Дата публікації допису: Nov 29, 2013 6:4:28 AM
У 2011 році минуло 60 років від часу, коли родини етнічних українців, які споконвіку проживали на теренах Західної Бойківщини, змушені були покидати рідні домівки, орошену потом землю-годувальницю, дзвінкоголосі гірські потічки, що збігали у Карпатських Бескидах до Сяну та Стрв’яжу, – все те, що зветься просто малою батьківщиною.
Більш як 32 тисячі горян відповідно до сумнозвісного Договору укладеного між СРСР і Польською Республікою від 15 лютого 1951 року №121 про обмін ділянками державних територій впродовж червня-жовтня були примусово виселені в Миколаївську, Одеську, Херсонську та Сталінську (теперішня Донецька) області. Ця акція стала останньою депортацією українців з Польщі в ланцюгу трьох попередніх 1944-1946 років, коли СРСР та РП “обмінювались населенням”, 1947 року при проведенні операції “Вісла”, 1948 року при демаркації державного кордону.
Чітко спланована депортаційна акція 1951 року враховувала інтереси радянського тоталітарного режиму, долі ж тисяч українських родин, виселених з прабатьківських земель, були жорстоко понівечені і майже півстоліття правда про ці події замовчувалась.
Лише на початку 90-х років століття, що минуло, уже в незалежній Україні, залунали виступи тих, хто пережив лихоліття, пов’язані з їх примусовим виселенням з території повоєнної Польщі. Активісти суспільно-культурних товариств “Надсяння”, “Лемківщина”, “Холмщина”, “Любачівщина”, які зорганізувались згодом в Об’єднання депортованих українців “Закерзоння” (голова В. Середа), направили свої зусилля на утвердження історичної правди про депортацію.
Згодом до цієї важливої справи долучилися депортовані в 1951 році українці, що поселились після примусового виселення на Львівщині в Миколаївському, Жидачівському, Городоцькому, Дрогобицькому, Старосамбірському районах та містах Трускавці і Новому Роздолі. Вони об’єднались в 1999 році в суспільно-культурне товариство “Устріки”. Створенню СКТ “Устріки” передувало ряд важливих подій, серед яких – серпнева 1997 року зустріч в місті Устріки Долішні, коли на подвір’ї церкви Пресвятої Богородиці під час святкування Храмового свята, на яке прибули колишні устрічани, зародилась ідея об’єднання людей, чия доля пов’язана з виселенням в 1951 році, в товариство. Саме тоді утворилася ініціативна група, до якої увійшли Стефанія Гаврилець (м. Устріки Долішні, Польща), Дмитро та Анна Лешега (м. Ходорів, Львівська область), Ірина Ковтун (м. Київ), Віктор Козоглодюк (м. Миколаїв, Львівська область), Богданна Лінг (м. Надвірна, Івано-Франківська обл. ), Марія Телепко (смт. Розділ, Львівська область), які й провели усю підготовчу роботу із створення товариства.
В наступному 1998 році 15 лютого в м. Миколаєві Львівської області відбулася, перша за 47 років після виселення, зустріч переселенців Західної Бойківщини з колишнього Нижньо-Устріцького, Хирівського та Стрілківського районів тодішньої Дрогобицької області. Учасники зворушливої зустрічі підтримали починання ініціативної групи щодо створення товариства, прийняли рішення про підготовку проекту Статуту товариства та необхідних документів для реєстрації.
Своєрідним епіграфом лютневої зустрічі, на яку прибули представники переселених родин з усіх куточків області, стали слова С. Пушика:
“Червонуваті зерна із калини
Кудись несе у дзьобі сивий птах,
Так землю, чорну землю України,
Розносять по усіх материках”.
28 червня 1998 року відбулася ще одна важлива подія – установчі збори з нагоди створення суспільно-культурного товариства, яке після обговорення було вирішено назвати “Устріки”. Учасниками зборів затверджено Статут товариства та підготовлено документи щодо його подальшої реєстрації.
З метою належного функціонування, реалізації статутних вимог товариства обрано його раду, до якої увійшли Віктор Козоглодюк (голова ради), Роман Махневич ( заступник голови ради), Йосип Милько, Марія Телепко, Оксана Косік – члени ради.
Розпорядженням голови Миколаївської районної державної адміністрації від 10. 12. 1999 року зареєстровано Статут суспільно-культурного товариства “Устріки”, до складу якого увійшли громадяни України, чия доля пов’язана із примусовим виселенням та члени їх родин.
Протягом 1997-1999 років на Львівщині, Івано-Франківщині, південних та східних областях України ініціативною групою була проведена значна робота із виявлення переселенських родин, їх реєстрації, згуртування навколо ідеї про необхідність утвердження правди про трагічні події, які їм довелося пережити і, накінець, об’єднання в громадські організації. Наслідком цієї роботи стало об’єднання примусово виселених українців, які проживають в м. Червонограді, в осередок суспільно-культурного товариства “Надсяння”, головою якого до 2010 року був уже покійний М. Дацько. На Івано-Франківщині, активісти-переселенці з м. Долини, Надвірної започаткували діяльність обласного товариства “Бойківщина” (голова правління Д. Петречко). В обласному Миколаєві питання переселення було підняте членами громадської організації “Наша доля”, яку очолив Василь Фляк – нащадок депортованих українців.
Саме ці громадські організації протягом останнього десятиліття направляють свою діяльність на виконання основних статутних завдань щодо:
- збереження і розвитку культурних надбань українців, чия доля пов’язана з примусовим переселенням, їх популяризація серед широких кіл громадськості;
- організації культурно-просвітницької діяльності, направленої на дослідження подій, пов’язаних з примусовим переселенням;
- сприяння у зборі матеріалів, пов’язаних із переселенням, з метою створення тематичних виставок, випуску науково-популярної друкованої продукції;
- організації науково-практичних конференцій, фестивалів, зустрічей, виступів творчих колективів;
- налагодження систематичних зв’язків з українцями, проживаючими у Польщі та організації відвідин членами товариства населених пунктів, звідки були виселені в ході депортації.
Серед важливих подій у житті переселенців були і перші організовані поїздки в 1998 році членів товариства до Устрік-Долішніх, під час яких налагодилась співпраця з устріцьким осередком Об”єднання українців у Польщі. При допомозі активістів осередку – Стефанії Гаврилець, Івана Федецького, Ольги Сенцьо вдалося організувати щорічні відвідини 28 серпня і 1 листопада рідних місць. Велику допомогу в організації перетину українсько-польського кордону в районі пропускного пункту “Смільниця-Коростенко” надали Старосамбірська районна рада в особі її голови Володимира Горбового та голови Старявської сільської ради цього прикордонного району – Івана Худьо.
Особливу активність проявили колишні переселенці з Нижньо-Устріцького району в 2001 році, коли було організовано ряд заходів, приурочених 50-річчю примусового виселення. Серед найбільш значущих подій - липнева 2001 року зустріч переселенців Львівщини, Івано-Франківщини. Тернопільщини, Миколаївщини, Одещини, Херсонщини у Львові за сприяння ради суспільно-культурного товариства “Надсяння”, асоційованим членом якого стало товариство “Устріки”.
Учасники зустрічі прийняли рішення щодо об’єднання зусиль у вирішенні питань, пов’язаних із встановленням для переселенців статусу учасників війни, організації спрощеного порядку перетину кордону з метою відвідин рідних місць, проведення спільних заходів із Об’єднанням українців у Польщі.
Наприкінці серпня радою СКТ “Устріки” організовано поїздку більш як пів тисячі переселенців до міста Устріки Долішні та сіл, з яких були примусово виселені тисячі українців. Тоді ж була започатковано проведення “Бойківської ватри” в Устріках Долішніх, яка стала традиційною і запалюється наприкінці серпня щорічно збираючи у Карпатських Бескидах вигнанців цього краю та членів їх родин, які приїжджають відвідати рідну землю, вклонитись порогам батьківських осель, віддати шану могилам предків, помолитись в осиротілих церквах.
“Бойківська ватра” впродовж десяти останніх років кілька разів запалювалась в Устріках Долішніх, Чорній, Рябому, кожен рік розширюючись завдяки участі нових і нових учасників. Відвідуючи рідні місця, проводячи масові культурно-просвітницькі заходи, учасники поїздок організовують також роботу із підтримки українських громад у Польщі, збору документів про переселенські родини, впорядкування могил предків, встановлення пам’ятних хрестів на цвинтарях.
При проведенні заходів з відзначення 50-річчя переселення неодноразово наголошувалось, що тема останньої депортації залишається недослідженою, зовсім мало зібрано спогадів очевидців цих подій, архівні документи не вивчаються. Станом на 2001 рік тематика примусового переселення 1951 року знайшла висвітлення лише в дослідженнях Василя Моця, багаторічного директора Львівського оперного театру, який видав книгу спогадів "Лодина", відобразивши життя і боротьбу односельчан-мешканців страждального Карпатського регіону та Олексія Юристовського –професора, доктора філософії Львівського національного лісотехнічного університету, який підготував серію статей під назвою “Ланка депортаційного ланцюга”, в яких висвітлив найболючіші сторінки життя переселенських родин устріцького краю, взагалі, та села Коростенко, зокрема, звідки в двохрічному віці був виселений.
В останнє десятиліття дещо змінилася ситуація щодо висвітлення усіх подій . Вагомим доробком з цієї тематики стали праці Наталі Кляшторної, з-під пера котрої в 2006 році вийшла книга "Акція-51. Останні свідки", яка базується на свідченнях очевидців, архівних матеріалах, газетних публікаціях. В 2009 році появилася її чергова книга “Акція-51. Книга пам’яті” - продовження хроніки виселення українців з західних етнічних земель .
Всім примусово переселеним краянам присвятив свої книги “Маринове” та “Остання депортація” Іван Ніточно –директор Державного архіву Одеської області, який в двохрічному віці з батьками, як і сотні інших родин, був виселений із села Устянове Нижньо-Устріцького району в с. Маринове Березівського району Одеської області. Як стверджує автор у передмові до своєї книги, він намагався на прикладі переселенців, в основному жителів села Маринового Березівського району Одеської області, показати не лише трагедію самого переселення, а й мужність і витримку переселених.
Вагомим доробком у дослідженні долі примусово виселених українців з села Чорна Нижньо-Устріцького району стала книга Дарії Петречко “Втрачені українські села. Чорна“ в післямові до якої відмічено, що розповіді очевидців переселення і коментарі тісно переплетені з документами, архівними та історичними матеріалами, з уривками або цілими публікаціями українських газет, розповідали про бойківський край взагалі і конкретно про життя, побут чорнян. Автор книги, яку в дев’ятирічному віці не оминула переселенська доля, розуміючи, що тема депортації потребує всебічного висвітлення, закликає дослідників та істориків молодшого покоління продовжити розпочату роботу і повніше описати минувшину втрачених українських сіл.
Все менше і менше залишається живих свідків останньої депортації. Тому серед першочергових завдань суспільно-культурних товариств є робота із запису спогадів про переселення та їх публікація, збору фотоматеріалів, предметів побуту, щоденного вжитку з метою створення музейних кімнат, пересувних виставок.
В 2009 році членами суспільно-культурного товариства “Устріки” з нагоди 10-ліття своєї діяльності проведено в м. Миколаєві Львівської області науково-практичну конференцію, в якій прийняли участь представники всіх осередків товариства, а також Червоноградського осередку СКТ ”Надсяння”, Івано-Франківського обласного товариства “Бойківщина”, Надвірнянського осередку СКТ ”Лемківщина”. Серед почесних гостей конференції Володимир Середа – голова Об’єднання депортованих українців “Закерзоння”, голова СКТ «Надсяння», Олексій Юристовський – професор, доктор філософії Львівського національного лісотехнічного університету, Володимир Бадяк – професор Львівської національної академії мистецтв, Василь Моцьо – автор книги спогадів “Лодина”.
Учасники конференції, підсумувавши досягнуте, відмітили, що спільними зусиллями вдалося розвіяно міф про нібито добровільне переселення мешканців Західної Бойківщини в південні та східні області, вдалося одержати статус учасників війни всім, хто переселявся у 1951 році, налагоджено зв’язки з переселенцями Миколаївської, Одеської, Херсонської, Донецької областей, які впродовж усіх років були оазами українства, носіями самобутньої культури, осередками релігійного життя.
Учасників ювілейної науково-практичної конференції вітали піснями та віршами молоді самодіяльні аматори сцени – діти та внуки переселенців – Марія Гев, Марта Плішило, Остап Грицко, Ярослав Баран, Анатолій Дайнаускас, Оленка Філь, а також народний ансамбль “Берездівчанка”, основу якого становлять переселенці з-під Перемишля. Серед виконаних творів найбільше до душі припали пісня “Рідні Бескиди”, (слова В. Козоглодюка, музика А. Грицка), що стала своєрідним гімном переселенців та поетичні рядки Юлії Цар :
“Як ми назавжди виїжджали,
Нам плакало небо услід,
А потяг невпинно мчав далі,
Все далі, все далі на схід.
І плакало серце з печалі,
Лишивши тут частку життя.
Все далі, все далі, все далі –
Назад не було вороття…
2011 рік розпочався цікавими заходами, приуроченими 60 річчю примусового переселення. Так у травні в с. Маринове Одеської області колишні мешканці с. Устянове Нижньо-Устріцького району, зорганізовані Іваном Ніточко – уродженцем цього села, встановили пам’ятний знак, на якому з південного боку викарбовані слова :“Встановлено в пам’ять примусово переселених у 1951 році українців з території Польщі с. Устянове Нижньо-Устріцького району”, з північного боку викарбовано 159 прізвищ глав переселених сімей. Основна споруда пам’ятного знаку збудована із 159 гранітних брил, які підтверджують міцність сімей, і розміщена вона на символічному залізничному полотні, на якому поверненню на захід перешкоджає залізничний тупик.
В липні пройде науково-практична конференція у Львові при сприянні СКТ “Надсяння”. В серпні організовується проведення чергової “Бойківської ватри” в Устріках Долішніх. На початку вересня заплановано встановлення пам’ятного знаку переселенню в с. Червонознам’янка Іванівського району на Одещині. А в жовтні в Городку Львівської області пройде Х Міжрегіональний фестиваль – конкурс “Пісні незабутого краю”, який проводиться з метою виявлення і підтримки талановитих виконавців, популяризації, пошуку і відродження творів українського музичного мистецтва “Закерзоння”. Активну участь у ньому приймають представники усіх суспільно-культурних товариств.
Аналізуючи події 60–річної давності, згадуються слова ровесниці останньої депортації Лілії Онишко :
“Життя країни – це історія,
Її кордони – то вже географія,
Коли міняється країни територія,
Міняється в людини біографія”.
Тож пам’ятаймо про події переселення, відкриваймо сторінки пережитого, бережімо нашу історію.