Ми сьогодні нікого вбивати не будемо (автор: Cкриль Іван)

Дата публікації допису: Dec 08, 2012 8:22:27 PM

Вісник Любачівщини №17, Львів – 2009. – 104 стор.

Жили ми на рідній українській землі під польською владою, яка не давала українському народу розвивати його культуру, обряди і здобувати вищу освіту. Жити було нелегко. Були високі податки. Люди їздили на заробітки за кордон.

У с. Люблинець Старий мій дід мав п'ять гектарів поля, був майстром по дереву. У діда було троє братів. Був серед них майстер, як дід, продавець і ветлікар. Батько закінчив сім класів, вступив на курси крою та шиття. Якось дід косив сіно і, щоб відпочити, ліг на вогку землю. Через гостре запалення легенів за два тижні помер. Тоді батько був змушений залишити навчання і допомагати бабці на господарстві. Батько мав дві сестри і одного брата. Через деякий час він таки довчився і працював кравцем у селі.

У 1939 році німецька держава напала на Польщу і визволила нас з-під польського загарбання. Але ні перші, ні другі визволителі не бажали нам добра, лише спричинили багато горя.

Під німецькою окупацією почалися другі злидні: накладали на землю великі контингенти, забирали коней, корів, молодих дівчат і хлопців вивозили до Німеччини на роботу. Говорили, що це все – для райху. (держави)

Одного разу прийшов до нас німецький солдат з провідником і повідомив, що хтось з нас мусить їхати до Німеччини. Батько мовив: «Я піду покличу брата, він молотить у стодолі». Сказавши стрийові, що прийшов німець, обоє заховались. Німець пішов до стодоли, а там нікого не було. Тоді він повернувся до хати, тут була бабця і мама. Мама тримала на руках маленьку сестричку, яка мала всього півтора року. Він узяв від мами дитину і віддав бабці, а маму забрав до клубу (спочатку людей збирали там, а потім везли в район). Коли батько і стрий повернулись до хати, стрий сказав: «Що будемо робити з маленькою дитиною? Я їду, нехай її відпустять.» Стрий пішов і маму відпустили, а йому пощастило по дорозі втекти. Потім його забрали вдруге, і він знову утік, втретє – таки завезли у Німеччину. Працював там у господаря трактористом, недалеко від м. Кельн.

Мама у два роки залишилася півсиротою, і виховувалась у вуйка, бо діда забрали на австрійську війну. Коли дід повернувся мамі було три з половиною роки. Він оженився вдруге і забрав маму до себе, але вона не могла звикнути до батькової дружини і дуже плакала. Дядько довідався про все і забрав її до себе. Так у нього мама й росла: доглядала дітей, працювала на господарці поки не вийшла заміж. Спочатку господарювала разом з батьком (в батька було ще п'ятеро дітей), а потім – у колгоспі, до пенсії. На вісімдесят четвертому році померла.

У 1943 році я пішов у перший клас. Навчання відбувалося два рази на тиждень, бо не було кому вчити. Всі грамотні люди вступили в У.Н.С. (українська народна самооборона) і в Українську Повстанську Армію, щоб захищати український народ від польських бандитів. Поляки створили польську «міліцію» і «партизанку», яка нападала на українські села і грабувала їх.

1944 року до нас прийшла совєтська влада і повідомила, що територія, на якій ми живемо, належатиме Польщі. Оголошено, щоб люди добровільно «писалися» і виїжджали на совєтську Україну. Але ніхто не хотів покидати свою землю, нажите майно. Коли поляки зрозуміли, що українське населення добровільно не покине території, почали жорстоко розправлятися з ним. Нападали на українські села вдень і вночі, вбивали всіх чоловіків. Люди ховалися, де хто міг. А пізніше почали вбивати жінок і дітей, яким було більше, ніж десять років. Люди вішали леміші, коси і дзвонили ними, коли бандити з'являлися у селі. Чоловіки постійно переховувалися. Жінки сходилися по троє, четверо сусідок до однієї хати, щоб не так було страшно. В кожної було по кілька дітей. Спати лягали на долівку один біля одного. Бабця наша часто вночі виходила на двір – послухати, чи немає в селі польських бандитів. Коли почує, що сповіщають тривогу, прибігала до хати і будила нас: «Вставайте! В селі бандити!» Матері будили дітей і тікали до схованки. Діти дуже плакали і, щоб не було чути їхнього крику, матері пхали їм у рот ганчірку. Це тривало не день і не місяць, поки не дійшло до найстрашнішого. Поляки, заручившись підтримкою совєтів, навесні 1945 року дощенту спалювали українські села і вбивали всіх до одного, щоб українці виїжджали і не підтримували повстанців. Люди ховалися в лісах, криївках, хто де міг.

20 березня 1945 року в четвертій годині ранку поляки напали на наше село і зчинили пожежу. Бабця вбігла до хати і закричала: «Вставайте, бо горимо!» Доки матері будили дітей та вибігали на двір, хапаючи речі, на яких спали, стеля уже падала на голови. Від диму у селі потемніло. Будівлі були дерев'яні і вигоряли до самого споду. Матері потемну повели дітей городом і заховалися в лозах. До села було близько і ми все добре чули. У селі діялось щось неймовірно страшне. Несамовитий крик і плач помираючих людей і тварин, які перебували в палаючих будинках. Це божевілля розтяглося до обіду. Коли дим спав, люди побачили, що бандитів у селі не стало, і почали сходитись на згарища. Від хат залишилися купи попелу і комини, які в дерев’яних хатах мусили бути муровані. Вціліли лише церква, школа і читальня, бо були муровані. У селі вбили тоді 200 людей, двадцять з них кинули в огонь живими.

Після нападу поляків на села Люблинець Старий та Люблинець Новий людям стало зовсім погано – не було де жити і що їсти. Збирали погоріле зерно, мололи на жорнах і пекли паляниці. Лишилася картопля, що була у мурованих пивницях, які потім стали житлом. Повстанці зібрали велику силу і сказали: «Ми будемо охороняти вас від поляків, нікуди ви не поїдете. Навесні оріть і засівайте поля!»

Але не було чим орати і що сіяти – все погоріло. Озимину восени засіяли, а ярини не було. Щоб земля не пустувала, висадили майже всю картоплю. Батько мав п'ять гектарів поля і два – сінокосу. Прийшов час і було дуже важко, не було що їсти, живилися, чим могли. Збирали кропиву, квасок, ходили в поля, витягали картоплю з-поміж коріння, яку посадили, і так виживали, щоб дотягти до жнив. Коли почалися жнива, люди косили косами, жали серпами, щоб якнайшвидше зібрати урожай. В'язали снопи, потім возили додому: хто – конем, хто – коровою, а решта – носили на плечах. Вдома молотили ціпами, кожен старався скоріш за все закінчити жнива. В село приїжджали совєтські агенти і говорили, щоб люди виїжджали. Але цього ніхто не хотів слухати, бо вірили, що УПА нас захистить. І почали готуватися до зими. Одні їздили в ліс, возили дерево і клали хати. Інші обкладали п'єци (пічки), що лишилися від хат, щоб лиш зробити притулок на зиму. Декотрі думали жити в пивницях, щоб якось пережити зиму. Мололи зерно на жорнах, пекли хліб і сушили сухарі на чорний день.

Був початок грудня, проводилась операція «Вісла». Польське військо оточило село і оголосило: «Ми сьогодні нікого вбивати не будемо. Через дві години щоб всі вийшли на дорогу, забирайте, що можете.» Люди зрозуміли, що іншого виходу нема. І запрягали, хто коня, хто – корову до воза, накладали харчі, хто які мав, дітей. Інші брали вузлики на плечі і виходили на дорогу. Люди були наполовину роздягнені і майже всі босі. І погнали нас на станцію, за 18 кілометрів, до Любачева, де був центр району. Там нас, як худобу, завантажили в товарні вагони, по вісімнадцять родин в один. В Любачеві тримали нас у вагонах більш як два тижні, поки не назганяли цілий ешелон. Люди, користуючись нагодою, щодня пішки йшли до села, щоб принести щось з припасів. Ходили лише жінки, чоловікам було заборонено. Мама з бабцею теж ходили. Але ідучи навпростець, через містечко Чесанів, поляки перевіряли, хто що несе, якщо одяг або взуття – відбирали. Була одна біда – в селі залишилася батькова кравецька машинка, яку було важко перенести – важила 25 кілограмів – по-перше, по-друге – дорога далека – по дорозі відберуть.

Того дня, коли людей виганяли з села, не всі виїхали, багато родин повтікало в ліс. Але зрозумівши, що в селі життя не буде, виходили зі схованок і їхали на станцію. Сталося несподіване – бабуся з мамою пішли у село, щоб щось принести. Сусідка, в якої було четверо маленьких дітей, просила, щоб вони допомогли їй дістатися до станції. В неї був кінь, який мав велику грижу і поляки його не забрали. Запрягли того коня до воза, завантажили провіант, який залишився, на спід поклали машинку, прикрили соломою зверху, посадили дітей. Кравецьку машинку вдалось перевезти. Коли поляки назганяли цілий ешелон, тоді повезли нас на Совєтську Україну.

Їхали два тижні, залізниця була запруджена солдатами, які поверталися з війни, місцями підірвана. Ми більше стояли, ніж їхали. Харчувалися сухарями і водою. У вагонах хворіли люди і народжувались діти. Наприкінці грудня привезли нас в Тернопільську область Чортківський район на вантажну станцію в селі Джурин. Станція була в полі, кілометр від села. Випав великий сніг, вночі нам наказали вийти з вагонів, бо відправлятимуть ешелон. Люди були майже босі, збирали будяки на полі, все, що горіло, палили ватри і грілися в ноги. Матері з маленькими дітьми на руках стояли біля вогню і гріли дітей, щоб перебути до рання. Вранці розійшлися по довколишніх селах, щоб знайти якийсь притулок. Ідучи селом Джурин, моя вуйна почала народжувати, заледве прийняли її до хати. Впавши на долівку, вона народила.

Обмотавши ноги ганчір'ям, люди йшли від села до села, шукаючи пристановище. Село Базар Чортківського району прийняло кілька наших родин. Хати опустіли без людей, яких влада вивезла на Сибір. І так почалося наше життя-виживання на Совєтській Україні. Батько був кравцем, шив удень і вночі, щоб заробити дітям на кусок хліба. Погано жили після війни і місцеві люди, не було що їсти, у що одягнутись. Колгоспів на Західній Україні ще не було. Переселенцям роздали землю колишнього панського фільварку, але її було набагато менше, ніж залишилось на рідних теренах. Бо совєтська влада тих, хто мав більше трьох гектарів, вважала куркулями і вивозила на Сибір. На господаря накладали великі контингенти. Треба було здавати зерно, молоко, м'ясо, вовну, шерсть кози і платити малосімейний податок. Бездітними називали сім'ї, в яких було менше трьох дітей. Хлопець і дівчина, які мали по 18 років, повинні були платити цей податок. Ще була, так звана, «добровільна» позика державі, але збирали її примусово. Щоб покрити всі податки, треба було великі гроші, яких люди на той час не мали, тому продавали навіть останнє зерно. Для збору податків прислали до нас уповноважених із Східної України, які були озброєні і збирали податки вдень і вночі. Через ці податки в 1947 році почався голод. Він був штучний. У 1950 році зачали колективізацію на Західній Україні. Ще одне випробування чекало людей. Треба було здавати до колгоспу землю, коней, стодоли – все господарське майно, надбане з діда-прадіда. Народ не хотів з цим миритися і добровільно заяви ніхто не подавав.

У кожному селі стояв воєнний гарнізон для боротьби з бандерівцями. Уповноважені разом з солдатами гарнізону ходили по селі і змушували людей підписувати заяви. Люди розписувались примусово, після побиття! Будучи одного разу на подвір'ї, я побачив, що йдуть ті, як вони себе називали, «освободители», розповів швидко батькові і він встиг заховатися. Вони пішли до сусіда (він був інвалід війни) і наказали йому підписатись, а він каже: «Я інвалід і не зможу робити в колгоспі». Один «освободитель» вдарив його автоматом у груди, він упав, насилу піднявся і підписав заяву. Тоді зрозумів, що принесла йому совєтська влада, за яку він воював і віддав своє здоров'я. Тих, хто не хотів підписуватися, вели до клубу, били і змушували це зробити.

Якось прийшли «освободители» до нас в хату. В хаті була бабця і мама. Сказали мамі: «Підписуй заяву». Мама відмовилась, почали тягти її на двір, а я став кусати одного за руку і кажу: «Ви фашисти», на що він відказав: «Ми не фашисти, ми ваші визволителі». Повели маму до клубу, там вона підписала заяву.

У 1951 році приступили до створення колгоспів на всій Західній Україні. Життя стало ще важчим, у людей забирали все майно. Кожен працездатний від вісімнадцяти до шістдесяти років мусив відробити триста трудоднів. Хто не відробив, карали примусовими роботами на шість місяців. Працювали тяжко, техніки ніякої не було, доводилося все робити вручну. Землю орали кіньми, яких забирали в людей, але їх не було чим кормити і вони падали з голоду. Відробити трудодні допомагали діти, бабусі, дідусі. За трудодень платили 200 грам чумизи, з якої варили кашу і їли. Те зерно було таке тверде, що в шлунку не розчинялось. Урожай збирали вручну, напівголодні. Щоб якось вижити і прокормити дітей, зривали колоски. Кого схоплять то за один кілограм колосся давали три роки позбавлення волі. З села багато людей засудили. Таким способом вели нас до комунізму.

Мені дев'яти ще не було, Україна-мати

Та все я добре пам'ятаю, Ніколи вас не забуде!

Як знущалися поляки * * *

з москалями Пропали вороженьки,

Над нами в рідному краю. Як роса на полі,

Села грабували, Та не має Україна

Батьків і дітей убивали, Ні щастя, ні долі.

Хати палили, Встаньте, герої,

Живих у вогонь кидали. З могил вставайте,

А потім нас знедолених Нашу неньку Україну

В чужий край погнали. Від яничар визволяйте.

Вигнали нас в чужий край Згуртуймося, браття,

Із рідної хати, всі разом,

А наші герої лишились щоб Україні без бою

В могилах навіки лежати. Здобути і щастя, і долю.

Спіть герої,

Нехай земля вам пухом буде.