Дата публікації допису: Dec 30, 2011 9:30:54 AM
Книга: Павлокома – символ трагедії Закерзоння / Редкол.: О. Веремкович-Різник, Р. Різник.
Львів: «Друкарські куншти», 2005. – 164 стор.
Павлокома не відрізнялася б нічим від інших сіл Посяння, якби не положення та краєвид. Розкинулася по обох сторонах невеликої річки Вільшанки, що на віддалі кілометра від села вливалася у річку Сян, як його права притока. Від півдня на північ в сторону Сяну плила Вільшанка попід узгір’я Діброву, а по лівій стороні мала узгір’я Грушову.
Для тих, хто виростав у Павлокомі, Сян був наче повітря, сонце чи земля. Бистрий, з прозорою, як сльоза, водою; при каменистому, а де-не-де піщаному дні вилискувала всяка риба. Навесні був бурхливий та грізний, тоді з гір прибувало води, пливли криги, але влітку ставав лагідним і тепленьким, приваблюючи дітвору, старших, а навіть дідів. Узимку, коли замерзав, був природним мостом, через який селяни пішки чи саньми їхали в містечко Динів.
Води Сяну віками пробивали скелясті гори, рвали береги, утворюючи коліна, зарослі верболозами затоки, де гніздилась безліч водяного птаства. Його русло було місцями глибоке, а деінде мало мілкі броди. Минав на своєму шляху багато сіл та міст, десь сорок кілометрів нижче оминав княже місто Перемишль, звідки уже прямував на північний-захід, щоб під Завіхостом влити свої води в польську річку Віслу.
Напочатку минулого століття Павлокома стала «руським» островом серед найближчих сіл чи містечок. Колись вона була оточена такими ж руськими селами, однак протягом багатовікового поневолення, зазнаючи тиску латинського обряду, вони сполонізувалися. Довший час руська свідомість була ще в селі Диляговій, що його мешканці походили, як казали у нас люди, з ординських поселенців, але й воно нарешті втратило свою окремішність, традицію, мову, стало польським селом. Залишалася тільки Павлокома, витримала, а в 20-х роках стала зразковим українським селом, виявивши велике завзяття в боротьбі за своє національне існування.
До 1921 року в Павлокомі було 25 римо-католицьких сімей, чи, як називали їх у селі, «мішанців», бо або він був поляк, а вона – українка, або навпаки. Крім «мішанців» було в селі 120 українських сімей. Багато сімей мали однакові прізвища наприклад: Мудриків було 14 родин, Федаків – 11, Ланчаків – 11, Нестеровських було – 10, Афтанасів – 9, а Карпів та Романиків уже по 5 родин. Можна додуматися, що саме ці найчисленніші родини були також найстаршими.
Латинники прибули в наше село в пошуках заробітку в маєтку польського пана Скжинського. Почали женитися і залишалися жити. Так розповідав мені мій прадід Ілля (помер у 1939 році), який довго у Павлокомі війтував, проживши 96 років. Коли перед Другою світовою війною прибули в село польські колоністи, то стали тих латинників називати «красими», тобто рябими поляками.
Жили в Павлокомі також жиди. Було їх дві сім’ї. Один жид був колись орендарем, мав корчму, а другий, називався Бенц Гох, торгував кіньми. Внук останнього, Іцик, ходив разом зі мною до школи, очевидно, української.
Вернемося ще до поляків. Заслуговують з-поміж них на увагу Бєлєц та Бурек. Обидва вони були господарі. Бєлєц був ще й сільським різником, виробляв дуже добрі ковбаси. Він умів також складати поламані кістки рук і ніг, складати ребра, а це вміння часто придавалося людям, особливо дітям. Ми більше довіряли сільському знахареві, ніж лікареві, зрештою, до лікаря треба було б їхати аж у Динів і платити йому гроші. Натомість Бурек був на все село коваль. Обидва були одружені з місцевими українками, їх діти майже не вміли по-польськи говорити, однак знали, що вони римо-католики. Були вони римо-католиками, а ходили молитись у церкву, взагалі не відрізняючись від решти. Зате внуки Бурека й Бєльца виростали уже тоді, як у село прибули польські колоністи, і стали свідомими поляками.
Дуже добре пам’ятаю, мої діди й батьки частенько згадували парцеляцію маєтку Скжинського. По Першій світовій війні він мав розпродавати землю – павлокомці мали надію докупити собі трохи її, якої завжди бракувало. Ці надії розвіялись, бо виявилося, що землю можуть купувати тільки люди з навколишніх польських сіл. З Дилягової прибула 21 сім’я, від Ряшева приїхало 6 сімей «кайзаків» (ми стали їх так називати, зачувши їхнє «кайзе» – куди).
Колоністами були всякої масті легіонери Пілсудського. Для них земля була, бо разом з землею вони отримували завдання польщити український елемент.
Павлокомчани відчули в цьому діянні величезну кривду; їм заборонено купити навіть кусок рідної землі, на якій вони століттями працювали на польських панів. Значить, мали б поволі вмирати.
Колоністи створили в природному українському середовищі зовсім чужий експансивний організм. Для них зразу зорганізовано польську школу, дім «Стжельца». Почалися спроби меншості перетягти на свій бік більшість. Наприклад, наші селяни могли купити землю, перейшовши спочатку на римо-католицький обряд. Не йшлося про віросповідання: за старим звичаєм, той, хто переносив свою метрику із церкви у костел автоматично вважався поляком. Однак, хоч як люди прагнули в нас землі, та не знайшовся у Павлокомі ні один такий, що продав би душу, за ціну накинену урядом.
Люди швидко зрозуміли наміри влади. Це можна було зрозуміти відразу, коли хтось добре придивлявся до ситуації в селі. Дійшло до масового виїзду молоді й старших за океан: люди шукали країн, де можна було заробити на хліб насушний. Виїжджали також у міста, у Львів, Перемишль. Шукали праці. Зараз по Першій світовій війні у львівському «Маслосоюзі» знайшов працю Андрій Мудрик. Якось потім він став навіть його директором. Він помагав іншим односельчанам улаштуватись у Львові. Другим таким добродієм був Андрій Романик. Він жив у польському місті Закопаному, мав там фабрику взуття, де працювало немало павлокомчан. Як настала в Польщі «людова владза», фабрика в Романика пропала.
Коли наближалось Різдво або Великдень, у Павлокомі всі ждали своїх рідних, що приїжджали здебільшого зі Львова, Перемишля та Закопаного. Міською ріднею всі гордилися. Гості приїжджали, несучи з собою насамперед іншу поведінку, одяг, а також мову, яка звучала вже більше під літературну.
Часом приїжджав автом директор Мудрик, а за водія мав також павлокомського земляка. Такий приїзд Мудрика викликав в селі велике враження. Приїжджав же хтось, хто колись був таким як і ті, що залишилися жити в селі, а тепер він просто пан. Це спонукало молодь іти його слідами. Кожен хотів здобути фах, стати «кимсь».
Своєю працею, заповзятливістю павлокомчани надолужили несприятливі умови, брак землі. До кінця існування села у кожному відношенні перевищували колоністів. Ковалів було у селі трьох, столярів – двох, кравців – трьох, кравчинь – четверо, по двох – мулярів і теслів, кількох шевців, а були й такі два, що вміли випалювати цеглу. Багато хто міг сплести з лози полукішки чи васаги, кошики, верші. Один умілець виробляв млинки молоти ягляну чи гречану кашу. Очевидно, треба було прикладати до них силу людських рук, бо про електрику ніхто й не думав.
Більшість павлокомчан мешкала скупчено в селі, а решта жила на трьох присілках, невеличких, найбільший – Загора – мав 25 господарств, Савчина була менша, а Діброва мала всього тільки 5 хат. Незалежно від присілків окремі частини села, кутки мали свої назви. Запамятав я такі: Качмарівка, Шпаківка, Закуття, Лисаківка, Курисівка, Горбівка, Стависька.
Колись була в селі дерев’яна церква, але вона згоріла, а люди стали ходити молитися в Селиська. Там була самостійна греко-католицька парафія. Потім згоріла також і селиська церква; місце, де вона стояла та приходські будинки люди називали потім «пробощівкою». Тоді треба було будувати другу церкву в Павлокомі. Вона також була дерев’яна, існувала до 1909 року, коли-то побудовано муровану церкву. Тимчасом сільничани не хотіли давати грошей на потреби матірної церкви в Павлокомі і… перейшли в 1875 році на латинський обряд.
Ще дитиною пам’ятаю, як люди розтягнули дерев’яну дзвіницю, дуже, мабуть, стару, бо вже не могла сама триматися. На її місце побудовано потім муровану дзвіницю з трьома дзвонами. Щоденно уранці та ввечері старенький дзвонар бамкав людям на молитву. Дзвонив часом і вдень – усі тоді знали, що хтось помер. Грав він так уміло, що люди пізнавали по звуках, чи вмер старий, чи молодий. Насувала на поля чорна хмара – також чулися дзвони, так само й на пожежу.
Приходські будинки були побудовані десь 100 метрів від церкви, на горбочку. Все це в долішньому кінці села, недалеко Вільшанки. Наш священик щосереди учив нас, дітей, у школі Закону Божого, тобто релігії. Пам’ятаю одну сумну подію з цього часу. На уроки приходили, крім українських дітей, також діти з мішаних сімей. Це не подобалося ксьондзові, що приїздив вчити польських дітей із Дилягови та колоністам. Видно, колоністи та ксьондз уважали, що наш священик учить про іншого Бога, бо одного дня він, переїжджаючи біля нашої школи, затримався й зайшов. Ми якраз мали урок. Ксьондз похвалив Господа, вийняв карточку із кишені й почав читати прізвища всіх «красих». Скінчивши, наказав їм іти за ним учитись релігії в польській школі. Діти аж скривилися, але ні одно не сказало: «Ні». Забралися та й пішли.
На другий тиждень ксьондз знову зайшов у школу, повторилася знана сцена, але діти вже не хотіли його науки. І сталося так, що ксьондз навіть побив за це деяких учнів. Чому ці діти спротивилися? Відповідь дуже проста: діти колоністів прозивали їх «красими» поляками, «кабанами». За биття батьки внесли скаргу на ксьондза, але хто в тодішній Польщі міг би скарати за таке діло?
За школою вгорі була кооператива. Там була читальня «Просвіти» і молочарня. До найкращих членів кооперативи, а також «Просвіти» належали: Андрій Коштовський, Іван Коляса, Андрій Кріль, Іван Федак, Петро Потічний, а також убитий польською бандою в 1943 році учитель Левицький. Арештовані в 1940 році Потічний і Кріль уже в село не повернулися. Ці активісти були переслідувані польською передвоєнною владою, потім НКВД, а на кінець також і гестапівцями. Жила завдяки ним у читальні українська думка, культура, діяв мішаний хор, драматичний гурток, під час жнив організовано дитячий садок, а діячі кооперативи робили все, щоб унезалежнитися від польських торговельних установ. Пам’ятаю, санаційна поліція кілька разів закривала нашу читальню. Найгірше було під час фашизації Польщі в 1933-1939 роках. Тоді замінено дотеперішню назву «народна українська школа» на «школа повшехна». Замінено також учителів; замість українців прийшли поляки. Наші вчителі мали шукати собі працю в польських школах. У кожну неділю та під час свят на богослужіннях були також поліцаї, агенти. Найчастіше арештовано тоді, на кілька дні, діячів «Просвіти». Усе-таки свято завжди відбувалося, селяни йшли із священиком на могилу, віддати шану героям, які впали за волю України. На насипаній на пагорбі могилі стояв великий дубовий хрест. У 1943 році поляки з якоїсь підпільної організації вирішили перешкодити нам святкування «Крутів». Напередодні свята зрізали й повалили хрест, прив’язали до нього величезний камінь і втопили в Сяні. Однак свято відбулося. Хлопці встигли зробити новий і поставили на могилі.
Клопоти зі всякого роду нашими святкуваннями почалися ще набагато раніше. Наприклад, у містечку Динові щороку 6 травня відбувався у церкві св. Юра великий празник. Брали в ньому участь люди й з нашого села. Коли була гарна погода, вишуковувалася ціла процесія зі священиком на чолі. У 1935 році поляки зі «Стжельца», яким це не подобалося, напали на процесію на початку села Бартківа й розігнали. Деяких з-поміж павлокомчан побито. На вістку про це в Павлокомі спалахнуло повстання. Хто що мав під рукою – узяв і всі кинулися обороняти своїх. Сталася бійка. Кінець був такий, що приїхала поліція, шукаючи винуватців, звичайно, не серед «стжельцян», а серед павлокомчан: арештовано всіх молодих мужчин. При нагоді виявилося, яким духом дихають наші колоністи. Дяблік та Віль принесли ланцюги, щоб поліції було чим в'язати арештованих. Останніх завезено у сяніцьку в’язницю. Було їх зо два десятка. Всі поводилися дуже відважно, протестуючи проти несправедливого ув’язнення, проголосили голодівку. Однак кільканадцять днів таки пересиділи.
Довкола Павлокоми, на віддалі 2-4 кілометрів від неї, були польські села: Дилягова, Бартківка, Бахір, Бахужец і Сільниця. В усіх цих селах та в інших місцях з 1944 року стояли польські партизанські відділи, які переважно іменувалися аківцями з 5 дивізії Львівської округи АК і 27 Волинської дивізії. Були також місцеві аківці й члени БХ (батальйонів хлопських). Це мені було відомо від моїх вуйків-поляків, а також від Яна Дячинського. Він, також поляк, дуже часто хвалився, що на польських селах квартирує велика сила АК. Сам він був ковалем.
23 січня 1945 року польська боївка напала на три павлокомські сім’ї, що жили на т. зв. Колонії, трохи за селом серед польських колоністів. Це були дві сім’ї Афтанасів та сім’я Федаків, з якої походжу і я. Вдома була тоді моя 44-літня мама, 16-річна сестра та 8-річний брат Юлько. На той час я вже був у конспірації. Мою маму та сестру вони страшно скатували, потім роздягли догола й наказали тихо сидіти, нікуди не рухатися. Надворі була хуртовина, вікна бандити повибивали, грабуючи хату, то мати й сестра притулилися одна до одної й нічого не сміли робити, бо так наказали бандити, що на мить вийшли на двір. Повернувшись у четвірку, освітили ліхтариками дві скулені від холоду постаті. Вони пощадили матір і сестру, і відійшли.
Тоді мама з сестрою почали кликати брата, що сховався десь у соломі, який, почувши мамин крик, виліз із своєї криївки. Всі разом зайшли до моєї криївки, де була перина й одяг. Там дочекались ранку.
Вранці зайшла до нашої хати сусідка Афтанаска. Хотіла подивитися чи всі живі, але, побачивши повибивані вікна й відкриті двері, тільки заридала й повернулася до своєї хати. Подумала, що ми всі убиті. За кілька хвилин прибіг її 14-літній пастух Юзьо, роздивився, і почув голос сестри з криївки, заглянув до неї та й побачив обидві закривавлені жінки. Заплакав. Збоку мовчки дивилися на них сусіди – поляки Клижі.
Мати попросила Юзя скоренько побігти до села й повідомити людей, щоб хтось приїхав і взяв їх у село. Однак уже встигла прийти з поміччю баба Афтанаска. Принесла теплого чаю і щось їсти. Афтанаски бандити не били, мала також щастя, що вночі не було вдома її сина Петра з жінкою і трирічним сином Зенком, бо пішли на ніч у село. В другої Афтанаски також не було нікого в хаті. Три місяці тому чоловіка Марії Афтанас забили бандити в хаті. Тоді вона взяла п’ятеро своїх синів у село Лубну, 8 кілометрів на захід від Павлокоми й по тому боці Сяну (Лубна також була в подібній ситуації, як Павлокома – з усіх сторін між польськими селами). Убивши Андрія, чоловіка Марії Афтанас, бандити розпустили чутку, що це сталося помилково, бо насправді вони прийшли тоді по мене, хоч не знати, чи моя присутність урятувала б його від смерті. На щастя, від часу втечі від москалів, я вже ночувати до хати не заходив ніколи.
Юзьо, видно, повідомив за той час село, бо по маму й сестру приїхав саньми поляк Пантол, що його вся родина вважала себе українцями.
Бандити навіть тепер не давали спокою своїм жертвам – почали стріляти, але, можливо, що тільки на пострах, бо нікого не досягли їхні кулі. А люди в Павлокомі, як могли, так заопікувалися моєю сім’єю та Афтанаскою.
Спокій не тривав довго. Не минуло й два тижні як бандити напали і на присілок Діброва, де жило п’ять наших родин: дві – Федаків, дві – Ланчаків і одна – Нестеровських. Повторилася ситуація вже знана – побили людей, пограбували майно, а потерпілим наказали зразу ж винестися в село. Щойно потім я зрозумів, що таким чином вони підготовляли собі поле до останньої атаки й ліквідації Павлокоми, оскільки з вужчої петлі мало врятуватись якнайменше мешканців села.
Відтоді постріли чулися вдень і вночі з усіх сторін. Найгірше було те, що поляки нікого вже не випускали з села, ані не впускали, а хто наважився піти в якомусь напрямку – у того стріляли. Наприкінці лютого йшла до села Марія Афтанас з 10-річним хлопчиком Івасем. Йшли з Лубної, де жили після смерті чоловіка. Побачивши їх, бандити застрілили її та сина. Потім ми довідалися від лубняків, що Марія йшла до Павлокоми порадитися, що робити у щораз важчій ситуації. Згодом її чотирьох синів та батька вивезено на Україну.
За кілка днів перед павлокомьскою різнею, ватажок польських партизан скликав увечері всіх поляків з Павлокоми. На нараді вирішено, що всі вони мають в призначений день покинути село й перейти за Сян. Нарада була дуже таємна, під присягою всі зобов’язалися нічого не сказати жодному українцеві, навіть тоді, коли він був з родини. Усі дотримали таємницю. Я довідався про тайну нараду щойно по трьох роках Усе розповіли мені мої вуйки-поляки Соколики і Казимир Думин, в яких я переховувався після закінчення нашої боротьби на Закерзонні.
День або два після наради всі польські сім’ї виїхали з села. Наші люди дуже здивувалися цьому, ніхто не додумався, що воно може значити, навіть почали говорити про початок виселення на Україну, бо чутки про це вже дійшли в наш терен.
Село в цю пору було зовсім без оборони, ні в кого було просити допомоги. Про це поляки прекрасно знали. Отже й вдарили 1 березня 1945 року на горішню частину села, що звалася Загора.
Ранок був трохи з приморозком. Люди вже починали щоденну роботу, коли із Загори почувся крик і стрілянина. Це наступали від лісу поляки і вмить вдерлися поміж хати. Ніхто ні разу до них не вистрілив. Хто мав криївки й встиг до неї залізти – той вижив, кого застали за роботою – мусів померти. Польська боївка застрілила кількох мужчин: Степана й Владка Афтанасів, Антона Федака, Михайла й Антона Несторовських, а також Антона Кацила, одруженого з українкою Оленою Троян. Його старший брат Юзеф був запеклим ворогом усіх українців, а під час нападу ватагував якоюсь групою бандитів (перед війною був комендантом парамілітарної організації «Стжелєц»).
Польська застава цього самого дня убила також Розалію Шпак, що була сільською акушеркою, в її хаті. А було воно так: стара Шпачиха підійшла до вікна й побачила на т. зв. Гуцевій скалі якихось людей. Сказала до своїх онук Катрусі й Марійки: «Ходіть, побачите…» – і впала мертвою на підлогу. На крик онучок, що бабусі вбита, прибіг зять Пантол та інші люди, між ними і я. Хтось з поміж нас звернув увагу на тих із Гуцевої скали; було їх кількох, а віддаль між нами – десь 200 метрів. Побачивши, що до хати ввійшли люди, бандити почали її обстрілювати. Хтось крикнув: «Нагору!» – і ми через дах вийшли на протилежний бік хати, де бандитські кулі вже нам не були грізні. Зіскочивши на землю, кожен з нас погнав у свою криївку.
Я. Андрій Шпак і Микита Федак – ми також хотіли добігти до першої якої-небудь криївки, але кулеметна черга заступила дорогу. Тоді ми кинулися до криївки в столярні Миколи Коляси. Тільки встигли сховатися і замаскувати вхід, коли до столярні вже добралися бандити. Ми сиділи за штучною стіною. Коли б хтось кашлянув, або черга пішла по стіні – ми б вже не жили. На наше превелике щастя, поляки вибігли зі столярні й подалися до села. Ми і далі сиділи в криївці, куди доходив зойк і плач людей, а також погукування і стрілянина бандитів.
За кілька хвилин вони знову забігли в хату, тепер шукали майно, грабувати не своє. Вивели худобу, навантажили фіри всяким добром винесеним з хат. А ми чуємо людську кривду, страждання, та лиху не можемо зарадити.
Через якийсь час постріли затихли, настала тиша, як по страшній бурі. Ми вирішили вийти зі столярні, хотіли побачити, що діється тепер у селі, які кривди заподіяли людям польські грабіжники. Наш господар Микола Коляса з дружиною і трійкою дітей пережив страшний час у криївці під купою гною біля стайні.
Було пізнє пообіддя. Перевіривши чи ніхто не стежить, ми від хати до хати перескакували у напрямі домівки Івана Романика, біля Шпаків на Закутті. По дорозі бачили убитих людей: Ірину Кріль, Андрія та Степана Колясів та інших, але не було часу докладніше придивлятися. Страшно скавуліли собаки, дико нявчали коти. По хатах повибивані вікна, на землі трохи порозкиданого майна, що бандити крали у поспіху. Всюди кров і людські трупи. Охопив нас великий жах. Не хотілося вірити, що вчинили це своїм ближнім люди, які вірують у того самого Бога!
Біля хати Романика зібралася групка, що ридала над своїми рідними, які вже нічого не бачили, ані не чули. Підійшов бувший солтис Михайло Федак. Від нього всі ждали якоїсь спасенної ради. По короткій розмові Федак запитав: «Хто з чоловіків готовий вирушити в дорогу?». Зголосилося кільканадцять, але жонатим Федак наказав залишитися вдома. Пішли тільки нежонаті, десять чоловік.
Треба було нам добратися до наших сіл, Явірника Руського або П’яткової, а там знайти контакт з людьми з ОУН, щоб вони якось рятували вцілілих від погрому павлокомчан. Своїм заступником Михайло Федак призначив Андрія Налесника. Обидва вони були колишніми вояками польського війська. Ще перед вимаршем побіг я попрощатися з батьками і нареченою, чорнобровою Олею. До сьогодні мучать мене докори совісті, чому я не забрав її з собою, хоч вона благала мене про це. Я тільки пообіцяв, що ми повернемося великою силою і врятуємо від загибелі ще живих мешканців села. Мої обіцянки не здійснилися ніколи, а свою Олю тоді я бачив востаннє.
Увечері 1 березня 1945 року ми вирушили в дорогу, маючи надію, що сотні УПА прийдуть до Павлокоми з порятунком.
Дорога була небезпечна, ми мусіли пройти біля двох польських сіл – Дилягової та Домбрувки Стаженської, де було повно відділів АК і місцевих боївок різної масті: БХ, АЛ, ГЛ. А ми мали всього два кріси і кілька гранат. Однак, десь після півночі ми щасливо дійшли до присілка П’яткової Обароча, де нас і затримала варта СКВ (самооборона кущова). Ми розповіли, з чим прийшли. Нас розмістили по хатах. Федак зі зв’язковим пішли шукати кущового або котрогось із командирів. Ми тим часом розповіли нашим господарям про різню в Павлокомі. Усі боялися, бо таке саме кожної миті могло статися і в їхньому селі. Не минула година, коли прийшов назад Федак та ще двоє озброєних чоловіків. Один із них звернувся до нас: «Усі залишаються тут, на допомогу Павлокомі ніхто тепер не піде: у нашому районі немає сотень УПА, немає часу стягати більшу силу, а те, що маємо, малі відділи СКВ і СБ (служби безпеки), не має великої бойової сили. Терен тут несприятливий, а АК має велику силу». Все це була правда, Наші надії розвіялися. У Павлокомі мав початися другий страшний день, про який я довідався потім тільки з оповідань.
З П’яткової перейшли ми зв’язком до села Ясенева, де квартирувала боївка СБ командира «Біса» та два рої СКВ. Були добре озброєні, але на допомогу Павлокомі не йшли.
За два дні до наших сіл почали прибувати павлокомські недобитки. Приходили до Гути, Порубів, Явірника Руського , Жогатина, П’яткової та інших сіл.
Від людей «Вацлава», що називав себе партизаном з 5 Львівської дивізії АК та членів колишніх польських банд, які не поступалися йому жорстокістю, врятувалися здебільшого тільки ті, в кого були свої криївки. Ті, хто побіг до церкви – чи не всі загинули. Помилували тільки кільканадцять жінок з дітьми до трьох років, а решту постріляли на цвинтарі.
Одним з перших, хто пережив трагедію і прибув до села Явірник Руський, був Влодко Романик. Ось його опис страшного дня, а такі розповіді людина запам’ятовує з фотографічною докладністю та пам’ятає майже кожне слово до останнього подиху життя: «Вранці 2 березня та сама банда, що й вчора, знову наскочила на Павлокому. Я не встиг сховатися до криївки й побіг разом з іншими людьми до церкви, але по дорозі побачив, що в каналі побіч дороги буде безпечніше. Там я і сховався. З того місця я виразно чув, як бандити, немов скажені кати, мордували людей. Чув, як добивалися до хати Теодора Федака і ніяк не могли добитися, бо з одного боку був високий підмурівок, а з другого – заґратовані вікна (колись у цій хаті знаходилася крамниця). Від хати я був не більше 20-ти метрів, а в хаті замкнулася Тереза Федак. З двома доростаючи ми доньками: Мінодорою та Меланією. Напасники кричали, щоб відкрили, але Федачка таки не відчиняла. Тоді вони поміж грати всередину хати кинули гранату. Стався вибух, а по ньому зойки смертельно поранених жінок. Так вони конали аж до вечора. Я все чув, але не бачив. Коли затихло, виліз я з каналу й підійшов до хати. Заглянув у вікно, а там на підлозі лежали у крові три тіла. Від Федакової хати я пішов угору села, не знав, що сталося з моїми рідними. По дорозі бачив багато вбитих людей: лежали між хатами, на городах. Вже на подвір’ї побачив я відчинені двері до нашої хати, стайні, стодоли. З великим страхом входив до кухні й там мало не зомлів – моя мати лежала на долівці біля входу до пивниці. Що сталося з трьома братами, сестрою? Про це довідався я пізніше від людей, які бачили, що їх гнали на цвинтар. Брата, 17-річного хлопця, убили три дні раніше, коли вертався з фронтового форшпану».
Два дні пізніше прибув з Селиськ до Порубів чоловік з повідомленням від якогось ватажка з АК. Той дав знати, що аківці хочуть передати групу жінок з малими дітьми, яким «Вацлав» «дарував» життя. Це, здається, мало бути доказом, що вони гуманні й не мордують жінок з дітьми.
На той час у сусідньому селі Ясеневі квартирувала боївка СБ командира «Біса». Він перший отримав це повідомлення. Прочитав дуже уважно й зразу наказав збірку, а потім вимарш на призначене місце. Солтисові наказав зорганізувати п’ять підвод. Кущовий мав приєднатися до боївки з двома місцевими роями СКВ. І так виїхали. Перед валкою саней йшла стежа, а решта боївки – за саньми. Бічним шляхом непомітно просувалися рої СКВ, як бічне забезпечення. А в селі люди ждали їхнього щасливого повернення.
Приїхали в село павлокомські жінки й діти. Вони не мали сили зійти з саней; у них були повідморожувані руки й ноги. Зчинився страшний плач. Плакали люди з Ясенева й Порубів, ридали урятовані від смерті. Разом жінок й дітей було 37 осіб, між ними дві мої тети: Олександра Мудрик з трійкою дітей і Софія Нестеровська з двійкою. Від них ми почули розповіді про судний день у Павлокомі. Вони все бачили на власні очі.
Ось розповідь тети Олесі: «Під час першого наступу, більшість людей, рятуючись від банди, втекла до мурованої церкви. Мали надію, що хоча тут врятують життя. Однак не судилося. Засвітилася нам крихта надії, що віддадуть нас упівцям. Але не для всій. Вже, коли виводили нас з села, застрілили при Гуцевій скалі, біля старого хреста (стояв від кінця панщини), стареньку Саджуджиху, яка не годна була йти далі. Та ж до Селиськ було 8 кілометрів і кожен міг у такій дорозі заслабнути. Саджуджиху кинули в яр. На третьому кілометрі заслабла стара Карпиха. Бандити стрілили до неї й залишили при дорозі, бо ніде не було ніякої ями. На краю лісу убивають з тієї ж причини стару Видриху. Хтось з-поміж нас каже: «Краще, коли б нас всіх постріляли в селі». Усі хочуть дійти. Усі змучені, а в дорозі мороз; всі одягнені так, як їх в хаті заскочило лихо – напівголі й босі, а ще треба нести дітей, бо, може, й їх постріляли б. Однак дійшли вже всі. У Селиськах все одно хто нас побачив, аби добрі – поляк чи українець –усі плакали над нами гірко. Ми станули. Прийшов солтис і наказав людям брати нас по хатах. Люди нагодували нас, дали одежу. Була між нами одна поранена жінка, її ранило ще у Павлокомі, коли стріляли до її чоловіка Григора Федака й синів Влодка (18 років) та Остапа (16 років). На другий день мали ми йти до своїх».
Так і сталося, на щастя. Жінок з повідморожуваними руками й ногами треба було відвезти до лікарні в Перемишлі. Солтиси з Гути й Явірника Руського зорганізували підводи. Поїхала й моя тета Олександра Мудрик. Лікувалася майже три місяці, а дітьми займалися добрі люди з Явірника й Жогатина. Коли вона повернулася, я мав змогу зайти до неї і тоді почув наведені тут слова про смерть Павлокоми. Потім я чув ще розповіді тети Зоньки Несторовської та вуйків і Казимира Думина.