Дата публікації допису: Oct 07, 2013 6:25:28 PM
На виконання поставленого завдання була створена широка комуно-большевицька агентурна мережа, що використовувалася для дискредитації і викриття українських повстанців. 23 лютого 1946 р. нарком НКВД УРСР Строкач видав наказ, яким зобов'язувалося: „Начальникам УНКВД, ГО, РО НКВД в срок до 1 апреля, полностью закрыть все населенные пункты осведомительной сетью и поставить основной задачей агентурного аппарата выявление местонахождения банд, боевок и подпольных оуновских организаций, а также бандитских складов, типографий, схронов". „Продолжить и активизировать массовые вызовы населения для бесед с оперативными работниками органов НКВД, используя эти беседы в целях изучения населения, пополнение агентурно-осведомительной сети и уточнение сведений о местонахождении проводов ОУН, бандформирований, бандитских складов и схронов". „Начальникам УНКВД и РО НКВД шире использовать метод компрометации главарей ОУН-УПА и внедрение опытной агентуры в руководящие центры ОУН и банд" (там же. – Спр. 115, арк. 187-194).
14 лютого 1946 р. у Львові відбулася нарада з участю М. Хрущова, секретарів обкомів партії, начальників обласних управлінь НКВД, НКГБ, наркомів НКВД і НКГБ УРСР, командуючих Прикарпатського і Львівського військових округів, 13-ої, 27-ої 28-ої 38-ої, 52-ої армій, Українського і Закарпатського прикордонних округів, Українського округу внутрішніх військ НКВД. Вся ця рать злочинців звітувала про успіхи в боротьбі з українським національно-визвольним підпіллям і хід виборів до Верховної Ради СРСР. Ось що вони говорили. Воронін, начальник НКГБ Львівської області: „Выполняя решение ЦК партии за период с 1 декабря (1945 р. – Я. Л.) по 10 февраля 1946 г. органами НКГБ вскрыто и ликвидировано по линии оуновского подполья 84 организации и группы... Вместе с войсками Львовского военного округа, внутренними войсками и пограничными наш чекистский аппарат за этот период провел 269 войсковых операций, убито 395 бандитов... Мы арестовываем в большом количестве и убиваем бандитов – молодежь 1925–1927 и даже 1928 года рождения... Среди бандпособников мы имеем много женщин, девушек 18-ти летних, 16 и 15-летних. Мы имеем случаи, когда мы физически уничтожаем девушек – участниц банд" (виділено авт. – Я. Л.).
Олексенко, секретар Дрогобицького обкому КП(б)У: „Що показали вибори. Вони показали, що оунівці без бою не здадуться... Я просив би, Микита Сергійович, дати нам ешелони, щоб ми могли вивезти родини бандитів, це має велике значення, а у нас їх досить".
Єременко, командуючий Прикарпатського військового округу: „Мы выставили по Черновицкой области 115 гарнизонов и по другим областям всего 1448 гарнизонов, дали 5 тысяч агитаторов. За этот период нами убито 474 бандита, поймано 442 бандита... Солдат потеряли 50 человек, всего 100 человек за этот период. В ликвидации бандитизма участвовала 28-я армия, а потом 27 армия, тяжелая артиллерийская дивизия, саперные части и т. д. Мы здесь поработали крепко".
Москаленко, командуючий 38-ою армією: „Бандеровцы проводили ряд контрмероприятий по выборам... В одном районе зафиксировано, что женщина срывала лозунги и привлекала к этому своих детей. Захвачена была женщина с девочкой 10 лет. Были и мужчины, но главным образом женщины и дети... Теперь я хотел бы обратить внимание на отношение интеллигенции. Интеллигенция занимает какую-то выжидательную позицию. Я считаю, что пора на нее нажать так, как мы в свое время нажали на востоке".
Шестаков, начальник НКГБ Волинської області: „Как нами выяснено, весь нажим оуновского подполья идет на молодежь. Я сам лично допрашивал одного паренька 1928 года рождения, который наряду с разведывательной работой вел и активную пропагандистскую работу. У него было найдено 1500 антисоветских листовок, которые он должен был распространить в период выборов...".
Профатилов, секретар Волинського обкому КП(б)У: „Убили мы не багато. Всього 211 бандитив, але поймали 233 членів оунівських організацій..." (так написано у документі).
На цій нараді виступили також секретар Львівського обкому КП(б)У Грушецький, Станіславського – Слонь, Рівненського – Бегма, нарком НКВД УРСР – Строкач, начальники обласних управлінь НКВД і НКГБ Станіславської області – Неізмайлов і Михайлов, начальник прикордонних військ НКВД Українського округу – Бурмак, командуючі 13-ою армією – Пухов, 52-ою армією – Коротієв та інші большевицькі упирі. Вони звітували про „проделанную работу", тобто про знищення українців, з люттю визнавали героїзм українських повстанців, активну допомогу їм усіх верств населення, а особливо української молоді. Ті, хто виступав на нараді, визнали, що без допомоги Червоної армії вибори до Верховної Ради СРСР провести було б неможливо.
Підводячи підсумок цього зборища верховодів, М. Хрущов визнав, що українське підпілля знищити не вдалося: „Войска конечно помогли. Это бесспорно, бесспорно, что войска хорошо поработали. Нужно сказать, что командование, военно-политический состав отнеслись со всей серьезностью к своим обязанностям... Но все же бандитизм есть, бандитизм держится".
А отже, за логікою окупантів, необхідно посилити репресії. Нові військові контингенти залучалися до каральних операцій. Проти УПА використовувалася авіація. Большевики вдались до таких варварських методів, як випалювання лісів на тих теренах, де сподівалися скупчення повстанських загонів. У таких пожежах знищено великі ділянки лісів на Ковельщині (Цуманський ліс), в північно-східній частині Львівської області (Сокальщина, Радехівщина, Равщина), в околицях Станіслава (Чорний ліс) (Осип Дяків-Горновий. Вказ. Праця – С. 401.).
Вирубувалися зелені насадження з обох боків залізничних колій, шосейних доріг. Щоб утруднити УПА і підпіллю контакти з українським населенням, москалі вдалися до виселення українського селянства з наближених до лісових масивів сіл і хуторів.
6 лютого 1946 р. секретар Львівського обкому КП(б)У Грушецький надіслав М. Хрущову доповідну записку, в якій писав: „В целях очищения особо уязвимых объектов (линий железной дороги, мостов, автомагистралей, новостроек и прочее) считаем необходимым произвести выселение из отдельных сел – районов Львовской области в отдаленные места Советского Союза – 4394 семейства в количестве 15388 человек. В соответствии с постановлением ЦК КП(б)У от 27.11.45 года направляем на ваше рассмотрение и утверждение материалы, на выселение семей и бандпособников". Тут же йшлося про виселення українських патріотів із 416 міст, сіл і хуторів Львівської області (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 2959, арк. 61-68.).
В багатьох випадках виселювані населені пункти москалі спалювали, а жителів знищували (док. № 144).
„Отряды красноармейцев", НКВД, НКГБ, „истребительных батальонов", партійно-совєтских працівників робили масові обшуки у населених пунктах, лісах, мордували, вбивали невинних людей. Червоні душогуби, щоб приховати свої злочини, багатьох замучених учасників національно-визвольної боротьби, а також мирних жителів топили у ріках, болотах, озерах. Масово грабувалися церкви, монастирі, музеї, архіви, місцеве населення.
Бюро Дрогобицького обкому партії у лютому 1946 р. відзначало, що „у Судово-Вишнянському, Комарнівському, Ходорівському, Меденицькому районах при виїзді на операції проти банд націоналістів бійці винищувального батальйону, а також окремі бійці і офіцери органів НКВС та НКГБ часто в присутності партійних і радянських керівників районів, начальників райвідділів НКВС і НКГБ, не розібравшись, підпалюють будинки, конфіскують майно, убивають без суду окремих громадян, які зовсім не належать до бандитів" (Державний архів Львівської області, ф. 2022, оп. 2, спр. 6, арк. 2).
14 травня 1946 р. начальник Журавнівського райвідділу МВД капітан Федоров і лейтенант Сільченко заарештували підозрюваного у приналежності до ОУН завідуючого райземвідділом Яцишина П. Г. Після страшних катувань його вбили, а труп „вывезли и сбросили в реку Днестр" (док. № 91).
На Дрогобиччині ряд вбивств мирних жителів здійснили уповноважений карного розшуку Комарнівського РВ МВД старший сержант Г. К. Григорєв, міліціонер кавалерійського взводу обласної міліції М. К. Пузанов, капітан міліції Зуєв та ін. (док. № 91).
Оперуповноважений Дрогобицького райвідділу МГБ мол. лейтенант Кружалов, ст. сержант 91-го спеціального полку МГБ Оганян разом з оперативними працівниками МГБ Карповим, Щербаковим, Федотовим вбили 17 вересня 1947 р. вчительку с. Делява Н. М. Владичину, а її майно пограбували. У доповідній записці військового прокурора військ МВД Українського округу від 31 грудня 1947 р. говорилось: „Находясь в селах Делява, Гаи-Выжни, Гаи-Ныжни, Кружалов предлагал подчиненным следоперативным работникам, прикомандированным из других областей СССР, совершать провокационные убийства граждан, а затем подкладывать к трупам оружие, антисоветские листовки и списывать, как бандитов „УПА". В этих же селах, оформляй дела на выселение семей участников „ОУН" и „УПА", Кружалов давал указание прикомандированным оперработникам и лично сам фальсифицировал документы, составлял протоколы допроса и агентурные донесения от имени несуществующих лиц" (док. № 113).
Ці ж большевицькі садисти в с. Гаї-Вижні 27 жовтня 1947 р. знищили невідомого громадянина, а потім сфальсифікували акт про те, що затриманий був воїном УПА Гуком Михайлом Павловичем і що вбито його при спробі втечі.
На Львівщині масові арешти, грабежі, вбивства українських патріотів здійснювалися за розпорядженням начальника управління МВД області Грушка (док. № 93). 31 грудня 1946 р. начальник Поморянського РВ МГБ Шабатура, ст. уповноважений РВ МВД Засєдкін, помічник оперуповноваженого РВ МГБ Глазирін, командир другого спеціального батальйону внутрішніх військ Уйлін разом з солдатами цього батальйону Фроліним і Леоновим затримали невинних жителів с. Болотня Д. С. Чепика, М. В. Чепика, І. К. Лісовського, Д. С. Іванківа, М. А. Олексіва. У доповідній записці інструктора відділу ЦК партії від 24 грудня 1946 р. відзначалось: „После задержания указанные лица Шабатурой и остальными оперработниками были подвергнуты допросу. Не добившись нужных показаний, оперативные группы, вдохновляемые Шабатурой, сговорились между собой вывести задержанных крестьян за село и там их расстрелять с последующим сообщением в область о якобы имевшим место столкновении с бандгруппой, в результате которого названные выше жители с. Болотня были убиты. После принятого такого „решения" Чепик Д., Чепик М., Лисовский, Иванкив и Олексив были вывезены за село, снова подвергнуты допросу и избиению, после чего выстроены в ряд по два и зверски расстреляны, за исключением Иванкива (йому вдалося втекти) (док. № 87).
Оперуповноважений Дублянського РМГБ мол. лейтенант Полтусов разом з групою солдатів напали на село Конопля. Вони вбили селянина Остапа Дмитровича Решетила (1929 р. н.), а багатьох жителів жорстоко катували (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 1736, арк. 103.).
Масові вбивства українців здійснювали
на Львівщині: секретар Славського райкому партії Пурель, начальник Славського райвідділу НКВД Мірошниченко, оперуповноважені НКВД Доля, Кислицький, Мацко, оперуповноважений Глинянського райвідділу НКГБ Матюхін, начальник штабу „истребительного батальона" Самбірського НКВД Мішін, оперуповноважений Підбузького райвідділу НКГБ Ларіонов, уповноважений Глинянського райкому партії Ширшунов, уповноважені Винниківського райвідділу НКГБ Поляков і Горбачов, начальник Краковецького райвідділу НКВД Камардін та ін.;
на Тернопільщині – завідуючий оргінструкторським відділом Гусятинського райкому партії Дубицький, працівник Золотниківського райвідділу НКГБ Наконечний, начальник Велико-Глубочівського райвідділу НКГБ Жолтіков і оперуповноважений Панков, начальник Золотопотоцького райвідділу НКГБ Баканов, начальник Коропецького райвійськкомату Кіреєв;
на Буковині – секретар Вашковецького райкому партії Суденко (командир „истребительного батальона"), начальник Вижницького райвідділу НКГБ Павлов, оперуповноважені райвідділу НКГБ Краснов і Іванков та ін.;
на Станіславщині – начальник Коломийського райвідділу НКГБ Захаров, начальники Печеніжинського райвідділів НКВД і НКГБ Козлов і Ковальов, начальник Богородчанського райвідділу НКГБ Сиром'ятніков, ст. оперуповноважений Перегінського райвідділу НКГБ Затулін і заст. командира батальйону військ НКВД Манохін, заст. начальника Тлумацького райвідділу НКГБ Лапушкін і дільничий уповноважений райвідділу НКГБ Пелюгін, оперуповноважений райвідділу Жовтневого району Ковальов, оперуповноважений Болехівського райвідділу Вшівцев та ін. (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 75, спр. 126, арк. 40-45; спра. 177, арк. 96-100).
Страшним катуванням піддали повстанця Левка Якимовича Дмитріва („Нечая") із Ожидова начальники Одеського райвідділу НКВД і НКГБ Рябов і Кудрявцев, і його заступник Новіков. Воїн УПА помер, не видавши побратимів.
Начальник Бібрського райвідділу НКВД Богомолов сокирою відрубав голову тяжко пораненому повстанцю Григорію Паньківу із Підгородища. Він зловив його молодшого брата п'ятнадцятирічного Ярослава Паньківа, жорстоко його катував, вимагаючи видати підпільників. Богомолов пік його шомполами, щипцями повідривав вуха. Юний герой витримав усі муки і помер, плюючи катам в обличчя (там же. – Спр. 115, арк. 52).
Тисячі вшівцевих, матюхіних, п'янових, кіреєвих у „спецотрядах" і „спецгруппах" НКВД-МВД і НКГБ-МГБ, переодягнутих у форму УПА з тризубами на мазепинках, вбивали невинних стариків, жінок, дітей. Таким чином намагалися скомпроментувати в очах народу українське підпілля. Часто до замордованих підкидали зброю, підпільну літературу, видаючи їх за повстанців. Ряд важких злочинів на Рівненщині здійснили „спецгруппи" МГБ „Крылатого", „Степового", „Верхового", „Хмары". Вночі вони забирали до лісу селян, жорстоко їх катували, примушували признаватися в приналежності до оунівських організацій, в допомозі підпіллю. Не витримуючи мук, часто їхні жертви наговорювали на себе і потрапляли на довгі роки у московські концтабори.
У звіті воєнної прокуратури Прикарпатського округу з нагляду за особливими інспекціями МВД і МГБ та оперчеквідділами говорилося: „В УМГБ Львовской области широко применялся метод изобличения арестованных, т. н. „крутка". Этот метод состоит в том, что арестованные пропускаются через специальные боевки МГБ, где их допрашивают от имени бандитов, с применением физического насилия и угроз уничтожения семьи и лишения жизни самого арестованного. Вследствие этого арестованные, боясь лишиться жизни и, следовательно, стараясь убедить мнимых бандитов в своей враждебности к советской власти, оговаривают себя, что потом использывается как основание к их аресту органами МГБ". І далі: „Об этих фактах был информирован министр госбезопасности генерал-лейтенант тов. Савченко, для которого подобные методы „работы", как оказалось, не были новостью. Более того, он не выразил желания устранить их и считает это почти нормальным явлением" (там же. – Спр. 193, арк. 60-62).
Грушко, Воронін, Сабуров, Решетов, Крутов, Майструк, Михайлов, Неізмайлов, Приходченко, Руденко, Федорчук, Яковенко, Цвєтухін, Сараєв, Матвієнко, Малинін, Шестаков, Булига, Трубніков, Коломієць, Дроздов та ін. – це ті, що у 40-х роках були начальниками обласних управлінь НКВД-МВД і НКГБ-МГБ. Вони допитували, мучили, розстрілювали українців. За вбитих, повішених, замордованих, зарубаних повстанців ці сталінські кати отримували ордени, медалі, винагороди, квартири.
Рішенням ЦК КП(б)У від 4 жовтня 1946 р. для координації дій з викриттям центрального, краєвих („Одеса", „Москва", „Поділля", „Буг-2", „Карпати") і Буковинського окружного проводів ОУН з числа керівних працівників МВД і МГБ були створені спільні оперативні групи. До їх складу ввійшли тридцять сім досвідчених сталінських головорізів: генерал-майор Асмолов, підполковник Каганович, підполковник Сахаров, підполковник Матвеєв та ін. {док. № 81).
На 1 січня 1946 р., за даними ЦК КП(б)У, на території західноукраїнських земель „действовало 604 бандгруппы и подпольных оуновских организаций, в них участников 5867 человек".
Український визвольний рух змінив тактику, перейшовши у глибоке підпілля. Відповідно до обставин в окремих районах розформовано відділи УПА, а командирам та воякам наказано творити суворо законспіровану мережу. Більше уваги приділялося політико-пропагандивній та організаторській діяльності. Однак продовжували повстанці вести й бойові операції. Так, з 1 квітня до 1 вересня 1946 р. вони 1017 раз вступали у бої з большевиками, знищивши 1589 чоловік, роззброїли 90 „истребительных батальонов", захопили 47 кулеметів, 77 автоматів, 1101 гвинтівку. В інформації в ЦК КП(б)У від вересня 1946 р. повідомлялося: „Масове разоружение истребительных батальонов происходило вследствие прямого предательства со стороны отдельных бойцов, пробравшихся в батальоны по заданию ОУН... В селах Лучинцы и Бабухив (Станіславської області — Я. Л.) бандиты Белецкий Дмитрий и Грыцив Петро по заданию ОУН вступили в комсомол и без проверки на практической работе были избраны секретарями комсомольских батальонов. Добившись доверия у районных организаций, Белецкий и Грыцив приступили к выполнению своей вражеской деятельности, организовали в истребительных батальонах заговоры, убили участкового уполномоченного тов. Рыщенко, разоружили остальных бойцов и ушли в лес".
На Буковині у Вашковецькому районі в 1946 р. повстанці 16 раз вступали у бої з москалями, роззброїли 6 „истрибительных батальонов" (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 75, спр. 118, арк. 147-151).
У 1946 р. у Львівській області московські карателі провели 27322 „чекистско-войсковых операций", а всього в західноукраїнських областях – 97903, вбито 10774, заарештовано 9541 „бандитов и членов ОУН", з'явилося з повиною 6121 „бандитов" (док. № 936). З 1944 до 1946 р. знищено 114087 українців, переважна більшість яких – мирні жителі.
9 лютого 1947 р. проходили вибори до Верховної Ради УРСР. Щоб забезпечити участь у них населення, знову залучили війська Прикарпатського військового округу, Українського і Закарпатського прикордонних округів, Українського округу внутрішніх військ МВД. Зокрема, на Львівщині виборчі дільниці прикривали „700 войсковых гарнизонов Советской армии и ВВ МВД" (Там же. – Оп. 23, спр. 4963, арк. 9).
Для організації „чекистско-войсковых операций, продвижения агентуры в действующие бандруппы, низовые оуновские организации и руководящие центры" рішенням МГБ УРСР було виділено 1094 „оперативных работников".
У Львівській області для знищення керівників українського підпілля було кинуто 33 „чекистско-войсковые группы" з 30 чоловіками в кожній. В райони відправлено 184 оперативних працівників, в тому числі 74 прибулих зі східних областей московської імперії (Там же. – Ф. 1, оп. 23, спр. 119, арк. 56-63).
У донесенні секретарю ЦК КП(б)У Кагановичу говорилось, що з 1 січня до 25 березня 1947 р. „органами МГБ, внутренними войсками и пограничными войсками проведено 12821 чекистско-войсковых операций, при этом убито 1019, арестовано 1603 бандитов и членов ОУН, а также явились с повинной бывших бандитов и членов ОУН 285 человек". Тут далі підкреслювалося, що станом на 25 березня 1947 р. „на территории западных областей УССР продолжают действовать 522 подпольных ОУНовских организаций и остатки разгромленных банд УПА, в них участников 4401 человек". За цей час українські повстанці 265 раз вступали в сутички з окупантами, вбивши 380 чоловік „партийно-советского актива и военнослужаших", роззброїли 6 „истрибительных групп", захопили 50 одиниць зброї (док. № 93в).
З березня до грудня 1947 р. секретаріат ЦК КП(б)У очолював Л. Каганович. Він розгорнув нову кампанію кривавого терору на Україні. 23 квітня 1947 р. провів у Львові нараду секретарів обкомів, начальників управлінь МГБ. У нараді взяли участь 38 чоловік, зокрема голова ради міністрів УРСР М. Хрущов, міністр держбезпеки УРСР Савченко. Большевики визнали своє безсилля у боротьбі з українським підпіллям: Хрущов, зокрема, заявив: „Сейчас никакая атомная бомба нам не поможет, если не возьмемся за агентуру... Нам стыдно, что у нас два года сидит Шухевич и мы не можем с ним справиться". Каганович наказав „оставшихся бандитов ликвидировать... семьи репрессировать... населенные пункты, где много бандитов – выселить" (док. № 94).
У східні райони московської імперії продовжували відходити ешелони з родинами українських повстанців – жінками, дітьми, літніми людьми. Готувалися такі акції таємно і досить старанно. Так, у доповідній записці секретаря Тернопільського обкому партії (жовтень 1947 р.) Кагановичу повідомлялося: „С 19 по 20 октября первыми секретарями райкомов КП(б)У и начальниками райотделов МГБ проводились все подготовительные работы, связанные с проведением операции, а накануне операции, в ночь на 21 октября, в райкомах КП(б)У проведены инструктивные совещания районного партийного и советского актива с оперативным составом МГБ. После совещания партийно-советский актив совместно с оперативными работниками МГБ немедленно направились в соответствующие села. По прибытию в села (в 3-5 часов утра) проводились краткие совещания с сельским активом, после чего оперативным составом МГБ, советско-партийным активом и воинскими подразделениями сразу приступили к изъятию семей, подлежащих выселению. Операция повсеместно была начата в 6 часов утра 21 октября и в основном была закончена к 4 часам того же дня" (док. № 110). Для виселення 5053 сімей (3211 чоловіків, 6581 жінок, 3382 дітей) було кинуто 4080 членів і кандидатів у члени ВКП(б), більше 14 тисяч безпартійного совєтського активу, 7900 підвід, всього 25980 чоловік, не рахуючи солдатів і працівників МГБ (док. № 110).
З Чернівецької області у жовтні-листопаді 1947 р. виселено 616 сімей (269 чоловіків, 757 жінок і 605 дітей), з Дрогобицької – 4559 сімей (3613 чоловіків, 6410 жінок, 2716 дітей), з Волинської – 2716 сімей (1927 чоловіків, 4221 жінок, 2790 дітей), з Рівненської – 3829 сімей (2335 чоловіків, 5791 жінок, 4439 дітей), з Львівської – понад 20 тисяч осіб (док. № 107, 108, 111).
Комуно-большевицькі суди масово виносили вироки повстанцям, жінкам, дітям. У 1944-1946 роках воєнним трибуналом військ НКВД-МВД за приналежність „к организации украинских националистов или пособничество им, сроком от 5 до 25 лет" було засуджено 176 юнаків і 233 дівчини 1929-1933 років народження. Отже, судили дітей віком 12-14 років (док. № 115).
З 1 листопада 1946 до 1 квітня 1947 року у Львівській, Дрогобицькій, Тернопільській, Волинській, Чернівецькій, Закарпатській, Рівненській областях засуджено 974 воїнів УПА, 1274 членів ОУН, 1036 „бандпособников" і 145 „недоносителей". Серед 1236 „пособников и недоносителей" було 160 осіб 1929-1930 років народження, тобто віком до 18 років. Воєнним трибуналом погранвійськ Закарпатського округу було засуджено 23 членів організації „Закарпатські українські повстанці" (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 4964, арк. 125).
Під свій приціл взяли „визволителі" українські наукові установи. Наукове товариство ім. Т. Шевченка, визнаний авторитетний науково-дослідний і культурно-освітній осередок, було закрито. Загрозою Сибіру, тюремного ув'язнення, тортурами московські окупанти примушували видатних українських вчених М. Возняка, І. Крип'якевича, Ф. Колессу, І. Кордубу, В. Щурата, С. Щурата, О. Терлецького та інших зрікатися своїх „помилкових", „буржуазно-націоналістичних" поглядів на історію України, примушували публічно заперечувати те, що згідно з їх сумлінням чесних вчених було правдиве. Мета цієї акції була подвійна:
по-перше, поширювати брехливі, шкідливі для українського народу „наукові теорії" і тим його дезорієнтувати;
по-друге, пригнічуючи вчених, які були для народу визначними науковими авторитетами, деморалізувати українців.
Большевицькі варвари знищували в Західній Україні, як раніше і в Східній Україні, усю політичну, історичну і художню літературу, написану у самостійницькому дусі. Її вилучали не тільки з публічних, а й з приватних бібліотек. За переховування такої літератури катували, кидали у тюрми.
У 1952 р. за наказом ЦК КП(б)У працівники Львівського обкому КП(б)У М. Пенькович, В. Єфременко, В. Сіренко, цензор Забрамний, завідуючий фондами бібліотеки АН УРСР О. Кущ знищили великі художні цінності (живопис, графіка, скульптура) Українського національного музею (Голос України. - 1993, 1 вересня).
Більшість західноукраїнських інтелігентів перебувала під політичною підозрою. Тому керували вищими навчальними закладами, науково-дослідними інститутами, технікумами, училищами, школами відряджені зі східних областей перевірені кадри. Здійснювалася шалена ідеологічна обробка українського населення. З цією метою за розпорядженням ЦК КП(б)У у грудні 1944 р. у Львові проведено з'їзд інтелігенції західноукраїнських земель, а в січні 1945 р. – учительський з'їзд. На ньому виступили керівники комуністичної партії і уряду совєтської України Хрущов, Гречуха, Коротченко, письменники О. Корнійчук, П. Тичина, О. Вишня, М. Рильський та ін. З головною доповіддю на тему „Українсько-німецькі націоналісти на службі фашистської Німеччини" виступив завзятий сталініст Мануїльський. Він займав посаду заступника голови раднаркому України, міністра закордонних справ України, був членом політбюро ЦК КП(б)У. Мануїльський мав досвід викриття „шпигунів" і „диверсантів" у 20-30-х роках на Великій Україні і міжнародній арені, як відповідальний працівник комінтерну. Цей большевицький вовкодав у своїй доповіді всіляко кляв українське національно-визвольне підпілля, яке більше двох років вело боротьбу з гітлерівцями, захищаючи українців. Мануїльський, Грушецький, „пролетарські письменники" Я. Галан, П. Козланюк, К. Пелехатий спричинилися до жорстокого цькування І. Крип'якевича, Олександра і Василя Барвінських, М. Кордуби, М. Рудницького, І. Свєнціцького, П. Карманського та ін. Щоб остаточно зламати українську інтелігенцію, за розпорядженням ЦК КП(б)У 1948 р. у Львові організовано відкриті судові процеси над великими українськими патріотами братами – лікарем Олександром Олександровичем і композитором, педагогом Василем Олександровичем Барвінськими. Ъх було засуджено на довгі роки тюремного ув'язнення (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 5354, арк. 4-13).
Однак українська інтелігенція залишалася з народом, надавала всіляку допомогу підпіллю. Це засвідчують численні большевицькі документи. У листопаді 1946 р. міністр внутрішніх справ України звернувся до „Українсько-німецьких націоналістів" з черговою пропозицією припинити боротьбу і зголоситись, бо інакше їм загрожувалося знищенням. Однак ніхто не вірив большевикам. У грудні 1946 р. секретар Львівського обкому КП(б)У І. Мазепа доносив М. Хрущову: „Опубликование приказа вызвало многочисленные высказывания среди националистически настроенной интеллигенции Львова. Так, сотрудница Львовского филиала библиотеки Академии наук УССР – Заклинская Осипа, местная украинка, заявила в беседе с работниками библиотеки: „Ничего у них не выйдет. Уже были такие дураки, которые верили подобным приказам. Москалям верить нельзя никогда. Эту народную мудрость мы усвоили с молоком матери, поэтому только идиоты могут поверить, наши хлопцы не поверят". Заведующий отделом Львовского филиала Института экономики Академии наук УССР, профессор Огоновский Владимир Петрович, местный украинец, комментируя приказ, заявил: „Если появляются такие приказы правительства, следовательно бандеровцы сила, а не банда. Наполеон не признавал испанских партизан, однако в борьбе с ними погубил несколько дивизий и не справился с ними. Украинские партизаны-бандеровцы – это народ, а с народом нелегко воевать, тем более, что симпатии народа на стороне партизан, а не на стороне большевиков. Народ всячески помогает бандеровцам, а большевиков боится, поэтому днем служит большевикам, а ночью содействует партизанам".
П. Карманський назвав повстанців „кучкой героев, за которыми правда всей Галичины".
У цьому ж повідомленні відзначалося, що про свою підтримку українським підпільникам заявили консультант Музею українського мистецтва художниця Ярослава Львівна Музика, старший консерватор Львівської картинної галереї Петро Степанович Менинський та ін. (Там же. – Спр. 2559, арк. 266-267).
Духовну, національну свідомість народу, підпілля підтримувала Українська греко-католицька церква. Священики відправляли у загонах УПА літургії, хоронили загиблих повстанців. Потрапивши в руки енкаведистів, вони витримували диявольські муки і вмирали за свій народ. Про це свідчать численні документи, які зберігаються у колишніх большевицьких архівах.
7 липня 1944 р. о.доктор Яцентів надіслав листа митрополитові А. Шептицькому, в якому говорилося: „Покірно прохаю підібрати готових на смерть, невигоди, воші і коросту духових світських і монаших, і передати до диспозиції Штабу Воєнного Округу УПА-Захід" (док. № 44).
У 1941-1943 рр. митрополит А. Шептицький виступав багато разів проти кривавої політики гітлерівської Німеччини на Україні. Він рішуче протестував проти вбивств євреїв, навіть звернувся з листом до Гітлера. Реакція фюрера, за свідченнями його оточення, була такою: спочатку він оскаженів, а потім заявив, що графа Шептицького за це варто б повісити, але митрополит Андрей може собі таке дозволити (Василь Іванишин. Українська Церква і процес національного відродження. – Дрогобич, 1990. – С. 68).
У кафедральному соборі св. Юра переховувалось кілька десятків євреїв, в тому числі 15 дітей. За дорученням митрополита в українських жіночих і чоловічих монастирях переховувалося понад 150 євреїв (Мартирологи українських церков. – Т. 2. – С. 56.).
Українська греко-католицька церква користувалася величезним авторитетом у віруючих. Це добре розуміли московські окупанти, які вирішили після смерті у листопаді 1944 р. митрополита А. Шептицького розправитися з нею. М. Хрущов у лютому 1945 р. у листі до наркома НКВД України Савченка писав: „Сталин лично принял решение о скорейшей ликвидации украинской греко-католической церкви..."
За розпорядженням большевицьких можновладців Я. Галан написав статтю „З хрестом чи з ножем", яка була надрукована у львівській газеті „Вільна Україна". З приводу змісту статті орган ОУН газета „Стрілецькі вісті" у травні 1945 р. писала: „У згаданій статті автор у провокативний спосіб перекручує ряд фактів і дає брехливе, одностороннє висвітлення". Я. Галан більше не був потрібний москалям і невдовзі вони його вбили. Однак ця стаття стала формальним приводом до розправи з УГКЦ.
11 квітня 1945 р. були заарештовані митрополит Йосип Сліпий, єпископи Микита Будка, Микола Чарнецький, Григорій Хомишин, Іван Лятишевський, Всеволод Величковський. До кінця 1945 р. заарештовано майже всіх ієрархів УГКЦ, членів єпископських консисторій Львова, Станіслава, Перемишля, викладачів духовних семінарій Львова, Станіслава, Перемишля, понад тисячу священиків, монахів і монахинь усіх чернечих чинів. За відмову перейти в російське православ'я їх засуджено на тривалі роки тюремного ув'язнення.
Митрополит Йосип Сліпий 18 років провів у московських тюрмах і концтаборах. Генеральний вікарій Львівської архиєпархії Микита Будка помер 11 квітня 1947 р. у тюрмі Караганди, перемишльський єпископ Йосиф Коциловський загинув 17 листопада 1947 р. у сибірських таборах. Станіславський єпископ Григорій Хомишин 17 квітня 1947 р. замордований у Лук'янівській тюрмі м. Києва. Глава греко-католицької церкви Закарпаття Теодор Ромжа за прямою вказівкою М. Хрущова 1 листопада 1947 р. отруєний. Єпископ Олександр Хіра, ректор духовної семінарії в Ужгороді, генеральний вікарій Мукачівської єпархії перебував 33 роки в ув'язненні і помер в Казахстані 26 травня 1983 р.. Єпископ-помічник Перемишльської єпархії Григорій Лакота, засуджений до 10 років ув'язнення, загинув у воркутинському концтаборі „Абезь". 12 листопада 1950 р. у московських тюрмах замордовано єпископів Й. Федорика, П. Гойдича, архімандрита чину студитів К. Шептицького. Єпископ Василь Величковський, ігумен монастирів у Станіславі і Тернополі, засуджений на кару смерті, яку замінено на 10 років ув'язнення, пробув у тюрмах 13 років. Єпископ-помічник Пряшівської єпархії Василь Гопко 15 років відбув в ув'язненні. Єпископ-помічник Стані славської єпархії Іван Лятишевський понад 10 років перебував у таборах.
Число жертв серед кліру УГКЦ досить велике. Назвемо бодай кілька імен страдників за віру: о.Микола Галянт, канцлер митрополичої консисторії, член УГВР, замучений у Львові у вересні 1945 р.; о.д-р Августин Волошин, Президент Карпатської України, замордований у 1945 р. на Луб'янці в Москві; о.Василь Ломчина парох церкви Св. Миколая у Львові, загинув на примусових роботах 1946 р. у Донбасі; о.Роман Лиско, замучений 1946 р. у Львові; о.Василь Попович помер у Сибіру 31 березня 1944 р.; о.Теофіль Чайковський, польовий душпастир УГА, парох с. Сілець на Львівщині, загинув 1947 р. в Сибіру; о.Кирило Феделиш, посол Першого Сойму Карпатської України, педагог, організатор Української християнсько-народної партії, загинув 27 березня 1950 р. у концтаборі біля Дніпродзержинська; о.Іван Чейпеш, парох с. Волосянка, і о.Віктор Дулишкевич, парох у с. Турії Реметах на Закарпатті, загинули 1953 р. під час воркутинського повстання; о. Йосиф Лучинський, настоятель Духовної семінарії у Львові, ігумен монастиря о.о.Василіан у Дрогобичі, замордований 1954 р. у Львові; о.Ілля Оренчук, віце-ректор Духовної семінарії у Станіславі, парох у Синтині, після 12 років ув'язнення помер в Іркутську.
Большевики у 40-их роках розгромили греко-католицьку митрополію, 5 єпархіальних управлінь, 2 апостольські адміністратури і візитатури. Із 2950 священиків половину було ув'язнено. З 2050 монахів, монахинь і богословів більшість заарештовано або розігнано. З 315 греко-католицьких священиків Мукачівської єпархії 126 заслано у Сибір або вбито. Ліквідовано або зайнято представниками Російської православної церкви 3040 парафій, закрито 10336 вищих, середніх і народних шкіл, 41 греко-католицьку організацію, 35 греко-католицьких видавництв та 38 органів преси (Літопис нескореної України. – Книга 1. – С. 19).
УГКЦ мужньо переносила жорстокі репресії. Уцілілі священики, які залишились вірними Церкві, діяли підпільно, підтримували стосунки з ОУН-УПА, закликали народ не коритися москалям. Наприкінці 1946 р. большевицькі карателі захопили у вбитого провідника Бібрського районного проводу ОУН „Дарія" звіт, який був надісланий в ЦК КП(б)У. В ньому повідомлялось: „Церковь осталась без изменений. Священники произносят проповеди к народу, чтобы он держался правды, потому что скоро придется дать отчет совести о своей работе для народа. Кто изменит народу, пощады не будет" (ЦДАГОУ, ф. і, он. 23, спр. 4972, арк. 40-47).
1946 р. в УГВР кооптовано о. доктора Миколу Хмельовського (псевдо „Микола Лавренівський"), як голову підпільної греко-католицької церкви. Він координував діяльність Церкви з повстанцями.
Провід ОУН, керівництво УГВР великого значення надавали роз'яснювально-пропагандивній роботі серед населення. До цього було залучено ряд видатних українських публіцистів, які у 40-х роках підготували для тиражування у підпільних друкарнях ОУН і УПА науково-популярні праці, де висвітлювалися ідейно-політичні основи національно-визвольної боротьби, викривалася московська політика кривавого колоніального гніту і визиску поневоленої України. Йдеться, зокрема, про статті Петра Полтави „Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу", „Безпосередньо за що ми ведемо наш бій?", „Чому СРСР повинен бути перебудований на принципах незалежних національних держав всіх підсовєтських народів?", „Російсько-большевицькі імперіалісти – найлютіші вороги українського і всіх волелюбних народів", Осипа Дяківа-Горнового „СРСР – країна найжорстокішого гноблення народів і визиску працюючих", „Українська Повстанча Армія – носій ідей визволення і дружби народів", „Наше ставлення до російського народу" та ін.
У 1948 р. в підпільній друкарні ОУН видруковано українською і російською мовами працю „Хто такі бандерівці і за що вони борються?". Ярослав Старух („Ярлан") написав статтю „Фашистське страшило", яку було передруковано польською мовою під назвою „Upiór fаszуzmu". В ній автор підкреслював, що державний устрій СРСР за формою і суттю фашистський, навіть у багатьох відношеннях гірший від устрою європейських фашистських держав. Я. Старух назвав московський большевизм „червоним фашизмом".
У суворих умовах підпілля склалася відповідна організаційна структура ОУН. На 1 січня 1946 р. діяло робоче бюро з трьох осіб Центрального проводу ОУН, 5 краєвих („Москва", „Одеса", „Буг-2", „Карпати", „Поділля"), 14 окружних проводів, 41 надрайонний, 200 районних, кущових, станичних організацій ОУН (док. № 93 б).
Крайовий провід „Поділля" очолювали Василь Михайлович Бей („Улас"), Григорій Іванович Голяш („Модест", „Мет"), Богдан Павлович Олійник („Бондаренко", „Стрийський"), Іван Федорович Безкоровайний („Юрій", „Арсен"), Стефан Петрович Пелех („Коваль"), Михайло Федорович Татарнюк.
У 1946 р. продовжували діяти окружні проводи ОУН: Буковинський (очолював Василь Савчак, „Сталь"), Львівський (Микола Васильович Мошанчук, „Бор"), Сокальський (Яків Іванович Притулко, „Бурий", „Орлик", „Радич"), Бережанський (Дарія Іванівна Святовська, „Мотря"), Калушський (Микола Галій, „Нечай"), Коломийський (Роман Кочеревський, „Борис"); надрайонні проводи ОУН: Здолбунівський (Юрій Дем'янович Варварук-Буксин, „Пшеничний", „Гнат"), Костопільський (Олександр Давидович Тарганюк, „Марко"), Чортківський (Михайло Васильович Ярчук, „Клим"), Надвірнянський (Олексій Миколайович Цоцко, „Чміль"), Городенківський (Іван Карпович Гордієнко, „Чорногора"), Рогатинський (Андрій Іванович Оленчук, „Чумак"), Перемишлянський (Григорій Павлович Кокун, „Грек"), Яворівський (Євген Смук, „Клим"); районні проводи ОУН: Станіславський (очолював Богдан Васильович Шкандрій, „Тарас", „Назар"), Галицький (Микола Пантелійович Шатурма, „Богдан"), Локачинський (Феодосій Соловей, „Кузьма", „Яшко"), Заболотівський (Михайло Ількович Зеленко, „Зелений"), Рожищенський (Степан Миколайович Архипчук, „Микола", „Мартин", „Гордий"), Бучацький (Володимир Шевчук, „Грозний"), Луцький (Андрій Васильович Дроницький „Харитон"), Тлумацький (Михайло Федорович Українець), Сокальський (Іван Петрович Кочуба, „Хар"). Львівський міський провід ОУН, очевидно, очолював Іван Васильович Ступар. До його складу входили колишній командир першої Львівської військової округи „УПА-Захід" Віктор Степанович Харків („Хмара") – військовий референт, Микола Михайлович Млинко („Підберезний") – санітарний референт, Микола Андрійович Пакош („Роберт") та ін. (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 2959, арк. 90-94; спр. 4969, арк. 5-10; спр. 56-61, арк. 36-42).
Організації ОУН існували в багатьох вузах, технікумах, училищах, середніх школах. Секретар Львівського обкому партії Грушецький у квітні 1947 р. доповідав Л. Кагановичу: „Органами МГБ за последнее время зарегистрировано в ряде средних школ существование молодежных организаций, так называемых „юнацтво" из учащихся 8-9-10 классов, а также деятельность националистических организаций среди студенчества города" (там же. – Ф. 1, оп. 75, спр. 115 арк. 153).
Організатором львівської молодіжної організації ОУН у 1945 р. був Адам Дмитрович Буняк („Байрак"), він же Андрій Іванович Тапіра, Лев Йосипович Донець, Прокіп Федорович Найда, член ОУН з 1943 р. До її складу входили студенти Львівського держуніверситету Михайло Іванович Довгуш („Сидор"), Михайло Степанович Гарапа, Михайло Андрійович Наконечний, Львівського зооветеринарного інституту Микола Степанович Пасічник, Василь Теодорович Левицький, Євген Володимирович Лотоцький, Львівського політехнічного інституту Едмунд Владиславович Марганець (народився у Львові 1922 р., член ОУН з 1940 р., в 1943 р. працював у Проводі ОУН, закінчив офіцерську школу в Карпатах, отримав звання хорунжого, працював у референтурі СБ Проводу ОУН.); секретар державної комісії із регулювання в'їзду до Львова Тетяна Володимирівна Пристойко; студенти Львівського залізничного технікуму Михайло Гірний, Йосиф Петів, Михайло Гавор, Василь Штойко; учень Львівської зубопротезної школи Денис Зубач; учні 10-ої та 11-ої середніх шкіл Львова Йосиф Закалюжний („Богун"), Теодор Рожий („Славко"), Ярослава Давидович, Михайло Марець, Петро Булавка та ін. Вони розповсюджували повстанську літературу, збирали для підпілля кошти, одяг, радіоприймачі, друкарські машинки, папір тощо. Тарас Миколайович Ковальчук, уродженець с. Новий Мартинів Букачівського району Станіславської області, за завданням ОУН займався створенням грошового фонду. За фіктивними документами він отримав з львівських банків 200 тис. крб. і передав повстанцям (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 5681, арк. 131, спр. 5681, арк. 38, 131).
Ще 12 листопада 1945 р. Провід ОУН надіслав інструкцію, в якій визначався ряд найважливіших завдань українського підпілля. Акцентувалася увага на підготовці кадрів підпільників, вихованні їх на героїзмі українських патріотів, які загинули у боротьбі за відновлення державності (Євген Коновалець, Ольга Басараб, Дмитро Білас, Василь Данилишин, Іван Климів-Легенда, Дмитро Мирон-Орлик та ін.). Вказувалось на необхідність посилення національно-роз'яснювальної роботи серед вояків УПА, молоді, особливо уродженців східних областей України: „Ми, щоб здобути Схід у 1942 році, вислали туди людей, які, пробиваючи цей рухомий кордон, платили життям. Сьогодні цих українців маємо тут. Ми мусимо пам'ятати, що, здобуваючи Схід, робимо більш як половину революційної роботи. Без Сходу української держави нам не здобути. Тому „Лицем до Сходу!" Агітувати робітників, інтелігентів, партійців, москалів, грузинів і всіх інших навіть енкаведистів. Останніх словом і кулею".
Важливою структурою у підпільній боротьбі була Служба Безпеки (СБ). В інструкції зазначалося: „Коли ми хочемо боротися з такою сильною і вишколеною поліційною інституцією, як НКВД – мусимо створювати такий самий сильний апарат із своєї сторони. Районний референт СБ мусить під фаховим оглядом дорівнювати районному референту НКВД. Тому негайно треба приступити до зміцнення апарату СБ... Апарат Служби безпеки мусить бути найчистіший, найбільш ідейний та морально стійкий під кожним оглядом" (там же. – Спр. 1732, арк. 138-148).
Збройна боротьба українського підпілля тривала до середини 50-их рр. Так, на території Тернопільщини на 1 серпня 1951 р. діяло 47 підпільних груп, в яких налічувалось 144 повстанці (док. № 127). Загони УПА здійснювали постійні рейди на Велику Україну, де поширювали націоналістичну літературу, громили большевицьку адміністрацію.
Така боротьба була можлива завдяки постійній допомозі повстанцям з боку населення, що засвідчено численними документами і матеріалами. У донесенні секретаря Дрогобицького обкому партії Олексенка секретарю ЦК КП(б)У Мельникову від 8 травня 1950 р. говорилося: „Жители Старо-Стрелищанского сельского совета оказывают материальную поддержку бандитско-оуновскому подполью, снабжают его продуктами питания, разведывательной информацией, обеспечивают местами укрытия. При освобождении района (Ново-Стрілищанського) от немецких захватчиков в 1944 г. и восстановлении советской власти в районе почти все мужское население призывного возраста ушло в банды УПА и входило в состав куреней „Львы" и „Ястреб". Эти два куреня, насчитывающие 700-800 человек в течение 1944-1945 гг. в основном дислоцировались в хуторе Генриковка и в лесном массиве этого хутора, откуда совершали налеты на райцентр, местечко Ново-Стрелище в 1944-1945 гг. В 1945 г. из числа жителей села более 60 человек находилось в банде ОУН" (ЦДАГОУ. ф. 1, оп. 23, спр. 5354, арк. 4-13).
Величезний вклад у національно-визвольну боротьбу внесли українські жінки. Вони очолювали організації ОУН, були вояками УПА, зв'язковими, розвідницями, лікарями, медсестрами, санітарками, друкували і розповсюджували підпільну літературу, заготовляли медикаменти і продукти, давали притулок пораненим повстанцям. Українські патріотки вступали у сутички з московськими зайдами, залишаючи для себе останню кулю, останню гранату. Це засвідчують документи, які друкуються у книзі. 21 січня 1946 р. інструктор Львівського обкому КП(б)У повідомляв в ЦК КП(б)У: „Оперативная группа райотдела (Жовківського) НКВД, совместно с воинскими подразделениями 10 декабря провела операцию в результате чего в 2-х километрах от села Ново-Скварово (Нова Скварява) обнаружен схрон, в котором помещалась ОУНовская типография, изъято множильный аппарат, стеклограф, шрифты, много лозунгов и плакатов, 2 пишущие машинки и ряд других документов. Находившиеся в схроне в этот момент 3 женщины подорвались на гранатах, личность их устанавливается" (док. № 67а).
Анна Адамівна Мостович („Верба"), член краєвого проводу ОУН північно-західних земель України, загинула у сутичці з енкаведистами 13 лютого 1945 р. біля села Оржів Млинівського району Рівненської області. Ганна Данилівна Липа, родом із села Нові Стрілища на Львівщині, член ОУН з 1935 р., розвідниця УПА, пораненою потрапила в руки енкаведистів. Під час допиту 10 березня 1946 р. у с. Дички Рогатинського району Станіславської області вирвала із рук ката-слідчого гранату і підірвалася. Антоніна Романівна Мельник („Таня"), друкарка краєвого проводу ОУН „Карпати" 1 листопада 1946 р. застрілилася у повстанській криївці біля села Липа Болехівського району Станіславської області. 19 листопада 1947 р. убита керівничка УЧХ Самбірського надрайонного проводу ОУН Ірина Василівна Білинська. Богдана Романівна Світлик („Доля", „Ясна", „М. Дмитерко"), письменниця, зв'язкова між Романом Шухевичем і Петром Полтавою, загинула 29 грудня 1948 р. біля с. Либохори на Львівщині у бою з московськими карателями. Софія Василівна Сушко-Сидор („Наталка", „Тирса"), зв'язкова краєвого проводу ОУН „Карпати", застрілилася 14 квітня 1949 р. у криївці в лісі біля с. Перегінське на Станіславщині. 23 січня 1950 р. у с. Пшеничники Тисменицького району загинула зв'язкова Анна Іванівна Бойчук. Любов Онуфріївна Гайовська („Рута"), з 1950 р. керівник пропаганди Львівського краєвого проводу ОУН, щоб не потрапити у руки МГБ, застрілилася 28 січня 1954 р. (док. № 106а, 130, 165).
У боях з большевиками загинули Ярослава Завадка-Захарків, лікар польових шпиталів УПА, Ірина Лепкалюк („Леся"), пропагандист Коломийського окружного проводу ОУН, Софія Михайлівна Дудак, санітарка Перемишлянського надрайонного проводу ОУН, Параскевія Андріївна Секунда („Галина"), керівник УЧХ Войнилівського районного проводу ОУН, Ірина Забуська, Марія Холод, Надія Сулик, Мар'яна Сулик, Марія Бідюк, Зоня Москва та ін., розвідниці, зв'язкові ОУН і УПА.
Наталія Рафаїлівна Шкляр, Елеонора Зеновіївна Сенюта, Любов Микитівна Старка-Харків („Христя", „Оля"), Любов Максимівна Король – зв'язкові центрального проводу ОУН і Головної команди УПА; Катерина Зарицька („Монета"), Галина Дідик („Анна") – крайові референтки УЧХ у 1943-1949 рр.; Артемізія Галицька, родом з с. Садгори (недалеко Чернівців), провідниця Буковинського проводу ОУН; Ольга Карська („Настя", „Ніна", „Хмара"), член ОУН з 1944 р., жителька Чернівців, провідниця Драгомирецького підрайонного проводу ОУН, провідниця УЧХ Вашківецького повітового проводу ОУН; Марія Сердюк („Катря"), жителька с. Вашківці, член ОУН з 1943 р., організувала у Вашківецькому повіті розвідувальну мережу ОУН; Фросина Максим'юк („Жабка", „Марія"), жителька села Глибока, член ОУН з 1944 р., провідниця Вашківецького підрайону ОУН; Вікторія Майська („Вася", „Христя"), жителька села Глибока Вашківецького повіту, член ОУН з 1944 р., розвідниця, кур'єр ОУН-УПА... Всі вони, захоплені червоними окупантами, провели десятки років життя за колючим дротом московських концтаборів.
Українські повстанці вели нерівну боротьбу з переважаючою і чисельністю, і озброєністю величезною тоталітарною потугою за умов злочинної байдужості урядів західних демократичних країн. Національно-визвольних змагань такого рівня жертовності, розмаху і тривалості не знає світова історія. Українські юнаки і дівчата, вмираючи від куль московських карателів або гинучи у катівнях НКВД-НКГБ, доводили власним прикладом усьому світу, що наш народ ніколи не відмовиться від свого права на державність. Заступник голови Генерального секретаріату УГВР Петро Полтава писав: „Фанатична вірність ідеї національної незалежності дозволяє українському народові ось уже кілька років провадити найважчу боротьбу проти большевицької Москви. Український революційний рух нараховує тисячі таких героїв, які застрілилися останньою кулею або розірвалися останньою гранатою, щоб лише не попасти в руки большевикам, щоб лише загинути вільними".
Героїчна смерть – таким був вибір повстанців, які 10 лютого 1951 р. захищали друкарню Станіславського окружного проводу ОУН ім. генерала Чупринки. Тоді загинули керівник пропаганди Тлумацького надрайонного проводу ОУН Василь Шандига („Чайка"), друкарка референтури пропаганди окружного проводу ОУН Ольга Василівна Абрамюк („Оксана"), охоронці Ігор Степанович Скрентович („Роман"), Євген Васильович Волощук („Славко"), Михайло Дмитрович Долишняк („Богдан"). У донесенні секретаря Станіславського обкому партії у ЦК КП(б)У говорилося: „В этой типографии изъято более 5000 экземпляров националистических брошюр, подготовленых подпольем ОУН для пересылки в восточные области Украины" (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 24, спр. 805, арк. 23).
У боротьбі з комуно-большевицьким режимом полягла більшість керівників національно-визвольного підпілля. 10 червня 1944 р. у Літинському лісі на Вінничині у бою з НКВД загинув командир „УПА-Південь" Омелян Грабець („Перебийніс", „Палій", „Батько"); 22 серпня 1944 р. у с. Гаї Нижні на Дрогобиччині був убитий генеральний секретар внутрішніх справ УГВР Ростислав Волошин („Павленко", „Горбенко"). Цього ж дня біля с. Шутова Краковецького району Львівської області НКВД замордувало члена УГВР, лікаря УПА, письменника Юрія Липу. 13 вересня 1944 р. потрапив у руки карателів голова бюро УГВР Кирило Осьмак. Замордований він був невдовзі у Володимирівській тюрмі в Росії. 8 грудня 1944 р. у сутичці з москалями загинув Микола Свистун („Ясень", „Вербей", „Ворон"), заступник командира й шеф КВШ „УПА-Південь" від травня 1944 р. Біля села Юшківці на Львівщині 21 грудня 1944 р. загинув Йосип Позичанюк („Шугай", „Шаблюк", „Євшан", „Рубайгада", „Стожар", „Чубенко"), член УГВР, редактор підпільних видань ОУН „За самостійну Україну", „За Україну", „За українську державу" та ін. 26 січня 1945 р. біля села Ясинець Камінь-Каширського району прийняв останній бій із 3-м батальйоном 169-го спеціального полку НКВД загін підпільників на чолі з командиром військової округи „Завихост" „УПА-Північ" Юрієм Стельмащуком („Рудим"). Тут полягли 17 повстанців, а важко хворого Ю. Стельмащука захопили енкаведисти і 10 серпня 1945 р. стратили у Києві.
З 10 до 12 лютого 1945 р. на захід від села Оржів Клеванського району Рівненської області тривав бій з 22-ою і 24-ою бригадами НКВД загону повстанців на чолі з командиром „УПА-Північ" Дмитром Клячківським („Климом Савуром"). У цьому бою загинули Клячківський і 29 вояків УПА, 79 важко поранених повстанців захопили большевики. 15 серпня 1945 р. було вбито командира третьої Тернопільської воєнної округи „УПА- Захід" Івана Кедюлича („Довбню"). 22 грудня 1945 р. розстріляно у Празі шефа ГВШ УПА Дмитра Грицая („Перебийніса", „Палія").
17 лютого 1946 р. біля села Рудники Маневицького району Волинської області загинув організаційний референт ОУН північно-західних земель України (1945-1946 рр.) Петро Олійник („Еней", „Роман"). 26 лютого 1946 р. у бою з московськими карателями у Богородчанському районі на Станіславщині поліг командир тактичного відтинку УПА „Чорний Ліс" Василь Андрусяк („Різун", „Грегіт"). В секретному донесенні секретаря Станіславського обкому партії Слоня М. Хрущову підкреслювалось: „Резун" и банда активно боролись с советскими партизанами Ковпака и партизанами парашютистами, а позже, с приходом Красной Армии, эта банда нападала и уничтожала малочисленные подразделения Красной Армии". 26 травня 1946 р. тяжко пораненим потрапив у руки москалів командир тактичного відтинку УПА „Маківка" і начальник оперативного відділу „Говерля" „УПА-Захід" Ярослав Вітовський („Зміюка"). Загинув у концтаборі на Уралі.
Ряд поразок ворогові завдала боївка УПА на чолі з Михайлом Федоровичем Рибчиним („Орликом"). Як відзначалося в одному з донесень у ЦК КП(б)У, проти повстанців було проведено „5 чекистско-войсковых операций, однако безрезультатно". 17 серпня 1946 р. боївка „Орлика" була оточена 19-ю бригадою НКВД поблизу сіл Милоне, Буківна, Острине на Станіславщині. Тут загинув 31 вояк УПА. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1946 р. на схилах гори Яворина біля с. Липи Болехівського району Станіславської області відбувся бій між групою повстанців на чолі з крайовим провідником „ОУН-Карпати" (1944-1946 рр.) Ярославом Миколайовичем Мельником („Робертом", „Корніловим") і „спецгруппой" Станіславського обласного управління МВД. Тут полягли Ярослав Мельник, технічні референти СБ краєвого проводу Іван Хомин („Скала") і „Микола", комендант охорони краєвого проводу „Левко", охоронці Сильвестр Мушинець („Богдан"), „Мороз", „Тимко" та спецкур'єрка керівника Надвірнянського надрайонного проводу ОУН „Доктора" „Марійка". 17 грудня 1946 р. пораненим потрапив у руки ворога командир другої воєнної округи УПА „Буг" Василь Іванович Левкович („Вороний", „Холод", „Данило-Чернець"). Його засудили до страти, а потім вирок замінили 25 роками тюремного ув'язнення.
23 січня 1947 р. біля с. Жуків Бережанського району Тернопільської області геройською смертю поліг член Проводу ОУН, головний керівник СБ Микола Васильович Арсенич („Михайло", „Григор", „Березовський"). 21 квітня 1947 р. у с. Нова Гута на Станіславщині у бою з відділом МГБ полягли керівник СБ Станіславського окружного проводу ОУН Іван Синенко („Яр", „Ох", „Сум") і заступник керівника референтури пропаганди краєвого проводу ОУН „Карпати" Омелян Кочій („Левко"). 20 вересня 1947 р. в лісі біля м. Любачева у бою із спецвідділом польської служби безпеки загинув член Проводу ОУН, провідник ОУН Закерзонського краю Ярослав Старух („Стяг", „Ярлан", „Синій", „Стояр"). У вересні 1947 р. від рук карателів загинув командир куреня „УПА-Захід", член Дрогобицького окружного проводу ОУН М.М. Гуштак („Євген"). Секретар Дрогобицького обкому партії Горобець 25 вересня 1947 р. доповідав Кагановичу: „В период 1944-1945 гг., действуя со своим куренем в Дрогобычской и Станиславской областях, „Евген" совершил большое количество диверсионно-террористических актов. В конце октября 1944 г. его курень совершил нападение на райцентр Дрогобычской области г. Сколе". 4 листопада 1948 р. на Львівщині у бою з емгебістами поліг керівник Львівського краєвого проводу ОУН („Буг-2"), у 1946-1948 рр. Зеновій Тершаківець („Федір", „Чигирин"). 31 січня 1949 р. у Львові вбито шефа ГВШ УПА (1946-1949 рр.), члена Проводу ОУН з 1947 р. Олексу Гасина („Лицаря"). 8 лютого 1949 р. загинув член Проводу ОУН, провідник ОУН північно-західних земель України (об'єднував два краєвих проводи „Одеса" і „Москва") Микола Козак („Вівчар", „Чупринка", „Богдан"). 14 квітня 1949 р. біля с. Перегінське на Станіславщині у жорстокій сутичці із „спецгруппой" Перегінського райвідділу МГБ загинув разом із чотирма охоронцями керівник краєвого проводу ОУН – „Карпати" (1946-1949 рр.) Василь Сидор („Шелест", „Конрад", „Зоб", „Кравс"). 21 серпня 1949 р. у с. Тулуків Заболотівського району у сутичці з емгебістами були вбиті керівник Городенківського надрайонного проводу ОУН Іван Карпович Гордієнко („Чорногора"), керівники Заболотівського районного проводу ОУН Михайло Ількович Зеленко і Микола Васильович Тимофійчук.
5 березня 1950 р. біля с. Білогорща, неподалік Львова, у бою з МГБ поліг смертю хоробрих голова бюро Проводу ОУН, головний командир УПА генерал-хорунжий Роман Шухевич („Тарас Чупринка", „Тур", „Роман Лозовський"). 28 листопада 1950 р. поблизу с. Великополе Яворівського району Львівської області загинули у бою з червоними ординцями член Проводу ОУН, керівник Львівського краєвого проводу ОУН з 1949 р., один з головних ідеологів збройного підпілля Осип Васильович Дяків („Горновий", „Осипенко"), керівник Львівського окружного проводу ОУН Микола Васильович Мошанчук („Бор"), керівник пропаганди Львівського окружного проводу ОУН Петро Федорович Шатинський („Крук") (у документі №124 він також Матинський), охоронці Павло Онуфрійович Легус („Орест") і „Петро" родом із с. Бринці Церковні Ходорівського району Львівської області. 14 лютого 1951 р. біля с. Вікторів Галицького району загинув сотник УПА, керівник Станіславського надрайонного проводу ОУН Павло Михайлович Когуч („Павло"), охоронці Ярослав Федорович Глум („Славко") і „Олесь". Тоді ж загинули керівники Станіславського районного проводу ОУН Богдан Васильович Шкадрій („Назар", „Тарас"), Галицького – Михайло Пантелійович Шатурма („Богдан"), Заболотівського – Іван Жовнірук („Бусько", „Чорний"), керівники технічного відділу Тлумацького районного проводу ОУН Михайло Федорович Українець („Зенко"), Вигодського – Юрій Васильович Комар („Деркач"), керівник СБ Вигодського районного проводу ОУН Йосиф Романович Шлимак („Гамалія"). 22 грудня 1951 р. у Рогатинському або Долинському районах (?) на Станіславщині вбито керівника головного осередку пропаганди Проводу ОУН, редактора підпільних видань з 1946 р., керівника бюро інформації УГВР (1946-1951 рр.), видатного публіциста Петра Федуна („Петра Полтаву", „Волянського", „Севера", „99-го"). Цього ж дня поблизу с. Букачівці (?) на Станіславщині загинув член Проводу ОУН і його організаційний референт (1942-1951 рр.), крайовий провідник ОУН західноукраїнських земель (1941-1951 рр.) Роман Кравчук („Петро", „Максим", „Семен", „Степовий"). 19 січня 1952 р. у Горохівському районі (?) на Волині поліг командир „УПА-Північ" (1945-1946 рр.) заступник керівника ОУН північно-західних земель (1949-1952 рр.) Іван Литвинчук („Дубовий", „Максим", „Давид", „Корній"). 4 березня 1952 р. у с. Дюксин на Рівненщині загинув талановитий митець-графік, ілюстратор багатьох видань УПА, автор проектів військових відзнак УПА Ніл Хасевич („Бей", „Зот", „Старий", „333-й"). 19 травня 1954 р. у Києві большевики розстріляли члена Проводу ОУН, члена УГВР, керівника краєвого проводу ОУН „Карпати" з 1951 р. Василя Охримовича („Пилипа", „Грузина", „Кузьму"). 17 травня 1954 р. загинув у Карпатах командир Станіславської четвертої військової округи „УПА-Захід" з липня 1944 р., командир карпатської військової округи „Говерля" (з лютого 1945 р.) Микола Дмитрович Твердохліб („Грім").
Лише тепер, у незалежній Українській державі, про яку вони мріяли, за яку боролися і віддали свої життя, ми можемо назвати їх імена, розповісти про їх героїчні справи.
Справжня війна, що точилася у повоєнні роки на території західних областей України, була безумовно величезним лихом. Проте глибоко помилково вважати, підкреслює український вчений – працівник Національної Академії Наук України Віктор Коваль, що жертви серед населення Західної України були б меншими, якби там не палахкотіло полум'я національно-визвольної боротьби. Досить згадати, як люто большевики мордували сумирну і вже добре зросійщену Наддніпрянську Україну, щоб збагнути, яким чином вони планували розправитися із західноукраїнським „націоналістичним П'ємонтом". Героїчна УПА їм цього не дозволила (Див.: Борець Юрій. З найкращими. – К., 1992. – С. 6).
Крім того, тривалий збройний спротив перешкодив здійснити злочинний намір Кремлівських вандалів „Выслать в отдаленные края Союза ССР всех украинцев, проживавших под властью немецких оккупантов" (Лизанчук Василь. Вказ. праця. – С. 234-235).
Українці – в'язні московських тюрем і концтаборів продовжували боротьбу проти комуно-большевицької імперії. Разом з литовськими, латвійськими і естонськими повстанцями вони були у 1950-1954 рр. організаторами й активними учасниками численних повстань у таборах особливого призначення „Мінлагу" (Інта), „Горлату" (Норильськ), „Воркутлагу" (Воркута), „Кенгірлагу" (Казахстан) та ін.
Нинішня державна незалежність стала можливою завдяки жертовній боротьбі багатьох поколінь українців. Вагомий вклад у скарбницю національно-державного відродження внесла молодь 40-50-х років. Тож бережімо здобуту кров'ю свободу!