З Україною в серці. Частина 7. (Автор: Новосад Петро)

Дата публікації допису: Jul 21, 2014 3:19:49 PM

Країна кленового листка

По обіді 20 вересня 1951 року я вперше ступив на землю Канади – країни, яка стала мені другою батьківщиною. На пристані розшукав будинок, де знаходилася еміграційна комісія, треба було тут зробити відповідну відмітку в документах. Зустрів Ілька Грабового та Гладкого, обидвох добре знав. Виявилося, що Ілля їде в ту ж сторону, що і я. Мені стало веселіше.

Квитки на потяг ми мали. Урядовець на двірці поставив нам печатки на тих квитках, але поїзда довелося чекати довго. Скрізь розмовляли по-французьки, отже, нам було нелегко порозумітися, та якось давали собі раду. Виручала мова жестів.

Опівночі наш поїзд відправився з Квебеку. За віконцем – темно. Як і більшість пасажирів, ми пристосувалися до вузьких сидінь і дрімали. До Монреалю прибули о шостій годині ранку за місцевим часом. У цьому місті мали пересісти на інший поїзд, щоб дістатися до провінції Саскачеван, де у містечку Аран мене чекали тітчині родичі. Той поїзд відходив аж о дев'ятій вечора, отже, ми мали цілий день для першого знайомства з великим містом.

З дороги зголодніли, тому відразу ж на двірці розшукали ресторан. Усілися за столиком, до нас відразу ж підійшла офіціантка, принесла три повні склянки з прозорою рідиною. Ми наслухалися різних байочок про Канаду як про дуже багату країну, про той високий добробут людей. Тому й недивним було почути від Ілька: "Бачиш, Петре, перед їжею подають горілку, хоч ми й не замовляли". Ми переглянулися. Гладкий пригубився, скривився, я ковтнув із склянки: вода. Виявляється, так прийнято було в канадських ресторанах подавати клієнтам перед виконанням їх замовлень склянку чистої води.

Ми утрьох поснідали і вийшли на вулицю. Намагалися далеко не відходити від залізничного двірця, щоб не заблудитися. Вибирали примітні орієнтири. По дорозі нам трапився великий продовольчий магазин. На одному з його великих вікон побачили робітника, який викладав гарну "пірамідку" з апельсинів: видно, робив рекламу свіжого товару. Ми зайшли усередину, щоб купити трохи цих фруктів. Звикли до порядків у Шотландії, де при появі покупця у магазині до нього підходив хтось із продавців і запитував, чи не потрібна допомога у виборі покупки. Приглядаючись до роботи того робітника, який на нас не звертав уваги, вирішили запитати, чи можна у магазині купити помаранчів. Той байдуже нам буркнув щось на зразок "помагайте собі" або "давайте собі раду". Ми не знали, як у таких маркетах самообслуговуються покупці, не знали, що десь приготовлено паперові торбинки, куди слід покласти товар, що для зручності стоять спеціальні візочки-кошики. До цього нам доведеться звикати пізніше, коли обживемося в цій країні, зрозуміємо її порядки й традиції. А того разу кожен з нас узяв в руки по кілька апельсинів і яблук, прихопив під пахву буханець хліба і кільце ковбаси, за котру потрібно було відразу ж заплатити. А за все інше? Нам здавалося, що все інше – безплатно ("Ото Канада!" – подумалося), однак розчарування настало досить швидко: на вузькому виході нам запропонували покласти продукти на стіл. Дівчина на машині підрахувала їх вартість і сказала, скільки маємо заплатити. Таким чином, ми взяли перший життєвий урок на канадській землі.

Певно з годину ми бродили вулицями Монреаля, не виходячи за межі наближених до двірця кварталів. А потім повернулися трохи втомлені до його почекальні. Знайшли вільні лавки, перекусили придбаними продуктами і повкладалися на тих лавках перепочити. Незабаром до нас підійшов поліціянт, видно, черговий. Почав говорити до нас по-французьки, а коли побачив, що ми не розуміємо, перейшов на англійську мову. Став розпитувати нас, що ми за одні, що тут робимо. Ми сказали йому, що приїхали з Європи, чекаємо поїзда, що відходить о 9-й годині вечора. Поліцейський пояснив: можна лежати на лавках, тільки ноги слід тримати на долівці.

Через якийсь час ми піднялися і знову пішли мандрувати по місту; повернулися на вокзал, коли стемніло. За годину до від'їзду побачили в залі двох поліціянтів, які розглядали людей, підходячи до лавок, на яких ми лежали удень. Потім підійшли до нас і питають, чи то не ми тут були. Призналися, хотіли вже навіть каятися, хоч не відчували за собою провини. Та службовці по порядку пояснили, що їх попередники доручили їм нас розбудити і провести до поїзда. Ми втішилися такою чемністю й уважністю.

Відбули з Монреаля вчасно. Разом з нашою трійкою у вагоні були ще дві подружні пари: Ярослав і Розалія Сиваники їхали до Саскатуна, а друга пара (їх прізвища я не знав), – правдоподібно, до Ванкувера. То ми мали гарних співбесідників на тривалу подорож. Коли розвиднілося, ми побачили, що їдемо постійно через ліс. Йшов дощ. Потяг час від часу робив зупинки, іноді й на п'ять хвилин. Із спеціальних вагонів вивантажували якийсь крам або пошту.

У неділю, 23 вересня, близько обіду приїхали до Вінніпега. Передмістя цього великого міста, де проходила залізнична колія, справляло враження невеликого поселення із одноповерхових будиночків цікавої архітектури, дуже відмінної від традиційної європейської. Тут наша трійця виходила з поїзда. Нам з Ільком лише наступного дня вдасться продовжити мандрівку. Наш колега Гладкий залишається у Вінніпезі, тут його родина. Мене має зустріти далекий родич і односельчанин магістер Теодор (Федір) Прокопчук. Дивлюся крізь вікно: він на пероні, але побіг в іншу сторону. У мене дві валізки. Одна дуже важка: в ній повно різних книжок; інша легша – там одяг.

Пробую чимшвидше вийти з вагона, щоб побачити краянина. Як тільки ступив на перон, до мене підбігає високого росту, тонкої будови жінка, обіймає, цілує, плаче, щось говорить. Пробую їй пояснити, що вона прийняла мене за когось іншого, що я не з її рідні. Нарешті відпустила мене. До нас підійшов Гладкий. Виявилося, що це його тітка помилилася. Але вже сил на такий бурхливий вияв емоцій у неї не було.

Я ж став виглядати Прокопчука. Він зараз же прийшов, побачивши мене. Ми привіталися. Федір сказав, що сподівався мене зустріти біля багажного вагона, куди можна було віддати валізи, котрі я волік з собою. Так поводилися з багажем усі емігранти, тримаючи весь час валізи біля себе, ніби там було якесь велике майно. Нам ніхто не говорив, що можна їх здати до спеціального вагона.

Коли ми з Федем вже зібралися йти, я сказав йому, що зі мною їхав мій колега Ілько Грабовий, що з ним будемо добиратися на місце разом. Прокопчук погодився і його взяти до себе, зауважив: "Якось утрьох примістимось на одну ніч". Став я шукати Ілька, а той як під землю провалився, пропав. Оглянули всі приміщення – нема.

Ми з Прокопчуком сіли в таксівку і дуже скоро приїхали до будинку, де на другому поверсі він квартирував. Займав досить малу кімнатку, в якій стояло ліжко, столик, пару крісел. Замість кухні мав електричну плитку, на якій варив собі їсти. Як ми роздягнулися. Федір включив цю плитку і поставив варити курячу зупу (з концентрата).

Пообідавши, вирішили провідати в місті наших земляків. Коли виходили, Федь порадив мені взяти плаща з собою; я відмовився, бо день був теплим. А увечері пошкодував, що не послухався, бо добре змерз. Щоб зігрітися, ми вступили до ресторану "Калина", власником котрого був наш земляк із Сокаля Нестор Ріпецький. Він мав також пекарню. Прощаючись з нами, пан Ріпецький вручив мені паперову торбину з пампушками. У ресторані застали ще кількох наших краян, з якими мене познайомили, але їх прізвища я забув.

Наступного дня по обіді я взяв квиток до містечка Сван Рівер, але виїхав найближчим поїздом до міста Дуафин, щоб там зробити пересадку. Тут зустрів Ілька Грабового, який зрадів, що мене побачив. Ще більше втішався, коли я пригостив його пампушками. Я мав, як мені радив Прокопчук, переночувати у Сван Рівері і вранці виїхати до Арана. Ілько мене запевняв, що послав три телеграми своєму дядькові і той його зустріне у Сван Рівері.

Приїхали ми до того містечка. Ілько скоро взяв свої валізки і вийшов, щоб зустрітися з рідними. Я помало виходив з вагона. Провідник допоміг мені винести мій багаж. Коли взявся за найважчу валізу, то аж ойкнув і глянув здивовано на мене: "Що то ти там маєш? Золото?"

На пероні було багато людей. Дивлюся, Ілько повертається до мене і розводить руками: "Нема дядька. А я три телеграми йому посилав". Він мені багато разів повторював, що так завбачливо попереджував дядька про свій приїзд. Кажу йому, розгубленому й пригніченому: "Не журись, якось перебудемо тут, а завтра вдень доберемося до того місця". Аж раптом я почув, як хтось мене кликнув кілька разів: "Петре... Петре..." Я до Ілька: "То, напевно, мене". До нас підходить невисокого росту літня жінка і, привітавшись за християнським звичаєм, говорить: "Я твоя тітка. Упізнала тебе по фотографії". Ми по-родинному обнімаємося. Тітка познайомила мене із своїм чоловіком Романом, синами Василем та Андрієм, зятем Семеном.

Зібралися усі гуртом, оточили мене й весело розмовляємо. До нашого гурту стали підходити люди, подивитися на прибулого здалека емігранта. А коли тітка сказала, що нам пора додому, я натякнув, що маю кумпля. Вони на мене здивовано дивляться, не розуміють, про що йдеться. Пояснюю: зі мною їде хлопець, якого мали також зустріти родичі, та їх нема. Тоді Семен звернувся до Ілька: "Не хвилюйся, ми їдемо у тому напрямку, де твій вуйко живе, і відвеземо тебе до нього". Семен вів автомобіль, яким приїхали за мною. Їх було п'ятеро (троє дорослих і двоє малих хлопців), а ще нас двох і чотири великі валізки. Якось запакувалися в авто, але почувалися немов оселедці в бочці.

Насамперед поїхали до Ількового родича. Дорога виявилася недовгою. Під'їхали до обгородженого обійстя. Семен попросив старшого хлопця відчинити ворота. А я й не помітив воріт (їх імітував натягнутий між стовпами колючий дріт). Семен скерував машину на подвір'я, де стояла хата, і став сигналити. Вийшов чоловік у білизні і запитав: "Що хочете?". Семен відказує: "Привезли вам емігранта". Той чоловік байдуже заявляє: "Не знаю ніякого емігранта, нікого ми не чекаємо". Ілько аж зніяковів від такої несподіванки.

Не пригадую, як далі розвивалися події, але нас кілька дорослих зайшли в хату, зупинилися у сінях та кухні. Вийшов заспаний Ільків кузин – Олекса Соловій, котрий приїхав трохи швидше у Канаду. Вони з Ільком посідали на лавці і про щось домовилися. Мене здивувала байдужість Ількового родича, але я подумав, що вони між собою якось порозуміються.

Попрощавшись, ми поїхали далі. Пізнього вечора дісталися до господарства Семена Мазуренка. Люди (а їх знаходилося на подвір'ї чимало) тільки що закінчили роботу – молотили збіжжя. Нас чекала гостинна вечеря. Великий стіл був щедро заповнений різними стравами. Робітники, втомлені працею, швидко повечеряли і пішли спати.

Я ж з тіткою Палажкою, її чоловіком Романом та двома синами поїхав далі. До їх господарства ще було 30 кілометрів. Вів вантажний автомобіль Роман, швидкість невисока, бо дорога погана, тому-то й подорож видавалася нудною. Тітка мене розважала, говорила, що залишилося лише п'ять миль, хоч ми їхали тільки півгодини. Нарешті прибули. Роман зупинив машину на подвір'ї.

Усі потомлені, пішли спати. Вранці я оглянув господарство тітки. Сім'я мала хату, ліплену з глини, вірніше зібрану з тринькованих глиною, обтесаних кругляків. Покрито хату солом'яною стріхою. Усередині була одна велика кімната, що служила за спальню і кухню. Відгороджено ще куток, де розмістився я.

Посеред кімнати стояв огрівач, зроблений із бочки з-під нафти. Взимку ту бочку розжарювали до червоного кольору. За комин правила труба, через яку виходив дим.

Сім'я Грицаїв була досить великою. Тітка мала семеро дітей. Крім згаданих двох наймолодших синів, ще троє дочок і двоє хлопців. Найстарший син Максим, ще не жонатий, працював у місті Віндзорі, Мирослав – у Ванкувері. Старша дочка Ольга була замужем за Семеном Мазуренком. Ще дві дівчини жили в містечку Беніто: Гелена працювала в ресторані, а Марта вчилася в школі й квартирувала там.

Мали Грицаї лише 160 акрів землі, яку обробляли чотирма кіньми. На просторому подвір'ї недалеко від хати стояла велика стайня, в якій тримали десяток корів, а також свиней. Тут стояли і коні.

Я приїхав до тітки 25 вересня. Того дня по обіді випав сніг, дуже швидко взялася зима. Наступного дня ми поїхали в Аран, щоб купити мені дещо з робочого одягу, бо з собою я нічого не привіз, а треба було приступати до щоденної сільської роботи, до якої звик ще з дитинства.

В Арані було сім магазинів. У них ми підібрали для мене такий кумедний кабат, кашкет. Все інше допасували з одягу Мирослава. Я став помагати Романові. Коли розтанув сніг, ми поїхали в поле збирати збіжжя. Виявляється, що в Грицаїв було поле ще за 25 кілометрів. Роман не мав власного комбайна, а наймав його. Ми комбайнували до пізньої ночі. Припинили роботу, як мокре збіжжя не стало вимолочуватися. Повернулися додому з повною машиною зерна, залишили її на дворі.

Вранці я прокинувся, чую, що Роман ходить по хаті і так, ніби хворий, йойкає, тримається за живіт. Питаю, що з ним, відповідає: на дворі дощ. Встаю, щоб накрити брезентом зерно, а дядько говорить: "Не треба, з ним нічого не станеться". Жаль дядька розібрав, бо через дощ не можна буде обмолочувати збіжжя.

Через два тижні після мого приїзду тітка Палажка опинилася в шпиталі, довелося нам самим господарювати, варити їсти, прати. Восени завжди багато роботи. По тому першому снігові, який лежав недовго, почали молотити збіжжя. Але невдовзі випав знову сніг, який ускладнив роботу в полі. Під білим покривалом залишилося багато снопів. Стали витягувати їх з-під снігу.

Семен Мазуренко, до якого я прийшов допомагати, мав молотарку. Мені дали коней, запряжених у сани, розповіли, як накидати снопи. Та я, видно, не дотримався тих порад, бо, коли проїжджав біля полукіпок, санки перевернулися. Що робити? Мене виручили робітники, які стали свідками моєї невдачі, допомогли поставити сани, показали, як слід накладати снопи, під'їжджати з однієї сторони на іншу. Ми підвозили снопи до машини одночасно з обох боків. Снопи в'язалися шпагатом. Його розтинали двоє чоловіків, які були при машині і закладали в неї. Зерно по трубі потрапляло до шпихліра, а солома і полова відкидалися в іншу сторону.

Постачали до молотарки снопи на 6-8 возах, а часом і більше. Ніколи не забуду першого дня своєї роботи. Працювали ще й при світлі, а як закінчили молотьбу, я мусив випрягти коней, завести їх до стайні і нагодувати їх, а потім помитися. Після вечері знову йшов до коней, напував і годував їх, і лише після того можна було йти спати. Того дня я почувався таким втомленим, що довго не міг заснути; все боліло: кожен м'яз, кожна кістка. Не давала спокою думка: що буде завтра, як не зможу встати, будуть з мене сміятися, скажуть, що приїхав такий нездалий емігрант.

Наступний день був також не з легких, але почував я себе впевненіше. А потім день за днем я втягнувся у важку фізичну роботу і вже не відчував такої втоми.

Як закінчили молотити збіжжя в Семена, то домовлялися про роботу в інших господарів. Молотили майже до Різдвяних свят.

Від Семена я повернувся до дядька Романа. Йому допоміг заготувати ще трохи дров на зиму. Возили повалені дерева з лісу, різали їх пилою, рубали.

Нарешті серед зими настала пора, коли не стало роботи й для дядька Романа. Подався знову до Семена, в якого було більше роботи. Тут також рубав дрова.

Семен і Ольга жили разом з його родичами, що належали до заможніших фермерів. У них було 640 акрів землі, вони тримали багато корів. Головною господинею тут була Семенова мати, жінка дуже скупа і вередлива.

Якось молоді в суботу поїхали на забаву в містечко і, звичайно, повернулися пізно. У неділю вранці стара доїла корів, а я, як звичайно, чекав, щоб їх випустити у двір до води та почистити стайню. Ольга ще спала, не допомагала свекрусі, тому вона дуже сердилася. Тоді каже до мене: "Ти також би подоїв корову, було б швидше". На то відповів: "Не вмію", бо й справді ніколи не доводилося мені це робити. Тоді стара зі злістю крикнула до мене: "Сметану їсти знаєш, а корову подоїти не хочеш..." Я змовчав, але відчув у тих словах не просто докір, а й гірку образу.

Коли стара закінчила доїти корів, я взявся за свою звичну роботу. Для вивезення гною використовувалися звичайні санки, збиті з дощок. Ті санки навантажувалися гноєм, а запряжений в них кінь тягнув їх до бурта, що знаходився за 300 метрів від стайні. Коня заводив так, щоб ті санки перекидалися і гній вивалювався з них. Потім я ставив їх на місце. Такий спосіб показав мені Семен.

Того дня його батько також чомусь спостерігав за моєю роботою. Він бачив, як перекинулися санки з гноєм, і став кричати на мене. Дорікав мені за те перевертання санок, бо, мовляв, вони поламаються, а хто ж буде їх направляти.

Оті докори зіпсували мені настрій. Мені дуже хотілося виїхати звідси. Я вже давно понаписував листи знайомим, друзям, просив їх допомогти в пошуках роботи. Та не було жодної відповіді.

По вечорах чоловіки їздили до містечка, я приєднувався до них. А на цей раз залишався у своїй кімнаті і латав штани. Невдовзі почув, як повернулися Семен з батьком. Вони й привезли мені телеграму від Мирослава. Прочитав її: "Приїжджай. Є робота в місті Єл". Я відразу ж почав пакувати свої речі і заявив, що вранці поїду. Турбувало те, що мав на дорогу лише 20 долярів, бо всі гроші перед тим розтратив.

Розраховував, що доїду до містечка Вегревіл у провінції Альберта і в мого друга Петра Малофія позичу грошей на подальшу подорож. Наступного дня Семен привіз мене на двірець і каже: "Я купую тобі квиток. Ти мені багато допомагав". Я щиро подякував йому, бо це для мене було не лише великою несподіванкою, а й значним полегшенням у скрутній ситуації.

Потрапивши до родичів на ферму, почувався відірваним від світу. Сусід від сусіда за три-чотири кілометри, одноманітна робота, постійна нудьга за друзями, молодіжним товариством – все це пригнічувало настрій. Чекав, що десь тут мене розшукають зв'язкові ОУНб, та, видно, про мене забули. А я сподівався, що як буду в контакті з організацією, то швидше дістану якусь працю, опинюся в колі друзів. На жаль, то були марні сподівання.

Отже, 7 березня 1952 року я поїхав від Мазуренків. А через дві доби прибув до містечка Єл. Вийшов на перон. До мене підходить середніх літ чоловік і питає: "Ти, напевно, будеш Петром, кузеном Мирослава. Упізнав тебе по вбранню". Представився: Данило Сагайдак, колійовий майстер. Він привів мене на місце моєї роботи, показав кімнату, де я мав мешкати ще з одним чоловіком, який звався Олексою. Він походив із Закарпаття, приїхав у Канаду близько 1926 року, не любив емігрантів повоєнної хвилі.

Моїм зверхником був Джек Гвайт (Якуб Білий). Я зустрів його в обідню перерву, коли зібралися всі робітники. Джек сказав мені, що по обіді можу виходити на роботу. Я признався йому, що не маю робочого одягу, а також черевик, що не маю і грошей, щоб то все купити. Він заспокоїв мене: "Піди до крамниці (вона знаходилася поряд), скажи, що будеш у мене працювати, крамар дасть тобі все, що потрібно, а як дістанеш зарплату, то повернеш йому борг". Джек запитав мене, чи ще не було Олекси, бо побачив мої валізи на дворі. Я відповів, що не бачив його. Тоді Джек пішов і розшукав Олексу, який справив на мене неприємне враження.

Я позаносив свої речі до помешкання, пішов до крамниці, познайомився з її власником Біллом Бері (Василем Ягодою). Узяв все, що мені потрібно було з робочого одягу, та трохи харчів. Крамар виявився дуже товариським чоловіком, охоче зі мною розмовляв, запрошував при потребі до нього навідуватися.

Наступного дня я вперше вийшов на роботу. Вона виявилася дуже фізично виснажливою, хоч і звик до такої праці, однак відчував, що мені добре треба напружувати м'язи, щоб справлятися з обов'язками. Але я був задоволений тим, що став на шлях самостійного зарібку. І цією радісною новиною поділився у листі до Казимира Семенчука, розповів йому про роботу, повідомив, що спробую постаратися, щоб його влаштувати тут на роботу. Через тиждень питаю Джека, чи не взяв би на працю в нашу контору мого друга. За короткий час він пересвідчився, що я вмію і хочу добре трудитися, отже, встиг оцінити мене належним чином. Джек запитав: "А твій друг такий же старанний і працьовитий, як ти?" Відповідаю: "Може, ще й ліпший від мене!". Погодився. "Хай приїжджає твій друг!" Того ж дня я відіслав телеграму на Казимирову адресу у Вінніпег, а через два дні він був уже в мене. Взяли його на роботу в сусідню дільницю, де майстром був чоловік голландського походження.

Поселився Казимир зі мною. Ми стали з ним купувати до спілки харчі, по черзі варили щось собі їсти, переважно сніданок. Наш сусід Олекса зрозумів, що з нами двома він мусить рахуватися, що його зверхність ми терпіти не будемо, тому незабаром вибрався на іншу квартиру. А нам з Казимиром стало привільніше.

Матеріальні висліди праці поступово розвіяли мій жаль за Шотландією. Вже з платні за перший тиждень роботи я зміг віддати частину боргу в крамниці. Одержавши третій раз платню, цілком розквитався й вибрався із знайомим італійцем до Ванкувера. Після цього ностальгія за Європою віддалялася, натомість з'явилося внутрішнє відчуття, що з часом у цій країні мені буде значно краще, ніж у шотландських фермерів.

Не втрачав надії на те, що мене розшукають зв'язкові ОУНб. Я й сам почав цікавитися існуванням можливих осередків цієї організації, про це делікатно розпитував робітників, які працювали у залізничній компанії СРК ("Канадієн Пацифік Рейл"). Однак ніхто з них не мав зв'язку з організацією, а більшість взагалі не цікавилася організаційно-політичним життям.

Відчував я й певні зобов'язання перед друзями, які залишилися у Шотландії, – Світликом і Наконечним. Свій борг їм повернув протягом першого місяця, а ще надіслав в подарунок сорочки. Згодом у листі вони дякували мені, признавалися, що таких гарних сорочок ніхто не мав.

Турбував мене ще один борг: мав повернути 200 доларів Мирославові, сплачених ним за мою подорож до Канади. Коли я влаштувався у містечку Єл при його сприянні (Мирослав працював електрозварником в колійовій службі), то подякував йому за протекцію. Наприкінці першого місяця моєї роботи він приїхав до мене. Я сидів на порозі будиночка, де мешкав, і дивився на річку Фрейзер, що своєю тихою течією нагадала мені Західний Буг у селі Верхобужі, де я був у липні 1944 року. Раптом мій погляд вловив ставного чоловіка, що наближався до мого шефа Джека і зупинився на відстані не більше десяти метрів від мене. Вони жваво розмовляли між собою з десять хвилин. Потім підійшли до мене. Джек промовив: "Пітер, то твій кузен Моріс". Я підвівся, подав Мирославові руку. Він зміряв мене, як здалося тоді, байдужим поглядом і з якоюсь неохотою простягнув свою правицю. Згодом я звик до таких холодних зустрічей, що вважалися нормальною поведінкою ділових людей, які виявляли своє ставлення до іншої людини стримано.

Джек одразу залишив нас самих. А я звернувся до Мирослава нашою рідною мовою. Він з приємністю перейшов також на українську, запросив мене на пиво до бару. Пробули ми разом десь близько години. Я попросив Мирослава почекати ще трохи з боргом, постараюся йому віддати якнайшвидше. Він мене заспокоїв: "Як заробиш, то віддасиш. Не квапся". Це мене втішило.

Моє робітниче життя ставало привабливішим. Ми з Казимиром часто їздили до Ванкувера. Вибиралися після роботи у п'ятницю ввечері, а в неділю увечері поверталися додому. Мали безплатний проїзд: нам видали посвідчення робітників фірми СРК. У Ванкувері зупинялися У "Палац готелі", що знаходився на вулиці Гейстіг. Тут наймали дуже дешево (за 1,25 доляра на двох) кімнату. Харчувалися у ресторані. У суботу ми знайомилися з містом, відвідували магазини, а увечері ходили в кіно. У неділю вранці йшли на Богослуження в українську церкву, а по обіді прогулювалися по славному "Стенлі парку".

Якоїсь суботи ми потрапили до будинку, в одному із залів якого відбувалася імпреза українців. Ми зрозуміли, що тут зібралися люди комуністичної орієнтації і досить швидко відчули їх вороже наставлення щодо нас, українців повоєнної еміграції. Ті люди, котрі здебільшого прибули в Канаду у 20-30-ті роки, були одурманені комуністичною пропагандою, заявляли, що ми зрадники. Багатьох з них важко було переконати в тому, що більшовизм завдав величезної кривди нашому народові. Іноді дискусії між ними і молоддю заходили до фізичних сутичок.

У 60-і роки декотрі із симпатиків комуністів їздили в Україну, але мало що бачили з правдивого життя, бо їх возили як кота в мішку. А крім того, лідери канадських комуністів наказували їм всіма способами вихваляти життя в Радянськім Союзі, в тім й в Україні. Дехто з них боявся говорити правду, бо переживав за родину в краї. Таким комуністичним агітатором була і наша землячка Катерина Ярмошкова, котра жила в Торонто. Вона побувала в ті часи у Спасові та Перв'ятичах, а як повернулася то розказувала різні побрехеньки про заможне колгоспне життя. Перед своєю сестрою Мариною Баран мене обзивала фашистом, говорила, що нібито я з'явився в селі у 1945 році і брав активну участь у розстрілах людей. Про це все я довідався від Марини, коли був на весіллі в моєї кузинки Ольги, яка віддавала доньку Юлету. Хоч я розповідав Марині, що в 1945-1947 роках знаходився в таборі полонених в Італії, однак відчував, що вона не повірила мені.

Просовєтські настрої серед українських емігрантів старшого покоління були дуже сильні. Вони дещо похитнулися під час т.зв. відлиги, тобто у другій половині 50-х років, коли совєтський лідер Микита Хрущов трохи підняв завісу злочинного комуністичного режиму, розповівши про жахливі сталінські репресії. Тоді багатьом симпатикам СССР спала полуда з очей, відкрилася правда.

А в перші повоєнні роки за життя кривавого диктатора існували інші настрої. У цьому ми переконалися, ставши мимовільними свідками імпрези в згаданому залі. Почувши виступи кількох промовців, ми з Казимиром зрозуміли, про що йдеться, і потихенько звідти забралися...

Йдучи на роботу, на одній з вулиць містечка я побачив рекламу заочної приватної школи, після закінчення якої видавалося свідоцтво про середню освіту. Я зацікавився цією рекламою. Переказав гроші у Чикаґо, де знаходилася та школа, і був прийнятий до неї. Мені вислали програми, навчальні посібники. Я наполегливо студіював ті матеріали, готував контрольні завдання, відсилав до школи. Там їх перевіряли, поправляли, виставляли оцінки.

Деякі завдання для мене були легкими, бо для їх виконання вистарчало знань, здобутих під час навчання у Сокальській гімназії. Добре мені давалися географія, математика, із задоволенням виконував вправи з граматики англійської мови (згодилися навіть ті підручники, по яких я її студіював у Шотландії"). За ці предмети мені виставляли 100 балів. Найнижча оцінка в мене була 86 балів. Отже, навчання моє йшло добре.

Та несподівано виникали проблеми на роботі. На залізниці я працював до вересня. До нас приїхала медична комісія, яка складалася з лікаря та медсестри. Приймали нас у вагончику. Всі робітники проходили медогляд. Коли підійшла моя черга, лікар дав мені різнокольорову поштівку, запитав, які бачу числа на цій картці. Я назвав йому усі, які побачив, навіть найменше. Лікар сказав, що у мене дуже добрий зір, але ще захотів вияснити, чи помітив я цифри у кольорових кільцях. Я признався, що не бачу їх. Він поставив переді мною ще одну кольорову картку, і я не міг точно визначити, що зображено. З'ясувалося, що я дальтонік, тобто не розрізняю кольорів. Це була прикра непоправна вада.

Чарлі Свансон, один із керівників фірми, дізнавшись про це, одверто пояснив мені, що через такий зір мене не зможуть підвищити в кваліфікації. Він сказав: "Ми задоволені твоєю роботою. Ти можеш і далі залишатися на своїй посаді, але перспективи одержання кращої і ліпше оплачуваної праці ми тобі не гарантуємо. А ти молода і дуже здібна людина; отже, подумай про своє майбутнє". Із зрозумінням я сприйняв ці доброзичливі слова.

Найліпшим моїм порадником, звичайно, був Казимир. Йому я все й розповів. У суботу ми поїхали до Ванкувера. Там розшукали контору, яка набирала робітників для будівництва алюмінієвого містечка Кітемат у Британській Колумбії. Охочих влаштуватися на роботу було дуже багато, стояла велика черга. Люди говорили про різне, дехто із старших нарікав на новоприбулих емігрантів, таких як я, навіть посилав прокльони на нашу адресу. Я вдав, що нічого не розумію, у розмови не встрявав, терпеливо вистояв до кінця. Підійшов до віконця і побачив урядовця. Він спитав мене, якої праці шукаю; відповів: згоден бути простим робітником. "Добре. А книжку маєш?" – "Є в канцелярії фірми СРК". – "Піди і принеси". Добре, що канцелярія нашої фірми знаходилася у Ванкуверу, то я швидко полагодив справу, але, як виявилося, намарно. Коли я з документом прийшов у контору, то урядовець байдуже розвів руками: потрібний контингент робітників уже набрали.

Отже, я став безробітним. У кишені – лише 10 долярів. Казимир поїхав у наше містечко, а я залишився у Ванкувері шукати роботу. Жив у готелі. У той час в Канаді було велике безробіття. Куди я не потикався, скрізь чув лише одне: "Не треба" ("Сорі"). Але наполегливо продовжував пошук. Одного дня я надибав бюро фірми, яка займалася видобутком золота. Там також чекало багато людей. Я був гарно одягнутий і, не звертаючи увагу на чергу, прямо подався до дверей. Люди в черзі подумали, що я урядовець, і не спинили мене. Зайшов у кімнату, а за столом службовець зі злою міною мене питає: "Що ти тут хочеш?" Я почав просити в нього пробачення, пояснював йому, що лише недавно прибув до Канади, ще не знаю місцевих порядків. Мої слова трохи пом'якшили його ставлення до мене. Він запросив сісти, став розпитувати, звідки я, чому хочу працювати в копальні. Я розповідав йому все, як тільки міг докладно. А коли згадав, що мій батько працював у копальнях в Канаді ще до Першої світової війни, то я його ще більше зацікавив. Закінчуючи нашу розмову, службовець вручив мені листок – скерування на роботу, поінформував, як маю доїхати до копальні.

Тут мені прийшло на думку таке. У перші місяці мого перебування в Канаді і роботи на фермах у родичів бачився я з одним шахтарем, який працював у копальні у місті Флин Флон (провінція Манітоба). Тоді він вмовляв мене поїхати з ним на роботу. Я ж категорично відмовився. Йому говорив: "Пройшов війну щасливо, а тепер ти хочеш, щоб я йшов до копальні під землю, щоб мене там задушило". Не сподівався, що в скруті мені доведеться поступитися своїми принципами.

Копальня, куди мене скерували на роботу, називалася "Піонір Майн", знаходилася на відстані 500 кілометрів на північ від Ванкувера. Їхати туди довелося пароплавом, відтак поїздом, а наостанку автобусом. Я відправився з Ванкувера о 8-й годині ранку, а дістався на місце о 1-й по півночі. Разом зі мною їхав ще один чоловік. І нас дали до спільного помешкання.

Наступного ж дня вийшли на роботу. Я вперше спустився під землю на 900 метрів. Як вийшов з ескалатора, то ніби оглух, ніби щось позатикало вуха. Бачив, що довкола люди розмовляють, а я не знав про що, думав: з мене сміються. Через якийсь час слух відновився.

Перший робочий день запам'ятався мені дуже добре. Мене припровадили помічником до літнього чоловіка. Він їздив по рейках теліжкою, яка працювала на акумуляторній батареї. До теліжки стикувався причіп, на який я накладав усе, що знаходив по дорозі. По обіді я розчищав рівець, по якому стікала вода.

Кілька днів я виконував таку роботу. Видно, мене запримітив поляк Стах Динавський, старший за мене. Прибув до Канади ще перед війною. Він був чоловіком сильної будови, але обливався потом у роботі. Виконував роботу кріпильника, а саме ставив дерев'яні підпори у небезпечних місцях, щоб запобігти обвалам. Разом із Стахом працював досить довго. Він знався на роботі, добре орієнтувався, був спритним. Ми з ним заробляли солідні гроші.

А коли Стах покинув нашу шахту, мене дали помічником до українця, вродженого у Канаді. Називався він Степаном, а прізвища вже не пам'ятаю. Належав до прокомуністичної профспілки, неприязно ставився до новоприбулих емігрантів, трохи буркав у перші дні й до мене, але згодом ми навіть заприятелювали.

Невдовзі я знову пішов помічником до кріпильника австрійця Йосифа Міллера, Він був напевно на десять років старший від мене. Мав жінку і двох дочок. Ми разом працювали три місяці.

Якогось дня ми спустилися під землю і, як завжди, ставили дерев'яні підпори. Та в одному місці з'явилися підозрілі тріщини, від стелі стали відламуватися брили породи. Я в той час був на стовпі, щоб його заплішити. Йосиф втік з того місця, почав мені кричати, щоб я покинув ту ділянку, та я мусів звільнитися від шнурів. Ледве вдалося мені вибратися, як стався обвал. Ще хвилину – і я міг опинитися навічно під тими брилами.

Видно, добре наляканий тим, що сталося на моїх очах, я швидко дістався на поверхню. Пішов до контори й попросив розрахунок. А наступного дня поїхав до Ванкувера. Зі мною було ще двоє: словак Юрій Панч та канадієць французького походження, якого ми кликали Павло, а прізвища не знаю. Їхали утрьох до Едмонтона, де, як нам сказали, вербували робітників на уранову шахту, що відкрилася на півночі провінції Саскачеван. Як прибули на залізничний двірець у Ванкувері, щоб купити квитки на потяг, обидва мої попутники стали просити, щоб я позичив їм грошей. Погодилися на тому, що я купую їм квитки, а вони мені повертають борг, як ми прибудемо на місце праці. Словак свого слова дотримав, а з французом мав трохи клопоту; мусив йти до контори і просити, щоб отримали з нього ті гроші, коли він звільнявся з роботи і переїжджав в інше місце.

В Едмонтоні ми відразу полагодили наші справи, діставши скерування на роботу, але треба було три дні чекати рейсу літака, щоб дістатися в місцевість, де діяла уранова шахта. Цією вимушеною паузою я й скористався, щоб розшукати друзів, з якими перебував у Шотландії. Знав, що Петро Малофій є в Канаді, у місті Вегревіл, але, побувавши там, дізнався, що він переселився до Едмонтона. Але як його знайти в такому великому місті?

Йдучи вулицею і думаючи про своє, я мимоволі звертав увагу на перехожих. І раптом мене щось сіпнуло: хтось знайомий пройшов мимо. Я оглянувся, а той чоловік також, певно мав подібне відчуття, бо і він повернув голову в мій бік. "Бойчук?" – гукнув я схвильовано. "Новосад?" – здивовано подивився він на мене. Дуже втішилися ми з Михайлом, що отак несподівано зустрілись. Стали розмовляти, і від нього я довідався адресу Малофія.

Утрьох ми гарно провели два дні в Едмонтоні. Я поїхав на північ у місцевість Ельдорадо, де знаходилася уранова шахта. Бойчук повинен був відбути до Колд-Лейка в Альберті, де в той час будували військовий аеродром. Петро так і залишився в Едмонтоні, досі там живе. А від Михайла вже на півночі я одержав восени листа. Просив мене за дружбу на весілля, яке відбулося 21 листопада 1953 року якраз у свято Архистратига Михаїла. На жаль, я не зміг тоді поїхати, бо був міцно пов'язаним однорічним контрактом-зобов'язанням. Побував у нього в Саскатуні в травні 1954 року. Михайло, як потім мені розповів, не працював на будівництві військового летовища, а з Едмонтону виїхав до Саскатуну, де мав наречену. Одружився з Марусею, живуть вже понад сорок літ у тому місті. Дітей не мали. Активно займаються громадською діяльністю, мають багато справ в осередку Організації Визвольного Фронту. Згодом майже кожного року я відвідував Бойчуків. З їх допомогою познайомився із своєю майбутньою дружиною...

Моє життя й праця в Ельдорадо складалися на диво примітивно. Після приїзду мені виділили місце в шатрі, бо кращого житла не вистарчало, і багатьом робітникам довелося жити в наметовому поселенні. Наближалася зима, щодень ставало холодніше, навіть випав сніг, вдарили морози. Нас спішно переселили в новозбудовані бараки. Мені дісталася кімнатка на пару з Василем Доскачем, канадійцем українського походження.

Праця була фізично дуже важкою. Адміністрація вимагала, щоб на роботу виходили в суботу й неділю. За це, правда, одержували добру платню. Нас таке влаштовувало, бо однаково у вихідні дні не було чим зайнятися. Трохи пізніше збудували спортивний зал, відкрили кінотеатр, в якому через день демонстрували нові фільми. За 20 кілометрів від копальні розбудовувалося місто Уранум-Сіті. Там діяли кінотеатр, багато крамниць, був готель і ресторан.

В цій копальні я почувався значно краще, ніж у попередній: ми не заглиблювалися так далеко під землю; видно, порода була міцнішою, бо обвалів не траплялося. Але тут було холодніше, тому доводилося одягати спідню вовняну білизну. Воду могли пити просто з труб, текла чиста і дуже холодна. Мали добрі заробітки. За кілька місяців мене визнали зразковим робітником.

Мій наставник (шіфтбос) намовив мене перейти на іншу дільницю, де робота не клеїлася. З напарником я знайшов взаєморозуміння. Ми прокладали тунель, мали добрий заробок. Там, куди посилав мене шіфтбос, часто мінялися робітники, невдоволені матеріальним заохоченням. Очевидно, при дуже вузькій жилі з рудою слід було вміло розрахувати силу вибуху, щоб розколоти породу не більше як на три стопи завширшки. Моя згода попрацювати на тій дільниці викликала подив серед колег по праці. Вони казали, що я там не зароблю за день годинної ставки, яку маю тут. А про бонус (тобто погодинну надбавку) нічого й думати! Ці песимістичні розмови зачепили мене, хотілося доказати, що і я не ликом шитий.

Дали мені помічником поляка Влодзя, і ми приступили до нової роботи. За перший місяць наш заробіток був скромним, але значно вищим, ніж у попередників. А от за другий місяць ми вийшли на перше місце. І бонус у нас став найвищим. Всі дивувалися.

У бараках взимку робітники нудьгували. Своє дозвілля проводили за грою в карти. Грали на гроші. Для шахраїв існувало привілля. Поширилася пиятика, було немало таких, хто витрачав на горілку, вино весь місячний заробок. Я ж знаходив собі краще заняття; Систематично ходив у кіно, а також продовжував займатися заочною освітою. Але знайшовся тут якийсь мудрагель-дорадник, який збив мене з пантелику. Не пригадую хто, але мені сказали, що подібні курси є в Канаді, до того ж безплатні, що американське посвідчення про закінчення навчання не чинне в нашій країні. Збаламучений, я розчарувався і припинив контакти з тою заочною школою, хоч мені залишалося підготувати заключні контрольні тільки з одного предмету. Пізніше я шкодував, що послухався такої нерозумної поради.

Наближався час, коли виходив термін укладеного річного договору-контракту. За ним мені належалося п'ять тижнів вакацій. Подібного привілею після першого року роботи ніхто в Канаді не мав. Я собі спланував якнайкраще використати таку тривалу відпустку.

Виїхав з півночі до Едмонтону на початку травня 1954 року. Поселився у готелі. За кілька днів відвідав Петра Малофія, відшукав багатьох знайомих та приятелів з часу перебування в полоні в Італії та Шотландії. З Петром ми ходили до церкви на маївку. Тут несподівано побачив дивізійника Карамана, який жив у Філадельфії. Обмінялися адресами, пізніше я до нього написав, та відповіді не одержав.

В Едмонтоні я розшукав ще одного дивізійника Ярослава Цвікілевича, який походив із села Новий Витків Радехівського повіту. Він мешкав у свого дядька Володимира, працював помічником тесляра. Пізніше Славко став продавцем секірацій, відкрив своє підприємство. Помер передчасно від інфаркту у вересні 1988 року.

З Едмонтона поїхав відвідати тітчину родину, але по дорозі зробив зупинку в Саскатуні, щоб зустрітися з Михайлом Бойчуком. У нього провів кілька днів, познайомився з Михайлиною Грицак, моєю дружиною. У цьому місті зустрівся із сотником Бригідером, який викладав мені свої жалі з приводу несправедливого звільнення з дивізії. Багато з того, що він оповідав, не відповідало правді, але я йому не перечив. Він пізніше виїхав до Торонто, займався продажем нерухомого майна. Там і помер.

Потягом поїхав у знайоме мені місце до містечка Арану, а відтак прийшов на фарми, де жили Грицаї. Тиждень гостював у тітки Палажки та її родини. А звідти виїхав до Вінніпегу, де відвідав своїх кузинок Гелену та Марту, які вже вийшли заміж; перша – за Ріда, друга – за Фарнела. Побував я і в Теодора Прокопчука.

З Вінніпегу потягом дістався до Ванкувера, щоб зустрітися з Казимиром і Мирославом. Останній з своєю коханкою зібрався в Сіятл, запросив і мене поїхати з ними. У той час я ще не мав канадського громадянства, а, отже, й відповідних документів. Тому Мирослав розказав мені, що маю говорити на американському кордоні, як будуть мене питати, де я народився і т. ін. Ми переїхали кордон без клопоту.

У Сіятлі ночували в готелі. Відвідали кабаре, магазини, я купив собі дещо з одягу.

Я вперше опинився на території США, такої могутньої держави, і не відчув ніяких проблем з переїздом кордону, хоч виявився мимовільним порушником законів. Пізніше я не раз думав, чому у західному демократичному світі людина не пригнічена державою, може вільно переїжджати з країни в країну, а в совєтській імперії, комуністичні верховоди якої галасують про демократію, людей тримають за колючим дротом, пильно оберігають кордони?

Після приємної мандрівки, яка принесла мені масу гарних вражень і велике моральне задоволення, я повернувся в Ельдорадо до роботи. Починався для мене новий трудовий рік, рік мрій і сподівань.

Праця шахтарська фізично важка і небезпечна. Траплялися нещасні випадки з жертвами і каліцтвом. Згадується трагедія трьох наших хлопців, які працювали на спорудженні тунелю. Вони зробили шурфи і заклали динаміт, запалили бікфордів шнур, але не встигли відійти. Від вибуху двох загинуло, а третій, який був на більшій дистанції, був важко поранений і залишився без очей.

Випадки травматизму завдавали болю. Я просив Бога, аби дав мені можливість щасливо відпрацювати ще один рік, почати якусь свою справу, відмовитися від важкої шахтарської роботи.

Життя в Ельдорадо поступово поліпшувалося, було збудовано ряд спортивних майданчиків і залів, соціально-культурних об'єктів, відкрито ресторан. У нашій кухні було вдосталь їжі, яка видавалася робітникам безплатно.

Не платили ми й за житло. Лише пізніше, в 1955-56 роках було введено плату за харчування і помешкання.

Далі розбудовувалося також містечко. До нього їздили автобусом, а згодом з'явилося багато таксі. Гірники заробляли багато грошей і не економили на транспортних витратах.

Що ж стосувалося нашого українського життя, то на початках воно було дуже млявим. Я передплачував газети "Гомін України" та "Українські вісті", купував багато книжок. З рідним краєм контактів не мав. Знав, що маму й тата совєти вивезли на Урал, що тато там помер. Відомості про них діставав від тітки Палажки. З 1957 року почав писати до рідних – брата, сестри, мами частіше, висилав їм пакунки. Подавав то все під тітчиним прізвищем – Грицай.

В 1955 році я мав деякі заощадження і вирішив здійснити свій намір – розпочати якесь своє діло. Поїхав до Едмонтону; там довідався, що наші люди шукають спільника, щоб придбати готель і його використовувати в підприємницьких інтересах. Але з мене виявився поганий бізнесмен, бракувало досвіду. А ще мене підвели компаньйони, хоч і, здається, могли бути передбачливішими і кмітливішими, бо вже володіли готелем. Ці люди належали до числа старшої еміграції, здається, не були симпатиками більшовизму, і як я довідався, займалися подібним підприємництвом, тому-то я й рішився на спілку з ними. Ми заплатили за готель близько 50 тисяч доларів; мої спільники віддали будинок в Едмонтоні в рахунок тієї суми; а я виклав 10 тисяч готівкою; решту погодилися сплачувати ратами. Придбаний готель знаходився у містечку Бувалон. У ньому та в довколишній окрузі проживало чимало українців, але переважали серед них члени громади суботників, які не вживають алкогольних напоїв, дуже скромно й ощадливо поводяться у побуті. Отже, клієнтура для нашого готелю була обмежена.

Досить швидко з'ясувалося, що ми потрапили в халепу. Мої спільники мене заспокоювали, потішали. Минув рік, а наші справи не поліпшувалися. На своє місце я найняв працівника, а сам поїхав до Едмонтону шукати роботу. Зайшов до бюро компанії "Ельдорадо". Мене охоче взяли на роботу, але запропонували пройти медичну комісію, на якій виявилося, що маю грижу з правого боку, треба оперуватися. А в мене – ні грошей, ні лікарського забезпечення. Але, як говориться в прислів'ї, нема зла, щоб на добре не вийшло. Урядовець мене запевнив, що компанія заплатить за лікування, а із заробленого доведеться повернути. Видали мені також авансом 200 долярів на життя.

То ж після року невдалого бізнесу, після операції я знову мусів повертатися до важкої праці в копальні. Заощадження, зроблені за три роки важкої праці, пішли за вітром. То був для мене сильний моральний удар. Найнятий мною робітник не заробляв навіть на щоденний прожиток, довелося йому висилати нелегко зароблені гроші. Перспектив у тій готельній справі я не бачив.

Написав своїм спільникам, щоб компенсували мій вклад бодай тисячею долярів; попередив їх, якщо не погодяться на цю умову, то подамся до бюра банкротства. Ця ультимативна вимога вплинула на них, вони погодилися викупити мою частку. Я приїхав до Едмонтона в адвокатську контору на умовлений час. У присутності адвоката Салі, українця (він вільно розмовляв нашою мовою), ми прийшли до згоди. Коли справу полагодили, адвокат звернувся до моїх спільників, щоб вони заплатили йому за роботу, але вони стали торгуватися. Йшлося про якихось 50 долярів. Я обурився поведінкою моїх горе-компаньйонів, витягнув гроші і дав панові Салі. Той дуже ганьбив їх, говорив, що Новосад тисячі втратив і ще мусить розраховуватися за адвокатські послуги. Я вийшов з контори, не попрощавшись з тими дурними людьми. Більше їх ніколи не бачив. Чув, що їм і далі не везло; той готель вони нібито поміняли на земельну ділянку, але ґрунти там виявилися поганими; продали її за низькою ціною. Не знаю, яка їх доля спіткала.

У копальні зважили на те, що після операції я не зможу виконувати важку фізичну роботу. Мені запропонували готувати запали для підриву динаміту. На цій операції я був зайнятий близько п'яти тижнів. Потім запросили мене на посаду інструктора. В мої обов'язки входило вчити новачків азів гірняцької професії. Відчуваючи себе ще не вповні фізично дужим, я погодився, хоч і заробіток був невеликий. У той час в країні дедалі більше вживалися як енергоносії нафта і природний газ, витісняючи шахти. Робітників переводили до нас, у копальню урану. Але умови роботи тут істотно відрізнялися від тих, які були у вугільних копальнях. Застосовувалася й інша технологія видобутку. Для перекваліфікації вуглекопів в нашій копальні було створено під землею спеціальну навчальну "кімнату", в якій під керівництвом інструкторів новачки набували як теоретичні, так і практичні знання. Навчання було наближено до реальних умов і новачки під час занять видобували справжню продукцію (закладали динаміт у шурфи, підривали його, ставили дерев'яні підпори в небезпечних місцях, робили дерев'яні плоти тощо).

Інструктором я працював шість місяців. Оцінивши мою старанність і працездатність, адміністрація призначила мене керівником шифти (зміни) і мене стали називати шифтбосом. Ця посада зобов'язувала дбати про якість продукції, про техніку безпеки людей. Мені виплачували зарплату за місяць. Я користувався деякими пільгами від компанії, зокрема міг займати окрему квартиру, частіше виїжджати в Едмонтон. Правда, гроші одержував значно менші від тих робітників, які були на акордній оплаті.

Під моїм наглядом працювало від 30 до 70 чоловік. Мої шефи ставилися доброзичливо до мене, були задоволені моєю роботою. Не нарікали на мене й мої підлеглі, навпаки я відчував їх прихильність і лояльність. На цій посаді відчував обов'язок дбати про людей, про їх здоров'я. Якось у нічній зміні стався трагічний випадок: через неуважність загинув молодий робітник, австрієць, син-одинак. Я відвідав ту дільницю, де він працював ще з трьома своїми напарниками, в той час вони їли, а через півгодини сталася біда. Я попереджував їх, щоб вони не просувалися далі, а обійшли те небезпечне місце, залишивши його проходку для денної зміни, на якій були зайняті досвідчені робітники. Однак ті молодики без потреби ризикували, не захотіли залишати відколений шматок урану, не подбали про риштування. Акордна ж оплата. Один із них й поплатився життям.

Ще один випадок стався на моїй шифті також у нічну зміну. Робітник, поляк за походженням, втратив зір через свою безпечність і недбальство. В одному із шурфів ще залишилося трохи динаміту. Робітники з денної зміни помітили те місце жовтою фарбою. Я, проходячи біля робітників з моєї зміни, серед яких був і той поляк, попередив їх про небезпеку, наказав випалити залишки вибухівки. Але моє наставлення зігнорували. Пустили бурову машину, видно, свердла зіскочили, потрапили до того шурфу, стався вибух, дрібні камінці сильно вдарили в очі: одне витекло на місці, інше було дуже пошкоджене. Не одягнув поляк захисних окулярів, що також було порушенням інструкції.

За весь час моєї роботи сталося оцих два прикрих випадки. Хоч і краплини моєї вини в них не було, я ж почувався кожного разу зле, переживав, а разом з тим на людському горі вчився бути вимогливішим до підлеглих. Контролював їх дії, попереджував про можливі наслідки недбалості, застерігав від необачних кроків, тому й не траплялося травматизму на роботі, де небезпека підстерігає щохвилини.

Після тої бізнесової невдачі моє перебування на півночі провінції Саскачеван затягнулося на довгих п'ять років. Я працював у компанії "Ельдорадо" до травня 1961 року.

Мені пішов 35-й рік. У Канаді я досі не мав дівчини, з якою б хотів одружитися. Усе мріяв про те, що повернуся на Україну, чекав змін, які б зробили можливим таке повернення.

У травні я переїхав до Едмонтону, став квартирувати з Ярославом Цвікілевичем у його дядька. Влаштувався працювати на летовищі. В Едмонтоні закінчив курси водіння автомобіля, здав на права за першим разом і придбав авто, що вже було в користуванні.

На початку літа довідався, що багато наших хлопців планує поїздку у Вінніпег, де має відбутися урочисте відкриття пам'ятника нашому національному генію Тарасові Шевченку. Вирішив і я поїхати на ті торжества. По дорозі вступаю до свого друга Михайла Бойчука. Він з дружиною їдуть зі мною. Ми розговорилися, і я згадав їх знайому Михайлину, яку бачив у них ще в 1954 році. А Михайлова дружина Маруся каже: "А чому б нам її не запросити поїхати з нами?" Розшукали її, вона з радістю погодилася.

Наступного дня учотирьох вирушили далі. У Вінніпезі зупинилися в готелі "Макларен", що знаходився в центрі міста, поблизу адміністративного будинку міської управи.

Свято проходило велично. Зібралося на відкриття першого пам'ятника Кобзареві на канадській землі дуже багато українців з Канади і США. Був присутній і промовляв прем'єр-міністр уряду Канади Джон Діфен-бейкер. Виступали відомі українські діячі та чужинці. Для нас, українців, які опинилися далеко від Батьківщини, ця імпреза стала пам'ятною на все життя подією.

По всій церемонії ми, четверо, вирішили поїхати до Петра Башука, та на одній із вулиць сталася неприємна пригода; на моє авто налетів інший автомобіль. Від удару шкло трохи поранило Михайлину. Її, а також Бойчуків поліція забрала до шпиталю на медичний огляд. В тій невеликій аварії була моя провина: дався взнаки мій поганий досвід автолюбителя.

Незабаром всі клопоти було полагоджено. Ми поїхали таксівкою на банкет, а потім, щоб згладити свою вину перед Михайлиною, я купив їй гарну сукню. Усіх трьох відпровадив до поїзда, вони повернулися до Саскатуну.

Я ж залишився в Прокопчука полагоджувати справу з придбанням крамниці та ремонтувати авто. Його мені через два дні поправили.

Прокопчук мені повідомив, що він вже підшукав будинок з магазином, власники якого мають намір його продати. У цьому будинку – дві квартири на другому поверсі; одна з двома спальнями, а інша – з одною спальнею. Пан Теодор показав мені той будинок, на першому поверсі якого був магазин, попросив, щоб я приглядався, як йде торгівля. Став щодня навідуватися до того магазину, ходив по ньому, придивлявся до цін, спостерігав, чи багато людей заходить, як купують. Заїзд до магазину був з головної вулиці, отже, я мав нагоду повернутися тією ж дорогою, якою приїхав. А в суботу ситуація склалася інакша. Я приїхав зранку, але припаркувати машину мені не вдалося на звичному місці. Я прийшов у крамницю; щось купив. Було в середині багато людей. Я із задоволенням вийшов, сів в авто і поїхав довкола будинків. Тут побачив велике будівництво. На таблиці виписано, скільки і яких магазинів буде споруджено в цьому мікрорайоні з введенням цього комплексу.

Те, що я побачив, відразу ж розвіяло плани. Приїхав до Прокопчука і повідомив про це. Сіли ми в авто і ще раз поїхали в той район. Пан Теодор сказав, що в міській управі його запевнили, що поблизу не планується подібне будівництво. Насправді ж виявилося інше. Прокопчук переконався, що така покупка недоцільна.

За той час, який перебував у товаристві свого кревного, я ще більше задумався над своїм майбутнім. На прощання Прокопчукові я сказав, що поїду до міста Ред Лейк (провінція Онтаріо), недалеко від Вінніпега. Попросив повідомити, якщо трапиться якийсь добрий інтерес і він захоче мене в спільники. Як виїхав з Вінніпегу на шосе, почалася злива. Їду повільно і думаю, чому знову маю влаштовуватися на роботу у копальню. А чи не повернутися мені до Саскатуна, не переговорити з Михайлиною, чи не погодилася б вона стати мені дружиною і подругою. Згадалося, що вона тоді, у Вінніпезі, поставилася до мене із певною симпатією. Ця раптова ідея оволодіває моєю свідомістю, я повертаю назад.

Прокопчук дуже здивувався, коли я з'явився на порозі його квартири. Я коротко йому розповів, у чому справа, запросив його до ресторану, де ми пообідали і попрощалися.

Через півгодини моє авто мчало по шосе до Саскатуна. Пізно увечері я зайшов до Бойчуків, які також були здивовані моєю несподіваною появою. Тоді ж увечері я зателефонував до Михайлини і домовився про побачення наступного дня.

У Бойчуків лише переночував, бо відшукав своїх далеких родичів Василя і Катерину Вєлькопольських, до яких пішов на квартиру. Вони належали до старої генерації емігрантів. Василь виїхав із села Розжалів Радехівського повіту ще в 1905 році. Спочатку працював у Сполучених Штатах Америки, а пізніше перебрався до Канади. Його прізвище було Вічковський, але в США він змінив на Вєлькопольський. Його жінка Катерина, з дому Новосад, приїхала до нього в 1911 році. Вона була дочкою Якова, брата мого діда Андрія. Отже, моя мама і вона були першостриєчними сестрами.

У Вєлькопольських я прожив майже три місяці. Платні від мене не хотіли брати.

Живучи в Саскатуні, я часто зустрічався з Михайлиною. Ми знайшли порозуміння між собою. 1 серпня я подарував дівчині перстень. Ми зробили заручини і призначили на 7 жовтня 1961 року наше весілля. В клопотах минуло кілька місяців.

Нас вінчав о. Володимир Івашко в греко-католицькій катедрі Св. Юрія. Михайлина мала трьох дружок – Філісу Дептух, Іванку Фарден і Адріяну Стадник; моїми дружбами були Володимир Вєлькопольські, Мелвін Ослинські, Степан Дух. Дякував Степан Гнений. Старостував Петро Сірко (на жаль, помер 1990 р.).

Гостей у нас було дуже багато – близько 400 чоловік. З моєї родини та друзів – лише дванадцять, а саме: дядько Роман Грицай, першострієчна сестра Ольга та її чоловіка Семена батько Григорій Мазуренко, Катерина і Василь Вєлькопольські, Казимир Семенчук, Петро і Анна Іванчуки, Марія і Михайло Бойчуки, Кей і Йосиф Шваби.

Перед весіллям прийшов лист від моєї мами. Вона нас поздоровляла, бажала нам щастя на нашій спільній дорозі. Під час торжества лист зачитав староста Петро Сірко. Щирі слова материного листа зворушили мене до щему серця. Так хотілося в ту мить, щоб моя ненька була тут, серед нас, розділила з нами радість створення нашої сім'ї.

Вся весільна церемонія закінчилася по півночі. Ми з Михайлиною переночували в одному з готелів Саскатуна. А вранці приїхали до її родичів, де зроблено т. зв. поправини. Зібралися лише рідні. В їх колі провели кілька днів. А потім відправилися у весільну мандрівку. Таким чином вирішили провести свій "медовий місяць". Ми побували в Едмонтоні, потім в Калгарі гостювали у Михайлининої сестри Стефанії Секундяк, звідти виїхали в США, а відтак повернулися у Ванкувер, де пробули тиждень у мого кузена Мирослава Грицая, відвідали родичів моєї дружини.

Швидко минули безтурботні дні. Ми повернулися до Саскатуна, але тут мені не вдалося знайти роботу, тоді подалися до Едмонтона, де найняли квартиру. І тут пошуки роботи також були безрезультатними, не траплялося навіть будь-яке заняття. Після деяких роздумів і сімейних рад вирішив взятися за продаж нерухомого майна. Цілу зиму я крутився, пробував знайти купців, та чомусь не везло. Може, тому, що я спілкувався переважно з нашими людьми, не пробував розгортати бізнес серед чужинців. Та не втрачав надії на те, що справи поліпшаться. Лише навесні мені вдалося реалізувати два будинки й одержати невеликий гонорар.

Приглядаючись до пропозицій на ринку нерухомості, я знайшов і для нас підходящий будинок, який ми купили. Він розташовувався недалеко від центра міста. Був старий, мав два поверхи. Замість пивниці у нижній частині було місце для газового котла і печі, якими огрівався весь будинок. На той час такий будинок нас звичайно влаштовував.

Поступово ми освоювалися в цьому великому місті; стали парафіянами церкви Св. Юрія. Парохом її був о. Володимир Тарнавський, його сослужителем – о. д-р Євген Камінський, колишній вояк Української дивізії "Галичина". До цієї церкви горнулося все більше наших віруючих, бо в кафедральному соборі стали переводити служби на новий стиль, тобто пристосовуватися до латинського календаря.

В Едмонтоні я вступив у братство дивізійників, належав до управи місцевого осередку цього братства. Брав активну участь у його діяльності.

У роботі, повсякденних клопотах минали дні, тижні, місяці. Рік, другий подружнього життя, а в нас поки що не з'являлось надій на побільшення родини. Іноді закрадався сумнів, бо ж обоє ми були не в юному віці. Та незабаром всі тривоги розвіялися. Якось у січні 1964 року Михайлина повернулася від лікаря і потішила гарною новиною: у нас буде дитина. Ми почали обговорювати наше майбутнє. Однак залишалося нам терпеливо чекати і молити Господа, щоб все сталося добре.

Настала весна. Михайлина постійно працювала то на городі, то в хаті. Вона помітно "поправилася". Регулярно відвідувала лікаря. Почувалася нормально, ніяких відхилень не спостерігалося. Нас заспокоювали, що все обійдеться без особливих ускладнень, хоч ніхто не гарантований від непередбаченого.

Восени, коли ми за розрахунками чекали появи первісточка (дівчинки чи хлопчика), порадили мені відвезти Михайлину до шпиталю. Вона там залишалася день, другий. Провідуючи, я замічав деякі зміни. Лікарі мене заспокоювали, казали, що так нерідко трапляється: роди затягуються. Коли ми з Михайлиною сиділи, медсестра повідомила, що має надійти лікар-акушер, а мені порадили їхати додому, про все інше повідомлять телефоном.

Я подався до бюро, де працював. Та робота мене не бралася. Через годину знову був у шпиталі, чекав у коридорі, ходив туди, сюди. Турбували всілякі думки. Мені сказали, що роблять операцію, тобто кесарів розтин. Через якийсь час вийшов один із лікарів і повідомив, що маємо сина. Усе інше мені мав розповісти і головний лікар. Невдовзі дозволили глянути на Михайлину, яка була непритомною. А медсестра показала мені дитинку, що лежала під скляним ковпаком і махала маленькими ручками. Як Михайлина отямилася, її відвезли в палату, я посидів біля неї, але вона, змучена, швидко заснула.

По півночі я повернувся до нашого будинку. Зателефонував до родичів дружини в Саскатун, до своїх знайомих, повідомив усім радісну новину.

Михайлина була в шпиталі тиждень. Я забрав її з синочком додому. Наша родина збільшилася на такого жаданого і дорогого хлопчика, до якого була прикута вся наша увага. Майже кожного дня хтось нас відвідував. Я купив синові маленьке ліжечко і візочок.

Ми з дружиною стали готуватися до хрестин. На визначений день до нас прибули родичі Михайлини, її брат Євген, наймолодша сестра Наталка з двома дітьми.

Хрестив нашого синочка 11 жовтня 1964 року в церкві Св. Юрія о. Євген Камінський. Хресними батьками були Марія Шарабун та Ярема Бабій. Дали ми синочкові три імені: Ореста (таке з дружиною ми вибрали), Івана (на честь діда Михайлини), Василя (в пам'ять про мого вітчима – тата Семенчука).

На прийнятті, крім згаданих осіб, нашу радість розділили Ярослав і Ганна Цвікілевичі, Юрій Шарабун, Ольга Бабій, а також о. Камінський та дяк (на жаль, його прізвище забув) нашої церкви.

На Різдвяні свята ми поїхали утрьох до родичів у Саскатун. Зима стояла сніжна і дуже холодна. Коли поверталися додому, автомобіль почав зупинятися, мороз сягав -30°. Орестові виповнилося лише три місяці. Його, добре загорнутого в теплі покривала, Михайлина тримала на задньому сидінні на руках. Хоч і мій автомобіль був новим, однак він, видно, не витримував такої низької температури і мотор глохнув. Довелося по дорозі заїхати у ремонтну майстерню, де встановили, що у бензині вода, яка замерзала в трубці бензопроводу до мотора.

Ми з Михайлиною переживали, щоб не простудити сина. Але все вийшло на добре, приїхали додому здоровими.

Робота мене не задовольняла, заробіток був невисоким, хоч ми якось давали собі раду. Став шукати роботу в копальні, але на північ їхати не хотів. У другій половині січня 1965 року одержав листа від фірми, котра зацікавилася мною. Вона знаходилась поблизу Вінніпега в провінції Онтаріо. Я вирішив їхати туди.

Лютували морози, снігові замети вкривали придорожні смуги, ожеледь на шосе заважала розвивати більшу швидкість. Доїхав до Саскатуна, зупинився в родичів Михайлини, переночував, а вранці вирушив далі, до містечка Шайло. У той час там жила моя кузинка Марта, її чоловік Вілард служив у війську. Знову ж таки заночував у Марти, бо їхати вночі було небезпечно.

По обіді я прибув на місце, де знаходилися копальня і шахтарське селище. Зголосився до контори, виділили мені помешкання, поінформували про характер роботи. Доїжджати до місця праці було складно: сильні морози, заметілі, заледеніла дорога. Першого ж вечора заносило на значне пониження температури. Я зауважив, що перед кожною квартирою у коридорі стояло по дві акумуляторні батареї від авто. Якийсь чоловік порадив забрати із свого автомобіля, бо інакше вони замерзнуть і потріскають. Добре, що я послухався його поради. Тієї ночі термометр показував -68°.

Зима в тих місцях була дуже сувора. У лютому два дні бушувала хуртовина, ніхто не міг ні приїхати, ні прилетіти літаком. В одній молодій сім'ї захворіла дитина. Лікаря не було, до найближчого містечка Лак Дабонет автом можна доїхати за дві години, але в таку погоду ніхто не наважився на поїздку. Дитя померло.

Цей випадок, а також умови життя мене дуже насторожили. Я вирішив тут не облаштовуватися надовго, а тим більше не поселяти дружину з синочком. Наприкінці березня, як потепліло, вони приїхали до мене. Це було для мене великою радістю. Ми поселилися в знайомого, хорвата за національністю. Жили в його будинку лише тиждень. А 1 квітня, коли я одержав розрахунок в копальні (до речі, тут видобували нікель), ми утрьох виїхали в Едмонтон.

Мене розшукали представники фірми "Норанда", що знаходилася на острові Ванкувер і займалася видобутком залізної руди. В Едмонтоні я пробув лише тиждень, попрощався з сім'єю та подався до Ванкувер Айленд, щоб приступити до роботи в копальні "Бренор Майн". Жили робітники в містечку Юкулет на побережжі Тихого океану. Населення цього містечка, а 50 відсотків становили японці, промишляло риболовством.

Ймовірно, тут я б осів на значний час, але одна обставина перешкодила реалізувати цей намір. Коли я прибув до Юкулета, гірники страйкували. Використовували на основних роботах некваліфікованих робітників. За контрактом споруджували нову шахту. І підлеглі, і шефи з повагою ставилися до мене. Мені виділили будиночок для родини, агітували, щоб я перевіз її сюди на постійне проживання. Однак я не бачив перспектив у своїй роботі через можливі й подальші страйкування. А до такого способу боротьби за свої права місцеві робітники вдавалися часто.

А ще одною причиною стала відсутність будь-яких осередків українства. Не було тут церкви, і взагалі наших людей. Незважаючи на вмовляння керівників фірми, які обіцяли гарні перспективи, я ж повернувся до найдорожчих мені дружини і сина.

З Михайлиною була домовленість, що з Едмонтона будемо вибиратися. Спочатку планували поселитися за новим місцем моєї праці. Тому Михайлина за моєю згодою продала наш будинок в Едмонтоні. А оскільки із згаданих вище причин я не наважився забирати сім'ю в Юкулет, то ми вирішили знайти пристанище в Саскатуні, ближче до родичів дружини. У них жили дружно протягом місяця, а за той час підшукали собі будинок. Хоч і невеликий (три кімнати і кухня, малий льох), але з можливістю добудови, розширення.

1 липня 1966 року справили новосілля. Нашому синочкові закінчувався другий річок і він вже міцно стояв на ніжках.

З роботою у мене виникли певні труднощі. Нічого доброго не траплялося, довелося йти підсобним робітником до швагра Петра Лучки, який мав до спілки з Теодором Пасічником невеличке підприємство, що виготовляло ринви із заліза. Заробіток був мізерним, але мусів тимчасово працювати, поки не знайшов кращого місця.

Чекати довго не довелося: незабаром мене взяли на будівництво електростанції, де зміг застосовувати свої фахові знання. Під будову заклали фундамент, але він не відповідав проекту, тож довелося його руйнувати і переробляти. Буровими молотами ми робили шурфи, закладали динаміт і розколювали бетон. За цю нелегку роботу я одержував добру платню. Будова знаходилася за 130 кілометрів від Саскатуна, то я цілий тиждень мешкав там у бараці, а в неділю вранці приїжджав додому; відправлявся назад у понеділок по обіді, щоб бути на місці на сьому годину вечора. Постійно працював в нічну зміну, яка тривала 12 годин.

Вдома мав дуже багато роботи біля нашої хати. Замість підвалу під нею була сяка-така яма, де стояв огрівальний котел. Я ж вирішив сам зробити справжній вигідний льох, який необхідний в домашній господарці. Вручну лопатою розкопував місце, по частинах ставив підпори, бетонував. Сам виносив землю в двір. Усі сусіди дивувалися, що я затіяв таку важку справу, не вірили, що її доконаю. Коли закінчив з підвалом, то відразу ж взявся будувати ґанок. Закінчив цю роботу навесні, наше житло стало впорядкованішим, розширилося.

Ціле літо й осінь був завантажений роботою на будівництві електростанції. Контракт закінчився 10 листопада 1966 року. Дістав короткий перепочинок. Лише тиждень я був вдома. Мене розшукав представник фірми "Потасюм" і запросив на будівництво шахти в містечку Естергейзі. Це була англійська фірма. Будівництво знаходилося за 300 кілометрів від Саскатуна і велося інтенсивним методом. Доводилося працювати без вихідних по 10 годин в день. Зробили перерву лише на Різдвяні свята і то тільки 25 грудня не працювали. Я попросив звільнення і 26 грудня поїхав додому, бо дуже скучив за моїми рідними. Натішився синочком, він за той час, що я його не бачив, помітно підріс. Важко було мені повертатися до праці, та що ж подієш – на життя треба заробляти. У березні ми закінчили визначений контрактом обсяг роботи.

Після цього майже місяць був вдома, закінчив майструвати ґанок. Але про мене не забули на тій фірмі, де я перед тим мав контракт, і запросили знову в травні приступити до роботи. Сформували з нас лише невелику бригаду, що складалася з шести чоловік. Ми забезпечували прокладання ствола шахти, допомагали заморожувати піщані та водянисті шари ґрунту. Використовували пневматичні бури, робили шурфи і розколювали кам'яну породу динамітом. Опускалися на 20 стіп, а потім бетонували стіни, і далі копали. Були на акордній оплаті, заробляли добрі гроші, хоч робота була важкою і небезпечною.

Проходку ствола шахти ми почали в перших числах вересня, а наступного року в ґрунті завершили. Опустилися за 16 місяців роботи під землю на глибину 1200 метрів. За весь час роботи ми не мали жодного випадку травматизму, не кажучи вже про якісь найгірші трафунки.

У березні 1968 року в нас виникла ідея спорудити собі новий будинок. Михайлина володіла земельною ділянкою, яку дешево придбала ще до заміжжя. На ній і вирішено поставити будинок. Зробили проект, а в червні почали копати траншеї під фундамент і заливали їх, зробили підвал. Наймали для цього робітників. Два фахівці за згодою з нами поставили зруб хати. Усі сантехнічні роботи, електрифікацію виконали також спеціалісти, але чимало довелося і мені самому наробитися у вільний час.

Восени завершено основний обсяг роботи за контрактом на шахті. Одночасно викінчувалося й власний будинок. І 1 листопада ми перебралися в нього, а старий здали в найми. Однак наші квартиранти створювали нам певні проблеми. Не вдалося нам добре порозумітися і з наступними наймачами. Та коли й тих змінила пара літніх громадян, то ми мали спокій і нормальне ставлення. Я запропонував їм купити будинок, назвав досить помірковану ціну. Вони відмовилися. Та через кілька тижнів приходить чоловік і каже, що може заплатити за будинок названу мною суму. Я, недовго думаючи, кивнув у знак згоди головою. А незабаром дізнався, що ціни на нерухомість дуже підскочили, отже, від поспішного продажу будинку чимало втрачав, та людська гідність не дозволяла мені відступати від даного слова.

Шахта, в якій я працював, належала англійській фірмі. Коли наша бригада закінчила передбачений контрактом обсяг роботи, керівництво фірми запропонувало мені поїхати в Йорданію, де була термінова потреба в спеціалістах мого профілю, обіцяли високі заробітки. Дали мені кілька днів на роздуми, але саме в той час мною зацікавилася фірма "Норанда". Її запрошенню віддав перевагу, бо не наважився вирушати в чужу й далеку країну з родиною. Місце нової роботи знаходилося за 80 кілометрів від Саскатуна. Заробіток тут становив на 30 відсотків менше, ніж у шахті. Сподівався, що дотягну на цій роботі до весни, а відтак буду шукати щось краще. Мене призначили інспектором, в обов'язки якого входило наглядати за вчасним виконанням виробничих завдань. Приступив я до роботи 15 листопада 1968 року. Навесні мені підвищили зарплату. На ринку праці стало сутужніше, бо по країні прокотилася хвиля безробіття. Отож у "Норанді" я й затримався на роки. Наше життя входило в стабільне русло. Я вже так не крутився в пошуках іншого місця праці. На фірмі до мене ставилися з повагою.

За таких умов я вже міг приділити більше уваги родині. Оресту виповнилося чотири роки, як ми переїхали в новий будинок. У 1969 році ми стали частіше навідувати родичів і знайомих, а у вихідні дні – їздити на озеро чи річку і ловити рибу. Під час моїх відпусток вибиралися в триваліші подорожі, зокрема до Казимира Семенчука, Мирослава Грицая та родичів Михайлини – всі вони жили у Ванкувері чи поблизу цього міста. Їздили і в східну частину Канади, наприклад, до Торонто, де в Михайлини були стрий Віктор Грицак, тітка Емілія Макогонюк та багато кузинів. Там же мешкає мій кузин Василь Грицай.

Якось ми приїхали у Сент-Катеринс, де живе мій односельчанин Богдан Криницький. Від нього довідалися, що в кількох милях поблизу містечка Вотерфорд господарює на власній фармі Петро Шудло з Перв'ятичів. Вирушили його провідати. То була неділя. Під'їжджаємо автом, бачимо; хтось у полі працює. Впізнали Петра, який із жінкою збирав помідори. Ми привіталися з ними, а Іван Гой (з нами ще приїхав також Богдан Криницький) питає фермера: "Петре, ти християнин? То чого ти у неділю працюєш?" – "Мушу, – виправдовується господар, – помідори перестоять, а завтра маю доставити їх на фабрику до міста".

Того дня до обіду ми всі гуртом допомагали Петрові, а його жінка пішла готувати прийняття для гостей.

Найбільше задоволений був роботою в полі наш Орчик. Йому йшов лише п'ятий рочок, але він так старався, так гарно носив стиглі помідори до ящиків, що Петро не втримався і дав йому грошову винагороду. Дитина ще довго хвалилася, як заробила вперше у житті кілька долярів. Про цю неділю Орест нерідко згадує й тепер, хоч і минуло відтоді вже майже 25 років.

Ми оглянули Петрову фарму. Він вирощував переважно овочі, мав постійних покупців. Гарно погостювали у нашого земляка із Перв'ятичів. Згодом я ще кілька разів бачився з Петром. Він помер на 80-му році життя в листопаді 1991 року.

Зустрічі із знайомими, земляками завжди повертали у минуле. Згадувалося пережите, обговорювалися теперішні умови життя й праці, будувалися плани на майбутнє. А воно, це майбутнє, вже пов'язувалося із вихованням нашого синочка. На п'ятому році життя він пішов у садочок при нашій греко-католицькій церкві Св. Юрія. А наступного року ми віддали його до школи "Вест Мауг", де викладалася українська мова. Орест також був учнем української школи при катедрі Св. Юра. Його вчительками були пані Анна-Марія Баран та Маріян Шутяк, а також законниці-служебниці сестри Митрофанія і Дмитрія. Вчився наш син охоче і дуже добре. Незабаром учителі хвалили його за старанність, уважність та активність. Він бував у шкільних таборах, а також у таборі СУМу.

Вже перші успіхи сина тішили нас. І в житті складалося все начебто добре. Але ж не буває так ніколи, щоб тільки радісні й приємні моменти наповнювали наші будні. Як колись влучно зауважив поет, "з журбою радість обнялась" і перемежовуються час від часу.

На початку 1973 року якесь незбагненне передчуття віщувало мені: треба сподіватися чогось болісного і важкого. І от у перші березневі дні несподівано прийшла сумна звістка. Вранці, десь близько 9.30 год., задеренчав телефон. Підношу слухавку, а жіночий голос англійською мовою запитує мене: чи це Петро Новосад. Потім повідомляє, що телефонує з телеграфічного бюро і має для мене не дуже добру новину. Запитує: "Чи хочете, щоб Вам прочитати, а чи прийдете до нас і заберете телеграму?". Я насторожився і через мить прошу передати зміст депеші. У слухавку почув: "Померла мама. Ольга. Роман". Механічно якось подякував телеграфістці, попросив її принести телеграму на мою адресу. А коли поклав слухавку, то такий відчай і жаль огорнув мене, що не зміг стримати сліз. Розгублена Михайлина не знала, що зі мною сталося. Лише через кілька хвилин я пояснив їй.

Дружина негайно зателефонувала до Михайла Бойчука. Він прибув досить швидко, трохи розрадив мене. Я ніяк не міг зрозуміти, чому мама померла так несподівано, адже ще в останньому листі вона не нарікала на здоров'я, не скаржилася на долю.

Опанувавши собою, я пішов до телеграфного бюро, відправив депешу братові й сестрі, написавши: "Вашу телеграму отримав. Похороніть маму по-християнськи".А наступного дня написав листи до Романа і Ольги. Не міг стримати жалю і сліз. У ті слова до рідних вклав свою душу.

Досить швидко одержав від них відповіді. Прийшов також лист і від тітки Теклі. Вони описали мені, як і чому померла мама, розповіли про похорон, прислали фотознімки.

1973 рік був для мене роком великої журби.

Та життя продовжувалося. 1974 року мене обрали головою української шкільної управи. Став більше займатися у вільний час шкільними справами. Разом із іншими батьками ми подбали про організацію літнього табору. Завдяки нашій наполегливості, створенню організаційного комітету, який очолила пані Христина Пастушенко, нам вдалося зібрати в таборі 120 дітей. У наступні роки ця кількість зменшилася до 90 чоловік.

Орест бував і в шкільному таборі, заохочували ми його до участі і в роботі таборів СУМу. Це пішло йому тільки на користь.

Син навчався у публічній школі. Після закінчення восьмого класу у червні 1978 року відбулася в школі гарна імпреза, на якій були присутні, крім батьків, бабуні і дідуні, численні гості. Ми пішли утрьох і були приємно заскочені несподіванкою. Коли нагороджували найкращих учнів, то серед хлопців назвали Ореста. Ми дуже зраділи, що Орест був першим учнем. Нас вітали знайомі.

Восени син почав навчання у дев'ятому класі, тобто розпочав курс вищої школи. Вона знаходилася за кілька кварталів від нашого будинку. Орест серйозно взявся за науку, а також захопився спортом (бігав, займався веслуванням, орієнтуванням), грав на саксофоні в шкільному оркестрі, належав до підліткових клубів, мав обов'язки у видавництві т.зв. "Річної книжки".

Під час канікулів 1979 року ми утрьох вперше вирушили у зарубіжну подорож. Побували в Англії. Прилетіли літаком до Лондона, переночували в готелі, а наступного дня зустрілися з моїм земляком, добрим товаришем Михайлом Климчуком, зупинилися в нього. Перебуваючи в Лондоні, оглянули визначні місця англійської столиці. А пізніше поїхали до міста Ковентрі, де жив мій односельчанин Степан Мідзян. Від нього навідалися до Григорія Гаврилюка у місто Волвергемптон. Далі наш шлях проліг у знайому мені Шотландію. Кілька днів я водив дружину і сина по Едінбурґу, розповідав їм про своє табірне життя. Потім ми поїхали в Данді і повернули назад у Лондон.

Ця перша подорож, зустрічі з моїми друзями й знайомими справили на Михайлину й Ореста гарне враження. Вони довгий час згадували її в деталях.

Орест закінчував вищу школу. Одного разу він повернувся додому і повідомив, що має нагоду через клуб "Ротарі" продовжити навчання за кордоном. Потрібна лише згода батьків. І тут почалася у нас суперечка. Як то звичайно буває, мати хоче завжди бачити дитину поблизу себе. Михайлина не погоджувалася на від'їзд Ореста кудись у чужу країну. Її підтримували родичі. Я ж вважав, що з такої нагоди гріх не скористатися. Можливо, мої докази (а я говорив про значення такого зарубіжного навчання для майбутньої кар'єри сина) були враховані. Ми погодилися на тому, що Орест візьме участь у конкурсному відборі кандидатів на закордонне стажування. Приходив до нас і представник ротаріанського клубу, який, до речі, оплачує весь курс навчання і перебування студента.

З кільканадцяти кандидатів таки вибрали Ореста. Нас повідомляли, що сина посилають на студії до Франції у місто Бордо. Але перед від'їздом у клубі "Ротарі" відбувалися навчальні зібрання: студенти, які побували на закордонних студіях, розповідали про свої спостереження і набутий досвід, давали цінні поради тим, хто збирався в такі поїздки. Були присутні декотрі з родичів ротаріанських стипендіатів. Ці зібрання проходили в формі пікніків на фармі поблизу міста Реджайна. Орестові вони дали багато цінної інформації.

Настав той серпневий день 1982 року, коли Орест відлітав до Франції. На летовище провести його прийшли дід, баба, інші члени родини. Орест одягнув спеціальну маринарку рожевого кольору, на неї припнув багато металевих значків клубів "Ротарі". Він виглядав в тій маринарці набагато старшим від своїх 17 літ. Почали прощатися, обніматися, говорити слова на прощання. Орест тримався стійко, аж поки не підійшов до діда й баби, а коло них розслабився. Я його заспокоював: "Не журися, синку, рік мине швидко, багато доброго візьмеш для себе і щасливо повернешся додому..."

Приїхали ми з Михайлиною додому самі, і якийсь сум огорнув мене. Вийшов на город, щоб не розхвилювати дружину, і лише там дав волю емоціям. Я гірко заплакав: дуже розібрав мене невимовний жаль.

Кожен день наповнювався чеканням вістки від сина. Через три дні він зателефонував, повідомив, що живе у французів на прізвище Ґарді. Потім написав листа, заспокоїв нас. Згодом перебрався до іншої родини – Ролетів, а відтак – до Тісієрів.

Ми писали синові часто, телефонували йому. А в липні 1983 року я взяв відпустку на роботі і ми з Михайлиною відправилися у Францію. Літак приземлився на летовищі "Де Голль" у Парижі. Нас зустрів Орест. Він мав знайомих у Парижі, в котрих ми залишили наші валізи, а самі подалися поїздом до Калей, переправились через протоку Ла-Манш на англійський берег, поїздом доїхали до Лондона, пробули три дні у Михайла Климчука, оглядаючи англійську столицю, а відтак повернулися до Парижу. Там затрималися на три дні, оглянули найцікавіші місця і поїхали до Бордо. Запинилися у панства Марка і Жаннет Лапаті, яких Орест дуже шанував. Ця французька родина, в якій виховувалося четверо синів і одна дочка, нас дуже приязно прийняла, створила добрі умови.

Минуло кілька днів, і ми почали свої мандри, щоб максимально з приємністю використати час відпустки і якомога більше побачити. Орестові знайомі французи Тісієри, в них він також перебував короткий час, дали в наше розпорядження своє авто на 12 днів. За той час ми встигли відвідати багато цікавих місць. Першою була наша поїздка до містечка Люрда, де збудовано Храм Пресвятої Діви-Марії з нагоди з'яви Божої Матері дівчині-пастушці Бернадетті. Нас дуже зворушила можливість перебування у цих святих місцях.

Після цього ми поїхали до містечка Беріц на побережжі Атлантичного океану. Там нами опікувалися родичі Наталі Вівензень, французької студентки, яка стажувалася у Канаді, бувала у нас в гостях. Звідти повернулися назад у Бордо, купили квитки на поїзд і виїхали до міста Канни на Середземномор'ї. Тут прожили кілька днів у готелі, відвідавши Монако і Монте-Карло, а відтак поїхали до Риму. Познайомилися із священиком Степаном Горовенком, секретарем Патріярха Йосифа Сліпого. Від нього дістали чимало добрих і цінних порад.

У Римі відвідали недавно збудовану церкву Св. Софії. Тут я вшанував пам'ять єпископа Івана Бучка, який похований у крипті цього храму. Познайомилися з багатьма історичними пам'ятками італійської столиці. Потягом поїхали до Швейцарії і зупинилися в місті Люцерні, а потім побували ще у двох невеликих містечках, що знаходилися в передгір'ях Альп.

Звідси потягом повернулися в Бордо. Забрали усі Орестові пожитки, а також численні подарунки від наших французьких друзів і відбули в Париж, де мали зарезервований готель. У французькій столиці провели кілька днів і насамперед відвідали українську церкву, де зустрівся я з о. Михайлом Левинцем. За той час, відколи ми бачилися (а це було в травні 1945 року), він дуже змінився, став огрядним старцем з палицею і набряклим обличчям, по якому було важко впізнати того енергійного і зосередженого о. хорунжого, який виводив нас з оточення в липні 1944 року.

З отцем Левинцем ми тоді розпрощалися, бо, видно, передчуття віщувало: це остання наша зустріч. Так воно справді сталося: у 1990 році капелан нашої дивізії відійшов на вічний спочинок.

Від отця Михайла я довідався, де поховано отамана Симона Петлюру. А наступного дня ми відвідали його могилу на цвинтарі Монтпарнас.

Гарне враження на нас справило перебування у Версалі, ознайомлення з експозицією ряду музеїв, екскурсія на Ейфелеву вежу. Ми були у Франції, коли країна відзначала 14 липня своє національне свято, бачили на Єлисейських полях військовий парад. Познайомилися ми з роботою паризького метро, хоч ці поїздки підземними поїздами не принесли особливого задоволення.

Кілька днів, проведених у Парижі, стали для нас доброю нагодою пізнання культури й історії великого народу.

Ми завчасно придбали квитки на зворотню дорогу, і без особливих пригод дісталися в міжнародне летовище, звідки відбули до Торонто. Нас зустріли мій кузен Василь Грицай та Орестова учителька пані Фран Аликсон. Того ж таки дня ми літаком прилетіли до Саскатуна і увечері вже були вдома. Зібралося багато родичів, знайомих, друзів, які привітали з поверненням.

Знову для мене почалися звичні робочі будні. Однак працювати в копальні ставало дедалі гірше. Зростали вимоги з боку компанії, а робітники прагнули захищати свої права дивним способом, щоб не допустити вищої продуктивності. Нерідко відверто псували машини й механізми; виникали конфліктні ситуації між адміністрацією і робітниками; у виробничий процес стали втручатися профспілкові боси.

У компанії виникали досить серйозні проблеми із збутом продукції, доводилося зменшувати її виробництво, а це означало позбавлення на якийсь час роботи багатьох робітників. Іноді протягом року вони не були зайняті чотири-п'ять місяців. Коли ж верталися на підприємство, то неохоче бралися за роботу, нарікали на адміністрацію. Я ж належав до тої проміжної ланки, знаходився, образно кажучи, між наковальнею і молотом, мусів старатися, щоб вовк був ситим і коза цілою.

На початку 1986 року мені запропонували піти достроково на пенсію (в Канаді чоловіки мають таке право після виповнення 65 років, мені ж йшов 60-й). Компанія, в якій я працював, скорочувала управлінський персонал, переводила своїх службовців, котрим було поза 65 літ і котрі мали 15 років стажу на її підприємствах, на емеритуру, запевнюючи умовний розмір пенсії. Я завагався, та й один із моїх безпосередніх зверхників не хотів, щоб я залишив роботу. Тому й відмовився від тої пропозиції. Але незабаром переконався, що вчинив недобре. Багатьох людей звільнили, бо бракувало робочих місць.

Ще чотири місяці я продовжував працювати. А 1 травня став пенсіонером, отже, дістав інший статус у житті.

Того ж 1986 року ми відсвяткували наше срібне весілля. Всі організаційні турботи взяв на себе Орест. Йому допомагала приятелька. Вони влаштували для нас з Михайлиною приємну вечірку в нашому домі. З 25-літтям одруження привітали нас найближчі родичі, друзі та знайомі. А в січні 1987 року ми з дружиною поїхали у Венесуелу на відпочинок. Зупинилися на курорті Порте Лакруз біля міста Барцельона. Після двотижневого перебування в теплих краях повернулися в засніжене, зимове Торонто, відвідали Михайлинину кузинку, а потім ще одну в Монреалі.

Я звикав до розміреного й спокійного життя пенсіонера. Мав значно більше часу на полагодження домашніх справ, з приємністю спілкувався з друзями. Влітку того ж року до нас в гості приїхав з Англії Михайло Климчук. Майже місяць ми провели з ним разом у поїздках по Канаді – відвідували друзів, оглядали цікаві місця.

1987 рік був для нас насичений різними подіями, з яких найважливішою, безперечно, вважаємо закінчення нашим сином університету в Саскатуні. Кілька місяців він працював одночасно в своїй альма-матер та у фірмі, аж поки ротаріанський клуб не визнав його претендентом на подальші магістерські студії. На цей раз – у далекій Канберрі на Австралійському континенті. Знову великі приготування до від'їзду в чужу країну. У лютому 1988 року Орест відлітав до Австралії. На летовищі його проводжало багато членів родини, знайомих.

Залишаємося удвох. Часто пишемо і телефонуємо до Ореста, знаємо, як у нього йдуть справи. У жовтні домовилися, що навідаємося до Австралії. Спланували поїздку, взявши для початку тур в одної з фірм.

24 листопада ми прилетіли в Калгарі, а звідти до Сан-Франціско. Того дня у США відзначали День подяки – державне свято, а тому всі магазини, громадсько-побутові заклади були зачинені. Ми вирішили, що їдемо на південь, залишили теплий одяг. Тут же стояла досить прохолодна дощова погода. Лише увечері "Боїнгом" ми вилетіли на Гаваї. У Гонолулу провели п'ять чудових днів. А потім семигодинний переліт до островів Фіджі. Літак приземлився на летовищі міста Наді, де нас зустрів представник готелю, в якому ми мали жити п'ять днів. Одного дня вибралися до столиці цієї острівної держави – міста Суви.

І знову – в путь. Як добре, що час на подолання далеких відстаней людям економлять сучасні авіалайнери. У Сіднеї нас зустрів Орест, він прибув на позиченому в свого друга Матвія Ґаби з Нової Зеландії автомобілі, і відвіз нас до готелю, де переночували. Вранці наступного дня оглянули трохи місто і вирушили до Канберри. По дорозі відвідали Український Народний дім, що знаходився у передмісті Сіднею.

Було 7 грудня. Ми мчали автострадою до австралійської столиці. На цьому зеленому континенті ми запланували провести місяць, а пробули більше двох. І свою програму значно перевиконали. Ми побували, крім згаданих міст у Малдурі, Аделаїді, Мельбурні та ще кількох малих, мали дуже багато зустрічей. Тут, у колі українських емігрантів, провели Різдвяні свята, зустрічали Новий рік, відсвяткували Водохреще, були учасниками святочної академії на честь 22 січня – проголошення Української державності і злуки східних і західних земель України.

У нас було багато хвилюючих зустрічей із земляками. Як тішилися вони тим, що їх відвідують свої, українці, кожен хотів нас прийняти у себе вдома, чимось по-дружньому услужити. Вже в останні дні перебування в Мельбурні мені вдалося розшукати свого друга воєнних років Євгена Бойчука, з яким ми востаннє бачилися ще в таборі полонених у Ріміні.

У Мельбурні ми були на святі Йордана, оскільки воно випадало серед тижня, то його перенесли на найближчу неділю. В Австралії це роблять для того, щоб якомога більше наших могло з'їхатися до Мельбурна, до нашої церкви, адже в будні вони зайняті на роботі. Після відправи і посвячення води ми пішли на обід тут же під церквою разом з Ярославом Царуком. Зустріли багатьох наших дивізійників. Стали знайомитися. Почав я у них розпитувати, чи, бува, хто не знає такого-то. Один із присутніх перепитав мене, а потім витягнув свій записник і продиктував мені адресу і телефон. Я йому розповів про Бойчука, але той чоловік заперечив, сказав, що то певно не той чоловік, про якого я питаю.

Тої ж неділі відбувалася також урочиста академія на честь дня 22 січня – роковин проголошення Української державності в 1918 році. Царук запросив мене перепочити в нього, щоб потім піти на концерт. Влаштувала його жінка нам невеликий прийом, а мені ніяк з голови не виходить Бойчук. Кажу Ярославові: "Чи не можна потелефонувати по тому номеру, що я записав?". Відповідає: "Прошу дуже..." Накручую цифри, деренчить, і по хвилі чую жіночий голос, що відзивається англійською мовою. Питаю: "Чи то є пані Бойчук?" – "Так". – "А чи можу попросити Вашого мужа?" Чую: кличе його до телефона. "Алло, пане Бойчук, чи розмовляєте по-українськи?". У відповідь нашою мовою: "Так". Представляюся і кажу: "Шукаю Євгена Бойчука із села Перетоки. Чи часом то не Ви будете?" – "Так, я з Перетоків". Перепитує моє прізвище. Називаю ще раз. Чую в трубці схвильоване: "Де ти зараз?" – "Я в Славка Царука. Знаєш його?" – "Звичайно. Я живу за 100 кілометрів від нього. Через годину буду в Мельбурні". Пояснив Бойчукові, що ми збираємось в український клуб на академію. "Добре, я там буду", – чую його впевнений голос.

У клубі зібралося дуже багато людей. Ми пішли на балкон, там ще були місця. Сідаємо недалеко від входу. На сцену вийшов ставний юнак і розпочав читати реферат українською мовою. Ярослав каже: "Це наша зміна. Він вже тут народився".

Нараз Славко торкає мене і показує на чоловіка, який тільки що зайшов на балкон. Пізнаю Євгена. За сорок літ він, як мені здається, майже не змінився, хіба що постарів. Потиск рук, обійми. Євген знайомить мене із своєю дружиною. Михайлина і Славкова жінка сидять у партері, а Євгенова займає моє місце. Ми ж з другом виходимо у вестибюль і там розмовляємо, розмовляємо: згадуємо минуле, говоримо про сучасне...

Сидимо до пізньої ночі. Замикають клуб. Ми прощаємося з Царуками та іншими знайомими. Бойчуки везуть нас до будинку, де ми зупинилися (Орест домовився із господинею, яка виділила нам кімнату на кілька днів).

Як хотілося ще поговорити, але час невблаганно нагадує – пора прощатись.

В Австралії ми пробули ще з півтора тижня потім зробили цікаву мандрівку в Нову Зеландію. За І0 днів познайомилися з цією острівною країною, з цікавими людьми.

Три місяці ми мандрували світами. А в останні дні зробили стрибок із літа в зиму. Коли повернулися в лютому додому, то в Саскатуні мороз -30°.

Настала весна. Завершив своє стажування Орест. Приїхав на тиждень додому, але знову вирушив на курси до Німеччини. Цього разу його спонсорував уряд Канади. Після повернення в сина виникла проблема з працевлаштуванням, та згодом і вона вирішилася: Орест дістав гарну роботу у Федеральному Уряді в Оттаві. У столиці ми спільно придбали для нього квартиру.

На початку 90-х років вітри перемін в рідному краї далися чути і в нашій країні. Українська діаспора з надією і вірою спостерігала за тим, що відбувалося в Україні. Ми дістали більші можливості підтримувати зв'язки з своїми рідними і близькими, після десятиліть розлуки зустрітися з ними. Першою ластівкою з дорогих сторін була сестра Ольга, яка приїхала до нас в гості у березні А в серпні того ж року завітала Казимирова сестра Маруся. Перед тим у липні ми мали юних післанців з України – співаків хору хлопчиків і юнаків "Дударик" зі Львова. У нас квартирували два брати Назар і Адріян Новосади (мої однофамільці) та два їх молодші приятелі – два Ігори – Гонтар та Гончар. Мені вони подарували багато приємних хвилин спілкування.

Від рідних, від цих дітей я довідався про те, що наша Україна на шляху до радикальних змін. І коли в серпні 1991 року ми почули, що проголошено Акт про незалежність України, а в грудні на всеукраїнському референдумі народ заявив про свою непоборну волю жити у самостійній суверенній державі, нашій радості не було меж. Нарешті звершилося те, за що боролися віками наші предки, за що віддавали життя сини й дочки України у змагові з новітнім окупантом.

А наступного, 1992, року в серпні мені з дружиною пощастило прибути через 48 років на рідну землю. Радісною і хвилюючою для нас була ця подорож. Ми побували в Перв’ятичах, відвідали родину. Я вклонився дорогим моєму серцю могилам, і в першу чергу рідної неньки, на сільському кладовищі.

Поїхали ми з Михайлиною на Тернопільщину. Там у Борщівському районі, є село Озеряни. Це звідти 1898 року виїхав до Канади прадід Михайлини Йосиф Грицак. Розшукали багатьох із його роду, а на сільському цвинтарі вшанували могили покійних. Там поховано багатьох Грицаків.

Михайлина була дуже зворушена тим, що мала нагоду ходити слідами своїх предків, оглянути обійстя, з якого подався у далекі світи її прадід.

За короткий час гостювання в Україні побували ми у Києві та Львові на екскурсіях, їздили у Канів до могили Тараса Шевченка. А завершили перебування автомобільною поїздкою дорогами Галичини та Закарпаття. І мені згадалося спекотна літо 1944-го, коли я пішки долав важкі кілометри на зустріч долі.

Минають роки. Уже третій рік нашій державі. Звичайно, в її будівництві й зміцненні доводиться долати немало труднощів. Та настане час, коли й наша Україна стане врівень з іншими великими європейськими державами, а наш народ буде жити вільно й заможно.

Завершуючи розповідь про свій крутий життєвий шлях, ще і ще раз висловлюю глибоку вдячність Господеви нашому, котрий оберіг мене і дозволив дожити до такої щасливої пори. Віра в Бога, любов до моєї Вітчизни допомогли у важких випробуваннях долі.