Пацифікація у селі Медин (автор: Мотика Олена)

Дата публікації допису: Jul 19, 2012 7:37:10 PM

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»

Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

Медин – моє рідне село, моїх батьків, і всього роду здавна. Зараз багато написано про колишні часи, про те, як жили і боролися люди із окупантами різних мастей, відстоювали свою національну гордість, навіть своє право називатись українцем. Наш народ ніколи не корився загарбникам. Завжди всіма можливими методами намагався не дати себе принизити й поневолити.

Методи були різними. Боролись за часів Польщі тим, що всюди впроваджували свою культуру, розвивали мову і народні традиції, організовували гуртки, свої кооперативи, об'єднувались навколо «Просвіти». Пізніше, за більшовиків, виступали збройно проти окупантів.

Я народилася у 1922 році і добре пам'ятаю часи свого дитинства і юності. Хочу розповісти про своє село, і найперше про людей, які там жили і підтримували в народу національний дух, віру в незалежну Україну. Був серед тих людей і мій батько Володимир Шеремета.

Кооператива «Єдність» у Медині була заснована ще у 1924 році отцем Захарківим, а також господарями Петром Смолієм, Володимиром Шереметом, Євгеном Гуцайлом, Павлом Осичком, Миколою Резніком. Були, мабуть, й інші, проте, їх не пам'ятаю. Організували її для того, щоб не купувати товарів у поляків і євреїв, які тоді захопили всю торгівлю.

Люди з членських внесків заклали кооперативу, для чого купили хату. До речі, там і зараз сільський магазин. Для контролю було створено Управу і надзірну Раду.

Досить активно працювала «Просвіта», виступав хор, який також виконував і церковні пісні. Диригентом хору був Василь Романишин. Постійно діяв аматорський гурток, організаторами якого були Володимир Шеремета, Володимир Біленький, Євген Гуцайло.

Сільська читальня була розміщена при будинку кооперативи. При ній був самоосвітній гурток. Проводила його дочка священика Галина Захарків, вчителька. Вона вчила людей історії України, всесвітньої історії, математики, географії. Туди могли ходити всі безкоштовно. Під її керівництвом дівчата готувалися і до фестинів, які проходили в червні, вивчали вправи руханкові.

Із хлопцями займався Василь Кручковський.

Дуже часто, на жаль, через нестатки молоді люди їхали на заробітки до Америки. Їм, звичайно, не хотілося розлучатися із рідним селом, але важке життя заставляло.

Мені, восьмилітній дівчинці, дуже запав в душу рік тридцятий, час пацифікації. Тоді, мабуть, вперше відчула своїм серцем, що таке бути нашому народові під чужим ярмом.

Двадцять восьмого жовтня, саме в неділю, прибіг хлопець із Скорих і сказав, щоб люди тікали, бо йдуть поляки. І мають намір бити Володимира Шеремету, Євгена Гуцайла, Павла Осичка, Петра Смолія.

Смолій сказав, що він ховатися не буде. Невдовзі селом загуркотіло 36 підвід, на кожній по три поліцаї. Смолія так побили, що вже через три місяці помер. Ще побили вчителя Явного (імені не пам'ятаю). Він також скоро помер.

У нас вдома все перекинули, розкрили хату, порубали перини, порвали книжки. Тоді в селі постраждало від цієї дикунської пацифікації багато людей.

Коли поїхали, священик зібрав людей і сказав, щоб допомогли господарям відремонтувати дахи хатів, скласти ще не змолочені сніпки. Всі в селі працювали, біда об'єднала людей. Навіть поляк і єврей, які жили у селі, намагалися бути не зайвими, стояли на варті.

Наперекір сподіванням влади, пацифікація нічого не дала. Навпаки, люди ще більше згуртувалися. Особливо це було видно під час віча, яке проходило у селі, коли висували кандидатом до сейму священики Куницького. Тоді не криючись, говорили про знущання над народом, звучали заклики до непокори владі.

Пізніше був суд над Куницьким у Львові. За свідків були Володимир Шеремета, Йосип Пашук і сільський писар, який мав виступати проти кандидата. Проте Куницького у Львові люди відстояли і його було виправдано.

Десь у тридцять третьому році по селах нашого краю їздив єпископ Іван Бучко. Всюди його радо зустрічали люди в національних строях із піснями, часто на конях. Коли він зібрався у Гнилиці, багато людей з навколишніх сіл поїхало туди. Проте, перед Гнилицями їх зустрів загін польських уланів, які із нагаями, піхвами від шабель зустріли їх. Били, скидали із коней, топтали. Багато тоді потерпіло від тих «відважних вояків».

Пізніше були стихійні виступи селян, скинули польського герба, що був прикріплений на школі. Арештували Євгена Гуцайла, Василя Романишина і Касіяна Шеремету. Потримали два місяці, але нічого не змогли доказати і відпустили.

Пізніше прийшли, як кажуть, перші більшовики, потім німці. І всі запроваджували свої порядки, всі нас від чогось «визволяли». А найперше – від нажитого важкою працею добра. Під час війни і після – активізувала свою роботу ОУН-УПА. Люди, виховані «Просвітою», не хотіли коритися нікому, хотіли добитись своєї держави. Боротьба йшла не на життя, а на смерть. Сили були нерівними, багато людей загинуло, ще більше відмучилося по сибірських таборах, багато з них там і поховані.

Я, як і багато дівчат у селі, була зв'язковою УПА, виконувала різні доручення. У 1947 році арешт. Крім мене забрали ще Оксану Воркун, Пелагію Григорівну Хемій і Пелагію Степанівну Хемій. Більше двох місяців відбули у Новосільському КПЗ. Нам, можна сказати, пощастило, бо вибралися на волю. Був зв'язковим і Олекса Поліщук.

Хочу назвати тих людей, які боролися за Україну у той важкий час. Одні з них загинули, інші померли в таборах, дехто, відмучившись по тюрмах, дожив до нинішніх днів:

Володимир Жилан (реабілітований);

Ярослав Фаб'ян (загинув);

Олекса Жилан (загинув);

Богдан Чубан (загинув);

Володимир Лизун (реабілітований);

Павло Микишевський (загинув);

Володимир Добровольський (помер у таборі);

Мирослав Каковський (реабілітований);

Ярослав Антонінин (реабілітований);

Степан Зілинський (реабілітований);

Петро Лизун (реабілітований);

Олекса Костюк (вбитий);

Володимир Луків (реабілітований);

Богдан Костюк (реабілітований).

До Сибіру вивезена родина Йосифа Климчука, він там і помер. До речі, його брат Юрій Климчук, студент духовної семінарії, загинув у рядах січових стрільців.