Один штрих з життя провідника (автор: Кучабський Нестор)

Дата публікації допису: Jul 01, 2012 7:10:27 PM

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»

Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

Квітень 1944 р. Фронт був під Тернополем, по селах повно війська. В Клебанівці на оболоні біля річки Самець розташувався військовий аеродром зі всіма допоміжними службами. На виїзді з села, при центральній дорозі на Богданівку в крайній хатині жила Євгенія Пилипівна Малик з двома дітьми.

Чоловік Дмитро Малик був уже на фронті. В її хаті заквартирували три офіцери-льотчики: ст. лейтенант Павло Кириленко, лейтенант Леонід Краснокутський і лейтенант-механік Іван Жуков. Всі мали пістолети, а Жуков мав ще трофейний автомат, який стояв у кутку. Він його ніколи не брав з собою на аеродром. Цілі дні військові проводили на аеродромі, приходили до хати тільки спати. Наприкінці квітня вдень прийшла зв'язкова з Яцовець з «грипсом» від районового провідника прийняти його на постій. Господиня дала згоду і пізно ввечері зв'язкова Текля Машлюк привела провідника «Байду» (Олекса Возний). Він народився 1915 р. в с. Шили Збаразького повіту. Учитель, відтак директор школи в Яцівцях, опісля присвятив життя Україні в незборимій армії УПА разом з своїм братом Володимиром.

І так в цій хаті під одним солом'яним дахом стало існувати два різних світи, дві воюючі між собою ідеології. Життя стало вкрай напруженим, але підпілля жило і боролося. До провідника «Байди» приходили зв'язкові – місцеві дівчата, станична Ганна Фармагей, референт по зв'язках Марія Сива. Школярки з Яцовець Оля Попович та Геня Бас 1932 р. і 1933 років народження приносили грипси в заплетених кісках. В окремих випадках роль зв'язкової виконувала дочка господині дому, також Євгенія, 1930 року народження. Через півроку вона стала медсестрою УПА, відбувши курси в терені Добромірка-Гущанка і одержавши псевдо «Лариса».

Хата стояла при дорозі, тож були випадки, що заходили солдати води напитися чи на квартиру переночувати, але ні з чим відходили, бо були вже квартиранти. І от одного дня 12-річні діти господині Євгенія і Михайло «позичили» автомат Жукова і «подарували» провіднику «Байді», що жив на «другому поверсі» (горищі), звичайно, за згодою матері. Арсенал провідника поповнили пістолет, дві гранати, ще й автомат. Прийшли летуни ввечері, а господиня забідкалася через плач: йшли солдати і забрали, я казала, що то наших льотчиків, але вони не хотіли навіть слухати.

На другий день викликали господиню в штаб, що розміщувався на панськім фільварку, а діти побігли за мамою плакати-виручати. Там вже був голова сільради Степан Баран. Він підтвердив, що її чоловік на фронті. Жінку питали, які то були солдати, куди пішли, скільки? І на тому обійшлося. Якби потрапили смершівцям в руки, були б розстріляли.

Або такий випадок: провідник деколи вдень сходив вниз помитися, поголитися, а Михась чергував під хатою зі сторони села, звідки льотчики завжди приходили. Одного разу лейтенант Краснокутський прийшов через городи і застав провідника, що саме вмивався. Олекса Возний тоді був без зброї. Господиня хутенько говорить: «То кажеш, що мати при смерті, то я зараз збираюся і йду». А до льотчика: «То моєї сестри син з сусіднього села Кам'янок, сестра дуже хвора і він прийшов по мене, а ви поможете дітям обійти худобу на вечір, «січки нарізати». А летун сказав: «Іди, хозяйка, поможу».

Провідник з господинею скоро зібралися і через город, глибоким ровом у сосняк, там були старі окопи, порослі ожиною. В них і сховався. Тим часом дочка у в'язці конюшини зняла з гори пістолет і одну гранату і до стодоли, а там через задні двері у фартушку винесла городом до того рова і передала.

З початком червня фронт потягнувся на Захід, за ним знявся аеродром. Сім'я з полегкістю зітхнула і зложила Всевишньому щиру подяку, що зберіг їм життя за нерозсудливий вчинок.

Час проходив тривожно. Підпілля приносило на вівтар Батьківщини свої геройські жертви. Воно втрачало свої здібні організаторські кадри, наприклад, колишній директор школи в Яцівцях Олекса Возний. В селі, де була більша частина поляків, він зумів організувати великий хор «Просвіти» – більше 30 осіб, заснувати організацію ОУН, члени якої пізніше стали вояками УПА. Інших помордували в тюрмах енкаведисти і шовіністично настроєні поляки. Дівчата стали зв'язковими УПА, медсестрами. Їм було по 11-13років. Ще живуть свідки тих подій.

1945 р. загинули патріоти з Шилів брати Возні: Олекса «Байда» і Володимир – не здались на ласку ворога.

4 листопада 1948 р. була арештована Євгенія Пилипівна Малик і засуджена за ст. 54-12 на 10 років. Відбувала покарання в Іркутській області на лісоповалі, а відтак в Архангельській – сільському господарстві. Звільнили її 14 березня 1955 р. Вдома завжди молилася за душі тих, що навіки лишилися у сибірській мерзлоті і просила Всевишнього, щоб вивів наш народ з-під страшного чужинського ярма.