Дата публікації допису: Oct 28, 2011 9:40:11 AM
Автор Іванко Іван Юрійович, 1933 р.н., уродженець села Люблинець Новий
Ми були переселені восени 1945 року. Переїхало четверо членів сім’ї – мати, батько і ми, сини, Іван і Михайло. З родини в Старому Люблинці залишились мамин брат Григорій зі сином Михайлом. Переселили нас у село Залужжя Збаразького району на Тернопільщині.
Долі наших односельчан склалися по-різному. Живуть вони в багатьох областях України, а найбільше – на Тернопільщині. Визначних односельчан не пам’ятаємо, бо були малими. Пам’ятаємо, що люди з повагою говорили про Солтиса, Шиманського, Лашина, священика о. Метелю (але він помер, здається, ще до війни). Ще пригадуємо директора школи Амвросія Лева, з якого знущались поляки. Про повоєнну їхню долю не знаємо з братом нічого.
Село наше видовжилося з півночі на південь. За кілометр від нього на захід, за рікою Вировою, було село Старий Люблинець. З північного боку до села Новий Люблинець належали присілки Дубрівка, Острівки, Тепили і Жари. В присілках приблизно було по 20-45 дворів господарів, а в селі – більше тисячі. На південь від села за дев’ять кілометрів, розташоване містечко Чесанів, а на захід за 6-7 кілометрів – польське село Замх.
Я народився 1933 року в присілку Дубрівка (брат – там же 1935 р.). З розповідей знаю, що в свій час люблинчани чинили відчайдушний опір польським військам, які йшли проти ЗУНР на Львів. Пам’ятаю, священик у церкві щонеділі споминав прізвища тих, хто загинув у ті часи…
У Першу світову війну багато хат у селі згоріло, пролягав фронт. Після війни село відбудувалося. Більшість будинків було під бляхою або дахівкою (черепицею). Виросла й велика двоповерхова цегляна школа. Коли в 1939 році прийшли червоні «визволителі», то казали: «Какое это село? Это город!» Отож «визволителі» пробули в нас десь тижнів два чи три, а потім віддали нас німцям. Ті вели себе в нас досить коректно. Збудували в лісі казарми і жили там. Нашу сім’ю виселили з великої кімнати в маленьку. У великій зробили кімнату для офіцерів. До речі, коли другий раз прийшли червоні, то нас виселили в клуню, а для офіцерів забрали всю хату.
Коли почалася війна в 1941 році, німці зовсім вибралася з села. Залишилось лише 18 німців, які охороняли спиртовий завод, який містився в колишньому польському фільварку. Під час війни в село деколи приїжджала лише польська поліція і збирала контингент. Хто не здавав, того били палицями. Ночами на село нападали польські озброєні банди. Вони грабували, а іноді палили хати.
Під час війни в селі працювали школа, дитячий садок, читальня і, зрозуміло, діяла церква. До 1 і 2 класу я ходив до школи в присілку Острівки, а в 3 і 4 клас – уже в село. Викладання всіх предметів велось українською мовою, а з третього класу вивчали німецьку.
Молодих людей призначали на роботу в Німеччину. Хто не хотів їхати, того, польська поліція забирала примусово…
Та ось настав 1944 рік. Перед відступом німці прочищали собі дорогу. В село і присілки у німецькій формі вступили калмики (так їх називали люди), деякі з них були з жінками і дітьми. Вони поводились агресивно. Брали, що хотіли, ґвалтували молодих жінок і дівчат. Коли мій тато заступився за сусідку, то його відвели в бік і сказали : «Молчать! Человек сейчас, как муха. Пристрелим!»
За присілком Тепили в лісах були повстанці УПА (були серед них і хлопці з нашого села). Вони не давали спокою німцям. Нападали на їхні частини, роззброювали, добуваючи зброю. Ось проти повстанців німці і кинули калмиків. Два дні з лісу (а це було за 3-4 кілометри від нас) доносилась страшна безперервна стрілянина, вибухи. Та повстанці вночі прорвали оточення і перейшли в інші ліси. Це було десь в травні-червні. А в липні 1944 року в наші села вступили червоні. Села зайняли без бою, бо німці відступили в ночі (через села під час війни німці проклали бетонку Варшава – Львів, так вони цією дорогою і відступили). Червоні, пробувши в селі пару тижнів, пішли на захід.
У селах почався польський терор. Поліція або військові приїжджали, забирали, що хотіли. У грудні 1944 року, якраз на свято Миколая, в село увірвався загін польського війська. Солдати зайшли до церкви і стали здирати з людей кожухи та інший теплий одяг. Десь близько обіду були вони вже й на Дубрівці. Ходили по хатах, забирали кожухи і теплі пальта. Зайшли і до нас. Теплого нічого не знайшли, тоді почали здирати з матері короткий кожушок. Мама плакала і просилась, вони здерли кожух і пішли. Тато і брати в теплих пальтах завчасу втекли до лісу.
Після цього зима минула менш-більш спокійно. А ранньою весною 1945 року (під кінець березня) насвітанку село оточили польські вояки. Коли розвиднялось, вони запалили село і стали розстрілювати всіх чоловіків, крім дітей, та грабувати все цінне. Забирали корів, свиней, на возах вивозили награбоване. Підійшли вони і до нашої хати, яка була обкладена загатою із снопів. Запалили хату, хлів і стодолу. Ми з мамою встигли винести лише перини, подушки та деякий одяг. Все інше згоріло. Тато, слава Богу, залишився живий. Коли почалась стрілянина, то чоловіки з села втікали в ліс. Тато теж. Акція закінчилась під кінець дня. Забравши на вози награбоване поляки поїхали.
Ввечері почали повертатися ті, що втекли до лісу. А там у цей час були повстанці. Розповідали люди, що повстанці рвалися з лісу (а були там і сільські хлопці), щоб захистити своїх рідних. Та командир під загрозою розстрілу заборонив. Десь через тиждень-два повстанці таки увійшли в село. Розмістилися в основному в присілку Острівки, який не був спалений, бо розташований за невеликим ліском, і поляки не наважились туди йти.
Повстанці були в селі кілька місяців. На цвинтарі у пам'ять про вбитих поляками була насипана і освячена висока могила… Десь літом повстанців перевели в інше місце.
І ось село знову зайняли загони польського війська, які розмістилися в уцілілих хатах. Нашого тата поляки з Острівок (ми жили в татового брата Дмитра) забрали на три тижні в село шити одяг офіцерам, бо тато були кравцем. Під осінь військо вибралося. Деколи приїжджала лише поліція. Ми ходили до школи. Викладання велось лише польською мовою. Так тривало до пізньої осені.
А під кінець листопада 1945 року село знов оточили польські військовики. Нам наказали збиратися до виїзду. В кого залишився віз, в кого кінь, то клали сяке-таке майно і везли. Поляки гнали людей на станцію Любачів пішки. Тут нас тримали два тижні. Переселенські документи оформили десь три чверті родин, а може й менше, бо багато втекло, поховалось (їх весною 1947 року вивези в Східну Прусію, Ольштин, Сувалки). Туди вивезли і маминого брата Григорія Вальницького з сином Михайлом. Михайло писав нам довго. А потім переписка припинилась. Що сталося, не знаю.
А нас по 20-30 родин повпихали в товарні вагони і повезли в Україну. Ми голодували, на зупинках варили юшку з кропиви і лободи. Коли минули Львів у Красному замість того, щоб їхати на Тернопіль, повернули на Рівне – Сарни. Це було вночі. А вранці зупинились на станції Моквин ( на півдорозі між Рівнем і Сарнами). Тут люди вийшли шукати кропиву, лободу і спитали якогось залізничника, чи далеко до Тернополя. Той здивувався і сказав тихенько: «Вас же в Сибір везуть. А тут зупинились, щоб поміняти паровоз. А щоб потрапити в Тернопіль, треба вертати назад». Люди захвилювалися. Жінки і діти почали плакати. Потім старі та жінки з дітьми посідали на колію попереду поїзда. Чоловіки також там поставали. Причепили новий паровоз, людей почали зганяти з колії. Та ті кричали, щоб паровоз чіпляли з іншого боку, бо ж документи на Тернопіль. «Стріляйте нас тут на місці, ми далі не поїдемо!» – кричали чоловіки. Побачивши таку рішучість (а нас було багато) енкаведисти, порадившись, пішли. Через кілька годин появились і наказали чіпляти паровоз з іншого боку. Так нас повезли на Красне, а звідти розвезли по селах цього ж району. А деякі з наших людей потрапили і в інші райони Тернопільщини.
Десь у 1949 році заарештували мою двоюрідну сестру, Іванко Євдокію. Заарештували нібито за зв'язок з бандерівцями. Її засудили, а нашим родинам сказали у 1950 році, щоб ми вербувались на переселення у Миколаївську область. Інакше нас вивезуть у Сибір, як неблагонадійних. Мусили вербуватись, і ранньою весною 1951 року переселились на Миколаївщину. Наша і татового брата родини потрапили в тодішній Варварівський район, а мамина сестра з чоловіком і дітьми – в Новоодеський. Тепер мої двоюрідні брати і сестри живуть в різних областях України. Мої батьки померли: тато 1985 року, мама –1991 року. Рідний брат Михайло живе у м. Корець, а я – в м. Березне на Рівненщині.
Як я писав вище, наше село майже повністю спалили поляки. Потім (мені писав двоюрідний брат з Польщі) всі присілки поляки знищили і засадили лісом. Частину Нового Люблинця заселили поляками. Церкву перетворили в костел. Отака історія нашої родини, наших сусідів і односельчан. Ми розкидані по світу і тільки щороку, але не всі, 19 серпня збираємось на цвинтарі рідного села, щоб у день празника в нашому селі пом’янути наших предків і тих, що загинули тут і залишилися навічно в рідній землі.