Дата публікації допису: Oct 07, 2012 7:50:16 PM
Йосип Гладик – член секретаріату Львівського відділення Всеукраїнського об'єднання ветеранів
Стратегія – наука, як перемагати противника, яку вивчають у військових академіях. А бувають народні стратеги з обдаруванням Божим, і в житті часто буває, коли стратеги від Бога перемагають стратегів академічних – безбожних.
Подібний випадок стався 22 травня 1945 року в селі Гиньківці Заліщицького р-ну на Тернопільщині. Через територію Тернопільщини проходять відроги гір Медобори. Ці узгір'я природа «просвердлила» чудовими печерами, які в часи лихоліття були прихистком для корінного населення від чужинців-загарбників. Так в часи турецько-татарської навали наші предки ховалися по лісах і печерах, оберігаючи свої родини від ворога. Така печера, що тягнеться сотнями метрів під землею, починається в селі Гиньківці. В тривожний воєнний час, коли на наш край налетів червоний московсько-комуністичний окупант, творячи терор і беззаконня, народ шукав свій прихисток у цій печері. Для оборони краю і власного українського народу, молоді патріоти брали в руки зброю і ставали на прю з ворогом, творячи загони самооборони.
Такий повстанський загін із молоді сіл Заліщицького району влаштувався в печері села Гиньківці, де розмістив свою базу. Загін очолив Микола Котузяк, псевдо «Сокіл», із села Ворвулинці. Терор і гніт окупанта привів народ до розгубленості і страху за свої родини і своє майбутнє. В селі Гиньківці 22 травня на свято Миколи Чудотворця престольний празник. В цей день до сільського храму сходиться народ з навколишніх сіл. Командир загону хорунжий «Сокіл» вирішив використати такий момент для підняття морального духу населення і надання йому надії на майбутнє. Він привів свій повстанський загін при повній озброєності в храм на Службу Божу. Священик о. Василь Лозовий окропив свяченою водою разом із прихожанами і повстанський загін. Після Літургії командир «Сокіл» провів перед храмом народне віче.
Звертаючись до громади, він сказав: «Святочна громадо! Ми прийшли в цей храм разом із вами, бо хочемо засвідчити вам, що ми не бандити, як вам кажуть ваші і наші вороги. Ми ваші брати ї сини, що взяли у руки зброю, щоб стати на ваш захист, на захист наших родин, нашого рідного краю – Неньки-України. Ми не кинемо зброї і не перестанемо боротися, поки не буде вигнано останнього окупанта із нашого краю, і поки не буде збудована вільна Українська Держава. Смерть ворогам! Слава Україні!»
Люд, затамувавши подих, слухав, і сльози радості і гордості набігали на очі. Народ гордився своїми захисниками і бачив своє майбутнє у радісному світлі.
Після віча загін відправився в печеру на свою базу. Але, як відомо, і в найкращому товаристві таїться Юда. Так і на вічі були запроданці, які повідомили в район про цю подію і про місце розташування повстанського загону. Службою НКВД було піднято по тривозі три районних гарнізони: Заліщицького, Товстенського і Чортківського, які в кількості 150 чоловік налетіли на село Гиньківці.
Вночі варта доповіла командиру про те, що червоні ординці оточують печеру. На світанку, як тільки почало зоріти, підігріті алкоголем чекісти почали штурм печери, але були відбиті кулеметним вогнем повстанців. Таких безрезультатних атак було чотири. Потім оперативний штаб ворога, що складався з трьох полковників та офіцерів молодшого чину, вирішив блокованих у печері повстанців викурити димом. Повстанці виклали стіну із каменю і піску, і дим не пройшов. Наступного маневру ними було взято заложницями жінок із села і направлено їх у печеру, а за їхніми спинами заховалися чекісти. Маневр було розгадано, повстанці пропустили жінок, а двох чекістів застрелили, решта втекли. Останнє рішення комуністичних стратегів було: взяти оточених мором. Одночасно із штурмом печери чекісти заполонили Гиньківці і Ворвулинці та робили трус по хатах.
Про дії ворога зв'язкові ОУН повідомили в районний провід. Керівництвом проводу було дано розпорядження готувати резервний загін для надання допомоги оточеним та провести розвідку про дислокацію ворожого війська. Боротьба із ворогом була всенародною. До неї було залучено все населення – як старші люди поважного віку, так і молоді підлітки. Так мене, дев'ятирічного хлопчину, зв'язкова ОУН Марта Лисак послала до старого дідуся Олексишиного Василя, який жив біля церкви, принести грипс (повідомлення написане на тонкому папері). Молодих людей облавці зупиняли і затримували, а на дітей не звертали уваги, тому використали мене.
Дід Василь у цей час виконував функції станичного зв'язкового і йому було передано оперативні дані про розміщення ворожого гарнізону. Дід вложив грипс мені під підкладку піджака і наказав у випадку затримання мене ворогами з'їсти той папір, щоб не потрапив до рук ворога. Грипс я приніс і передав Марті, а вона із Ганею Гладик вночі віднесли повідомлення командиру резервного загону Юліану Гошовському, псевдо «Гамалія». Загін був у бойовій готовності, та Боже провидіння розпорядилося по своєму: на 5-ту добу оточення загін вийшов із кільця без втрат при великій тривозі серед ворогів. Народ радів і дякував Господу Богу за порятунок оточених. Але сам порятунок був покритий таємничістю.
За період комуністичного панування влада старалася приглушити пам'ять, щоб ми не знали, хто ми є і чиї ми діти. Старші люди зі страху мовчали і молодим не розповідали. Всі ці події впали в забуття. Та народну пам'ять неможливо знищити. Варто тільки пригадати, і народ все згадує – і добро, і зло...
Після проголошення Акту Незалежності мені довелося відвідати свою двоюрідну сестру Ганну Лисак, сестру Марти Лисак. Вона повернулася із Донецької області до своїх батьків, відбувши свій термін – 10 років таборів – зі своїм чоловіком Миколою Барильченком, колишнім вояком УПА, родом із Полтавщини. При розмові вияснилося, що він перебував в складі згаданого загону, блокованого в печері с. Гиньківці.
Микола Барильченко розповів наступне:
Загін в кількості 30 чоловік був частиною УПА сотника «Вовка», яким командував Микола Котузяк із села Ворвулинці, псевдо «Сокіл». Загін складався в основному із хлопців навколишніх сіл. Багато було із Ворвулинців, як і «Сокіл». В загоні було також і четверо повстанців із Полтавщини. Це були втікачі виселених в Сибір родин. Вони не чекали нічого доброго від совєтської влади, пробралися в Західну Україну і прилучилися до повстанського руху.
Блокада печери тривала. На четверту добу закінчилися харчі. «Сокіл» зібрав загін і оголосив про те, що харчі закінчилися, і щоб не помирати голодною смертю, необхідно пробиватися крізь вороже оточення. Термін прориву призначено на третю годину ночі, коли сон зморить енкаведистів. Воїнам наказав йти на відпочинок, а своєму заступнику Петру Рудому, псевдо «Зозуля», наказав перевірити печеру біля розміщення табору. Відійшовши на віддаль біля чотирьох метрів, «Зозуля», в тривозі майбутнього бою, присів і став молитися, закривши очі. Просив Творця про підтримку бою і порятунок. Відкривши очі після молитви, «Зозуля» побачив в темній печері велику ясність і постать Божої Матері, що його дуже стривожило. Він негайно повернувся на базу і з тривогою розповів командиру «Соколу» про побачене. «Сокіл» негайно відправився із «Зозулею» на те місце і побачив ясне місячне світло, яке пробивалося в печеру крізь лисячу нору. «Сокіл» розпорядився терміново розширити нору і збудувати із каменю поміст, щоб легше було вибиратися до виходу.
Перед виходом «Сокіл» вишикував повстанців до молитви за успіх у бою. Після молитви попросив, як хто залишиться живим і доживе до Вільної Української Держави, щоб на цьому місці збудував пам'ятного Хреста в подяку Господу Богу за надану повстанцям допомогу і надію на порятунок.
Допомагаючи один одному, всі повстанці вибралися в тиші на поверхню, не розбігаючись, а займали позицію, готову до бою. Після виходу стрільців полонені жінки із голосним плачем пішли на вихід із печери. Це зчинило переполох у ворожому таборі і безладну стрілянину. Знаючи добре місцевість, «Сокіл» провів вояків яром і через мілку річку вбрід, щоб згубити слід від собак, довів повстанців до гаю Пожирниця. Цей гай знаходився за 6 кілометрів. Тут загін став на відпочинок.
Почуте від Миколи я розповів дома. Моя старенька 90-літня мама, яка пам'ятала ті події і сама була вдовою повстанця УПА, сказала своїй доньці, а моїй сестрі Любі, розповісти про це мешканцям села Гиньківці, з якими вона працювала в конторі колгоспу.
Ця вістка швидко поширилася селом і сколихнула його. Народ згадав ту тяжку годину свого життя. Селяни згуртувалися коло щирого патріота – християнина Івана Савчука. Зібрали кошти і в 1995 році встановили на тому місці пам'ятну капличку в подяку Богові за Його опіку над селом і порятунок приречених на вірну смерть повстанців.
Вістка поширилася і до навколишніх сіл, і родини врятованих Божою милістю їхніх рідних вирішили збудувати пам'ятну Хресну Дорогу. Ця Дорога, як згадка про страсті Христові, нагадує про ті муки і страждання нашого українського народу під пануванням безбожного комуно-кріпосницького режиму.
А сама подія засвідчує про те, що ніяка наука про військову стратегію підготовлених військових спеціалістів не в силі протистояти Божій волі. Хорунжий УПА «Сокіл» при Божій допомозі виграв бій проти групи безбожних військових спеціалістів.
Божа опіка щиро сприйнята молодим поколінням. І поки будуть у нашого народу такі діти і онуки, при Божій ласці і опіці наш народ буде безсмертним.