Село над Ратою (автор: Павлюк Михайлина)

Дата публікації допису: Oct 31, 2012 1:51:59 PM

Автор: Михайлина Павлюк, 1932 р. н. с. Верхрата

Вісник Любачівщини №15, Львів – 2007. – 96 стор.

Майже на самому кордоні, який нині розділяє Україну та Польщу, на лівому березі тихоплинної Рати розкинулось одне з найдавніших у краю сіл – село Верхрата. З одного боку його прикриває височенький пагорб, обабіч якого під синім небом милуються Климки, з яких починається село, а з іншого – підступає рівнина, перетята обсаженою вербами дорогою, що веде до самого центру села. Дорога біжить повз цвинтар, старі кам’яні хрести, які різьблені чудовими майстрами із сусіднього Брусна, далі припадає майже до річки, береги якої густо вкрили верболози, горішник, вільшина

ІСТОРІЯ Верхрати дуже давня. Перші письмові згадки датуються 1444 роком. Саме тоді село фіксується в документах, пов'язаних з діяльністю воєводства Белзького. Було воно великим, до нього тоді зараховували присілки Завалися, Лужки, Занімиця, Медвежа, Дагани Перші і Другі, Монастир, Мриглоди, Горай, Лози. У селі був маєток пані Ізабелли, яка володіла навколишніми землями. Він знаходився неподалік церкви, яка від 1910 р. перебуває під покровом св. Юрія.

Як уже згадувалось, село Верхрата у середині XV ст. належало до володінь воєводства Белзького. Водночас до його маєтностей входили ще й село Тенетиська, і містечко Поток.

Посеред тодішньої Верхрати стояв чималий двірський будинок. Він був дерев'яний, покритий ґонтом, мав муровані ділярі, ґанок. До двору, оточеного дерев'яним на підмурівках плотом, вело дві брами. Закінчувалося подвір'я альтанкою і каплицею.

Останнім воєводою, який мав дотичність до Верхрати, був граф Ігнацій Цетнер. Він володів селом від 1763 до 1778 р. і залишив по собі мурований будинок, який, на жаль, не вцілів до наших днів.

Незадовго до своєї смерті, яка наступила у 1786 р., граф Цетнер передав Верхрату у приватні руки – княгині Софії Любомирській. Відтак через 20 літ Верхрата перейшла до Ксаверія Стажинського.

У минулому село було чималим ремісничим осередком. Від XVI ст. тут видобували вапняковий камінь, виготовляли кам'яні кола для млинів і жорен. Із середині XVII ст. Верхрата знана своїми броварнею, цегельнею, корчмою, млинами, а також ткачами, кушнірами, гончарами, ковалями. Наприкінці XIX ст. тут був тартак, ґуральня. По закінченні Другої світової війни все це у Верхраті перевелось.

Верхрата у давні часи була досить великим селом, добре заселеним. У XVII ст. воно вважалось найбільшим селом на Ростоках Всхідних. Так, у 1630 р. тут мешкало 1140 осіб, які проживали на 190 обійстях. У 1880 р. у селі налічувалося 2496 жителів, а в 1921 р. – 3351 особа. Переважно жили тут українці (до 92%), поряд проживали тут поляки, німці, жиди.

Перша згадка про Верхратську парафію датується 1618 роком. На початку XVIII ст. в селі було аж сім парохів. Спершу парафія належала до Холмської, а 1786 р. перейшла до Перемиської Єпархії. На початках церква входила у Понтелицький деканат, а з початку 1920-х років входить у Рава-Руський деканат.

З часом до парафії було включено громаду села Пріся, а в 1811 р. приєднано давню василіянську церкву в Монастирі, а згодом і каплицю в Бучині. Довголітнім парохом Верхрати перед Другою світовою війною був священик Євген Хомінський. До наших днів збереглася Верхратська гарна церква, що височить посеред села.

Сьогодні тішать око і душу віруючих старенькі дерев'яні церквиці в Белжцю, Лівчі, Прісі, Радружу, Волі Великі, Горайцю.

Нині діюча у Верхраті церква віддана віруючим у 1910 р. Будівництво її розпочалось в 1889 р. стараннями отця Хомінського. Спроектував її відомий архітектор Василь Нагірний. Освятив церкву греко-католицький єпископ Перемиський Констянтин Чехович.

Верхратська церква, яка носить ім'я святого Юрія, є однією з найбільших у краю. Споруджена вона в неокласицистичному стилі з великим куполом і нагадує Базиліку Святого Петра в Римі.

Церква огороджена дерев'яним плотом, поряд з нею дзвіниця на трьох опорах. На церковному подвір'ї – могила пароха о. Євгена Хомінського. Щодо старої церкви, яка походила з 1632 р., то її було розібрано. Іконостас потрапив до Плазова, а ікони перенесли до нової церкви.

У давнину надзвичайно цікавим було життя у нашому селі. Ще донині уціліли деякі обряди, як, наприклад, весілля. На це щасливе дійство запрошувалося майже все село. Молода з дружками вбирались у вишиті блузки, червоні спідниці та червоні хустки, ходили від хати до хати, від родини до родини. Наречена в кожній хаті тричі кланялась і просила в господарів благословення.

Обійстя, особливо хату, де мало гулятись весілля, обмаювали квітами, зокрема барвінком. На весілля, як заведено, випікали коровай, прибирали його квітами, зазвичай миртом. Він красувався на столі перед молодими. Під кінець весілля його краяли і роздавали гостям.

Молоду вбирали у місцевий святковий стрій, прикрашали голову весільним вінком. Якщо молода йшла за невістку, то її родичі дарували їй мальовану скриню з різними статками та корову, так зване придане, віно.

У 1930-х роках верхратські жінки в теплі дні полюбляли одягати вишиті сорочки, червоні спідниці, пов'язували червоні хустки. Взимку на плечі накидали так звані плахти, виткані з вовни. Ці плахти виділялися своїм малюнком – «в крапку» і різноманітними квадратами. Часто одягали мальовані на коричнево кожушки. Взувалися в черевики з високими халявами.

Чоловіки носили так звані бунди, що ткались з чорної вовни, а також сіраки, виготовлені з тієї ж вовни з домішками конопляного волокна. Підперізувалися кольоровими, переважно червоними поясами. Чоловічі шапки виготовлялись з кожушаної шкіри. Чоботи в чоловіків завжди були шкіряні.

Століття пронеслись над нашим краєм. І не могли вони не торкнутися нашого села. У XVI ст. Верхрату не раз плюндрувала татарська орда.

XVII ст. теж не було легким, бо треба було відстоювати свої права, свободу перед панством, яке намагалось прибрати край до своїх загребущих рук. До великої руїни в краї призвели роки Першої світової війни. Про ці трагічні дні нагадує цвинтар у центрі села, на монастирському пагорбі поблизу церкви.

Жорстокими були для Верхрати 1920-1930 рр. Саме тоді багато наших краян опинилися за колючим дротом таборів, в тюрмах.

Особливо тяжкими були роки радянського правління. Відразу після приходу радянських «визволителів» у селі було створено сільську раду, яку очолив Юрко Смут. Почали примусово записувати людей в колгоспи, відбираючи в них землі, реманент. Розпочались арешти і вивезення цілих родин у Сибір, мобілізація юнаків до Червоної армії.

На зміну радянському злу прийшло не менш важке – німецьке. Контингенти, примусове вивезення молоді в Німеччину. Зрозуміло, що цей злісний тиск на краян не міг довго сприйматися як належне. Тому на наших теренах розпочались протестні дії, до яких вдавались сотні національно свідомих верхратців.

Століття, які пронеслись над краєм, мало що залишили від прадавньої Верхрати. Та сьогодні навіть те, що мало місце 50-60 років тому, важко відшукати.

Мало хто з тих, кого вигнали під час «добровільного» переселення в УРСР і під час горезвісної акції «Вісла», впізнає село, відшукає рідний поріг. Щезли навколишні присілки, заросли травою, кущами, лісом.

Пустка на місці колись святочного Монастира. І лише один раз у рік – на свято Успіння Божої Матері – сюди, до встановленої каплички в Бучині (див. фото),

з'їжджаються звідусіль: з Ольштина, Щеціна, Перемишля, України, а то і з дальших країв, аби причаститися святою тайною, причаститися ароматом вітчизни.

Опрацювала Зеновія Герасимович