Про Дмитра Пюрка (автор: Кучабський Нестор)

Дата публікації допису: Jun 19, 2012 8:59:55 PM

Народився Дмитро в сім'ї Леонтія та Ксенії Пюрків, крім нього, було ще троє діточок. Тато їздив кілька разів до Америки на заробітки, бо сім'я була велика і всіх треба було поставити на ноги. Родина вирізнялася великим патріотизмом. Дмитро, 1911 р. н., став членом ОУН.

З приходом німців він стає одним з перших до лав національної самооборони. Згодом він вступає до української поліції. (Ми мусимо вказати на цілі та завдання цього формування з точки зору ОУН, так, як наші недруги – російські шовіністи свідомо перекручують саму суть понять та явищ у їх історичному розвитку.

Коли німці повністю проявили свою антиукраїнську суть і пересадили майже весь провід ОУН та почали громити наші похідні групи на Сході, вони, тим самим, нищили і українську самооборону, бо бачили в ній небезпеку творення непідконтрольного збройного формування, що могло стати основою українського війська. Відтак, можна було йти двома шляхами – або входити до української поліції, і тим самим проводити вишкіл та озброювати патріотичну молодь, яка по першому заклику ОУН стане до лав наших збройних сил, або чекати, за ким німці розіграють тут польську карту. Певно, що на це піти не можна було. До слова кажучи, практично вся ота українська поліція перейшла до УПА. Подібно треба розуміти й участь українців у дивізії СС «Галичина». Ця практика себе виправдала.

Українській поліції люблять закидати участь в погромі євреїв, але прямих доказів того, що саме українці входили до так званих розстрільних команд не має і не може бути, вони, якщо й мали якесь відношення, то це було виконання чисто поліцейських функцій. Є чимало випадків того, що навіть допомагали євреям уникнути розстрілів, або, як у Рожиську, після розстрілу там тарнорудських євреїв, вийшли з поліції на знак протесту.

Чомусь мало хто каже про єврейську поліцію, яка безпосередньо займалася виявленням, сортуванням та відправкою своїх одноплемінників до таборів та ям. Поза тим, є що сказати і по Підволочиську: вцілілі жертви голокосту з нашого містечка добре описують ці події у збірнику «Підволочиськ». Місцевий юденрат (з німецької – жидівська управа, тоді розміщувалась там, де тепер центральна районна бібліотека) виділяв точне число своїх людей на роботи в таборах, на заміну померлих. Ті, хто мав золото, гроші, або хутра – відкуплялися, але ж їх капітали також колись закінчувалися... Такий собі Шмуль Катц, що взяв собі потім ім'я Еміль Кон писав наступне: «Коли я проходив вулицею, де було тарговіско (польською – базар), до мене підійшов керівник єврейської поліції Підволочиська Лодек Лорбер ще з одним, ім'я якого я не хочу згадувати, то схопив мене за комір і сказав: «Ви ухиляєтесь від роботи! Як ви думаєте залишитися живим?» Такий великий уривок я привів для того, аби показати всю не просту ситуацію того часу.

Шлях до УПА через службу в українській поліції, крім Дмитра, пройшов також Євген Ямковий, був там ще й Дмитро Радковський, але він помер. В 1943-44 роках на нашому терені з'явилася польська та большевицька партизанка. Армія крайова (АК) мала завдання винищення українців з тим, аби потім місцеве населення стало переважно польським і на можливому референдумі про приналежність цих земель виступило за Польщу. Для цього вони мали знищувати передусім ОУН-УПА. Ковпаківці, котрі влітку 1943 р. до нас «завітали», теж знищували ОУН-УПА, але вже з своїх міркувань. Ото на тому ці антиподи й об'єдналися.

Дмитро дістав наказ затримати в районі Скалата польського резидента, але сталося так, що ситуація вийшла з-під контролю і він сам був важко поранений. Наступив березень 1944-го, стається зміна окупаційного режиму. Дмитро в підпіллі, але рана не гоїться, можна собі лише уявити, які тоді були ліки. Однак, по зв'язку йому ліки все ж передають, і в середині 1944 року він був вже здоровий. Переховуватися в криївці не міг, бо чекісти-облавники нишпорили мало не щодня, а з другого боку треба переходити до активних дій, чого й вимагав провід і чого прагнув він сам.

Наймолодший брат Євген сам доглядав за господаркою і виконував завдання УПА. Мав коні – треба було перевезти боївку, чи припаси, тяжкоранених, вивезти землю після спорудження бункеру, чи криївки, складу, поховати повстанців. Батьки були у постійному страху за своїх синів. Вночі це було вкрай складно, бо можна легко оприділити, де саме гуркоче фіра. Вже й чекісти підсилали до Євгена стукача, аби звідав «обстановку і доложил».

Чотири роки такої праці, але тут якась підла душа таки вислідила родину. Під кінець 1947-го, коли вже вдарили приморозки, Дмитро мусів ночувати в хаті, а вдосвіта переходити до стодоли, де був бункер та вхід до нього, замаскований. Про той бункер чекісти не знали, але про те, що він ночує в хаті знали і зробили засідку, попередньо отруївши там пса. Так його й вислідили, коли він виходив з хати, і наказали – «Рукі вверх!» Нібито скорившись, Дмитро, сказав, що має ще зайти додому, аби тепло вдягнутися, повернувся і побіг. Черга з автомата наздогнала героя. Тут таки чекісти кладуть його на фіру, матір відганяють, лише на віддалі вона перехрестила тіло, а татові наказують сідати НА СИНА ВЕРХИ, та він не зробив такої наруги, а Дмитра так довезли до Підволочиська. Батькові дають 25 + 5 і у Сибір.

Тоді жила в Підволочиську його двоюрідна сестра Марія, 1923 р. н., що була замужем за Миколою Василиком, теж повстанцем, на псевдо «Смерека», який загинув у бою з енкаведистами на Богданівських хуторах у 1945 році. Якимось дивом вона викрала вночі тіло Дмитра і поховала його на старім (польськім) цвинтарі та поставила на могилі маленький бетонний хрест (такі хрести лежали складені на цвинтарі ще з часів Першої світової війни, заготовлені австрійцями для своїх військових поховань).

Після того, Марія вийшла вдруге заміж за Павла Данькова з Заднишівки. У вісімдесяті роки вона померла, але свою таємницю передала чоловікові. Вже в 1990 році, ми, Дмитрові земляки з коршилівськими союзниками, впорядкували могилу героя, а в 1995 році КУН поставив на ній високий дубовий хрест і забетонував її.

Кожен рік, на свято Героїв, до Дня Незалежності, на Покрову приходимо ми до нашого героя Дмитра. Вічна йому пам'ять!