там член, а хто тільки перекладч – і небезпечно, бо проговоряться з простосердя. Треба йти крутими стежками. За цей час я вже половив багато зв'язків з місцевими українськими патріотами, а найбільше з членами ОУН і при їхній помочі паралізували ми большевицьку акцію, як могли й уміли.
По кількох тижнях цієї агітації визначено реченець першого від'їзду до СССР на день 22 січня 1940 року, на саме Свято Соборности, з залізничної станиці в Сяноці. Німці заготовили довжелезний поїзд з особових вагонів, на кінці декілька товарних на тяжчі речі, хоч не дозволено забирати з собою нічого такого, що не вміщається в звичайні клунки. Та й нічого забирати бідному лемкові, всю свою мізероту на плечі міг узяти. Поїзд мав дійти тільки до Ліська по большевицькій стороні і там ждали на переселенців уже большевицькі вагони.
Ідемо на станцію, німці ще раз перевіряють, чи все в порядку. Все готове. Льокомотива під парою, вагони чисто підметені, залізничний персонал на поготів'ї. Але не видно щось ні возів, ні людей. Постояли до полудня – ні людського духу. Що за біс? Большевики скаженіють, а німці підсміхуються, їм це на руку, навіщо робочу силу до москаля висилати, коли й тут її потрібно.
Потішаю большевиків, що люди напевно через сильні морози не приїхали. Сніги того року випали по пояс, а мороз тиснув, що аж віддих замерзав, і собаку жалко б надвір виганяти.
Большевики домагаються їхати до найближчого села для провірки, чому не прийшли зголошені люди. Їдемо. В громадському уряді кажуть москалі кликати тих, що зголосилися до виїзду. Люди приходять, допитують їх одинцем. Шепчу німцеві, що це має бути комісія мішана, а не тільки большевицька, і що не можна дозволити самим тільки большевикам розпитувати людей, мушу це також і я робити, в імені німецької частини місії.
– Так, так, – каже німець – і ми теж будемо питатися, скажіть це тим "руссам".
Помимо лютости большевиків я почав умішуватися в допити, щоб піддати духа застрашеним людям. Оказується, якісь молоді люди їздили скрізь по селах і повідомляли,що транспорти відходять не 22 тільки 25 січня, що дату змінено через великі морози, які наче б то мають попустити за кілька днів.
Зайво казати, хто це ті "молоді люди". Це націоналісти, я про те знаю, але ані німці ані большевики не мали поняття, яка це сила діє.
Все ж таки большевики підняли бучу. Жадали слідства, притягнення винних до відповідальности. Навіть до своєї амбасади в Берліні телефонували, що нема помочі від німців, що німці дозволяють "петлюровцам" швендятися по терені і відмовляти людей від виїзду.
А три дні пізніше, на 25 січня, з'їхалося багато народу з подальших околиць. Одні – щоб виїжджати, другі – щоб їх прощати. Поїзду вже не було, німцям треба вагонів, от вони й розібрали поїзд. Большевики ввихаються по станції, вияснюють людям помилку, обіцюють швидко другий транспорт. А люди кленуть такі порядки, що через них стільки світа на морозі даремно їхали...
Визначено другий транспорт на 8 лютого. ОУН розіслала кур'єрів по горах – виїзд тим разом приспішено на 5 лютого, щоб не здержувати людей так довго. Дехто повірив, дехто ні, але на 5 лютого чималенько народу приїхало на станцію і знову надаремно. Ані назад вертатися, ані тут до восьмого ждати ... Большевики хочуть, щоб їм дати бодай кілька вагонів, відставити людей до Ліска.
– Ферботен! (Заборонено!) Не можна давати вагонів ані скоріше, ані пізніше, все мусить бути на свій час. Орднунґ мус зайні (Мусить бути порядок!)
Жалко глядіти на людей, як мучаться на морозі. Є й малі діти. Але вимагає того наш національний інтерес, щоб вони тут осталися, хоч не можуть вони того розуміти. Нема де подітися в місті, вертаються люди. А сьомого лютого знову таємничі післанці шугають по горах і пересувають виїзд на 10 лютого. Суматоха, що годі описати! З більших сіл телефонують, з дальших висилають гінців, щоб упевнитися нарешті, що за лихо з тим виїздом. Декому це так набридло, що казав себе скреслити з лісти переселенців – мають уже досить тої забави.
І знову не поїхали ані 8 – бо всього кілька родин з'явилося, – ані 10 – бо не було поїзду. Большевики люті, що й не підступай до них. Німці до того часу байдужі, але тепер самі зацікавилися, хто за тим стоїть. Бо хоч і добре, що не їдуть люди до большевиків, але недобре, що не слухаються німців. Підозрівають, чи я чогось не знаю. Відпекуюся, стараюся обернути справу на сміх з большевиків.
Морози не попускають, може й тому покищо покинули думку про транспорти, рішили виждати початку березня, коли потепліє.
Коли заповіджено наново транспорт на перші дні березня, большевики взялися за іншу тактику: розділили членів своєї комісії на кілька сіл і самі пильнували виїзду. Людей з'їхалося не багато, але настільки, що німці згодилися пустити поїзд. Завантажилися люди швидко, не багато там мали своєї мізерії, зараз буде рушати поїзд.
Ходжу по станції, побалакую з людьми. Підходить до мене німець.
– Для нас ось окремий вагон. Ми їдемо з транспортом до Ліська, а ви з нами, ви теж належите до нашої комісії.
– Нікуди я не їду, вибачайте, але моя служба з цього боку і вона кінчається з хвилею, коли рушить поїзд.
Ніде правди діти, трохи бігають мурашки за спиною, та навіщо говорити про те німцеві? Та він щось прочуває.
– Нема чого лякатися, ви ж громадянин невтральної держави і стоїте тут під німецькою опікою.
А й справді, чому б не поїхати і не побачити, що будуть робити большевики з нашими людьми? Давайте, поїдемо!
Поволі їде поїзд, задихується, неначе пручається, не спішно йому туди, "на другий бік". З вагонів чути стрілецькі пісні. Дивної. Їде елемент національно найменше свідомий, а стрілецьку пісню співає. Ось з другого вагона відповідають жіночі голоси – жінок і дівчат відлучили, посадили в інші вагони ...
Переїжджаємо через міст. Серединою моста йде засік з колючого дроту, біля нього стійкові енкаведисти з наїженими багнетами, розсувають засік і пропускають поїзд. На німців це робить дивне враження, з їхнього боку границі бережуть мало.
Нарешті заїжджаємо на станцію. Нараз – пісня стихла. Чути крики: "Вигружайсь!" Відчиняються двері від нашого вагону, кажуть і нам висідати. Але коли хочемо підійти до гурту поворотців – не пускають, "вам тут уже нема діла", кажуть. Завели нас під ескортою до малого бараку, поставили двох стійкових при дверях, тут ми мусіли переждати, заки відправлять переселенців далі. Бачу, німці почуваються дуже пригноблююче. А мені кортить подивитися, що діється надворі, вікна нашого бараку виходили на інший бік. Кажу стійковому, що хочу вийти за потребою.
– Нєльзя! – і зачинив мені двері перед носом.
Намовляю німецького майора, щоб він спробував, самому мені не дуже хочеться вчиняти веремію. Почали ми гримати в двері, та все одне стійкові нас не пустили, доки не прийшов якийсь старшина з НКВД і не казав нас відвести по черзі під штиками до потребника.
Швидко кидаю очима сюди й туди, бачу, людей вантажать у товарні вагони, брудні й засніжені. Якась жінка заливається слізьми, біля неї двоє дітей. Її чомусь до вагону не саджають, тримають осторонь. Нема гамору й метушні, в повітрі віє сумом, чути тільки команду енкаведистів.
Завантажили людей і тоді полагодили формальності перебрання транспорту від німецької комісії, тривало це дуже коротко. А на кінець загадали погостити німців. Внесли дві пачки до бараку – замість столів – наклали на них кільканадцять оселедців і "пожалуста", без хліба навіть. Опісля взяли звідкись доморобного вина, та ні одного ні другого німці не прийняли – хутенько назад до нашого вагону. Ось і та жінка з двома дітьми, що так плакала. Вияснюється, що це жидівка, вона хотіла втекти від німців і замішалася в транспорт, большевики її не прийняли.
Їдемо мовчки, кожен думає про цей свій короткий досвід з відправи першого транспорту, а коли вже минули міст на Сяні, відотхнув я з полегшою.
– Що й казати, гарних маєте союзників, – шпиляю німців, – і прийняли гарно й погостили добре.
– А щоб їм біс, тим союзникам! Добре, що скінчили швидко. Їдете з нами другий раз за тиждень?
– Ні, спасибі, вже їдьте самі.
– І ми теж більше не поїдемо, досить з нас цього одного разу.
Большевики вернулися з нами і підготовляли дальші транспорти, та не йшло діло ніяк. Німецькі члени комісії зовсім перестали цікавитися цією справою і я мав більше часу. І не дармував. Стрічався зо свідомими українцями в місті й околиці, контактувався з організаційними зв'язковими на місцях і передавав їм ті відомості, що дійшли до мене. З нашого боку йшла шалена протиакція, хоч, як показалося, ми перебільшували, принаймні в наших околицях. Лемко в своїй масі твердо тримався прадідівської землі і зрушити його з неї нелегко.
Використовував я всяку нагоду, щоб побувати з большевиками, чи не розвідаюся про щось. Одного разу стрінула мене немила пригода. В кімнату влітає якийсь тип у цивільному і брутально накинувся на мене з лайкою, що годі тут повторити. Вимахуючи наганом мені попід ніс, кричав, що я не роблю своєї роботи як слід, що не обійдеться мені так на сухо і т. д. Питаються, хто він і яким правом сипле мені тут погрози? Я тут у службовому ділі зайшов, а позатим я італійський громадянин і йому до мене зась І тип замовк, вирячив очі на мене і тріснув дверми до другої кімнати. Дивлюся, большевики виструнчилися, пополотніли.
– Це Єґоров, – шепчуть, – він узяв вас за одного з наших.
Зовсім не підлестило це мені бути взятим за одного з тих гольтіпак.
– Ну, – гадаю собі, – оце ваш Єґоров? Він живцем подібний на того жида, що скуповував клоччя в нашому селі.
На большевиків напав жах, ніколи не сподівався я, що аж так бояться вони свого "начальника". Якось обійшлося тим разом тільки на крику.
Гірше було в Коросні. Там теж була комісія, п'ять чоловік, мабуть між ними два українці. Єґоров налетів несподівано ввечері, не застав їх у канцелярії, якраз тоді відбувалася українська забава в місті і большевики зайшли туди. З місця їх арештував і відправив до Перемишля. Казав мені мій знайомий большевик, що їх розстріляли. Я в те не дуже вірив, якось не виглядала мені їх провина аж така, щоб стріляти за неї, але самий факт, що один з большевиків про таку кару говорив, казав багато думати ...
Зближався кінець моєї праці, 15 березня мав я вернутися до Кракова. Якось раз зайшов я до бодьшевицького будинку і застав голову їхньої комісії самого за столом. Він заглибився в паперах і не чув, як я ввійшов у кімнату. Давай, налякаю його, думаю собі, підходжу тихцем, стаю навшпиньки і понад голову встигаю перечитати кільканадцять рядків якогось наказу. Довідуюся з нього, що большевики плянували вивезти на схід 1.200.000 людей.
Як же ж налякався большевик. Вже й не лаявся, просив тільки мовчати, нікому з німців про те не говорити, бо це тайна і велика біда стрінула б його, якби вийшло на яву що ця тайна висмикнулася якраз з його комісії. Хоч і казав я большевикам, що не знаю читати кирилицею, оказується, не вірили в це.
А від німців довідався я, що всіх людей виїхало не цілих одинадцять тисяч. Що ж, не завше мусить бути "по плану".
В половині березня попрощався я з обидвома комісіями і виїхав до Кракова. Здаю звіт полковникові Сушкові.
– Пане полковнику, як умів і як міг, так старався виконати наказ ОУН. Нехай говорить за мене німецький звіт про кількість переселених.
– Дякую вам, друже, в іменні нашої Організації дякую. Всі ви добре виконали свій обов'язок, хоч може й не всі здають собі справу з ваги вашої роботи"...
А тепер перенесемося на західні окраїни Лемківщини, в райони Новосандеччини й Криниччини. Цілий відділ ОУН у Криниці був відряджений до тієї акції, кількісно ще в тому часі досить слабий, але овіяний гарячим бажанням виконати своє завдання якнайкраще і твердий вірою в слушність справи. На перше місце акції в тих районах висунувся тодішній провідник Криниці, д-р Тома Лапичак, подаю понижче його звідомлення, так як він зголосив його до ОУН.
"Переселенча акція в Криниччині та в Новосандеччині почалася доволі швидко після того, як заключено пакт Молотова-Ріббентропа про визначення границь поміж Генерал-губернаторством і СССР. На наші околиці відкритий був переселенчий пункт у Новому Санчі і там почала діяти совєтська місія. Переселення мало опиратися на засаді добровільности – німці заборонили вести пропаганду за виїздом чи проти нього – лемко мусів заявитися добровільно, чи поїде на схід, чи залишиться на своїх прадідівських горах, де жив більш тисячі літ. Одначе совєтській місії дуже легко було обійти заборону агітації за виїздом: під претекстом інформації про виїзд, місце поселення, спосіб життя на новому місці вели вони дуже зручно пропаганду, роздавали інформаційну літературу та обіцювали лемкам золоті гори. Перед бідним і битим нуждою лемком розкривала вона чарівні картини розкішного життя, де доволі землі, багато худоби, легка, вигідна і добре платна праця в фабриках.
Не треба було довго ждати на наслідки тієї пропаганди. Лемків огорнула виїздова гарячка, одинцем і гуртами перли вони в місію реєструватися до виїзду, бували випадки, що голосилися поголовно цілі села.
Наша Повітова Екзекутива ОУН сильно тим занепокоїлася. Протидіяти акції большевицької місії було дуже тяжко, не так через німецьку заборону пропаганди – хоч і вона в'язала руки та не дозволяла на явні виступи – як більше через недовірливість і підзорливість лемка. Десь на дні серця крилася в нас надія, що кінець-кінців таки переможе в лемка любов і прив'язання до тієї країни, що її сотні років боронив перед польським заливом і що її тільки під тиском крайньої нужди з жалем покидав, коли емігрував за море. Але на те покладатися не вистачало, тут треба було діяти і ми взялися за освідомчу працю, представити лемкам небезпеку виїзду до СССР.
Робота йшла дуже тяжко і тисячі разів огортала нас зневіра, та ми не піддавалися. Швидко переконалися ми, що наші успіхи дуже малі, майже ніякі. Лемко дивився на нас, як на зайдів-панів, були випадки, що хотіли нас бити під церквою чи під читальнею, коли промовляли ми до більшого числа людей. Уважали нас за німецьких агентів, що відмовляють від виїзду, щоб показати, що в СССР гірше, а в Німеччині ліпше людям живеться.
– Там живуть наші братове-руснаки, а тут лем поляки й німаки, – відповідали вони на наші переконування.
Як на те в тому часі не мали ми ще в Криниці ані доволі людей, що їх можна б кинути в акцію – там жили головно друзі, що приїхали до санаторіїв на відпочинок і лікування – і зовсім не було грошей. Якось раз приїхав до Криниці з Сянока наш друг Бак, що був пізніше обласним провідником на Лемківщину. Бувши незле як на тодішні відносини забезпечений грошима, бо мав у Сяноці якісь крамниці та дрібні промислові підприємства, він виложив гроші на те, щоб найняли санки та переїхатися по селах західньої Лемківщини. Не так то вже й легко зробити, але якось ми санки дістали. На лихо, говору лемківського не знав з нас ніхто, а через те дуже тяжко знайти до них підхід.
Найперше шукали ми по селах священиків та вчителів, щоб через них, як людей місцевих, обізнаних з відносинами і знайомих з людьми, легше дістатися до лемківської душі. Учителів майже не було, поляки пильно дбали про те, щоб скрізь насаджувати тільки національно польський елемент. А від священиків більшої допомоги теж годі сподіватися. Були щоправда дві впливові священичі родини Хиляків і Венгриновичів, що їхні члени з діда-прадіда жили на Лемківщині й вели духовну працю, на жаль вони майже від століття попали під москвофільський вплив і до нашої акції ставилися наскрізь вороже, ненавиділи все, що українське. Інші панотці, хоч і з душі раді були б щось зробити, а навіть тут і там через близьких собі людей і сусідів кинули своє слово – були стероризовані розпаленими фанатиками виїзду на схід, що грозили їм червоним півнем та убійством.
Так ішов час і хвиля від'їзду наближалася, за кілька тижнів мали вже йти перші транспорти. Деякі села попродали худобу та всі статки, що їх не могли взяти з собою до поїзду, нетерпляче ждали на виїзд.
Неждано забрів тоді до Криниці д-р Омелян Волинець. Він сам родом лемко, з околиць Сянока, і дуже болів над тим, що стільки його земляків зловилися на солодкий леп большевицької пропаганди. Він чудово знав лемків, їхні звичаї, психологію і розговірну мову, і коли я запропонував йому об'їхати зо мною села Криниччини й Новосандеччини, радо на те погодився. Часу вже мало, але ще два тижні об'їздили ми криницький повіт, від села, до села скликали людей на збори й мітинги, відбували приватні наради, говорили з зустрічними людьми по дорозі. Тепер доступ до лемків був легший, бо д-р Волинець говорив їхньою мовою і його вони вважали за свого. Показалося при тому, що більшість панотців та які ще там були українські вчителі заявилися проти виїзду, осмілівши нашою появою вони й від себе докидали тверезе слово.
Лемко – натура вперта і скрита, переломити недовір'я в нього не абияк тяжко. Тому ми радили не спішитися, а з кожного села вислати по одному чоловікові на розвідку і ждати від них вісток. Коли нове життя покажеться добре, тоді поїдуть усі, коли ж зле – буде час себе рятувати. Різно ставилися до нас: одні тільки кивали головами, інші казали, що вже запізно, бо худобу попродали, все таки найшлося багато розважніших, що казали, що "пани" зле не радять, може й справді краще наперед перевідати справу, а щойно потім рішитися.
Тепер почалися спори між самими лемками: одні були за негайним виїздом, бо чого ж відкладати його, коли вже рішилися і в комісії зголосилися, але щораз більше було таких, яким подобалася думка вислати делегатів на оглядини. Подекуди спори підносили температуру до того, що доходило до бійок. Для нас було ясно одне: сліпий гін покидати свою землю стратив розмах, заломилася перша хвиля захоплення, тепер кувати, поки гаряче, доки не прийде повне протверезіння.
Отож більшість лемків таки роздумалася і не поїхала. Тільки деякі, найбільш загорілі та розагітовані, поїхали. Та не минуло кілька місяців, як уже почали напливати перші вісті від переселених, вісті непевні, хвилюючі. Швидко з'явилися перші втікачі-поворотці. Вони розказували, яке їх стрінуло життя, і гірко жаліли, що далися піддурити москалям і большевикам.
Велика була радість тих лемків, що повірили нашим словам і залишалися на місці. Не раз доводилося мені пізніше чи то самому чи разом з д-ром Волинцем бувати в тих самих селах, де ми давніше спиняли хвилю московської агітації. Я був глибоко зворушений сердечним прийняттям і виявом вдячности тих бідних, але добрих серцем людей.
На мою думку ОУН зробила тоді величезну, історичної ваги роботу. Вона не тільки зберегла лемківський елемент від розселення і знищення, але й відкрила до нього двері українській ідеї. З лемків стали українці. Довір'я до ОУН було безмежне і коли вже декілька років пізніше прийшлося зводити повстанські бої з поляками та з москалями на лемківських землях – українське націоналістичне підпілля знайшло в лемківських горах одну зо своїх найсильніших опор.