Дата публікації допису: Apr 25, 2012 7:57:33 AM
«Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис,
число 7, 2010-2011. стор. 80.
За інерцією, після прочитаної книги «Гуцули у визвольній боротьбі» під редакцією письменника з Великої України Романа Коваля, президента Історичного клубу «Холодний Яр», автора численних книг із серії «Українська воєнна мемуаристика», вихоплюю з пам'яті те, що зринає асоціативно. Україну століттями ділили і ділять на: Лівобережну і Правобережну; польську, австрійську, румунську, угорську чи російську; під протекторатом Віктора Януковича чи Юлії Тимошенко... Скільки ділитимемо її надалі?!
Все двадцяте століття (минулі не кращі) тяжіло над Україною мракобісся соціалізму (комунізму). Ця чи та облудна, з вигодою для окремих «каст», форма панування над довірливим і добродушним народом, який завжди вірив у світле, чисте, справедливе життя, забирала і забирала мільйони українців немов у жертву на догоду ненаситному Ваалу. Гинули ж на своїй землі... І не українців вина у тому, що нашу людяність, щирість взяли на кпини, що більше – досі позискують з неї людинозвірі лукаві.
Книга «Гуцули у визвольній боротьбі» – це свого роду пересторога українцям про те, що якоїсь регіоналізованої, розділеної України нам не треба, вона мусить бути на вимогу сьогодення – великою і єдиною як за формою, так і за змістом. В основу книги ввійшли спогади січового стрільця Михайла Горбового, уродженця м. Косова, що на Гуцульщині.
Книгу упорядковували також два інших автори, а це: Петро Арсенич, історик, провідний краєзнавець і культурно-громадський діяч Прикарпаття та наймолодший з-поміж упорядників – Юрко Юзич, історик зі Львова (тепер киянин) залюблений у героїку січових стрільців, пластун.
Книга місить ескізи письменника Р. Коваля, котрі органічно вплітаються в оповідь та лаконічно відтворюють те, що справді найважливіше – це свого роду данина пам'яті Українським Січовим Стрільцям, зокрема Гуцульській сотні, якою уже з перших рядків читач не може не захоплюватися. До того ж, чистою українською мовою (хоча й діалекта, як у Горбового, також свого варта) Роман Коваль написав так, що іноді задумуєшся, що краще для читачів – Роман Коваль про Михайла Горбового і про його спогади, чи сам Михайло Горбовий зі своїми спогадами про Гуцульську сотню та життя після війни? Думаю, що тепер одне без іншого вже навіть би й не виглядало як слід. Це дві сильні, взаємодоповнюючі постаті. До того ж, у книзі відчувається фаховість істориків Петра Арсенича чи Юрка Юзича, котрі добре потрудилися, щоб відтворену пам'ять про нашу славну минувшину змогли читати не лише шанувальники «тематики», але й щоб книга знайшла собі пристанище у вищих чи середніх навчальних закладах України, допомогла всім, хто хоче знати більше про Українських січових стрільців у вирі Першої світової війни.
Книга цікава і пластунам, бо, власне, автор Михайло Горбовий був засновником і керівником «Пласту» на Косівщині у 20-х рр. минулого століття, за що немало натерпівся від поляків, тодішніх господарів на Прикарпатті та Гуцульщині.
У цій книзі вміщено спогади про Гуцульську сотню УСС Михайла Горбового, а також окремі спогади М. Нижанковського, О. Зіня, І. Семака, В. Левицького-Софроніва. Опубліковано тут й чимало досі ніде ще не бачених світлин, на яких зображено січових стрільців та, навіть, українців з російської армії, які не з власної волі стали «ворогами» галичан.
Думаю, що треба передусім віддати належне тим, хто зумів зберегти такі раритети, – гуцулам, зокрема Музею визвольних змагань у Косові, львівським видавництвам «Літопис Червоної Калини» та «Червона Калина», де час до часу публікували твори М. Горбового та інших січових стрільців чи старшин, бібліотеці ім. В. Стефаника, що всі ці роки зберігала архівні матеріали тих часів.
Багато допомогли у підготовці матеріалів до майбутньої книги Оля Свідзинська, Валентина Передрій, Оксана Врублевська, Людмила Луканюк і звичайно ж Петро Арсенич, котрий терпляче зберігав продубльовані десятками років щоденники спогадів Михайла Горбового, сподіваючись, що настануть кращі часи.
Часи кращі не настали. Хоча жити в гірших вже ніхто не хоче. І ось з'явилася динамічна натура, письменник, у якого за плечима десятки книг, Роман Коваль. Власне, завдяки Романові, його невтомному козацькому характерові, котрий не перестає думати і писати про звитяжну Україну, про її невмирущий дух чи то у Холодному Яру, чи степах України, а чи, як у цьому випадку, на Гуцульщині, українцям подаровано ще одну цікаву книгу.
Видання, у твердій гарно оформленій палітурці, побачило світ на початку літа у 2009 р. Здійснено проект за допомогою Історичного клубу «Холодний Яр» на Державній картографічній фабриці у Вінниці.
«Ми всі думали, – пише Роман Коваль, – що Українські Січові Стрільці – це галичани, уродженці Львова, Тернополя, Станіслава і навколишніх сіл. Виявляється, що це не цілком так. До Легіону УСС найбільше зголосилося добровольців-«самохітників» з гуцульських сіл: Брустурів, Річки, Яворова, Космача, Прокурави, Кобаків, Красноїлля, Криворівні, Жабйого, чотирьох Березовів... А ще з гуцульських сіл Буковини і Закарпаття. Верховинців розподілили в кожну з восьми сотень новоствореного Легіону». Стверджує це очевидець та учасник тих подій – М. Горбовий – «60 % усусусів, – пише він, – становили гуцули, наші войовничі горці».
Дійсно, прикро, що у воєнній мемуаристиці даних про найбільшу кількість гуцулів в УСС майже немає. Лише деякі автори, як, зокрема, Іван Головацький зі Львова, що є одним з ініціаторів упорядкування стрілецьких могил у Карпатах та створення музею визвольної боротьби у Львові, наголошував у своїх статтях на тому, що ключовими силами Першої світової війни у Карпатах були здебільшого гуцули. Додамо, що й в УПА гуцули чи покутяни теж становили надійну бойову креп.
Важливі, з історичного боку, спогади Горбового допомогли головному упорядникові книги Романові Ковалю сформулювати тему: гуцули у визвольній боротьбі (не у змаганнях, як дехто нам нав'язує). Однак, «щоб не втопитися» у цій мало дослідженій – безмежно широкій і глибокій темі, Роман Коваль одразу обмежив її здебільшого спогадами самого Михайла Горбового. Тобто, Михайло Горбовий – це основа, стрижень книги.
Про славу тих, хто силою духу і зброї втілювали мрію про Соборну Україну, воюючи за її звільнення від москалів, Михайло Горбовий, як один з тих, хто воював і вижив після жахіть Першої світової війни, немов для того, щоб донести правду про звитяжців, зокрема пише: «Гуцульська сотня увійшла до складу групи військ особливого призначення (деташми) Русса при Сьомому армійському корпусі. Ця група підлягала безпосередньо штабу Сьомої австрійської армії генерала Германа Кевеша... Перше бойове завдання Гуцульська сотня А. Ерле отримала 26 листопада 1916 року. Вона мала разом з іншими частинами австрійської армії зупинити війська російського генерала Олексія Брусилова, який проривався до Семигорода, щоб з'єднатися із союзною румунською армією.
Перший бій Гуцульська сотня провела за перевал Присліп 30 листопада та 1 грудня 1916 р. Разом з німцями у вкрай тяжкому бою гуцули здобули блискучу перемогу, захопивши, за різними даними, від 600 до 1300 полонених. При цьому загинув лише один стрілець – Романюк із с. Кути Косівського повіту». Далі, за словами Горбового, сотню перекинули на г. Кирлібабу. І знову перемога. Варто сказати, що Гуцульська сотня стала штурмовою, навіть «першою» у бойовій групі Русса, зрештою, як наголошує і Р. Коваль – елітною частиною австрійської армії (про цей період – значна частина спогадів, уміщених у книзі).
Гуцули – вроджені партизани, це – мисливський тип людей, вони кмітливі, винахідливі, спроможні вийти з будь-яких ситуацій, особливо у лісовій чи гірській місцевості, де і проходили бої. Через те німці, з якими пліч-о-пліч воювали січовики, каже Горбовий захоплювалися ними не раз кричали «hoch» («слава»!) та виказували переконання, що такі бойовики, як гуцули, «мусять добути вільну Україну». Здобували і не раз. Таких спроб лише у XX ст. було чотири: 1918-1921; 1939; 1941-1953; 1991 – здобули, дай Боже втримати!
Цікавий погляд Горбового на тодішніх побратимів по зброї. Ось що він каже про офіцерів-чужинців: австрійці Вільгельм Габсбурґ (Василь Вишиваний), Русс, німці Альфонс Ерле, Альфред Шаманек, Альфред Бізанц, Фердинанд Лянг, Карл Аріо... захоплювались незламністю і бойовим хистом вояків-гуцулів. Вони навіть допомагали розбудовувати Галицьку армію та битися проти поляків за те, щоб Галичина увійшла до складу Української держави.
Досліджуючи роль верховинців у визвольній боротьбі, Роман Коваль наголошує, «що вони (гуцули – О. С.) прагнули герцю і йшли до бою як до танцю, – як і козацтво Великої України». Однак невдовзі січовики з'ясовують, що по той бік фронту – якісь дивні москалі, говорять ніби нашою українською мовою, хоча військові команди подають по-московськи. Виявляється, що «ворогами» галицьких українців стали такі ж українці з-над Дніпра, різниця лише в тому, що вони мали більш зухвалих щодо України «господарів». Настає час великого порозуміння. Горбовий з радістю згадує Великдень 1915 р. на г. Маківці: «Відтак усі збіглися в яр христосоватися з «ворогами». З яру, де ми йшли на московську позицію, взяли братів-українців до себе в гостину». В іншому спогаді про цю подію («Великодні свята у рр. 1915-1918») Горбовий повідомляє, що російські солдати-українці «найбільше питали за «Кобзарями». Ось тобі й вороги! Отож, у червні 1918 р., коли гуцули разом з іншими січовиками нарешті перейшли з Галичини на Велику Україну, то тут все вже було цілком по-іншому. «У Бірзулі довелося довго ждати, – писав Горбовий. – А що це було свято, то ми пішли в церкву на Богослужіння. Після того, на двірець прийшла гурма місцевого громадянства. Заповнили весь двірець. Зараз почалися знайомства, балачки і, як то звичайно, стрільці вели українську пропаганду. А потім усі разом – давай співати... Надаремне люті гнобителі трудилися віками, щоб роз'єднати один народ, збаламутити дітей однієї матері».
Події, що описані Горбовим, обіймають обширну частину колись розділеної України, тобто сучасні Закарпатську, Івано-Франківську, Львівську, Тернопільську, Чернівецьку, Одеську, Хмельницьку, Кіровоградську (історичну Саксаганщину) області на Великій Україні, а також Придністров'я, Молдову і Румунію.
У книзі, за допомоги П. Арсенича, Р. Коваль укладає неповний список вояків УСС та УГА галицької Гуцульщини, вихідців із нинішніх Верховинського, Коломийського, Косівського та Надвірнянського районів Івано-Франківської області. А за допомоги Ю. Юзича і М. Назаровича письменник наводить і біографії вояків, яких згадує у своїх спогадах Михайло Горбовий. У квітні 1920 р., після війни з москалями, чимала прикрість у гуцулів – інша війна – з поляками. У 1918 р. у Косові владу українці взяли без великих зусиль. Однак, не надовго. Після нападу армії Галєра на Галичину, у квітні 1920 р. рушила на Гуцульщину ще й карна експедиція. Відділи 49-го полку піхоти, в якому переважали мазури, кинулися грабувати, палити хати, бити та ґвалтувати безборонних жінок. А згодом заарештували та люто (мов азійці) катували сотні гуцулів у тюрмах. Постраждало тут найбільше сіл Верховинщини. Серед ув'язнених були письменник М. Ломацький та М. Горбовий, що пройшов усю чотирирічну війну, у котрого ще не всі воєнні рани загоїлися. Чимало в'язнів закатрупили поляки у ті дні. Горбовому вдалося покаліченим вийти на волю. Описує жахливі тюремні порядки, де знехтувано будь-які людські норми.
Та навіть після таких жахіть М. Горбовий не здається. У 1922 р. засновує у Косові «Пласт». І знову допити: «що то за діти, хто вчить їх вправ і т. ін.» Звичайний дикий шовінізм. Горбового щороку заарештовували по кілька разів (аж до заборони «Пласту»).
У 1941 р. Михайла Горбового підступно знищують московські поневолювачі, було йому лише 45 років. Тіло вільнолюба покоїться десь у Дем'яновому Лазу, та дух і далі витає над Гуцульщиною, чекаючи, коли то прокинуться від сплячки подоляни (ті, що занепали духом). Він, напевно, сьогодні сказав би: «Дивіться, люди, нас знову знедолюють на рідній землі». Чи ж не внуки тих, хто страчував колись таких, як Михайло Горбовий, вільнолюбів? Не дамося!