Останній з могіканів (автор: Бородач Василь)

Дата публікації допису: Jun 01, 2013 6:11:29 AM

Вісник Любачівщини №20, Львів – 2012. – 96 стор.

Продовж усього минулого півсторіччя – українська школа й наше свідоме патріотичне учительство на рідних землях, – було завжди видимою й практичною основою нашого опору проти ворожого зазіхання на незайманість душі українського молодіжного доросту. Зокрема український сільський учитель постійно стояв на безперебійній варті культурно-освітнього рівня нашого села.

Так само на наших західних межових землях України найбільш відповідальну роллю грали саме українські сільські учителі. З тієї то причини чесанівсько-любачівські терени, з прилежною до них Ярославщиною, постійно ховали в себе такий учительський елемент, який у свою виховну працю вкладав не лише своє серце, але й зі самовідреченням стояв у проводі громадського життя наших сіл. Українське учительство, на наших західних землях, постійно стояло у гострому поготівлі, ладне відбивати успішно кожну ворожу підлазку. У тісній співпраці з нашою Церквою та зорганізованим українським довкіллям учитель українського села добре сповняв своє незвичайно важке й відповідальне завдання.

Саме він, український сільський учитель, перший успішно формував світогляд українського сільського доросту. Завдяки тим нашим провідним людям не одна українська талановита людина нашого села пропихалися у вищі школи й потім оправдувала себе на відповідальних становищах нашого публічного й громадського життя.

Завдяки старанням і муравлиній праці українського учителя на кін нашого історичного змагу вийшло браве покоління наших часів. Воно то в упівському «Бастіоні» на т. зв. Закерзонні з посвятою власного життя завзято боронило української національної чести. Кожному з нас завжди було дуже відрадно знати, що там десь у «кацапському» Ветлині, біля Ярослава, завзято вели, свою виховну й усвідомлюючу працю учителі Дуби, а в селі Корениця постійно горів непосидющий і дуже талановитий організатор, великий український патріот і учитель – дир. Михайло Галань. У селі Суха Воля, на культурно-освітньому й громадському фронті дуже довгі літа непохитно стояли учителі Василькевичі, а в центрі життя цілої чесанівської України стояв особливий організаційний талант – дир. Іван Тоган, учитель в Новому Селі.

Саме такі, сільські учителі, як дир. Гриць Лебедович зі села Гораєць, учителі Турки, Федаки, Дуркоти й інші – в Люблинці Новому й Люблинці Старому, Скаби в селі Улазів, дир. Михайло Чайка з Вільки Жапалівської, а там дещо дальше в селі Липині й Старому Селі – Глови й Періжки – всі вони були тією тихою й не все замітною українською провідною й оборонною силою, на якій пружилася вся мілітарна міць і живучість нашого громадського життя на межових землях України.

Коли в 1944 році злочинна московсько-большевицька навала поновно зайняла наші західньо-українські землі, тоді український сільський учитель поголовно залишився у селах з нашим народом.

І по цій провідній силі нашого села дуже болюче вдарив енкаведівський злочинець. На першу туру мук і загибелі пішли такі учителі, як Гриць Лебедович, Михайло Чайка й Михайло Галань. Всі інші переслідувані, в'язнені й мучені – залишилися при житті, щоби на короткий час – серед дуже тяжких обставин – дальше продовжувати своє виховне діло.

Однак, вже по короткому часі, всі вони безповоротно десь зникли з обріїв нашого життя. Історія праці й мартирологи українського сільського вчительства нашого західного пограниччя ще не написана. Вона є частиною наших успіхів, перемог і кривавих втрат та незагоєною раною цілого українського народу.

З містечка Терміне, біля Пітсбурґу в Пенсильвенії, США – прийшла сумна вістка, що там 28-го жовтня 1972 р. на 90-му році життя помер учитель і управитель народньої школи в селі Суха Воля на Любачівщині – директор Дмитро Василькевич.

Покійний належав до основних і випробуваних членів української учительської залоги любачівсько-чесанівського терену. Саме ця випробувана українська вчительська залога типу покійного Василькевича завзято формувала духовну настанову мого покоління. Дмитро Василькевич мав виїмкове щастя учителя-виховника, якому доля дозволила оглядати в практичній життєвій дії тих, яких він вчив і виховував на шкільній лавці своєї школи. Виховані в його шкільному режимі молоді люди вповні оправдали себе потім у геройських діях Української Повстанської Армії. Дуже чисельна його учнівська громада теж і тут, на чужині, гідно пробивається крізь життя. Тому Покійний постійно тішився вислідами своєї виховної праці й часто завважував, що «варто було в житі бути учителем».

Він народився 9-го жовтня 1883 року в селі Бушковички біля Перемишля. Короткий час учителював у Новому Селі біля Чесанова, а потім у селі Залужі. Після того від 1908 до 1939 року, себто продовж довгих тридцять один літ свого найкращого життя, працював. Покійний на становищі управителя народної школи в селі Суха Воля біля Любачева. Продовж того довгого часу свого перебування в тому селі – Василькевичі залишили там тривалий пам'ятник своєї відданої громадської й виховної праці. Вони вивели на шлях українського громадського життя свідому молодь, якою постійно гордилися.

Покійний дир. Дмитро Василькевич почав свою учительську працю у принагідних стодолах Сухої Волі. Щойно в пізніших літах побудовано там шкільний будинок. Покійний заснував в селі Суха Воля першу читальню т-ва «Просвіта» й став першим її головою. Постійно провадив у селі аматорський гурток, був головою місцевої кооперативи, основником «Каси Стефчика» і, як член громадської ради села, брав постійну участь у її засіданнях.

Продовж цілого свого житія бл. п. дир. Василькевич був постійно при кожному українському громадському ділі свого села і цілого повіту. У воєнному часі дир. Василькевич вчив у селі Дикові, на присілку Козіївка, а потім у школі сіл Корениці й Нової Греблі.

У час примусового виселення українського населення з українського західного пограниччя – дир. Василькевич терпливо переносив гоніння польсько-большевицьких посіпак. У т. зв. «українському гетто» на левадах Олешич пережив прикрі пониження від членів «Міліції Обивательської».

На американський континент, до своєї доні в місцевості Терміне, Василькевичі приїздять під акомпаньямент розпачливого крику палених живцем воїнів УПА в лісах під Сухою Волею. Пережите горе й виразна тінь нашої тотальної руїни на Закерзонні – визначують Покійному весь хід і поставу його останніх літ життя.

Покійний дир. Василькевич залишив у смутку дружину Катерину, двох синів та внуків. З покійним дир. Василькевичем зійшов у могилу останній із могікан українського сільського вчительства Любачівщини й людський символ нашої української вічности.