Дата публікації допису: May 10, 2012 6:29:57 AM
Автор: Козій Марія Іванівна, уродженка села Гораєць Любачівського повіту
Вісник Любачівщини: Вип. 2. Львів, 1996. – 109 стор.
Розлука з моєю рідною землею, землею моїх предків. Ми були переселені у травні-червні 1946 року. До переселення мешкали в селі Горайці Любачівського повіту (тепер Республіка Польща). Вивезли нас у с. Нестерівці Зборівського району Тернопільської області.
Переселення було примусовим, насильницьким. Початково скликали людей на збори, говорили, заохочували, щоб виїжджали. Обіцяли, що переїдемо в добрі, гарні місця, щоб швидко писатися на виїзд, чим скоріше тим краще. Говорили – переселення не примусове, а обов'язкове. Якщо ми не виїдемо добровільно, то поляки нам у тому «допоможуть». На ті заохочення не дуже хто звертав увагу. Не було таких, щоб хтось з охотою лишав рідне. Ніхто не лакомився на ті обіцяні в СРСР розкоші. Тоді дійсно поляки стали «допомагати». Приїздили військо чи то міліція, я не розбиралася в тому, почали грабувати, забирати все, що їм подобалося. Люди стали дещо ховати, закопувати по подвір'ях, на полях, а з худобою стали тікати в поля і в ліси. Тоді почалися мордерства, вбивства, поодинокі, а то і цілих родин, сіл. Люди почали копати криївки і ховатись – де хто міг. В 1945 році 6 квітня поляки зі всіх сторін оточили наше село. Спалили все. Кожний будинок був підпалений бандитами, від жари і полум'я не було де дітися. В нашому кінці села стріляли лише чоловіків, а в другому кінці всіх – дітей, жінок, старих, хто потрапляв їм на очі, цілими родинами. Ми сиділи на ровах, коло дороги, плакали, молились, а вони кричали «Modlcie sie do swego Bandery» « Ukraina sie pali». Верталися з села, гнали наперед себе всю худобу, вівці. Все, що в кого побачили: кожух або чоботи на ногах, здирали і забирали. Мама просили: «Пане, лишіть мені той кожух, хата згоріла, я не буду мати чим накрити дітей». – Пан відповів: «Муй конь змарзл». Кинув кожух на коня і поїхав. Село зостало згарищем. На ціле село лишилося сім хат. Люди, що вціліли, стали бігати по селу, знаходити ранених, пізнавати трупів своїх рідних, а навіть находили кістки в згарищах. На другий день 7 квітня на саме Благовіщення звозили люди трупів на цвинтар, тачками, візками, бо коней в селі не залишилось. Було вбито 185 чоловік. Так ми на згарищах жили під коминами (димарями), а зимували хто де міг: у пивницях,землянках. Прожили ще один рік. У 1946 році, коли приїхали нас переселяти, ніхто не питався, чи хочемо виїздити, тільки говорили: «Ти єще тутай?..» – не признавали нас людьми, а хтозна ким. Силою забирали, били немилосердно і вивозили На одну фіру дві родини – то ще добре. У вагонах вмістили вісім родин. Скільки їхали, не пам'ятаю, але пам'ятаю, що в селі Жукові винесли нам жінка вареників і сказала: «Їжте, і тому будете пам'ятати, що нині свято Вознесіння ». Приїхали в УРСР на станцію Озерна Тернопільської області. Падав сильний дощ, а нам сказали:
– Вигружайтесь, бо не можна допустити простою вагонів.
Зразу все помокло. Просиділи ми під голим небом три неділі. Завелися за цей час воші. Пізніше приїхали з возами і завезли нас в село Нестерівці Зборівського району. Скинули нас під шопу, дві родини. Ми були раді, що тут вже над нами стріха і вже зможемо все попрати і позбудемось вошей. Житлом ані працею нас ніхто не забезпечував. Жий як знаєш. Нас до себе взяли місцеві жінки і в них ми зимували. Тоді одні наші переселенці з села Люблинця виїхали до своєї родини в село Білобожниця, а нам лишили ту хату, в якій вони жили. Переслідувань на новому місці ми таких не зазнали, ми були людям чужі, а люди нам. Нас не залишала надія, що ми вернемось додому. То була лише надія... Так минуло два роки, стали ходити заготівельні групи за м'ясом, за позикою, малосімейним податком. Голова висихала: «Де взяти грошей?»
Про себе не було коли думати. Тоді нам зав'язали колгоспи. До роботи треба було йти щодня, а нічого не платили. Були ми холодні і жадні хліба...
З часу переселення минає 50 років. Туга, біль, страх, все злилося в одно, згадується, як страшний сон. Так хочеться побачитись, стрінутись зі своїми людьми, щось почути про своїх. Тепер не раз виходить таке: «Свої люди мов чужі. Ні з ким говорити». Тепер хотілось би ще побачити ті рідні місця, цвинтар, ту капличку, яка стояла під лісом, до якої я перед виселенням прибігла в розпачі і так щиро молилась, як ніколи в житті і там відчули полегшення. Надії на приїзд до свого села нема, бо здоров'я не позволяє.
Доля наших земляків склалась по-різному. Тепер я вже мало ким цікавлюся, бо бачу, що і мною не цікавиться ніхто. За своє село мало знаю, бо в ньому я не була. В пам'яті збереглось те, що трохи описала. На душі залишився біль і жаль за втраченим.