Embedded Files
Дата публікації допису: Jul 30, 2014 3:49:37 PM
Конотопська битва 1659 року. Збірник наукових праць. Київ – 1996
Всесвітньо визнаний французький історик, основоположник школи «Анналів» Марк Блок, розмірковуючи над місцем і значенням історичної науки в житті суспільства, співвідношенням історії й сьогодення, зазначав, що «...історія – це надзвичайно широкий і різноманітний досвід людства, зустріч людей у віках» (Блок М. Апология истории или ремесло историка. – М., 1973. – С.79).
Суспільно-політичні процеси, що відбуваються в Україні наприкінці XX ст., зумовлені насамперед завданнями відродження національної самосвідомості та утвердження державного суверенітету, об'єктивно змушують нас уважно вивчати історичний досвід середини ХVІІ ст., коли на українських теренах функціонувала національна держава – Військо Запорозьке. Адже, незважаючи на значну різницю в часі, при уважному зіставленні подій понад трьохсотлітньої давності із сьогоденням напрошуються чимало аналогій та історичних паралелей. До того ж, надто багато «присудів історії» було винесено в минулому (далекому і зовсім близькому), незаслужено піддано анафемі справжніх синів України та, водночас, канонізовано її псевдогероїв.
Цитований вище Блок цілком слушно зауважував, що немає нічого мінливішого за своєю природою, ніж присуди істориків, що піддаються усім коливанням колективної свідомості чи їх особистої пристрасті. У цьому разі нерідко бездоказові звинувачення за одну мить змінюються на безглузді реабілітації. А тому варто не судити, а намагатися зрозуміти логіку дій і вчинків попередніх поколінь. «...Потрібно краще розуміти душу людини хоча б для того, щоб вести неминучі війни, а тим паче, щоб їх уникнути, поки ще є час» (там само – С.79).
Стосовно теми, яку ми маємо розглянути у цій статті, а також проблеми українсько-російських відносин взагалі, процитована думка великого мислителя є вельми слушною й актуальною. А тому я закликаю читача до наукової саме під таким кутом зору. «Не судити, а зрозуміти» – ці слова мають стати своєрідним лейтмотивом наукової розвідки.
Ми мусимо зрозуміти: чому українсько-російський військово-політичний союз 1654 р. вже через неповних чотири роки переріс у відверту конфронтацію сторін, а ще через рік ознаменувався страшною за масштабами битвою під Конотопом? Чому блискуча військова перемога, здобута гетьманом І.Виговським на конотопських полях у червні 1659 р., не лише не відстрочила його політичне фіаско, що наступило вже у вересні цього ж року, а й увінчалась місяцем пізніше, у жовтні, підписанням вкрай невигідного для інтересів усієї України нового договору з Москвою?
Ці та інші «чому» ми маємо зрозуміти вже сьогодні, щоб нашим нащадкам знову не прийшлося на порожньому місці повертатися до них завтра.
Друга половина – кінець 50-х рр. XVII ст. були переломними в історії Української держави. Тривала виснажлива війна за незалежність, що близько десяти років точилася на теренах України, підривала продуктивні сили краю, зумовлювала значне зубожіння населення та вкрай загострювала соціальну напругу в суспільстві. Перед Україною у цей час постало драматичне питання вибору шляхів розвитку. Проблема вибору була актуальною як у сфері внутрішньої, так і зовнішньої політики. Смерть фундатора Української козацької держави Богдана Хмельницького у середині 1657 р. надала проблемі особливої гостроти, оскільки, крім старих її аспектів, з'явилися нові, зумовлені боротьбою за гетьманську булаву.
Генеральний писар Хмельницького Іван Виговський, розпочинаючи боротьбу за гетьманство, розраховував на підтримку своєї кандидатури з боку Москви. Політичні розрахунки Виговського ґрунтувалися на тому, що його зв'язували давні контакти з царським урядом, започатковані ще задовго до укладення договору 1654 р. Протягом тривалого часу генеральний писар передавав до Москви інформацію конфіденційного характеру, отримуючи натомість щедрі подарунки у відповідь. Можливо, існувала спеціальна таємна домовленість з російською стороною стосовно майбутніх виборів. Зокрема, у розмові з трансильванським послом Шебеші у серпні 1657 р. Виговський заявляв, що цар обіцяв віддати Україну йому в руки, щоб він нею розпоряджався (Див.: Яковлева Т.Г. Начальный этап Руины: социально-политическое положение и внешняя политика Украины конца 50-х годов XVII века (Дис. канд. истор. наук) – К, 1994. – С.162).
Проте повідомлення про старшинську раду в Чигирині, на якій гетьманську булаву було передано Виговському, викликало в Москві різке невдоволення і уряд Олексія Михайловича відмовився визнавати результати виборів. Для того, щоб зрозуміти даний поворот московської політики, необхідно з'ясувати логіку українсько-російських відносин напередодні, в останній рік життя гетьмана Богдана Хмельницького.
З кінця 1656 р. українсько-російські відносини зазнають значного охолодження. Ситуація була спричинена насамперед укладенням Москвою у Вільно сепаратного перемир'я з польським королем. Переговори у Вільно проходили за закритими для української сторони дверима, при повному ігноруванні московськими дипломатами позиції гетьманського уряду з цього питання. Поведінка царського уряду змушує Хмельницького скоригувати зовнішньополітичний курс Української держави, поклавши в його основи принцип надання пріоритетів союзам з європейськими країнами, вороже настроєними до Польщі. Саме у контексті нового політичного курсу гетьманський уряд у жовтні 1656 р. підписує договір про дружбу з Трансильванією, у другій половині січня 1657 р. поновлюється українсько-шведський діалог, а в червні цього ж року виробляються попередні домовленості про підписання договору з Бранденбургом (Акты Южной и Западной России. – СПб., 1861. – Т.3. – С.557 (далі: Акты ЮЗР); Архив Юго-Западной России. – К, 1908. – Ч.3, т.6. – С.127, 128; Документи Богдана Хмельницького (1648-1657). – К., 1961. – С.551). (Нагадаємо, що Швеція в цей час перебувала у стані війни з Росією, а бранденбурзького курфюрста Фрідріха-Вільгельма зв'язували союзницькі зобов'язання зі шведським королем Карлом-Густавом). Крім того, повне ігнорування українською стороною віденських домовленостей Москви і Варшави про припинення бойових дій засвідчив універсал Хмельницького від 10 січня 1657 р. про відправлення українських полків на чолі з А.Ждановичем на допомогу трансильванському князеві Ракоці (Документи Богдана Хмельницького. – С.551), що продовжував боротьбу з Польщею.
Незалежна політика Богдана викликає різко негативну реакцію московського двору. Царський стольник В.Кікін під час візиту в Україну в лютому 1657 р. в досить категоричній формі висловив невдоволення свого уряду зовнішньополітичними діями Чигирина. Ще більш різкою була загальна тональність переговорів з посольством Ф.Бутурліна (червень – липень 1657 р.). Останній не лише вимагав від гетьмана пояснень щодо зовнішньополітичного курсу, а й наполягав на негайному виконанні українською стороною, закріплених у Березневих статтях 1654 р., зобов'язань стосовно залучення українських фінансів до царської казни, введення царських воєвод до Чернігова. Крім того, Бутурлін передав вимогу уряду Олексія Михайловича стосовно приведення до присяги цареві гетьманича, виділення в Києві земельних наділів московським ратним людям тощо (Акты ЮЗР, – Т.3. – С.568).
Незважаючи на критичний стан здоров'я, Хмельницький рішуче відкинув усі претензії й звинувачення московської сторони. Зокрема, на вимогу бояр розірвати союз зі Швецією гетьман відповів, що «от свейського короля николи он отлучен не будет, потому что у них дружба и приязнь и згода давняя...». Більше того, Хмельницькій піддав різкій критиці зовнішньополітичну діяльність Москви, заявивши, що «только де того мне, гетьману, в диво, что ему, великому государю, ... бояре доброго ничего не порадят: коруною Польскою еще не обладали и о миру в совершенье еще не привели, а с другим панством, с Шведы, войну всчали!» (там само – С.569-570).
Не менш рішучими були відповіді Богдана й на інші претензії царських послів.
Не зумівши нав'язати Хмельницькому свою політичну волю, царський уряд покладав великі надії на близькі (зважаючи на стан здоров'я Богдана) нові гетьманські вибори, сподіваючись у непевних умовах міжгетьманства примусити українську сторону поступитися вимогам Москви. Концептуальні погляди Олексія Михайловича на перспективи майбутніх виборів в Україні проступають уже в інструкції В.Кікіну, надісланій останньому в середині лютого 1657 р. Там, зокрема, містився наказ розвідувати, чи мають українські політики намір «...о гетмане... послать бить челом к государю, кого им государь пожалует, велит учинить гетманом...» (Синбирский сборник. – М., 1845. – Ч.2. – С.56).
У червні цього ж року Ф.Бутурлін запевняв Олексія Михайловича, що «...кого ты великий государь пожалуеш велиш быть над войском Запорожским гетманом тот и будет» (Акты ЮЗР. – Т. ІІ – Прибав.І – С.682).
Проте зовсім іншими були наміри українського керівництва. Переяславсько-московський договір 1654 р. не містив будь-яких обмежень стосовно права вільної гетьманської елекції. Тому результати Чигиринських виборів у даному контексті були абсолютно правомірними. Політичний курс нового гетьмана у відносинах з Москвою також на перших порах являв собою продовження політики Хмельницького. Так, Виговський, під час переговорів з царськими послами, підтверджує вірність союзницьким зобов'язанням, висловлює готовність виступити посередником у справі російсько-шведського замирення, виступає за ліквідацію українсько-російських суперечностей на білоруських землях. Водночас поведінка новообраного гетьмана як під час Чигиринської ради, так і після неї, свідчила про небажання йти на поступки Москві.
Протягом серпня – вересня Україну відвідують численні посли, гінці та вивідувачі з Москви, які намагаються схилити Виговського та козацьку старшину до пом'якшення своєї позиції, а також з'ясувати можливу реакцію українського суспільства на запровадження царським урядом більш жорсткого політичного курсу в українських справах. Стрілецький голова А.Матвеєв, який прибув в Україну після Чигиринської ради, крім невдоволення уряду Олексія Михайловича «самовільним» обранням гетьмана, оприлюднив так звані царські статті, які містили вимоги про запровадження воєвод у Чернігові, Переяславі, Ніжині, Корсуні, Білій Церкві, Прилуках, утримання царських залог у вказаних містах коштом місцевого населення та відмову українського керівництва від білоруських земель, населення яких склало присягу гетьману.
Наміри царського уряду зустрічають різкий протест українського суспільства. В Україні починають поширюватися чутки про те, що з Москви йде військо на чолі з князем О.Трубецьким, щоб «...на государя сей край отбирал и властей государских поставил» (там само. – Т.4. – С.32).
Більше того, у Миргородському полку вибухає так званий бунт, керований місцевим полковником Г.Лісницьким, що мав чітко виражене антимосковське спрямування.
Зі свого боку, Виговський використовує тиск Москви з метою зміцнення власних владних позицій. Скликана ним 11 жовтня Генеральна рада у Корсуні не лише підтвердила його гетьманство, а й переконливо засвідчила підтримку політичного курсу гетьманського уряду в стосунках з царем, спрямованого на захист українського суверенітету.
Під впливом інформації, що надходила з України та донесень царських вивідувачів про настрої, що панували на Корсунській раді, уряд Олексія Михайловича відмовляється від планів відрядження в Україну Трубецького і в грамоті від 18 жовтня вперше визнає за Виговським гетьманське звання (Там само. – С.39-41).
Більше того, 30 жовтня у Москві проходить нарада за участю царя, на якій обговорюється текст грамоти, що взагалі спростовувала наміри російської адміністрації обмежити український суверенітет.
Таким чином, на середину осені 1657 р. гетьманській партії вдалося втримати статус-кво в стосунках з Москвою. Однак, як засвідчили подальші події, рівновага, досягнута в жовтні, була надто хиткою і в будь-який момент могла порушитися. Уряд Олексія Михайловича, відряджаючи до Виговського посланця Рогозіна з повідомленням про визнання правомірності елекції, водночас наказував останньому розвідати про суспільні настрої в Україні та можливість відправлення до козацького війська, раніше запланованої, місії Трубецького (там само. – С. 72).
До того ж, у зазначений час на розвиток українсько-російських взаємин вирішальний вплив починають справляти суспільні відносини та політична боротьба всередині Української держави. Разом із гетьманською булавою Виговський успадкував від свого попередника складний вузол суперечностей, які ще за життя Хмельницького недвозначно і трагічно заявляли про необхідність свого розв'язання. Цілком ймовірно, що Богдан, усвідомлюючи унікальність нового державного утворення на українських землях, яке опиралося як на аристократичну, так і на демократичну частини суспільства, свідомо відтягував вирішення соціальних проблем, оскільки будь-який варіант їх розв'язання неминуче відштовхнув би від нього певну соціальну групу. Отримавши підтримку в боротьбі за владу насамперед від представників шляхетства та заможної козацької старшини, Виговський методом розв'язання складного гордієвого вузла обрав шлях ігнорування інтересів соціальних низів з одночасною всебічною підтримкою привілейованих верств українського суспільства.
Наприкінці 1657 р. в Україні остаточно визріває конфлікт між гетьманським урядом з одного боку та козацькою голотою Гетьманщини й Запоріжжя – з другого. При цьому гетьманська опозиція, яка була антагоністично настроєна до шляхетських порядків; що асоціювалися насамперед з Річчю Посполитою, прагнула заручитися підтримкою «правовірної» московської сторони. Уже наприкінці жовтня – початку листопада 1657 р. лідер опозиції кошовий отаман Я.Барабаш надіслав до Москви лист, в якому «викривав» таємні наміри Виговського «в.ц.мил. зрадити і все військо Запорозьке православне... в неволю віддати» (Цит. за: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.10. – С.107).
Як у листі до царя, так і в наказі січовим посланцям до Москви, і, особливо, під час розмов останніх у Посольському приказі виразно простежується той факт, що й після дев'яти років боротьби за незалежність у політичному відношенні Запорозька Січ так і не змогла піднятися вище ідей козацького автономізму. Незалежницькі устремління уряду Виговського викликають різкий протест січового товариства і служать об'єктом для демонстрації нелояльності офіційного Чигирина щодо Москви. Зокрема, 23 листопада керівник низового посольства М.Стринжа заявив у Посольському приказі: «При прежних де полских королех они войском Запорожским без королевского ведома послов из иных государств не принимали. Также де и ныне, как они учинились под царского величества высокою рукою, и им де было послов и посланников потому ж без указу царского величества принимать и отпускать... не годилося» (Акты ЮЗР, – Т.7. – С187).
Позиція січового товариства щодо принципових засад українсько-російських відносин, викладена Стринжею у Москві, повністю відповідала російським інтересам. А тому, незважаючи на наступні неодноразові заклики Виговського не надавати військової і політичної допомоги бунтівникам, уряд Олексія Михайловича належним чином оцінив переваги безпосередніх зносин із Запорозькою Січчю і визнав Кіш правомочним суб'єктом українсько-російських відносин. Подальші події переконливо продемонстрували згубність даної ситуації для стабільності України. Моральна допомога опозиції, надана Москвою, провокує новий виток ескалації напруги у Війську Запорізькому, епіцентр якої із Січі переміщується на Полтавщину.
Загроза втягування України в широкомасштабний громадянський конфлікт, що з початком 1658 р. стає цілком реальною, змушує Виговського значно пом'якшити власну позицію у стосунках з Москвою, сподіваючись у такий спосіб схилити царський уряд на свій бік. Під час зустрічі із царським послом Б.Хитрово в Переяславі гетьман дає принципову згоду на розміщення московських ратних залог на чолі з воєводами в українських містах, виведення натомість українських залог з території Білорусії. Цілком ймовірно, що у Переяславі обговорювалося також питання утримання російських військ в Україні коштом місцевого населення.
При аналізі матеріалів, що стосуються переговорів у Переяславі, впадає у вічі той факт, що поступки, зроблені Виговським російській стороні, мали умовний характер. Наповнення конкретним змістом і реалізація взятих зобов'язань пов'язувалася з наданням гетьманському урядові політичної та військової допомоги в боротьбі з опозицією. Проте, незважаючи на наполегливі прохання Виговсьського надати йому військову допомогу в боротьбі з бунтівниками, уряд Олексія Михайловича протягом усієї першої половини 1658 р. так і не визначився у своєму ставленні до подій в Україні. Прикладаючи на позір певні зусилля, спрямовані на примирення конфліктуючих сторін, Москва разом з тим, продовжує підтримувати активні контакти з гетьманською опозицією, надаючи їй таким чином важливу моральну допомогу.
Не надавши гетьманському урядові дійової допомоги в боротьбі із заколотниками, уряд Олексія Михайловича із середини квітня розпочав підготовку до запровадження в Україні інституту царських воєвод. Безперечно, це було кроком передчасним, який призвів до подальшого загострення українсько-російських відносин. Ставлення української громадськості до присутності царської адміністрації у козацькій державі у переважній більшості було різко негативним. Гетьман Виговський ще до ознайомлення із змістом царської грамоти про направлення воєвод до Білої Церкви, Миргорода, Ніжина, Корсуня, Полтави та Чернігова у наказі послам до Москви зазначав: «От певных людей имеем ведомость, что Пушкарь подущением воєвод Калантаевского, Охтырского, Воловского и Белгородского поднял тое своеволю, которые ему обещали во всех потребах посилковать» (там само. – С.216).
Коли ж в Україну прибув стольник П.Скуратов, призначений воєводою до Чигирина, Виговський заявив, що в Україні йому «...делать нечево» (там само, – Т.4. – С.128-129).
Брат гетьмана Самійло у розмові з царськими послами недвозначно зауважував, що «было де то и при королех польских, что были ляцкие полковники... за то де и межусобье стало, полковников де и ляхов побили» (Там само. – С.126).
Ще більш відверто висловлювався з цього приводу Іван Богун, який гнівно заявив Скуратову: «Нам де воеводы ненадобны; жон де да детей наших переписывать приехали? Ты де к нам в ... Чигиринвоеводой едишь? Не здоров де от нас выедишь» (Там само. – С.130).
Наступним кроком на шляху ескалації напруження у відносинах гетьманського уряду з царем став похід в Україну бєлгородського воєводи Г.Ромодановського, що розпочався 13 червня 1658 р. Дана акція, а також події і чутки, що її супроводжували, остаточно переконала українських політиків у необхідності пошуку взаємопорозуміння з польською стороною. Не пізніше 4 липня в обозі білгородського воєводи з'являється один з лідерів опозиції Барабаш. А вже 12 липня київський полковник повідомляв, що «бутто Барабаш ныне... у Ромодановского и с людми собирается...», останній йому «...булаву и бунчук дал и людям его... государево жалованье...» (там само. – Т.5. – С. 316).
Через декілька днів, 18 липня, київський воєвода Шереметьєв доповідав у Москву, «что во всех городех по ту сторону Днепра страх и боязнь великая и из всех городов бегут с женами и детьми, боясь Барабаша» (Цит. за: Яковлева Т. Г. Указ. соч. – С.354, 355).
Протягом серпня Виговський тричі звертається до Ромодановського з настійливою пропозицією видати йому лідера заколотників, проте безрезультатно. За таких умов уряд Виговського підписує Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою. Важко не погодитись із думкою М.Грушевського про те, що в гетьмана не було інших засобів змусити Москву не втручатись у внутрішні справи Української держави.
Разом з тим, ведучи переговори з поляками, і навіть пізніше, підписавши Гадяцьку угоду, Виговський не прагне до повного розриву, а тим паче воєнного конфлікту з Москвою. У первинному варіанті українсько-польського договору містяться положення, які передбачають збереження добросусідських відносин з царем, більше того, навіть створення своєрідної конфедерації держав у складі України, Польщі, Литви та Росії.
Однак Гадяч для Виговського став своєрідним Рубіконом, перейшовши який він вступив у новий етап українсько-російських відносин. Незважаючи на подальші численні спроби порозумітися з царем, стосунки між двома державами неухильно погіршуються. У Москві бере гору точка зору щодо необхідності проведення жорсткої лінії у відносинах з «изменником Ивашкой». Унаслідок цього в Полтавський полк, відомий своїми опозиційними настроями стосовно гетьмана, надходить царська грамота, в якій міститься заборона виконувати будь-які розпорядження гетьманського уряду та наказ переобрати Виговського. З жовтня розпочинається інтервенція російських військ на чолі з Ромодановським в Україну, а з лютого 1659 р. відбувається повномасштабне воєнне протистояння двох держав
Успішна оборона 5-ти тис. українською армією під командою ніжинського полковника Г.Гуляницького Конотопа, обложеного 100 тис. російським військом, що тривала майже два місяці, дозволила гетьманові Виговському мобілізувати власні сили, заручитися іноземною допомогою і наприкінці червня здобути блискучу перемогу. Результатом Конотопської битви стала загибель близько 40 тис. царського війська, полон ще 15 тис. Інформація про битву справила величезне враження як в Україні та Росії, так і в Європі в цілому. Після поразки 28 червня російська армія була змушена з боями пробиватися до Путивля.
Звістка про погром під Конотопом викликала настільки велику тривогу в Москві, що цар Олексій Михайлович у жалібній одежі вийшов до народу, звелівши готувати столицю до оборони від неприятеля. До Москви почали прибувати біженці, поширилися чутки, що цар збирається виїхати за Волгу в Ярославль. Зазначимо, що підстави для занепокоєння у російської сторони в цей час були дуже вагомі. Додамо лише, що після «Смутного времени» ще ніхто настільки реально не загрожував Москві, як Виговський улітку 1659 р.
Однак отримати дивіденди з військової перемоги під Конотопом у 1659 р., як і два роки тому – з політичної перемоги, здобутої в жовтні 1657 р. у Корсуні, Виговському не пощастило. Як тоді, так і тепер на заваді знову стали чинники внутрішньополітичного життя. Крах далекосяжних гетьманських планів почався з того, що І.Сірко вдарив на Крим і ногайські улуси; це змусило союзника України – кримського хана повернутися із переважною більшістю орди на батьківщину. Крім того, незважаючи на події під Конотопом, у гетьманському тилу активізувала свої дії опозиція. Проте головною причиною політичного фіаско гетьмана Виговського стало оприлюднення в Україні Гадяцької угоди в редакції, ратифікованій польським сеймом. Сенатори вилучили з неї будь-які натяки про незалежність Української держави, погодившись лише на автономію Наддніпрянщини. Немилосердно обкраяна при ратифікації угода була абсолютно нежиттєздатною. Адекватно розцінював ситуацію і сам Виговський. Ознайомившись із привезеним польським посланцем її варіантом, гетьман з гіркотою зауважив: «Ти зі смертю приїхав і смерть мені привіз...» (Памятники Киевской комиссии. – К., 1898. – Т.3. – С.350.).
Крах зовнішньополітичного курсу Виговського став могутнім каталізатором антигетьманських настроїв насамперед на Лівобережжі. Саме тут визріває антигетьманський заколот, на чолі якого стояли Я.Сомко, Т.Цицюра, В.Золотаренко. М.Филимонович та ін. 19 серпня проти Виговського виступає Переяслав, згодом повстання охоплює Чернігів, Ніжин, Козелець й інші міста Лівобережної України. Для Виговського ситуація стає критичною, коли антигетьманський рух перекинувся і на Правобережжя, яке до цього часу було головною опорою гетьманських сил. За влучним висловом В.Герасимчука, гетьман «за собою не мав нікого, а проти себе всю Україну» (Герасимчук В. Виговський і Юрій Хмельницький // ЗНТШ. – Т.59. – Львів, 1904. – С.16).
Намагання Виговського втримати кермо влади зазнають невдачі, і Генеральна рада близько 24 вересня обирає гетьманом Юрія Хмельницького.
Стан громадянського протистояння в суспільстві не сприяє продовженню війни з Росією, тому уряд Хмельницького намагається замиритися з царем. Як проект мирного договору пропонуються так звані «Жердівські статті», в яких передбачено поновлення дії договору 1654 р., але із закріпленням у ньому додаткових гарантій українського суверенітету. В цілому, політичні сили, що підтримували Юрія, намагалися пройти між Сцілою та Харібдою польсько-московських претензій на український спадок, «обманюючи та лякаючи в.кор.мил. царем, а царя в.кор.мил.» (як слушно зауважив польський політик).
Однак ще 18 серпня, тобто напередодні антигетьманського заколоту на Лівобережжі, його лідери – наказний ніжинський полковник В.Золотаренко та протопоп М.Филимонович відправили до Путивля Трубецькому лист із запрошення прибути до Ніжина, населення якого було готове скласти присягу на вірність цареві. Повернення царських військ на Лівобережжя та наявність тут сильної промосковської партії істотно послаблює позиції Хмельницького на переговорах з Москвою. Внаслідок цього він змушений спочатку піти на поступки російській стороні стосовно місця проведення переговорів, які відбулися не на Правобережжі, у Трахтемирові (на чому наполягав гетьман), а (згідно з бажанням Трубецького) в одному з центрів повстання проти Виговського – Переяславі, до того ж, оточеного з усіх боків царськими військами. А під час переговорів урядові Юрія не лише не пощастило відстояти Жердівський проект, а й довелося погодитися на запропонований Трубецьким варіант, який передбачав суттєві обмеження українського суверенітету на користь Москви. Зокрема, Переяславські статті 1659 р. забороняли гетьманському урядові без відповідного царського наказу будь-які зовнішньополітичні зносини; також заборонялося без дозволу Москви оголошувати війну чи надавати військову допомогу сусіднім державам; царські ратні залоги на чолі з воєводами вводилися до Переяслава, Ніжина, Чернігова, Брацлава та Умані. Натомість усі козацькі підрозділи виводилися з території Білорусії, населенню якої заборонялося надалі називатися козаками; Військо Запорозьке не мало права без царського дозволу переобирати гетьмана, а гетьман – полковників і вищу старшину «без рады и совету всей черни».
Таким чином, навіть цей, далеко не повний перелік обмежень українського суверенітету, конституйований у Переяславі, переконливо засвідчує, що через неповних чотири місяці з часу Конотопського тріумфу, у жовтні 1659 р., Українська держава втратила свою незалежність. Такою надзвичайно гіркою стала для України розплата за брак єдності в суспільстві, грубі помилки керівництва, насамперед його намагання вирішити соціально-економічні проблеми однієї частини українського народу за рахунок іншої.
Page updated
Report abuse