Дата публікації допису: Aug 04, 2014 5:2:10 PM
Конотопська битва 1659 року. Збірник наукових праць. Київ – 1996.
Йдеться про, здавалося б, не дуже істотну історичну подробицю: як було обрано на гетьмана Івана Виговського. Насправді, на мій погляд, цей момент виявився відправним у всіх подальших стосунках із Запорозькою Січчю, що врешті і призвело до Руїни в Україні...
Зазначимо, що Запорозька Січ була у найтісніших стосунках із полтавським полковником городових (реєстрових) козаків, бо найбільше тікали на Січ саме звідти, тобто запорожці мали багато родичів серед полтавців, а також збували до Полтавського полку свою військову здобич...
На гетьмана обирали саме в Січі всіх попередників Виговського: Сагайдачного, Михайла Дорошенка, Тараса Трясила, Бута. Остряницю і, головне, Богдана Хмельницького (обраний у Микитинській Січі). Обирали за найбільшого збору козаків, велелюдно, на так званій повальній, тобто загальній раді.
Уперше Виговський був обраний на гетьмана у Чигирині 27 серпня 1657 року, на гетьманськім подвір'ї, яке не вміщало багатьох, тут зібралася головним чином прихильна до нього старшина Чигиринського, Прилуцького та Вінницького полків, а серед чигиринців — підмогоричені козаки сотника Груші. Не було на Генеральній раді і козаків Полтавського полку та інших, лише їхня старшина. Щоправда, Виговський запросив запорожців до Чигирина на Генеральну раду, але вони закомизилися, бажали, аби ця урочиста акція відбулася за традицією в Січі, або десь на нейтральній смузі, скажімо, на річці Солониці під Лубнами або навіть у Києві.
Кошовий отаман Павло Гомон та Іван Сірко радили січовикам іти-таки до Чигирина і взяти участь у виборі гетьмана на Генеральній раді, але більшість, на чолі з Яковом Барабашем, майбутнім кошовим, вимагала запросити усе Військо Запорозьке на Січ, виявивши впертість, можливо, і недалекоглядність...
Так і не домовилися. Виговський, мабуть, потай радів цьому, бо був непевний, чи гукнуть його на гетьманський стіл січовики. У гетьманській столиці Чигирині почувався певніше.
Січовики – то була сила і авторитет серед українського народу, зокрема і посполитих і міщан.
Виговський виграв Конотопську битву, бо, значною мірою, йому у тій битві прислужилися татари. Але як тільки вони пішли, основною силою знову стали запорожці, які не були в злагоді з Виговським ще від дня першого обрання його на гетьмана, вважали його незаконним, бо не брали участі у виборах. Хоча новий гетьман і надіслав запорожцям після обрання листа з проханням визнати його повноваження. Отож, з точки зору січових козаків, Іван Виговський не дотримав усіх необхідних за тодішньою традицією козацьких, народних звичаїв і був, висловлюючись сучасною термінологією, нелегітимним гетьманом, державцем. Хоч цей термін давній, латинський, він уживався і тоді.
Можливо, саме це, хоча й не наполягаю на тому, призвело в подальшому до розбрату серед козацтва і Руїни в Україні, було вміло використане московськими політиками.
Державцеві необхідно було дбати і про таку, на перший погляд, нібито несуттєву умову свого гетьманування в Україні, традиційно консервативній щодо поняття демократії, тобто народовиявлення права.
Як він мусив учинити – це інше питання: чи поїхати на вибори на Січ, чи привернути січовиків до себе переконуванням напередодні обрання, чи значним дарунком (до речі, він послав запорожцям опісля три тисячі талярів), обіцянками, які мусив таки виконувати, скажімо, не прихилятися назад до Польщі, чого найбільше боялися січовики, тощо. Історія, на жаль, не має зворотного ходу. Тому тільки ми можемо сказати тепер: якби ж то не так, як сталося... Якби ж то обидві сторони виявили мудрість... Усю цю ситуацію я описав ще у 1977 році у повісті «Ясновельможні гетьмани», яка склала історичний триптих під назвою «Коли промовляють фальконети» (Київ, в-во «Молодь», 1988 р.).