Про боротьбу на теренах Закерзоння (автор: Яріш Антін)

Дата публікації допису: Sep 07, 2012 7:3:22 PM

Автор: Антін Яріш, народився у с. Слобода Ярославського повіту

Вісник Любачівщини №13, Львів – 2005. – 96 стор.

Якось Яливець прийшов до нас один, хоч мав двох охоронців, але їх до нас ніколи не приводив. Сказав мені піти в село Храпи і привести сюди в землянку двох людей, котрі знаходяться в крайній хаті.

Ми пішли разом з Запорожцем, там в хаті крім цих двох людей, нікого не було. Це були Ярослав Старух («Стяг») з охоронцем. Яливець після розмови з Старухом сказав мені іти в село Храпи і привести трьох німців, які є в одній хаті. Ми пішли з Запорожцем і привели їх. Тут ми їх розділили кожного окремо. Одного переслуховував Старух, а другого Яливець. До речі, обидва володіли німецькою мовою добре. Німці призналися, що їх вишколювали у Винниках під Львовом і висилали на Закерзоння по трьох до сотні. Як би проводились облави, то вони мали лишати знаки – скільки є стрільців, куди пішли і т.п.

По переслуховуванні їх звільнили і наказали іти в Німеччину. Зразу після цього по Закерзонню пішов наказ командування, щоб усіх німців, котрі втекли з полону, звільнити і нових не приймати. Німці боялись іти через Польщу, щоб їх не помордували поляки.

Одного разу прийшла звістка, що появився студент Перемишльської гімназії, котрий хоче іти в УПА. Треба було його перевірити. Студента звали Михайло Бохно. Виявилось, що його родину я знаю. Зайшовши до хати, я привітався і почав розмову. Він розказав, що усіх українців в гімназії поляки виарештували і везли в тюрму до Кракова. Але він скористався нагодою і втік з поїзда, а тепер боїться, що його знову заарештують і тому хоче іти в УПА до сотні.

Звіт я здав Яливцеві, котрий сказав, що такий студент може нам бути в нагоді для нашої роботи. Дати йому трьох-чотирьох хлопців, хай ходять по селах і ширять для нас пропаганду. Питає, якої я думки. Я сказав, що коли тут арештують, то везуть до Ряшева, а не до Кракова, до тюрми. По-друге, хоче іти тільки до сотні. Це породжує підозріння.

По якімсь часі прийшов Яливець і каже, що моя орієнтація відносно Бохна правильна. Він розказав, що студентів з гімназії з Перемишля взяли на вишкіл УБП, а потім везли потягом і там, де вони мали вискакувати, він призупинився, а потім поїхав скоріше.

Якщо М. Бохно думає, що ми про нього нічого не знали, то він гірко помиляється. Хай щасливо проживає і хай про нас погано не думає. Усе, що ми робили, то усе для нашого знедоленого народу, який тяжко терпів неволю. Часи були жорстокі, були і такі, що допомагали мордувати своїх батьків, братів та сестер.

Старух мав добре організовану криївку на Любачівщині в лісах за Верхратою недалеко від кордону. В його оточенні був Вишинський, про якого ми знали, що він є більшовицьким агентом. Про це СБ попереджувало Старуха, але він не міг повірити, що такий давній член ОУН, як Вишинський; міг бути запроданцем. Але остаточно погодився перейти в Синявські ліси на Ярославщині. Там було спокійно і Вишинський не міг довідатись, де знаходиться Старух, бо охороною його зайнялося СБ. В той період Яливець виконував дуже багато роботи і усі питання обговорював зі Старухом.

У 1947 році ми з Запорожцем відводили Старуха в Любачівщину, де мала відбутися конференція, на котрій мала рішатися доля УПА на Закерзонні. Для більшої надійності ми взяли чоту із сотні Шума, бо між Любачевом і Чесановом було 10 км чистого терену треба було переходити гостинець Любачів-Чесанів. За Новим Селом починалися ліси і ми завернули чоту, а самі пішли поволі дальше.

Вечером я з Запорожцем пішли в с. Монастир на зустріч з Самчуком (Іван Кархут). Нас не смів ніхто бачити ні з населення, ні з УПА. Дев'ять днів ми шукали його, а він нас. Аж на десятий вечір ми зустрілися. Тоді ми повернулись до Старуха і Самчук відпровадив нас до однієї криївки, де чекав нас «Сорок чотири». Вони зустрілись дуже радо і обнялися. Ми з Запорожцем попрощались і пішли на захід.

Між Дубровицею та Підлугом ми збудували добру криївку і запасли продуктів на цілу зиму. Недалеко Королівки на бувшій німецькій колонії в магазині закупили товарів потрібних нам, муку купили в млині на Королівці, у Люхові Долішньому – свинини, у польських господарів – картоплі. Запасів продуктів мало вистачити на цілу зиму. Ця криївка підготовлялась для Старуха. Коли усе було готове, то повернулися у Синявські ліси. Там ми зустрілися з Залізняком, від котрого довідались, що Старух уже не живе.

Зимували ми у криївці під Дубровицею, а весною повернулися в Синявські ліси, де знову зустрілися з Залізняком. Тут ми перебували у криївці Старуха. З неї ми і пішли на Захід. Залишили рідні сторони, рідну землю, де жили наші прадіди, батьки і ми. Нас було п'ятьох. Це був уже 1948 рік.

У 1947 році після того, як завершилось переселення українців на Україну і вивезення тих, хто залишився, під час акції «Вісла» на захід, на німецькі землі, пройшла реорганізація УПА. Одні пішли в Україну, другі на ті місця, де вивезли наших людей, а треті – на захід до Німеччини. Нас невелика група залишилась добровольцями для зв'язку. За зв'язок відповідав Корнієнко, він був нашим провідником. Ми були добрими приятелями з ним. Після поранення його у праву руку вона була безвладна. Я натирав її спиртом, робив різні масажі, відігрівав на сонці і уже під осінь він міг брати нею пістоль.

На наших теренах стало дуже сумно. Не раз ми виходили, щоб побачити когось, навіть вдень не було видно людських слідів. Тільки сліди диких звірів. Але панічних настроїв серед нас не було, ми знали, що така доля тих, хто стає на шлях боротьби за незалежність. Були горді з того, що наше життя присвячене народові.

Ми йшли за народ, за Божу справедливість і нас охороняв Всевишній, додавав нам мужності, витривалості і сили. Провідник «Крем» говорив нам, що той хто залишається для зв'язку мусить мати залізне серце, бути витривалим, холоднокровним, бо будуть облави і на кожному кроці чигатиме смерть. Ми усе це знали і були приготовлені до всього і тому нічого не лякались. Всюди діяли сміло і не впадали у паніку.

У 1948 році після виконання своєї функції ми одержали наказ переходити на захід. Нас вирушило п'ятьох – Корнієнко, Бурлака, Чайка, Вільха і я (Гриць). Перед виходом обговорювали усі можливі маршрути, куди було б безпечніше іти. У Карпатах багато військ і складні дороги, в Польщі також проводяться облави. Але поскільки я трохи знав терен до Нового Санча, то вирішили йти Польщею. Найскладніше було переходити великі ріки. Першою з них був Сян. Ми переходили його нижче с. Королівки. Там Сян уже досить широкий і глибокий.

Основну увагу треба було звернути на те, щоб не замочити наплечників. Я йшов попереду з довгим патиком, пройшов до триста метрів догори, потім звернув на середину і далі до двохсот метрів вниз по течії. За мною йшов «Бурлака», відтак Корнієнко, «Чайка» і «Вільха». На другій стороні поодягалися, трохи відпочили і пішли дальше.

Ми йшли ночами, а вдень у лісі лягали спати. Один тримав стійку, щоб нас не половили на спанню. Біда була тільки з «Чайкою», коли стояв на стійці, то майже завжди засипав. Ми мусили на нього вважати, бо це було дуже небезпечно. Скільки ми з ним не говорили, нічого не помагало.

Йти було небезпечно, бо всюди ходило військо, виловлювали польських партизанів. Пригадую, як недалеко від Нового Санча, ми йшли в неділю попри лісничівку, біля котрої побачили двох стійкових. Ми проходили стрілецьким рядком і вони нас не зачіпали. Щоб і не викликати підозрінь, ми не повернули дальше в ліс, а зайшли до першої хати на краю села, яке було недалеко, як польські партизани. Нам сказали, що є великі облави і якщо маємо добрі документи, то можемо іти. Було пізно по обіді і ми рішили іти, бо іншого виходу не було. Ми пройшли успішно і направлялись на міст через р. Дунаєць, бо ця річка дуже бистра і глибока. На щастя нас ніхто не зачіпав.

Дальше ми йшли горами в сторону чехословацької границі. Одного разу натрапили на одиноку хату і зайшли туди як польські партизани. Господар прийняв нас дуже ввічливо, дав повечеряти і ми попросилися переночувати в його стодолі. Так ми за довгий час спали під дахом, особливо нам пощастило, бо цілу ніч падав дощ. Ранком господар закликав нас до хати, жінка приготувала сніданок. Ми поснідали, подякували господарям, попрощалися і пішли дальше горами.

Декілька днів іти було безпечно, бо почалася велика повінь, яка наробила дуже біди, багато людей потопилося. Військо, яке брало участь в облавах було перекинуте на рятування населення.

Ми йшли Татрами в напрямку Бабиної Гури звідки випливає р.Вісла. Там вона ще невелика і вода нам була до колін. Під вечір бачили декілька разів як вівчарі пасли овець і доїли їх, але до них не підходили.

Під самим чесько-польським кордоном було невелике польське містечко, де йшла залізниця на Чехи. Дорогу нам перетинав гостинець. Ми вийшли на гостинець, а назустріч нам від кордону йшла зміна пограничної охорони. Ми йшли одні проти других готові до всього. Але ні вони нас, ні ми їх не зачіпали. Як тільки ми розминулися, то зразу перейшли попід штреку і зникли в корчах. Однак видно вони отямилися, бо коли ми наблизились до кордону, то почули як велика група людей проходить попри нас. Ми залягли і вони нас не побачили, бо була вже ніч.

Ми перейшли кордон, однак не були повністю впевнені, бо ніяких знаків на кордоні не було, а пастухи, котрі пасли худобу, говорили по-польськи. До них ми не підходили, але коли знайшли куски чеських газет, то вже були певні, що ми є на чехословацькій стороні. Під вечір пішли дальше, перейшли двохколійну залізницю, на котрій зустрічались чеські написи.

Тут Корнієнко сказав, що нам буде легше проходити малими групами і треба розділитися на дві групи. Усі згодилися. Корнієнко запропонував провести жеребкування, щоб рішити, хто з ким має іти.

«Чайка» каже, що ми знаємо, що ви разом з Грицем хочете іти, то нема потреби в жеребкуванні. «Бурлака» також це підтвердив. На цьому і зупинились. Вони втрьох – «Чайка», «Бурлака» і «Вільха» пішли північною стороною, а ми вдвох – полудневою. Попрощалися і розійшлися, як домовлялися.

Ми з Корнієнком часто ішли вдень, вступали до чеських господарів, вони нас радо пригощали. Багато було обурених поведінкою москалів, але зустрічались і комуністи, які нічого не говорили. Думаю, що боялися, бо знали, що ми є вояки УПА.

Одного разу, було це в неділю, ми йшли попри село Мурафку молодим лісом і були мокрі, тоді вступили до одинокої хати, яка стояла під лісом. Жінка варила обід і ми запитали, чи може вона нас нагодувати. Вона сказала, що скоро звариться обід і вона нам дасть поїсти. Через деякий час до хати зайшов молодий чоловік, який викликав у мене підозріння, бо був дуже неспокійний, ходив по кімнаті і нічого не говорив. Коли він вийшов, я сказав Корнієнкові, що треба йти звідси, бо то є військовий, який прийшов розвідати, хто ми є.

Ми пішли дальше краєм лісу і побачили недалеко також окрему хату, з комина котрої йшов дим. Корнієнко запропонував зайти до неї, щоб трохи підсушитися. Я знову говорив, що то є небезпечно, бо нас будуть шукати. Однак вмовити його не вдалося.

У хаті поралася старенька жінка, ми поставали біля печі і почали потрохи підсихати. Під стелею на бальку я зауважив, що там висить військова шапка. Це знову викликало у мене тривогу. Через вікно бачу, як нас оточують. Кажу Корнієнкові, що вони вже є тут. Я бачив як вони перебігали і їх було більше. Корнієнко витягнув пістоль і побіг до сіней, хотів прорватися в сторону лісу. Я одягнув наплечник, вийшов за ним і побачив його в крові. Раптом зауважив, що біля хати є прибудова з дощок, де на зиму зберігали дрова. Через щілину в дошках бачу, що на розі стоїть, мабуть, той, хто стріляв. Я мав пістоля дев'ятку, однак не мав на думці тікати до лісу, бо там було до гори і там була засідка. Я вискочив у двері, які відчинялись в сторону села і там було згори. Бачу внизу один лежить, я кинув гранату в сторону і біжу прямо на нього з пістолем. Він встав, підняв руки і кричить, що я їх не привів. Це був той самий, що бачив нас в попередній хаті. Кричу йому бігти до села, бо знав, що коли він буде бігти попереду мене, то інші не будуть стріляти, щоб не вбити свого. Вони стріляли, але видно вверх, думали що я стану. Ми підбігли до села і кажу йому бігти селом, а я за ним. Мені було трохи важче, бо я мав наплечник. Коли я побачив доріжку, що перетинала село в сторону лісу, то скомандував йому бігти туди. Погоні за собою я не зауважив. При доріжці росли густі корчі, я заскочив туди і трохи віддихався. Внедовзі наступив вечір і я чув, як попри мене пройшли п'ять вояків в сторону лісу, але мене не побачили. Через декілька хвилин пройшло ще трьох за ними.

Українська пословиця каже, що «береженого Бог береже». Найбільше наших гинуло через необережність. Корнієнко загинув також через необережність. Я перестерігав його, але він не звертав на це уваги.

Коли зовсім стемніло, я вийшов зі своєї схованки і вирушив на захід, бо моя дорога була тільки туди. Тепер я один.

Одному у такій дорозі дуже тяжко, немає до кого слова сказати. Вдень я ішов лісами, коли ж не було лісу, то ішов ночами. У сні я майже весь час розмовляв з Корнієнком. Прокинусь, а його немає. Так було дев'ять діб. По дев'ятьох добах я перестав з ним говорити. Від того часу по сьогодні він мені ні разу не снився.

За харчами, у більшості випадків, я заходив до чеських священиків. Я їм довіряв, однак не всі мали достатньої кількості продуктів, бо там була карткова система. Часом дехто давав гроші і радив до кого з багатших господарів можна зайти, щоб купити щось поїсти. Я йшов так, щоб до вечора зайти до священика, бо вечором нікого не впускали.

На краю одного містечка був костел. Я зайшов до священика, він витягнув п'ятдесят корон і порадив зайти до третьої хати від нього, там є добрий господар і не комуніст. Я зайшов до нього, прийняли мене дуже радо, усі разом повечеряли. Він розказував, що у Першу світову війну був на Україні і що там люди дуже гостинні. Його доня працювала у Празі і якраз приїхала у відпустку. Вона мені дала мапу Чехословаччини, яка мені дуже пригодилася у дальшій дорозі. Донині зберігаю її, як дорогоцінну реліквію.

Я почав збиратися у дорогу, а він каже, щоб я залишився хоч на тиждень і трохи перепочив. Але я не згодився. Тоді він сказав жінці приготувати мені харчів на дорогу і запропонував перевести мене через місто. Я не міг наражати його на небезпеку, бо якби поліція побачила його зі мною, то міг би мати неприємності. Я попрощався з ними і подякував за надану мені допомогу.

Харчів мені вистарчило на декілька днів, то я обминав населені пункти. Накінець я дійшов до тої місцевості, де у лісі були відпочинкові хатини. Їх було багато побудовано, одна біля одної. Усі були обгороджені високим дротяним плотом, а зверху був колючий дріт у три ряди.

У неділю під вечір я підійшов під один такий табір і спостерігав. Після того як сторож обійшов весь табір і стемніло, я зайшов в одну хатину, щоб не залишити слідів і набрав продуктів на дальшу дорогу.

Я йшов уже два тижні, харчі кінчилися, але ще було досить маргарини, збирав у лісі гриби і смажив їх, так що не було ще дуже зле. Пройшов біля військового полігону, де проводились стрільби, а в хатах, звідки були виселені німці, нікого не було.

Я підійшов до міста Піски, через яке пливе широка ріка, то треба було іти на міст. То була субота, на вулицях ходило багато людей, але на мене ніхто не звертав уваги. Через місто йшов цілу ніч і вже під ранок з лівої сторони побачив двох вартових москалів, але вони мене не зачіпали. Я спішив, щоб як найскоріше дійти до лісу, бо гостинцем будуть їздити, то, щоб не попасти в біду. У лісі забрався в корчі і ліг відпочити. Як пробудився, то було вже по обіді і я пішов у дальшу дорогу.

Тепер я йшов більше ночами, бо був уже недалеко чесько-німецький кордон і я передбачав, що там є більша охорона, що виловлюють утікачів з Чехів, а також упістів.

Я пішов туди, де були дуже високі гори, бо знав, що там є менше пограничної сторожі. На виході з останнього містечка, побачив костел і священика. Він мені порадив, щоб я ішов дальше з 15 км, бо тут кордон дуже крутиться і я можу попасти на німецьку сторону і знову на чеську. Крім того, по долині ходять прикордонники.

Дальше за селом побачив молочарню і зайшов, щоб попросити молока. На стіні висів кріс, а чоловік, який там сидів, почав відчиняти шуфляду стола. Я сказав, щоб він відійшов від стола. Я подивився, а там був пістоль, він хотів, мабуть, арештувати мене, але я випередив його.

Дальше пішов, може з двадцять кілометрів, як радив священик. Ішов цілий день і добре розглядався. Під вечір підійшов до доріжки, по якій ходили прикордонники. За нею пливла невелика річка, за якою був відкритий терен, зліва – молодий сосновий ліс, а направо дуже стрімка гора. Через річку була перекинута кладка. Я добре пооглядався, чи нікого не видно, перебіг кладкою і подався до лісу, де починалася гора. Місцями було так стрімко, що приходилось дряпатись руками і ногами. Щойно по півночі, десь біля другої години я вийшов прямо на пограничні стовпи. Після цього мусів сісти і відпочити, бо був страшенно змучений. Потім почав іти на полуднє, бо так повинна іти моя дорога. На краю лісу потрапив на одиноку хату і зайшов до неї. Це було в неділю. Там мешкав німецький гайовий. Він сказав, що вже багато прийшли з УПА і вони розміщаються по таборах і як виглядають ці табори. Я питав як далеко до Мюнхену, бо я хочу туди йти. Він сказав, що за шість кілометрів є місто Фраунау, там є прикордонники і вони мене направлять до американців до міста Цвізля. Раніше американці відправляли вояків УПА до москалів, але тепер усе змінилося. Був уже 1948 рік.

Мені треба було добиратись до Мюнхену на «Фірх Шуле». У нашому краю це була велика конспірація, а на еміграції не можна було мати цього записано, треба було знати лише напам'ять.

При підході до містечка Фраунау мені зустрілись два прикордонники з собакою. Вони зупинили мене, я розказав, хто я є і один з них вернувся зі мною до міста, зайшли на пошту і він подзвонив до американців, щоб хтось приїхав забрати мене. Тоді цей прикордонник пішов до служби, а мені сказав почекати на американців.

Через деякий час приїхав джіп і завіз мене до Цвізля. У понеділок я одержав квиток на поїзд до Мюнхена. В поїзді я розговорився з німецьким студентом, що їхав з Гофу до Лянгуту. Він попередив мене, щоб я був уважним, бо комуністи мордують упістів.

По-скільки в Лянгуті треба було довго чекати на поїзд, то він мене провів до українського табору. На другий день з провідником я поїхав до Мюнхена. Він питає, куди тепер іти. Я сказав, що на «Фірх Шуле». Ми сіли на трамвай і доїхали на місце. Там я зустрів Жана з Байдого, професора Стебельського і багатьох інших.

Так доля розпорядилася, що ми в 1948 р. вчотирьох дійшли до Німеччини і зустрілись разом в Регензбурзі в шпиталі. Після чого поїхали в Піртен, де святкували перше Різдво на еміграції.

Опрацювали Яріш-Мокрицька Анна та Вількос Іван