Дата публікації допису: Apr 13, 2012 6:23:2 AM
Виселили — розрізали по живому
Автор: Зремяк (Малиновська) Галина Володимирівна. 1934 р. н.,
Вісник Любачівщини: Вип. І. Львів, 1995. – 85 стор.
У зв'язку з наближенням 50-річчя насильницького переселення українців з Польщі хочу написати дещо про події 1944-1947 рр., дати свої свідчення, але не знаю, чи зможу все описати, бо як згадаю ті часи і свою бідолашну страдницю матір, яка проплакала все своє життя, серце не витримує. Важко згадувати і описати, а ще важче все було пережити, хоч сама вже маю дітей і онуків.
Народилася я в Ярославському повіті с. Йодлівка, що недалеко сіл Слебідна, Крамарівка. Наше село переважно було польським. Українців було кілька родин. Можливо тому моя мама вийшла заміж за поляка, а може з палкої любові, але яка б там причина не була, батько мій був поляк, римо-католик, мати – українка, греко-католичка. Отож коли народилися діти, а було нас четверо, то трьох дівчат охрестили в церкві греко-католицькій, і ми стали українками, а найменшого брата – в костелі, і він став поляком. Так тоді було прийнято.
Батько скоро помер, а ми залишилися з мамою. У 1945 році почалося переселення. Поляки приходили агітувати нас виїхати до Союзу – маму били так, що вся була синя. Хотіли її застрелити, але ми четверо малих так благально плакали, щоб не чіпали мами, а мама не спускала з рук нашого братика. То не знаю, чи наш плач, чи те, що брат хрещений в костелі, і поляки боялися стріляти в маму, щоб не вбити малого, але якось смерть нас обминула. Ночами агітація продовжувалася. Вночі приходили грабувати. Забрали корову, курей, свиню. Пригадую, тоді ранком ціле подвір'я було в крові. Забрали все, що можна було забрати, навіть перини, якими ми накривалися. Найстарша сестра, якій було тоді тринадцять років, не хотіла віддати свою перину, бо якраз під нею спала, то її так сильно побили, що й на сьогодні незабула. Вікна повибивали, все позабирали, хата стала пусткою.
А вдень приходили і питали:
– Пані Маліновська, чи нє познала пані когось з бандитуф? А то були ті самі, що приходили вночі грабувати. Вночі вони передягалися, щоб їх не впізнати. І мама казала, що нікого не впізнала, а були це свої односельчани.
Мамі говорили:
– Забірайсє, а тего сина нє бєж, бо то наша польська крев. Ми нє дами єго забраць, – так і зробили. Нас вигнали, а рідного брата не дали взяти. Прийшов якось хресний батько хлопця, він був поляком, і вмовив маму віддати йому хлопця, бо, мовляв: – На дорозі все одно хлопця відберуть, і не будеш навіть знати, де дитина і що з нею, а ви скоро повернетесь. Все буде добре, послухай мене –навчав хресний.
– Ідіть не на станцію до Пшеворська, а в село Зажече, де живе шваґер (батьків рідний брат). Там перебудете кілька днів та й повернетесь.
Дуже добре пам'ятаю, як плакав мій малий брат, коли його забирали. Плакав за нами, за мамою, а йому було тоді шість років. Розумію мамині пережидання і надію, але сталося не так, як обіцяв дядько і на що сподівалися ми.
Нас завезли на станцію, а зі станції вже нікуди не пустили. Нас охороняли, як злочинців. Ще пригадую, як везли нас на станцію через ліс, то в лісі на дереві висіли українці, а мама молилася і просила нас:
– Діти, моліться Богу, щоб ми щасливо живими переїхали той ліс!
На станції нас завантажили, як худобу, в товарні вагони без вікон і ми так поїхали, не знаючи, куди нас везуть. Люди в тривозі плакали, прощалися навіки з рідною землею.
Привезли нас в м. Бучач Тернопільської області, на станцію Пишнівці. Там, в цьому селі, ми прожили близько року, а потім позичили грошей і купили хату, що залишив поляк, вивезений, певне, до Польщі. Хати нам не дали, тому що ми не привезли документів на своє майно, яке залишилося в Польщі. Купили ми хату в сусідньому селі Підлісся, недалеко від Бучача. Там були всі свої, переселенці. Хату ж в Польщі мама при свідках залишила нашому братові Юзеві, що залишився в Польщі. Брат виріс сиротою у стрийка, який забрав його до Переворська. Йому батьківської хати не віддали.
Мама за синочком плакала дні і ночі. Очі висихали від сліз. Писали ми листи до Польщі, але все марно. Відповіді ніхто не давав. Так і не діждалася мама вісточки, що сталося з її кровинкою, а нашим братом, і 1955 р. померла. Аж після похорону прийшов лист з Польщі та фотографія брата.
Пізніше середуща сестра Іра поїхала в Польщу провідати брата і залишилася там на постійне проживання. Найстарша сестра, Володимира, живе в Бучацькому районі, в с. Підлісся на Тернопільщині. Я закінчила Бучацький зооветеринарний технікум, працювала за фахом. Маю дітей і онуків і тепер живу в Збаразькому районі в селі Залужжя.
У Польщі я була кілька разів, відвідувала рідні місця, а найстарша сестра не була там після нашого переселення жодного разу і їхати туди не хоче. Не хоче знову ранити душу, бо тоді нам відібрали не тільки рідну землю, але й рідного брата. Вираз «різати по-живому» ми добре розуміємо – ми це пережили.