Вояки батальйону грабували (автори: Лещишин Володимир і Кравченко Володимир)

Дата публікації допису: Aug 05, 2012 7:11:44 PM

Вісник Любачівщини №8, Львів – 2003. –96 стор.

Василь Симоненко

Батьківщина – святе для людини. У людини є дві Батьківщини: перша – це своя рідна суверенна держава, яку повинна людина цінити понад усе, і так звана «мала» батьківщина – це земля дідів і батьків твоїх, де ти вперше побачив світ і подав свій перший голос.

Такою Батьківщиною для авторів цих рядків є село Пріся (Прусь) теперішнього Любачівського повіту (Польща). Село було невелике, й тому інформації про нього в пресі мало, що спонукає нас більш детально дати про нього інформацію.

Село Пріся розташоване в мальовничій місцевості на сучасній Польсько-Українській границі. До Другої світової війни в селі було близько 120 господарств, із яких близько 7 польські родини, 2 жидівські родини, які займалися торгівлею та утримували корчму, всі інші родини були українськими. Село було компактно розташоване з заходу на схід уздовж двох паралельних доріг, які вели з села Верхрати до повітового міста Рава-Руська. У цьому ж напрямку посеред села протікає ріка Рата, яка бере свій початок у с. Верхрата, тому ймовірно, що назва с. Верхрата походить від назви ріки: верхів'я р. Рати. Ріка спокійна та дуже чиста, середня її ширина близько 3-х м, а глибина близько 0,5 м, але вона могла показувати свій норовистий характер під час великих злив. Тоді вона розливалася на луки та пасовиська, які простягалися посередині вздовж села, і її ширина сягала більше 100 м, а її бурхливі потоки захоплювали малих телят, ягнят, курей разом із гніздами.

З південної сторони вздовж села було розташовано залізничну колію, яка сполучала Ярославль – Верхрату – Раву-Руську – Львів. Потім цю залізничну гілку було повернуто на північ уздовж границі до с. Гребенів (Польща).

Деяка інформація про природу краю. З південної та північної сторін села розташовувалися поля. За полями з південної сторони простяглися листяні ліси (бук, граб, береза...), багаті на горіхи, гриби, чорницю, дичину (зайці, серни, лисиці...), а за лісом – с. Дев'ятир, на віддалі близько 6 км.

З північної сторони за полями простягалися хвойні ліси, багаті на малину, суницю, а дальше польське с. Селисько і с. Гребенів.

Прекрасні природні умови формували й працьовиту та щиру особистість селян.

Літом село, ліси, поля та луки веселили пташині табуни: у достигаючому збіжжі розносилися співи жайворонків, у лісах свій ритм висвистував дятел і кувала зозуля, у травах лук шустко бігали куріпки. Особливо раділи люди прильоту лелек. Вологі та просторні луки були їх місцем полювання на жаб – особливо, коли потрібно було кормити малечу. Лелеки також вільно розгулювали полями за орачами. Лелеки – це птахи України й вони оселяються лише там, де живуть добрі люди.

У центрі села була та залишилася невелика дерев'яна церква, в якій на сьогодні тільки зняті царські ворота, читальня розібрана, у початковій школі (4 класи) живе польська родина, яка в 1940 р. була вивезена до Сибіру. Тепер школа знаходиться в с. Верхрата, до якого приблизно 3-4 км, тут вивчають російську, а не українську мову.

На сьогоднішній день у селі проживає близько 15 родин. Частину українських родин було виселено наприкінці 40-х років на територію УРСР, а іншу – на північно-західні терени Польщі.

А тепер коротка історична довідка. Коли на західні землі України прийшли радянські війська в 1939 році, то західну границю було встановлено по ріці Сян – далеко на захід від нашого села. Військові зразу почали укріплювати західну границю та будувати військовий укріплений табір у селеському лісі, розташованому на північній стороні села. Для укріплення західної границі щоденно військові направляли наряди людей і фірманів. Селеський військовий табір було прекрасно облаштовано та матеріально забезпечено. Скільки там було військових, невідомо але можна не сумніватися – немало. Цей висновок можна зробити з того, що як почалася війна 1941 р., то за селеський табір бої велися тиждень. За цей час німецькі війська вже дійшли до Львова (на відстані 70 км від села). Оскільки бої велися через село – з північної сторони червоноармійці, з південної – німецькі війська, то німецьке командування наказало населенню покинути село та перейти в с. Верхрату, щоб запобігти жертвам сільського населення.

Після переміщення фронту на схід, у селі німці не залишили свого представника, вся німецька адміністрація та воєнні розташувалися у Раві-Руській. Вони особливо село не тривожили. За весь час війни вони всього 2 чи 3 рази пройшли колоною через село в напрямку Верхрати. Про це завчасно було в селі відомо від «інформатора» з Рави-Руської.

У період організації на теренах Волині УПА в селі також було створено загони самооборони, основною метою яких був захист населення в нічні часи від небажаних «гостей». У загонах було встановлено сувору дисципліну, зв'язок, навчання бойової майстерності тощо. Часто в село для відпочинку та поповнення харчових запасів заходили воїни УПА.

Під час відступу німців на захід боїв у селі не було. Радянські війська пройшли селом на захід, а у селі залишили капітана (після поранення) та сержанта, які в основному, займалися забезпеченням фронту продовольством.

Невдовзі було розмічено границю, яка розділила село (20 господарств відійшло до УРСР і 100 – до Польщі). У будинку лісництва розташувалася радянська прикордонна застава, яка й охороняла границю. Польських пограничників не було зовсім. Польську адміністрацію в селі представляв солтис (українець) і його заступник (поляк).

Радянські пограничники заходили в село тільки тоді, коли переслідували перебіжчиків границі. Ніби все спокійно. Та не так було. Як пограничники, так і українські партизани мали своїх «інформаторів». Часом пограничники у вигляді перебіжчиків засилали провокаторів, які заходили в окремі садиби, а слідом йшли пограничники, брали власників садиб на заставу для «обробки». Про все, що діялося на заставі, були поінформовані партизани. Пограничникам також удало лось завербувати в свої сіті одного з учасників підпілля, який почав творити свої чорні справи. Спочатку вбив одного невинного чоловіка, потім видав місце схованки іншого, згодом повідомив пограничників про збори УПА, але пости охорони УПА завчасно повідомили збори про наступ пограничників. Пізніше він навів пограничників на схрон, де були підпільники.

Але в народі говориться: «Скільки б клубок не вився...» – і тоді катюзі по заслузі прийшла відплата.

Невідома доля інформатора, який діяв на заставі. Можна тільки здогадуватися. Одному з авторів цієї публікації під час того, як він пас корови в селеському лісі, вдалося підглянути, як у ліс було вивезено двох мужчин у військовій формі без погонів і ременя, зачитано вирок «За прєдатєльство Родіни» та розстріляно. Могилу зарівняли, щоб не було й сліду.

Важко перемогти народ, який на своїй батьківщині бореться за незалежність. І тоді офіційні уряди вдаються до геноциду. Напередодні Різдвяних свят (а був великий сніг і мороз) на село, мов татари, налетів батальйон і перетворив заможних господарів у «циган». За день родини були «упаковані» в товарні вагони на станції Дев'ятир і через Польщу відправлені на територію УРСР (залізничний міст у с. Верхраті було підірвано).

Під час виселення вояки батальйону грабували: «що твоє – це моє», страшно було дивитися, особливо нам – дітям.

Радянська «рідна» Україна зустріла нас гірше від поганої мачухи. Вивантажили мізерні пожитки на сніг і робіть собі, що хочете. Почалися нові митарства. На теренах «Великої Батьківщини» народ перетворився в жебраків. У народі говориться, що в лиху погоду порядний господар навіть собаку на вулицю не вижене. А хіба можна назвати ці уряди порядними, у кого на це повернеться язик?!

Р.S. Недавно ми побували в рідному селі. Колись гарненьке, воно перетворилося невідомо на що. Пасовиська та луки заросли деревами та кущами, на господарських дворах навіть і слідів немає, що тут колись хтось жив – тепер росте кропива, ожина та хащі. На цвинтарі майже неможливо знайти написи на пам'ятниках українською мовою.