Дата публікації допису: Feb 11, 2013 7:41:55 PM
Вісник Любачівщини №18, Львів – 2010. – 104 стор.
Кажуть, життя, як намисто, нанизується різними кольорами. Марія Петрівна Тураєва (Юрчак) і досі яскраво бачить своє дитинство, квітучий вишневий сад, дбайливо посаджений батьком, смачні духмяні пиріжки, спечені маминими руками і ніжну незрадливу її усмішку. А ще – вечірні заграви у Гребенному, селі, де народилася і виростала.
Пам'ятає і ту страшну ніч 1940 року, коли у лютому її, п'ятирічну дівчинку, з усією сім'єю забирали з теплої хати – у невідому даль. Але за що і навіщо? Все робилося без пояснень і напрочуд швидко. Незнайомці увірвалися до оселі Юрчаків, як злодії у темну пору, і наказали готуватися в дорогу. Окрім однієї подушки, нічого не дозволяли брати з собою. Надворі лютував 25 градусний мороз. Сім'ю вивели на вулицю. Тільки вітер у димарі вив, реготав, чи то плакав – немовби хтось помер, що був йому любий. А, може, то він так прощався з рідними йому людьми?..
Мати тримала на руках маленьку Наталочку (їй тільки-но минув рочок), а поруч тремтіло від холоду й страху ще трійко дівчаток-донь: Настуся, Ганнуся і вона, Марійка, найстарша з сестричок. Старенька бабця до кінця не розуміючи, що коїться, ніжно притуляла до себе онучат, гладячи їх голівки натрудженими мозолястими долонями. Вже потім десь позаду доносилися нестримні ридання батькових сестер: «Де ви забираєте брата? Поверніть його. Він нічим не завинив!» Запряжені кіньми сани щезли у сніговій хурделиці. У ту мить повіяло запахом розлуки.
Привезли сім'ю на так званий збірний пункт, а тут багато знайомих облич – простих селян-гречкосіїв з рідного і навколишніх сіл. Тоді хліборобам незрозумілим було слово «депортація». Лише у кожного в очах виднілися тривога, неспокій, скорбота та відчуття невідворотного горя.
У холодному товарняку їхали довго. Дуже довго. Панували нелюдські умови, які терпіти було вельми важко. Раз-у-раз плакали стривожені діти, згорнувшись жменьками, як квітки на морозі. Зітхали у задумі старенькі. Хто не витримував жахливого побуту, помирав. «...Земна людина – тільки тінь безлика» Хіба заперечиш поету? Трупи складали у темному кутку, чекаючи, коли відкриються двері, аби їх викинути.
Вперше зупинилися у Люботині на Харківщині – майже на краю України. Тоді людям принесли гіркуватий чай, якщо принесене можна назвати чаєм. Але і такому підкріпленню кожен щиро зрадів. І двері знову замкнули та й поїхали. Пригадуєте, як писав Микола Руденко:
О, скільки тут було капканів!
Хоч це, здається, не війна,
та поміж сосен і парканів
ховалась пастка не одна...
Так, денця в пам'яті нема. Люди прибули на нове місце. Переправлялися через бурхливу широку ріку. Раптом завиднілися чубаті Саяни – красиві, великі гори Сибіру. Близько жили буряти. Сюди, в Іркутську область, раніше висилали декабристів. Серед глухої тайги родині дісталася одна кімнатина у запущеній і абияк зліпленій будівлі. У ній мало поміститися сімейство зі сімох душ. Неважко уявити, як почували себе батьки, тим паче, малі діти, опинившись в таких умовах без шматка хліба, навіть поганої одежини. Батько хотів щось залагодити з місцевою владою, але почув у відповідь категоричне: «А ты думал, на курорт приехал?! Подыхать сюда вас привезли!» І без того татове серце переповнилося великою журбою. За домом, за рідною Україною, за житніми полями зі синіми волошками... Власне, не одна скотилася сльоза з-під сивих вій виселених українських селян. Але потрібно було вижити, вистояти, не впасти духом і вірити, що журно-гіркі дні невічні.
І люди вижили. Не були ліниві до праці. Човниками складали натруджені спрацьовані руки – до молитви, до сліпучо-голубих висот, де Господь витає. Просили, аби Спаситель взяв усіх їх під своє надійне та міцне крило. У тяжкі хвилини примножували власний духовний досвід.
Багато допомагала і щедра природа Західного Сибіру. Коли приїхали сюди, відступала зима. Надворі холодно, але з-під талого снігу вже можна було добути мерзлу картоплину. Веселіли, коли приходило літо. Пахли луги свіжою травою, ніжилися ромашки в теплі, а у тайзі – розмаїті ягоди. Залюбки ходили збирати цю щедру райську смакоту, незважаючи на ліси густі й дрімучі. Ласували кедровими горіхами. Одначе, найбільше запам'ятався дикий часник, який називали «черемша». Він був окрасою і приправою будь-якої страви.
Згадує пані Марія, як з такими ж, як і вона, замазурами, бігала дивитися на розлогу ріку. Діти руками ловили піскариків, рибок, котрі швидко ховалися у пісок біля берега. У болотяних місцях водилися вужі. Гірше, коли натрапиш на отруйну змію.
– Іду вузькою лісовою стежиною, несу батькові обід на зруб лісу. Це вже як обов'язок. Ноги босі, трава висока, густа, – пливуть згадки, мов хмаринки, у нашої героїні. – Тут зненацька змія виповзає. Просто на мене. Аж подих перехопило. Так загрозливо засичала, що я з переляку вхопила першу-ліпшу палку, що під руку попала і лупцювала нею по голові неприятельки. Добре закінчилася історія. Змія тоді не кинулася на дитину.
– Мала бути неушкодженою, – піджартовує вона і додає, що відтоді боїться увійти десь у високі трави.
Родина й далі жила скромно, немов усі дні постила. Та якось батько приніс додому несвіже, залежане і вже смердюче м'ясо. А в ньому – вгодовані хробаки... Мама взяла праник, пішла до річки. Довго промивала, вичищала те м'ясо. Пізніше смажила з нього котлети, додавши дикого часнику. Чимало днів тато не зізнавався, що то була здохла конина. Так люди тікали від хижих рук смерті. Через постійне недоїдання на очах слабли, втрачали сили, тяжко хворіли. І вже не раділи ні красивому світу, ні весняному гаю.
До повної «радості» на трударів роззявила пашу скарлатина. Першими у родині Петра Юрчака недугу відчули діти
– Наталочка, а за нею – Настуся. Чим було їх лікувати? З ким порадитися, коли лікарі далеко?.. В розпуці шукали порятунку, де лиш могли. Мати вмовляла місцевих мешканців допомогти бодай ложкою молока для хворої малечі, але ніхто її не розумів, а чи просто – не хотів зрозуміти... Врятувати дітей не вдалося. Зів'яла і бабуся, батькова матір. Ці смерті стали сильним ударом для родини, як ніж у плечі. Власноруч змайстрували домовини, викопували ями і хоронили покійних, молилися за них та оплакували.
А життя... це завжди дорога під хрестом. І якщо хтось заперечує, переконує, що доля стелить квіти під ноги – це не так. Життя за будь-яких обставин не можна прожити легко та безтурботно. Хіба лише в казці. Хоч, згадайте, за радянських часів учили людей з гордою головою іти вперед, а в голові міг і вітер дути. То тільки, кажуть, порожній колос вгору пнеться, а важкий – додолу гнеться.
Батькову науку пані Марія до сьогодні береже у серці. Пам'ятає, як тато боровся з поліартритом. Мав підкошене здоров'я, бо нерідко ночував на сирій землі, працюючи на лісорозробках. А мати тридцять п'ять років хворіла на цукровий діабет. Обоє сповна скуштували чашу усілякого горя. Жити мусіли заради своїх донечок.
Так і текли літа, немов у водоспаді. І хоч сутужно жилося українським виселенцям, вони трималися купи. Святкували найбільші християнські свята. Діти ходили до школи далі, як за три кілометри. З одного боку розлігся кучерявий хутірець, а з іншого – мовчазний цвинтар. Восени ще нічого, а взимку... світа Божого не видно – так зима мете. Бувало, що поміж лапатих, білих й крижаних сніжинок сховалося небо. А ще напівголодні вовки бродили шляхами. Коли не було в що взути малі ноженята, школярки сиділи вдома. Тричі переривала науку Марійка. Від своїх однолітків відставала на 2,5 роки. Вчитися вельми хотіла, як і молодша сестра Ганнуся. Обидві тягнулися до навчання, як до сонця – в знаннях бачили порятунок.
Відшуміла Друга світова війна, чутки про яку докотилися й сюди – у забуте всіма на землі глухе та далеке західносибірське село. Але часи змінюються, як погода в березні. Минав 1947-й рік. Виселенцям з України дозволили повернутися у рідний край. Заблищали мамині очі, як крижинки проти сонця – від щастя. Для батька ця новина стала також вельми втішною. Взявся продавати кедрові горіхи, за які купив квиток до Челябінська.
У дорозі занедужала Марійка. Горіла від високої температури. Кір! Медсестра, яку викликали на допомогу, просто кричала: «Негайно виїжджайте звідси!» Правдами-неправдами дісталися України. Було так холодно, як сім літ тому, коли залишали рідну землю. І мело так, що добрий господар навіть собаки надвір не вижене. Надворі вирував останній місяць зими. По снігових заметах пробивалися зі Львова додому. Але до рідної хати не стало дороги: проліг тут кордон і прабатькова оселя опинилася уже на польському боці. Поєднатися з нею можна було лише уві сні. Юрчакам довелося шукати нового притулку – знову поза рідними місцями.
Батьки Марії Петрівни не дожили до золотого весілля, але спочивають у рідній стороні. На їх могилах завжди свіжі квіти, принесені вдячними дітьми. Як подяка за те, що зростили, навчили й не зреклися у тяжкі моменти, коли життя складалося вузлувато та важко.
У Марії Юрчак позаду наука у Львівському поліграфічному технікумі, заміжжя, Середня Азія, де жили з чоловіком. Потім був Харків. Там досі її рідня – дочка, онуки, правнук Богданчик. Каже, що для щастя потрібно зустріти тихе надвечір'я, відчути теплоту рідних людей і зберегти те, що маємо зберегти у цьому світі.
... А земля, наша жива планета, як і раніше обертається й змотує роки, дні, місяці. Йдемо з цією шляхетною сильною жінкою по гребеннівській землі, її Батьківщині.
– Тут мені все рідне з босоногого дитинства, – мружиться від ласкавого сонця, що зненацька визирнуло і змотує на себе золотавий клубок. – І вода у збережених криницях така ж кришталево-прохолодна, як була.
Вже давно тут, у Гребенному, високі та старечі дуби відстріляли жолудями, відмерз босий клен на морозі, відпанувала осміліла зимонька біленька... Так тихо, як взимку, на руку опускається пухнаста сніжинка, нехай опуститься додолу щастя – на наші поля, родину, на наш лелечий край. І ніколи уже не залишає...
Р.S. Разом з родиною Юрчаків у далечінь на вигнання їхало сімейство Біркових з Гребенного. Через роки ця родина повернулася в Україну. Оселилася на Тернопільщині. Пані Марія надіється на зустріч з земляками. Контактний телефон: 0509100366.