Дата публікації допису: May 22, 2013 5:28:51 PM
Крики і лайка російською та польською мовами розносилися по всьому селу: людей, які не встигли виїхати, насильно виганяли з рідної оселі. Люди намагалися повантажити на вози усе своє майно, яке дісталося від батьків та дідів, на яке довгими роками тяжко працювали. А хіба все забереш, коли польські та совєтські прикордонники підганяли і кричали:
– Швидше! Швидше! Швидше!
З валки возів, яка викочувалася з села, доносився рев худоби, скавуління собак та плач людей.
У 1948 році Москва вирівнювала лінію кордону між Польщею й так званою Радянською Україною, яка була встановлена в 1944 році. Місцями лінія пересувалася з одного кінця села на другий, а це приблизно півтора кілометра. Отже, споконвічне українське село стирали з лиця землі. Під час вирівнювання декілька українських сіл передали полякам. Видно, що тієї української землі, яку віддали Польщі в 1944 році, виявилося замало і потрібна була «добавка», як до тюремної пайки; виходить, ця практика і тут застосовувалася. А основна пайка була досить солідна: Перемишль, Ярослав, Холм, Бірча, Ряшів з навколишніми землями та багатотисячним населенням. Звичайно, ділити чуже добро легко. Стара звичка, нічого не вдієш! Нижче подаємо коротку історію одного з таких сіл.
Село Військо засноване ще за княжих часів військовою дружиною, завданням якої було охороняти єдину на той час дорогу, яка сполучала місто Добромиль з містечком Риботичі і йшла далі на захід. На військові початки села показує сама назва і спадкові риси характеру його жителів, а також те, що патроном церкви був св. Георгій, котрого завжди вшановували воїни. Крім св. Георгія, патроном вважалася ще св. Варвара, яку шанували гірники копалень, а тут колись була соляна копальня.
На пасовиську, під лісом, ропа підходить до поверхні, і під час війни, коли не було солі, люди користувалися цією ропою. Військове походження села підтверджують назва його частини – «Під Костіль» та залишки оборонної споруди «Костеллюм» біля названої вище дороги, а також назви «Вал», «На валу». Гора Костіль, з одної сторони дуже стрімка, височіє над усією тутешньою округою. На ній часто виорювали куски паленої цегли, де-не-де видно було сліди фундаментів якоїсь великої будови.
Саме село, приблизно округлої форми, розкинулося між горами, вкритими лісом, і великою площею посередині, яка називається «Стависько». Поруч, на невисокій горі, – мурована церква з цвинтаром і її високою кам'яною могилою. Церква побудована в 1839 році, Про попередню нічого не відомо. За селом тече річка Вігор – притока Сяну. Хати оточені садами.
Згідно з народними переказами, на ці місця нападали татари, залишивши свої сліди в сусідньому селі, що за півтора кілометра, – Новосілках Дидинських; а за річкою Вігор, на горі, недалеко від села Сільця, є високий горб, який називають «Татарською могилою». Народний переказ говорить, що татари насипали її шапками. З тих же джерел дізнаємося, що в присілку «Будова» сусіднього села Передільниці стався великий бій з ординцями, які були розгромлені, багатьох узято в полон, вони згодом не захотіли повертатися додому, вихрестились і залишилися тут назавжди. І тепер у цьому селі є жителі з татарськими прізвищами.
З народних джерел відомо також, що хвиля визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького докотилася й до села Війська. У козацькі відділи, які йшли походом до Замостя, вступили місцеві селяни і вели бої з поляками за здобуття Нового міста (тепер село) і Добромиля, що за кілометрів десять від села.
З метрикальних книг довідуємося, що від 1784 року на сільській парохії були такі священики: Іван Стральбицький (1785-1787), Григорій Ситорович (1790), Іван Горбацький (1790-1802), Николай Сенкевич (1803-1814), Павло Біжинський -(1816-1841), Анатолій Менцинський (1841-1865), Яків Лукашевич (1866-1874), Яронім Копистянський (1896-1910), Йосип Маринович (1910-1911), Юліан Гумецький (1911-1921), Йосип Маринович (1921-1948).
Згідно з записами священика Йосипа Мариновича просвітянський рух у селі активно розпочався в другій половині XIX століття, за священика Якова Лукашевича; особливо наполегливо велася боротьба з пияцтвом, в чім активно допомагав йому війт Михайло Лучишин. Проти священика і війта виступив писар – збанкрутілий дідич Михайло Плошовський. Справа закінчилася трагічно: війт убив писаря, за що підсидів сім років тюрми. Селяни прагнули до освіти, і в 1885 році в селі була заснована школа, а в 1898 році – читальня «Просвіти». Головою її було обрано Михайла Малицького, який перебував на цій посаді до Першої світової війни, згодом він загинув на італійському фронті.
На початку війни, у 1914 році, в селі стояли угорські війська. Угорці заарештували священика Юліана Гумецького, дяка Миколу Гадзевича, селян Михайла Гложака і Миколу Василечка; їх заслали у концтабір Телергоф, де Михайло Гложак загинув. У селі закатували Степана Витиша.
24 вересня 1914 року в село увійшли російські солдати й перебували тут до кінця березня 1915 року, залишивши по собі неприємні згадки.
1918 рік селяни зустріли з великим піднесенням. На демонстрації, які проводилися в містах Перемишлі і Добромилі, з села завжди ішла колона; попереду верхи на конях їхали хлопці в козацьких шапках, вишитих сорочках і шароварах, під синьо-жовтим прапором. Під час українсько-польської війни в школі квартирувало українське військо. Вісімнадцять хлопців, деякі з них були неповнолітні, виявили бажання служити в українській армії. Це Теодор Беницький, Степан Беницький, Михайло Витиш, Іван Городецький, Василь Гудзьо, Микола Дицьо, Іван Дицьо, Василь Дицьо, Іван Казьо, Степан Косюра, Степан Леськів, Василь Малицький, Іван Малицький, Микола Машталір, Михайло Мацьків, Василь Мацьків, Іван Стецько, Степан Щітьо. Цілу зиму 1918-1919 рр. вони провели в боях з поляками. Частина з них загинула, дехто опинився в Чехословаччині, а деякі повернулися додому.
Одного разу у Військо вскочила польська компанія (сотня) і почала грабувати селян. Не більше десяти хлопців, озброївшись крісами, засіли на колишньому валу і відкрили вогонь по грабіжниках, ті панічно кинулися тікати. Хлопці, побачивши таку ситуацію, з криком «Слава!» збігли в село і навіть захопили полонених.
За час війни з 1914-го по 1920 рік із села загинуло близько 30 людей (село тоді налічувало 118 дворів).
У 1922 році у Війську крім читальні «Просвіти» було організовано «Січ», гуртки «Рідної школи» та «Сільського господаря», товариство «Луг», а також спортивне товариство «Вігор» і футбольну команду під цією ж назвою, в якій грав відомий на всю Львівщину Мирослав Турко.
1928 року на горі біля церкви було споруджено високу кам'яну могилу невідомого стрільця УГА, на відкриття пам'ятника зібралося багато людей з навколишніх сіл.
При читальні «Просвіти» створився мішаний хор, який часто запрошували виступати з концертами в містах Перемишлі, Добромилі і Нижанковичах.
Театральний гурток з 1922-го до 1939 року влаштував багато аматорських вистав та концертів. Урочисто проходили фестини, різні ювілеї, як релігійні, так і національні, а особливо свято Тараса Шевченка. Тисячі людей були присутні на святкуванні 950-річчя хрещення Руси-України в 1938 році. Біля церкви поставлено пам'ятний хрест. З великим піднесенням відзначалися національні свята 22 січня і 1 листопада, до яких велася старанна підготовка. Під час цих свят хлопці віком 14-16 років, по можливості у військовій формі й обов'язково в стрілецьких шапках, з саморобними крісами, демонстрували свою військову виправку, за що польська поліція впійманих била, а батьків штрафувала. Але це тільки гартувало хлопців. Події визвольної боротьби на Закарпатті в 1938-1939 роках докотилися й до села, пішли добровольці.
До парохії села Війська належали також громади сіл Трушевичів, Новосілок Дидинських, Пацлава Кальварійського (в народі його називали просто Кальварією) і Фалькенберга. До кінця XVIII ст. всі ті громади були окремими парохіями; з 1827 року чотири громади, крім Фалькенберга, злучені в одну парохію.
Село Трушевичі старовинне; коли засноване – не відомо. В 1888 році у ньому збудовано нову церкву.
Село Новосілки Дидинські давнє, чисто українське, до 1790 року було окремою парохією. В 1740 році у ньому побудовано дерев'яну церкву. Попередня церква простояла 400 років, і двері з неї було переставлено до новозбудованої. За народними переказами, на цих дверях були сліди ударів татарських шабель. У 1938 році, під час великої бурі, церква завалилась. Нової не будували, бо на той час село майже повністю полонізувалося.
Село Пацлав засноване за княжих часів. Церква, що стояла з 1311 року, перебудована в 1922-му. До 1790 року була окрема парохія. До заснування монастиря отців францисканців існувала українська оселя, з часом вона стає польською. Після Другої світової війни, в 50-х роках, церкву розвалили, а цеглу продали населенню на будівництво. Отож ніякого сліду ні від церкви, ні від каплиць, що були біля ній, не залишилося.
Село Фалькенберг – невелика німецька колонія, заснована на кращих землях села Війська під час австрійського панування, за часів цісаря Йосифа II.
Поляки, домігшись успіху в полонізації сіл Пацлава і Новосілок Дидинських, протягом десятків років намагалися ополячити І Військо, але це їм ніяк не вдавалося, і тому вони вирішили хоча б перейменувати його. Вони намагалися писати «Гійсько» і «Гуйско», але селяни не погоджувалися з тим і назва залишилася старою – Військо. 1938 року у Варшаві, в сеймі, знову обговорювали це питання і вирішили перейменувати село на Сади. У впертій боротьбі за збереження назви села найактивнішим був священик Йосип Маринович, якого населення всіляко підтримувало; тільки польсько-німецька війна 1939 року припинила цю справу.
Війна 1939 року ще не закінчилася, як майже всі мобілізовані селяни Війська були вдома, за винятком чотирьох, які потрапили в полон; двоє загинули. У селі оперативно була створена озброєна дружина, яка активно взялася за ліквідацію недобитків польської армії, що перетворилися в грабіжницькі банди. З приходом совєтських військ у тому ж році згідно з договором Ріббентропа-Молотова, а вірніше Гітлера-Сталіна, ця дружина припинила своє існування – саморозпустилася.
У 1941 році, перед початком війни Німеччини з Совєтським Союзом, у період масових катувань та винищення нашого народу енкаведистами, Військо обійшлося тільки однією жертвою – закатовано в Добромильській тюрмі Тисовського Івана. Було також заарештовано Менцинського Володимира. Іншим селянам, яким загрожувала небезпека, вдалося скритись. Мобілізовані до совєтської армії й послані на війну, за винятком кількох, до місяця вернулися додому; вже під німецькою окупацією більшість з них включилася в політичне життя села.
Було організовано «Січ»; курінним став Іван Стецько, а згодом Іван Угницький; чотарями – Степан Витиш, Іван Малицький і Степан Черник. Майже кожного дня, надвечір, за сигналом сурмача хлопці віком від 16 до 20 років з усіх кінців села сходилися на Стависько, де командири навчали їх військової справи. Менші хлопчаки, яких у «Січ» не брали, придивлялися і собі переймали військову науку. Все це робилося з величезним ентузіазмом і ще раз підтверджувало, що назва села дійсно відповідає характерові його жителів. Добре вимуштрувані хлопці любили марширувати через сусіднє польське село з піснею «Ми українські партизани», що приносило їм велике задоволення, бо поляки злостилися.
Німецькій владі це не подобалось, і скоро «Січ» перейменувалася на «Курінь молоді», але від того справа не мінялася.
Знову на повну потугу запрацювали культурно-просвітянські гуртки та організації. Провідником у цьому була сільська інтелігенція – Іван Дицьо, Іван Лучишин, Василь Совга, Михайло Тисовський, Дмитро Тисовський, Іван Фартушок та інші. Але найбільше зусиль на просвітянській ниві доклав священик Йосип Маринович, за що село було йому дуже вдячне.
Уже восени 1941 року селяни відчули тиск нового окупанта, який почав вимагати різні контингенти (податки) на зерно, м'ясо, яйця, молоко, масло та інше. Згодом почалися контингенти на людей – примусовий виїзд на роботу до Німеччини.
Селяни з радістю зустріли створення УПА на Волині й вісти про те, що німаки там не знаходять собі місця. В 1943 році в УПА пішли перші добровольці з села, а наступного року їх було вже 33. Середній вік – 22 роки. Ці були Василь Баран, Теодор Беницький, Степан Василечко, Ярослав Василечко, Степан Витиш, Микола Війтів, Степан Гаваньо, Михайло Гарбар, Дмитро Гірник, Степан Гірник, Микола Казьо, Степан Качмар, Михайло Косюра, Степан Косюра, Іван Леськів, Микола Леськів, Михайло Лучишин, Іван Малицький, Михайло Малицький, Йосип Масник, Станіслав Мацьків, Володимир Машталір, Степан Михайлечко, Михайло Прокіп, Іван Процак, Іван Процак (другий), Михайло Процак, Михайло Тисовський, Михайло Тисовський (молодший), Михайло Трицецький, Степан Трицецький, Ярослав Фартушок, Михайло Щітьо. В цей час восьмеро дівчат віком 18-19 років проходили курси пропагандистів і медсестр; після закінчення всі були розподілені і діяли у визначених теренах.
У жнива 1944 року німці відступили, прийшли совєтські війська. Село розділили на дві частини: по річці Вігор встановили кордон і ту частину села, що за Вігором, віддали полякам. Почалися перші бої з повстанцями, перші облави й перші арешти. Чоловіків, упійманих під час облави, саджали в тюрми або посилали на фронт воювати з німцями. Не всі повернулися додому.
На протязі важкої десятирічної партизанської боротьби усі 33 повстанці боролися чесно і ніхто з них не зрадив. Вони вмирали, як герої. Так, у листопаді 1945 року з відділу УПА прийшов додому важко хворий Степан Михайлечко, щоб підлікуватися, набратися сили і здоровим повернутися у відділ, Оскільки хата стояла біля самого кордону (за 150-200 м) і була під пильним наглядом прикордонників, вони оточили її, й почався бій одного проти десяти. У хаті були також батько і мати. Патрони в автоматі закінчилися, Степан кинув останню гранату, розрядив обойму пістолета, вставив другу, в якій залишалося ще кілька набоїв. На крики «Бандьора, сдавайся!» вийшов з хати й відповів: «Повстанці не здаються. Слава Україні!». Пролунав його останній постріл – і Степан мертвий упав перед порогом рідної хати, на очах батька і неньки. Тіло забрали прикордонники. Де його могила – досі невідомо.
Михайла Малицького знали як здібного художника і прекрасного артиста. В одній з вистав 1943 року він виконував роль козацького отамана. Дія п'єси відбувалася в Криму 1918 року; в одній із сцен джура передав йому наказ німецького командування, щоби його відділ склав зброю, на що він відповідав, що тільки через його труп німці заберуть зброю, витягував з піхов кинджал і заганяв собі в груди. Чи міг він знати, що не пройде і трьох років, як таку ж сцену доведеться виконати в дійсності, щоб не потрапити живим у рухи енкаведистам.
Після одного з боїв важко пораненого Ярослава Фартушка в непритомному стані привезли до Добромильської лікарні, де він, прийшовши до свідомості, розмотав на собі пов'язки і зубами розірвав на руках вени. Поки прийшла обслуга, Ярослав був мертвий. До цього часу могила його невідома.
Розповіді про подібні подвиги героїв можна було б продовжувати.
Із села Війська було заарештовано 30 осіб, звинувачених у зв'язках та співпраці з повстанцями. Це Катерина Беницька, Михайло Беницький, Теодор Беницький, Василь Василечко, Дмитро Василечко, Степанія Вітик, Катерина Гложак, Степанія Гложак, Марія Дицьо (дів. Фартушок), Максим Долик, Степан Зубальський, Олена Казьо, Михайло Котик, Степан Котик, Анна Лучишин, Анна Малицька (дів. Яцик), Софія Малицька, Євген Малицький, Іван Малицький, Ярослав Малицький, Антін Маринович, Анна Стецько, Степанія Стецько, Анна Трицецька, Василь Трицецький, Дмитро Тисовський, Емілія Тисовська, Михайло Тисовський, Степан Тисовський, Іван Фартушок.
Довголітнє перебування у тюрмах та концтаборах не одному підірвало здоров'я, не один залишився навіки лежати в сибірських мерзлотах. Але декому не довелося виїхати далі Добромильської тюрми. Наприклад, Дмитро Тисовський під час слідства був тут закатований, а Максима Долика й до Добромиля не довезли, в селі на заставі закатували, а тіло, згідно з інформацією очевидців, кинули собакам.
У Сибір на заслання за співпрацю з УПА було вивезено родини Івана Беницького (7 чоловік), Миколи Витиша (5 чоловік), Василя Вітика (3 чоловіка), Миколи Гарбара (2 чоловіка), Михайла Гаваньо (5 чоловік), Миколи Дицьо (4 чоловіка), Степана Зубальського (3 чоловіка), Марії Котик (3 чоловіка), Степана Косюри (4 чоловіка), Івана Малицького (5 чоловік), Дмитра Малицького (2 чоловіка), Федора Мацьківа (3 чоловіка), Івана Стецька (5 чоловік), Юрія Тимківа (4 чоловіка), Катерини Терешко (4 чоловіка), Івана Фартушка (4 чоловіка), Івана Щітьо (3 чоловіка), а також Пелагію ІІроцак, Пелагію Тисовську і Марію Трицецьку.
Серед вивезених у перші ж роки багато повмирало – перважно діти і старенькі. Адже умови там були нестерпними – голод, холод і важка праця. І всі ці знущання люди переносили тільки за одну «провину» — любов до рідного села і рідної України.
Не мали спокою й ті, що залишилися в селі: одна за одною слідували різні перевірки, ревізії, часто з побиттям. Село, яке в 1944 році нараховувало 135 дворів, мало свої добрі традиції, свою інтелігенцію, вправних шевців, кравців, теслів, бондарів, ковалів, слюсарів, художників, малярів церков, майстрів по виготовленню скрипок; молодь масово тягнулася до освіти. І ось доля такого села десь далеко, за тисячі кілометрів, лютими ворогами була вирішена – село Військо ліквідувати. У 1948 році селян вивезли, розсіяли по всій тодішній Дрогобицькій області й за її межами, а територію віддали полякам.
Написано її на підставі записів священика Йосипа Мариновича, народних переказів, моїх спогадів про рідне село, а також відомостей, одержаних від моєї матері Анни Малицької, Степанії Фартушок та Марії Дицьо з Добромиля, Михайла Котика з Соснівки, Анни Малицької з Заболотовців Жидачівського району і Михайла Витиша зі Львова, за що я їм щиро вдячний.
Закінчуючи останню сторінку «З історії села Війська», низько схиляю голову перед пам'яттю славних лицарів – односельчан, які полягли в боях за волю своєї Вітчизни. Слава Україні!
Я впевнений, що історія українського села Війська ще не закінчилася.