Про мого батька о. Миколу Грицеляка - канцлера єпископської консисторії у Перемишлі (автор: Грицеляк Юрій)

Дата публікації допису: Feb 13, 2012 8:22:24 AM

Офіцери служби державної безпеки, одні в конфедератках з

чорним околишем – поляки, другі – з малиновим околишем – росіяни

разом нищили Українську греко-католицьку церкву.

Українці Закерзоння. Матер. Міжнар. наук.-прак. конф.

– Львів: ЛНАМ-СПОЛОМ, 2007. – 292 стор.

Автор: Юрій ГРИЦЕЛЯК (м. Львів), 1932 р. н. м. Перемишль, член товариства «Надсяння».

Отець Грицеляк Микола Іванович народився 15 грудня 1891 р. у с. Барич Перемишльського повіту Львівського воєводства.

Батьки його – селяни середньої заможності: Іван (1861 – 1947) і Анна з дому В'єнц (1868 – 1944, загинула під час бомбардування). Іван – мій дідусь, був неписьменний, мешкав у хаті під стріхою, котру, як і стайню та стодолу збудував власними руками. Як громадянин Австрії, воював в Італії, про що любив повторювати: «Наталіян казиться, а цугафірер каже: «Форвертс!» (Італієць казиться, а командир каже! «Вперед!»). Впродовж 1890 – 1913 рр. в нього народилося 12 дітей, з яких Микола (мій батько) був другим, троє померли в одно-дворічному віці, в тому числі первісток Теодор. У 21-річному віці померла від «іспанки» Параскевія, наймолодшу Іванку в 1939 р. ув'язнили і вбили поляки; до 84-річчя дожив Панько, а двоє – Катерина і Гнат – до 91-річчя.

Вчився мій батько Микола в народній школі с. Барич. Серед ровесників виділявся здібностями і тягою до навчання. Після її закінчення (1902 р.) був направлений у «Цісарсько-королівську гімназію з руським викладовим язиком» у Перемишлі в «приготовляючий клас»; закінчив його наступного року з «дуже добрими оцінками». Відтак вісім років (1904 – 1911) учився в цій же гімназії, котру закінчив з резолюцією: «зрілий з відзначенєм до студій в університеті». Будучи з бідних, він щороку подавав керівництву Львівського університету так зване «свідоцтво убожества», завірене печаткою «Громадський уряд Барич» з гербовим зображенням навхрест коси та граблів, з якого видно, що його батьки мали 1,5 морга поля. «Свідоцтво» давало тільки дешеве нарахування, з приводу чого в університеті було чути своєрідний афоризм: «Geschichta» кашу їсть, їсть Geschichta, халасує, фундуш – каша їй смакує, бо Geschichta ist kein Mensch». Цим витвором багаті старшокурсники насміхалися p незаможних geschichta». В університеті він студіював на теологічному факультеті, закінчивши в 1914 р. шість курсів.

У роки Першої світової війни як звичайний слухач ходив на виклади «Богословсько-наукового заведення» в Перемишлі. 18 листопада 1917 р. тут, у катедральному храмі Івана Хрестителя, був висвячений на священика.

Перед освяченням оженився з 16-літньою випускницею ліцею Українського інституту для дівчат Качковською Софією – дочкою колишнього управителя єпископських маєтків у с. Валяві Михайла Качковського. (Бабця напередодні Першої світової війни емігрувала з дітьми до Праги, там захворіла на сухоти і після повернення невдовзі померла у віці 42 роки, залишивши 9 дітей, в тому числі 5 дочок. Дідусь, який «не боявся росіян» і залишився в Перемишлі, з приходом російської армії був репресований). Таким чином моя мати в 1917р. залишилася сиротою.

Церква Івана Хрестителя у Перемишлі

(тепер захоплена римо-католицькою громадою)

Від того часу в мого батька, отця Миколи настає «рухливе життя». 25 листопада 1917 р. він призначений сотрудником душпастирства при катедрі церкви Івана Хрестителя у Перемишлі, через місяць – катехитом в школі ім. Сінкевича і при 4-х класній школі в Перемишлі, в травні 1918р. – дійсним референтом Консисторії, а від 1924 р. – її канцлером. Впродовж 1918 – 1926 рр. він працював в парафіях сіл Крамарівка, Олешичі, Радимне, проповідував богослов'я, підвищував знання з останнього, став катехитом у Перемишльській приватній жіночій гімназії Українського інституту для дівчат. Приблизно у 1922 р. його сім'я замешкала в будівлі цієї інституції на вул. Татарській, 6, потім на вул. Владиче, 22 (тепер 24).

У березні 1928 р. о. М. Грицеляк супроводжував перемишльського єпископа Йосафата Коциловського до Ватикану, де в Папи Пія XI вирішувалися важливі питання Української греко-католицької церкви на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким.

У липні 1930 р. о. М. Грицеляк отримав титул Просинодального іспитовника, а через рік – почесного крилошанина Капітули при катедральній церкві Рождества св. Івана Хрестителя.

о. М. Грицеляк (1938р.)

Напад Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 р., що вважається початком Другої світової війни, привів до встановлення кордону між двома «союзниками» – Німеччиною та СРСР по ріці Сян. Правобіччя, в тому числі історична частина Перемишля, опинилися під радянською окупацією.

Почалися переслідування духовних осіб і їх сімей.

Ми, мешкаючи в будинку (вул. Владиче, 22), господарем якого була єпископська Консисторія, напередодні війни зробили капітальний ремонт помешкання, що тотожний сучасній термінології «євроремонт». Мій батько, як канцлер, виступав у ролі замовника. Пам'ятаю купи свіжого піску, що його привозили і скидали на подвір'ї робітники, де я мав чим бавитися, будувати замки тощо.

У нашій хаті було завжди людно. Молодший брат батька Панько вчився у місцевій гімназії, потім – Краківському університеті на медичному факультеті, відтак відсидів рік у сумнозвісній тюрмі в Березі Картузькій за просвітницьку роботу в рідному селі, після чого – рік служив у польському війську, нарешті почав працю лікаря-хірурга в міській лікарні на Засянні. Там він і мешкав у приміщенні для чергових медичних працівників. Зустріч з ним завжди була для мене «вікном у світ», бо довідувався, хто ми, звідки походимо, «ким і за що закуті».

Мій рідний брат Богдан (по-хатньому Данко), що на 9 років старший від мене, був високий, дужий та спокійний, через що в гімназії носив прізвисько «Слонь». У навчанні був відмінник, брав участь у моделюванні літаючих апаратів, цікавився вищою математикою, фізикою, захоплювався радіолюбительством. Жила у нас моя двоюрідна сестра Слава Ґац (1913 р. н. ) з с. Крамарівни; частими гістьми були тітки та їхні чоловіки з усієї нашої великої родини.

Приміщення духовної семінарії в Перемишлі

(тепер відібране від УГКЦ)

З приходом «визволителів» зі Сходу та встановленням кордону по Сяну все це закінчилося. Наше помешкання сподобалося якомусь офіцерові і нам як «буржуазним пережиткам» наказали переселитися у приміщення капітули, що примикало до церкви св. Івана Хрестителя і належало церкві. Це був старовинний, колись монастирський будинок (кармелітів босих), збудований чотирикутником, зі стінами метрової товщини, довжелезними коридорами з внутрішнього боку квадрата та з келіями, іншими зовнішніми приміщеннями. Ми отримали помешкання на третьому поверсі. Щоб зайти в туалет, треба було пройти коридором до кінця, повернути направо, потім наліво, вийти на балкон, де зліва було приміщення з старовинними туалетами. Воду набирали з криниці, розташованої за подвір'ям, що сягала 32 м глибини (до води); криниця була облаштована корбою з маховиком і кованою бадьєю місткістю 25 л.

Стрийко Панько і двоюрідна сестра Слава опинилися за кордоном, себто, під німцями, а 17-річного брата Богдана забрали органи НКВД в Дрогобицьку тюрму, зробивши при цьому повальний обшук нашого помешкання.

Про сестру Славу, яка до війни сиділа в міській тюрмі за просвітницьку працю в с. Барич, і ми з мамою щотижня носили їй передачі, не знали нічого, бо в'язнів кудись вивезли ще поляки. Пізніше довідалися, що її вбив польський конвоїр десь у лісі біля Пшеворська, нібито, через непорозуміння...

Так ми дожили до неділі 22 червня 1941 р.

Напередодні цього трагічного дня моя мати повезла передачу Богданові, який начебто мав би повернутися в Дрогобицьку тюрму, бо в'язнів кудись вивозили, але куди, – не сказали. Як свідчить сьогоднішній мешканець США Теодозій Крупа, Богдана привозили до Львова на суд 79-ти і намагалися пришити до справи, але безуспішно. Поки мама займалася справою Богдана в Дрогобичі, нас застала війна в Перемишлі. Насвітанку почалася стрілянина, вибухи бомб і снарядів. Осколки торохкотіли по дахах, чувся дзенькіт розбитих вікон. Ми з батьком поспішно зійшли вниз до пивниці, а коридори Капітули почали наповнюватися втікачами з міста та випадковими людьми з інших місцевостей. Поволі перший поверх заповнився постелями з лежачими людьми. Стало відомо, що почалася війна, що німці наступають. Батько змушений був якось організувати людей, подбати про їжу; я, дев'ятирічний, користуючись «свободою» (без права виходити з будинку) вештався між людськими лежанками і слухав новини, які приносили відважні люди. Так тривало до п'ятниці. Вночі прийшли німці і наказали усім вийти (з речами, хворими, немічними) і під конвоєм повели нас до Сяну. Автомобільний міст був зруйнований і нас повели до залізничного; із Замкової гори нас освітлювали прожекторами. Дорога вела через «Жидівське місто», де горіло 7 синагог і житлові будинки; всюди смерділо димом, паленим м'ясом і нечистотами. То тут, то там лежали вбиті і понівечені трупи сов'єтських військових, цивільних осіб, коней. Нарешті нас зупинили біля якоїсь руїни поблизу залізничного мосту. Батько мій, як відповідальний за долю людей, спитав по-німецькому в офіцера куди нас ведуть, чому зупинилися і що хочуть від нас. Той відповів: «Ведемо, щоб вас зберегти перед можливим поверненням большевиків, а залізничний міст ще розміновують сапери».

Єпископські палати в Перемишлі

(тепер відібрані від УГКЦ)

Як розвиднілося, ми побачили, що на дорозі вздовж Сяну, метрів 70 від нас, стоять дві гармати, з яких німці стріляють кудись за місто. Зрештою нас відпустили додому. Почалися будні, властиві для воєнного стану, причому не найгіршого варіанту. Потлумлена червоними «визволителями» церква оживала. Вольовий владика Й. Коциловський тримав справи під контролем. Десь зо два рази (може й більше) мені пощасливилось обідати в нього, переважно в оточенні священиків, які гостювали в палаті. Пам'ятаю, що їжу доставляли з нижнього поверху на тацях спеціальним ліфтом, що приводився в рух за допомогою лебідки. Зв'язок з кухнею підтримувався «телефоном» – спеціальним свистком, що інформував прислугу подавати страви або забирати порожній посуд вниз.

Нарешті, днів через 10-12 мама повернулася з Дрогобича; добиратися у воєнний час було складно; вона розповідала, що, коли несла передачу, то вже летіли літаки і велася стрілянина. На звернення, від вартового почула: «Женщина, уходите, это война». «Як, війна?», – здивувалася мати, думаючи, що відбуваються маневри. «Настоящая война», – пролунало переконливо.

Коли мама серед перших людей (ще до приходу німців) увійшла в тюрму, то побачила по-звірячому вбитих в'язнів – з відрізаними вухами, язиками, у жінок – грудьми, розпореними животами; в живіт розіп'ятого на стіні чоловіка садисти запхали на місце кишок ненароджену дитину. Але сина Богдана вона не знайшла... Через день-другий виявили свіжозабетоноване покриття на подвір'ї тюрми, де були трупи людей, залиті гашеним вапном. Пізнати когось було неможливо.

Ми повернулися назад у своє помешкання на вул. Владиче. З 8 червня 1942 р. батько став викладачем катехитики і педагогіки в Богословському навчальному закладі, що містився в нашому будинку на третьому поверсі. Я продовжив вчитися в школі св. Миколая – сестер служебниць на Засянні, де в 1939 р. закінчив перший клас (вчився з 5-ти років). Вдруге пішов у перший клас, а потім у другий – до школи ім. Сталіна – названу так гімназію, що на вул. Словацького. Тепер в школі на Засянні св. Миколая мене зарахували відразу в шостий клас, де вчилися мої товариші з 1939 р.

Батько, як завжди, рано вставав, йшов у єпископську палату, де відправляв Службу Божу; потім снідав, працював у консисторії або їздив на візитації з єпископом, проводив заняття з питомцями, обідав; приходив додому о 15-16 год., щоб годинку «кивнутися», тобто, поспати. Після того знову поспішав у палату, де супроводжував єпископа Йосафата, і тільки о 20 год. приходив додому; після вечері, як завжди, «відмовляв часослов».

Я, звичайно, вже засинав до того часу. І так було щодня, і в неділю, і в свята. Виховувала мене насамперед мама, а до війни вже згадувані стрийко Панько, брат Богдан, двоюрідна сестра Слава.

Духовна семінарія, розташована недалеко на вул. Баштовій, з приходом совітів в 1939 р. була переобладнана на військовий шпиталь. Вона такою залишилася при німцях. Тому відкрився Богословський навчальний заклад у нашому будинку, «питомці» мешкали в кімнатах на третьому поверсі. Виклади проходили у церкві. Словом, це називалося «Малий семінар».

Час збіг дуже швидко. Німці почали відступати, а в місто увійшли знайомі нам червоні війська, а через день чи два – «військо польське», офіцери якого хоч і носили на головах конфедератки з орлом, але «чомусь» розмовляли по-російськи. Почалися облави. Виловлювали чоловіків на фронт. Це був липень 1944 р. Знов кількаденний обстріл міста, а з ним втікачі, вбиті і поранені, велика колотнеча в місті – горіли військові склади, які ніхто не гасив; люди, переважно з міських низів, ризикуючи, набирали в посудини розтоплений цукор («карамель»), що витікав з розпечених чанів, горілку, мармоляду (повидло) і т. і. А для нас, дітей, це були дуже цікаві заняття, бо ми вибігали на вулицю і навипередки збирали уламки бомб і снарядів, щоб потім обмінюватися цими «трофеями»...

Почалися бої повстанців у навколишніх селах, особливо біля Бірчі. Сяном, що не був кордоном і притягав жадібних дітей до води, нерідко пливли трупи людей, коней.

У ці драматичні, а для нас цікаві, дні вперто впліталася ідея переселення. Спеціально літак розкидав листівки із закликом «добровільно» їхати в Україну. Переселення все більше стимулювалося терором. Ставало все менше українців; гімназію, у якій я вчився, закрили. Щоб не дармувати час, батько мене записав на приватне навчання до гімназійного вчителя географії професора Івана Зайця. Окрім цього, п'ять років я займався музикою в піаністки Володимири Боженко, прислужував у церкві з іншими хлопцями, в тому ж числі, Павлом Василиком, згодом єпископом Коломийсько-Чернівецьким.

Тимчасом, життя ставало не тільки важким, а й небезпечним. Поляки вбивали як вибірково – священиків, вчителів, так і цілі села; Малковичі, Бахів, Березка, Павлокома... Пам'ятаю жінку з Павлокоми, яка дивом залишилася живою, перебуваючи з сином 4-5 років в родини в сусідньому селі. Після того, якийсь час мешкали у нас. Бандити зробили наскок і на нас, але ми забарикадувалися, дзвонили в підвішену рейку. Потім вони вдерлися в будинок; командувала ними якась жінка, зробили обшук на стрихах на третьому від нас будинку, де спіймали наших хлопців-питомців, але, на щастя, обійшлося лише побоями.

Кілька місяців лежала в нас 45-річна п. Андзя Войтович – братанка пароха з с. Негрибки під Перемишлем після того, як її знайшли поряд з вбитим вуйком і цьоцею та їхнім сином, котрий вчився в Малій семінарії і приїхав додому на свята. У неї, польські шовіністи, пустили з автомата 5 куль, а «для певності» – двічі прокололи багнетом груди. На другий день її забрали зранку у військовий шпиталь (вул. Баштова), звідки виписали «досрочно» на лікування... «додому»(?!). Вона лежала в нас на канапі, на якій колись спав брат Данко, вижила і переселилася на Львівщину.

Настала наша черга. Зранку 26 червня 1946 р. будинок оточили військові в плащ-палатках, касках, з автоматами. Батько, як звичайно, вийшов з дому і пішов до палати єпископа, згодом повернувся і розповів, що єпископові Йосафатові запропонували «добровільне» переселення; він відмовився, тоді солдати завантажили його в тапочках разом з фотелем у вантажну автомашину. «Мабуть, з нами зроблять так само», – сказав батько.

Незабаром прийшли й до нас. Керували «операцією» два офіцери служби державної безпеки. Один в конфедератці з чорним околишем – поляк, другий – з малиновим околишем – росіянин. Запропонували батькові добровільне переселення. Батько відмовився. Тоді під'їхала під балкон (ми жили на другому поверсі) автомашина-полутарка і солдати почали скидати з балкону білизну, інші речі в кузов машини.

Навпроти на шкарпі зібралися діти й роззяви, звісно, поляки, яких явно це видовище веселило. Нарешті мати збагнула, що виїзду не уникнути, й почала поспішно впаковувати цінності й речі, що знадобляться, у плетені коші («комоди»). Час, який дали нам на завантаження, збіг дуже швидко. Солдати, схопивши батька за руки й ноги, потім маму й мене та мою собачку, кинули на машину з «лахами». Машина від'їхала на залізничну стацію. Там, на запасній колії, чекали три товарні вагони. В одному з них розмістили нас, залишивши під конвоєм.

Вранці таким же способом привезли ректора Духовної семінарії о. Івана Кузича з господинею, о. Василя Решетила з господинею. Потім тут, на пероні, ці два офіцери, які керували нашим виселенням, стали оформляти документи. Батько знову відмовився від добровільного переселення і тому вони самі заповнили папери, перекрутивши прізвище Грицеляк на Херцеляк, рік народження вказали не 1891,а 1892, підписали їх синім олівцем і поставили печатку. Після цього нас загнали у вагон і закрили двері. Оформляли переселенчі документи на інших. Увечері вагон з нами причепили до якогось потяга і зранку ми були у Львові. Загнали наші вагони у 2-й парк, залишили під охороною (без туалету, з відром).

Батько час від часу виходив на двір, вивчав обставку, і, на кінець, за півлітри горілки, домовився з конвоєм і вийшов у місто. Зайшов у міськраду, показав свій «переселенчий лист» і просив надати якесь приміщення, на що начальник, покрутивши ним, написав резолюцію: «Винники». Повернувшись, батько знову за «пляшку горілки» домовився про наше звільнення. Так ми, після 5-6 днів перебування в антисанітарних умовах, дістали «волю».

На якійсь вантажній машині ми виїхали з того «2-го парку» і поселилися в батькового земляка, залізничника-вдівця, який мав трикімнатну квартиру в залізничних блоках на вул. Городоцькій. Тут ми прожили місяць. Приїхав до нас стрийко Гнат Грицеляк і розповів, що наша родина з Барича і Крамарівки переселилася в Україну на Тернопільщину і живе в селах Драганівці, під Тернополем, Хоросткові Гусятинського району. Але тут як тут нагрянули кагебісти, попросили всіх показати документи. Першим «підвернувся» їм під руку стрийко Гнат. Офіцер, ознайомлюючись з його паспортом, заявив: «Ви – канцлер єпископської консисторії – заарештовані. Слідуйте за нами!» На що стрийко заявив, що він не канцлер, він брат канцлера, селянин, який приїхав з Тернополя відвідати брата, що переселився з Польщі. Щоб вийти з дурної ситуації, кагебіст вигнав стрийка і знов повторив завчену формулу, щоб батько збирався. Тата повели, а нам з мамою сказали, що ми живемо тут без прописки, а, отже, не законно, тому мусимо покинути Львів протягом 24 годин і переїхати у Винниківський район.

Ми поселилися в земляків Дзядиків у Козельниках. Речі поскладали в шопі, а спали в хаті. Господарями тут були три сестри. Потім перебралися на Ялівець (біля Дріжджеварні), відтак жили «у Струка» на Глинянському тракті.

Що ж до батька, то його посадили в СІЗО на вул. Лонцького (вул. Бандери), а через пару днів вивезли в Київ. Мама довідалася про час його відправлення; я з нею стояв на узбіччі дороги, коли під'їхала вантажівка з конвоєм і трьома в'язнями у відкритому кузові. В одному з них я побачив свого батька. Після слідства у Києві, що тривало близько місяця, батька засудили на 6 років «виправно-трудових таборів» і 5 років висилки. Як пояснили татові, «чтоб ты нам не мешал».

В таборі на станції Середнє-Бєлая Хабаровської залізниці

(о. Микола Грицеляк – в третьому ряді крайній справа)

Пам'ятаю, мати посилала мене до господині засудженого о. І. Кузича, яка поселилася в Котельниках, і на її адресу приходили листи від отця-ректора, а потім від мого батька. Тата возили в бухту Ваніна, потім розмістили в таборі на станції Середнє-Бєлая Хабаровської залізниці в таборі з «битовиками», тобто, ув'язненими за злодійство, інші побутові злочини.

о. Микола Грицеляк на фоні табірного бараку

У цей час я ходив у 8 – 10 клас середньої школи № 49, що на вул. Васнєцова (бічна вул. Зеленої), поступив на електротехнічний факультет Львівського політехнічного інституту, де провчився майже два роки. Поради про те, «що мені говорити», а що «ні», давав двоюрідний брат мого батька, який жив у Львові і працював головним бухгалтером «Укроптбакалії», Панько Лах. Мати моя, за його порадою, влаштувалася у Львівський промкомбінат художником «по батіку», де виробляла жіночі хустки, шалики на шовку пофарбовані аніліновими фарбами.

Не знаю, чи всі поради свого родича я врахував, але мене посадили в тюрму. З березня 1951 р. до вересня 1956 р я відбував покарання. Коли вийшов на волю, захворів на «хворобу Боткіна» з ускладненнями. Батько повернувся у 1954р. як «інвалід II групи, відпущений на утримання жінки». Мати тоді вже мешкала у Львові, міняючи низку помешкань як винаймач. Офіційна дорога до мами мені була закрита. Тож я прописався в с. Дроговиже (тоді Верхньодорожне) Миколаївського району Дрогобицької області. Щонеділі я приїжджай до батьків, де при закритих дверях і занавісках відправлялася Служба Божа.

о. Микола Грицеляк після повернення з таборів (1956 р.)

У батька завжди бували гості: священики Павло Брицький, Роман Третак, Оберишин, Цегельський, Василь Вороновський. Багатьох інших я не пам'ятаю. Батько жив активним життям підпільної Української греко-католицької церкви. У 78-річному віці переніс інсульт, після чого кульгав на ліву ногу. Відтоді хворів постійно. У нього утворився тромбофлебіт на лівій нозі, перетворившись у суцільну рану від стопи до коліна. Помер у поважному віці 13 листопада 1976 р. в щойно купленій новій (кооперативному будинку) квартирі на вул. Стрийській, куди переїхав з дружиною за місяць до смерті.

Похоронну службу тайно відправили вісім священиків.

Простий селянський хлопець, Микола Грицеляк, завдяки наполегливості і прагненню до знань, вивчився і став священиком (в той час, коли були священичі династії), канцлером єпископської Консисторії, завжди добросовісно виконував свої обов'язки, заслуживши любов і повагу єпископа, священиків, вірних єпархії. Жив дуже скромно. Мама розповідала, що колись (до 1923 р.) батько був затятим курцем, але постановив не курити у Великий піст; обіцянку витримав і більше не курив.

О. Микола Грицеляк з дружиною Софією (1962 р.)

Щороку 19 грудня, себто, на свято Миколая сходилися до нас гості, мати готувала їжу, варила горілку з медом і сімома «коренями» та готувала смачну гостину. Запам'яталися мені о. Граб (з Германович) і о. Гура.

Звичайно, що описане вище, – це лише штрихи до насиченої біографії о. М. Грицеляка. Певною мірою він пов'язаний з такими історіями, як доля «корони-митри Данила Галицького», перенесення останків єпископа Й. Коциловського з Києва у Львів, про що можна довідатися з праць В. Бадяка «Наш владика» (Львів 2002), «Вінець королівства» (Тернопіль, 2003).

Велика родина Грицеляків, починаючи від діда Івана, зазнала болючих втрат, але й залишила помітний слід у відстоюванні національної гідності. Одна із них, дочка сестри Катерини Слава Стасів (Гац) живе і продовжує гілку родини в Канаді (м. Місісага), родина рідного брата батька Пантелеймона (Панька) живе в м. Чикаго (США).

Похований о. Микола разом із дружиною Софією на Янівському цвинтарі (68 поле).