Дата публікації допису: Apr 09, 2014 6:36:12 PM
Багатостраждальна українська земля і її народ віками були приречені на колоніальний гніт і денаціоналізацію. Україна, земля на якій живуть тепер українці – одна з найбільших держав Європи. Частиною тієї землі є її західні окраїни, де споконвіку жили трудолюбиві люди, що звуть себе тепер українцями. Пам'яткою тих далеких часів залишилося назване іменем засновника Ярославом Мудрим місто над Сяном – Ярослав. Місто, яке мало обороняти і зміцнювати західний кордон Київської княжої держави. Недоброзичливі сусіди завжди докладали зусиль змінити кордони нашої держави і внаслідок збігу обставин це їм вдавалося. Наслідком таких зусиль є сьогоднішній стан наших кордонів. Від матері-України відірвані східні, південно-східні і частково західні землі.
Село Дібча Ярославського повіту на Засянні, як і вся Галичина в X-XI століттях входило до складу Київської Русі. В 1772 році с. Дібча переходить під владу Австро-Угорської монархії, де перебувало до 1918 року, до її розпаду.
З 1919 року на наших землях встановилася польська шовіністична влада. Нелегкі то були роки для українців. Влада гнітила все українське. Вона хотіла зробити те, що не вдалося зробити за попередні століття – полонізувати все українське населення, а тому вводила навчання тільки польською мовою, ставили перешкоди в навчанні українцям, не допускали їх до державних посад і т.п.
Коли і ким засноване село Дібча важко сказати, але є переконання, що засновано в середні віки, або навіть раніше. Невідомо звідки походить назва села. Але є відомості, що у 1880 році в селі було 146 господарств, проживало 895 мешканців. Село складалося з таких частин: Місани (присілок), Кінець, Гірки, Липівка, Станьки, На Долині, Вуси (в Лузі), Ковалі (присілок). В той час в селі була державна однокласна школа. Очевидно навчання велося руською, тобто українською мовою. З часом школа стала двокласною, збільшилась кількість школярів, бо сім'ї, в основному, були багатодітними. Перша світова війна внесла в цей розмірений ритм життя свої корективи. Багато чоловіків було забрано до цісарської армії, частина їх не повернулась. Інші вступили до Української Галицької армії і билися на воєнних полях в різних регіонах, декого доля закинула в чужі краї.
А в селі орали, сіяли, жали, молотили, пряли і ткали, бо життя цього вимагало. Кооператива розвивалась добре, мала дві філії. Була доволі велика бетонярня і дахівнярня, які допоміг організувати і профінансувати відомий лікар і патріот України Іван Борим – виходець із села Дібча. Крім того, він направляв сільську молодь до шкіл Ярослава і Львова.
Після падіння Польщі за пактом Молотова-Ріббентропа село Дібча потрапило під граничний «ніж» і було поділене по річці Любіня, майже порівно на дві половини – одна частина села залишилася під гітлерівською окупацією; друга – потрапила під сталінський режим.
Такою для села стала історична реальність, а до 1947 року, включаючи акцію «Вісла» мешканці піддавались триразовому виселенню – село залишилось пусткою.
Немає кому оживити і відродити цю землю, вернути її до колишнього життя, яку зігрівали теплом своїх рук і сердець закохані в цю землю старі русини-дібчани. Дібча перестало існувати на колишній своїй території.
Але колишні дібчани, що живуть в інших країнах, свято бережуть тепло тієї землі в своїх серцях і передають цю любов своїм дітям і онукам. Бо люди позбавлені рідної землі гостро відчувають її нестачу, поступово втрачають родову пам'ять, гублять свої етнічні ознаки – одяг, звичаї, пісні, обряди.
Друга світова війна на теренах Закерзоння зродила численну масу різних польських боївок, а просто банд. Українцям допікали польські шовіністи і комуністичні боївки з «батальйонів хлопскіх», «Армії Крайової», різних воєнізованих формувань. Тут хто мав зброю ставав господарем. Польська офіційна влада не поборювала цих банд, а навіть заохочувала до винищення українського етнічного елементу і обезлюднення даних теренів. Польські шовіністи мріяли захопити не тільки Закерзоння, а всю Східну Галичину.
Зухвале бачення своїм Львів, Станіслав, Дрогобицький нафтовий басейн і інші міста Галичини настільки сліпило їх, що 5 січня 1945 року польський еміграційний уряд в Лондоні виступив із заявою про встановлення польської адміністрації у всіх містах Західної України. їм марилось про Польщу від моря до моря. Після підписання угоди 9.09.1944 між урядом УРСР і польським комітетом національного визволення про встановлення кордону і взаємне переселення українського і польського населення села Дібча залишилось за новим розподілом під польською владою.
Цей договір заохочує польських шовіністів і українофобів до швидкого виселення українців. Українці не бажають покидати рідну землю, тоді вся озброєна орда створює нелюдські умови життя українцям, що окремі готові покинути рідну землю ніж жити в пеклі.
З початку 1945 року польські банди з кожним днем шаленіють – вбивають в сусідніх селах свідомих українців, кращих господарів. В селі Добра вбито 7 осіб. В селі Красне – 3 осіб.
Велика трагедія трапилась у квітні 1945 році в селі Піскоровичі, де вимордовано сотні українських селян, які готові були переселитися в УРСР. 18 травня 1946 року банда «Волиняка»-Юзефа Задерські, вбила в селі Дібча 18 людей і спалила частину села. Людям давали дві години часу, щоб вибратися на ближню залізничну станцію і їх в товарних вагонах відправляли в радянський «рай».
Всього із села Дібча було депортовано в 1944-1946 роках на Львівщину 617 осіб, або 142 родини. Село Дібча, як багато інших сіл Закерзоння, було хліборобським. Тут вміли вирощувати зерно, овочі, фрукти; на цій землі виростали люди – чесні, працьовиті, кмітливі, які ставали не тільки до плуга. Вихідці села ставали науковцями, вчителями, банкірами, медиками. Отримавши в селі найцінніші надбання християнської моралі, вони несли її через все життя. Збагативши свій розум знаннями, ставали в перші ряди борців за краще життя свого народу і залишаються назавжди в його пам'яті.
Один із тих кого пам'ятають, шанують і звеличують є дібчанин – доктор Іван Борим.
Іван Борим залишився в пам'яті старшого покоління, як людина щирого серця, великої гуманності, безкорисна – завжди готовий допомогти в хвилину моральної, чи фізичної недуги. Маючи медичну освіту безкорисно лікував односельців.
Народився Борим Іван 1.03.1898 року у батьків Марії і Василя в селі Дібча. Тернистий був його шлях до фахового спеціаліста – лікаря.
Навчався в гімназії в Саратовській губернії на Волзі, куди потрапив як їздовий російської армії. Проходив навчання в Перемишльській гімназії (1921 – 1922 р.р.), яку закінчив з відзнакою. В 1923 році потрапив під опіку доктора медицини у Львові Мар'яна Панчишина. Продовжував навчання в Українському таємному університеті. Коли закрили УТУ, став студентом однорічної Вищої торговельної школи (1926 – 1927 р.р.). Його мрія про медицину здійснилася, коли стараннями доктора М. Панчишина став студентом Ягелонського університету у Кракові, а закінчував університет у Львові. В 1935 році отримав диплом лікаря внутрішніх недуг і право ведення ординації. В 1936 році відкрив лікарську ординацію в Ярославі, на вулиці Полкінській, 21, де працював до трагічної смерті, що трапилася у понеділок 26 червня 1944 року.
Ця легендарна особистість стала жертвою жорстокого вбивства підступної руки польського шовініста – бандюги двома пострілами в голову. Це трапилось в лікарському кабінеті де І. Борим працював лікарем у державній гімназії з українською мовою навчання.
Він допомагав матеріально «Просвіті» в селі Дібча і кооперативові «Єдність», фінансував розбудову бетонярні і дахівнярні, сприяв навчанню дітей дібчан в школах Ярослава. Утримував в своїй квартирі двох учнів. Знав доктор І. Борим сім мов – українську, польську, російську, латинь, німецьку, французьку і англійську.
З дружиною Катериною виховали двоє дітей Мирославу і Степана. Після війни сім'я переселилася до міста Львова. Донька у своєму фаховому виборі пішла шляхом батька – стала відомим лікарем. Працювала на керівних посадах в медичній установі Львова. Син Степан став фахівцем автобусобудування – випробувачем нової техніки. Прізвище І. Борима із села Дібча має жити між нами, як зразок наслідування і уособлення та усесторонньої жертовності для народу.
Село Дібча жило активним, національно свідомим життям – в просвітянській бібліотеці кількість книжок становила 228 одиниць. Членів читальні було 220 чол. По Першій світовій війні село було одним із передових сіл повіту. 3 1919 року працювала читальня Качковського. Дітей у школі було 164 учнів. З 1930 року школа стала двомовною.
Церква була в сусідньому селі Добра.
Стан вірних дібчан становив: У 1930 році – 980 осіб, у 1937 році – 927 осіб.
Активному вихованню молоді сприяла «Просвіта», при якій існував хор, куховарські курси. Це були наслідки старанної праці активістів, справжніх патріотів таких, як Никеруй Іван, який тривалий час був війтом (до 1944 року), лікар Борим Іван, який багато помагав фінансово в розвитку культурних осередків села, Сомен Ілько, Колцун Іван, Кудлак Іван, вчитель Дубляниця з братами та інші. Никеруй Іван разом з жінкою Парасковією виховали дітей патріотів – Ілька, Марію, Анну, Михайла.
Брат Івана Никеруя Степан був переселений на Східну Прусію, в 1947 Андрій працював в Німеччині. Після закінчення війни поляки вбили його.
Невпинно польські нишпорки вишукували молодих патріотів, які були потенційними ворогами польських націонал-шовіністів і змушені були ховатись у криївках.
За наведенням запроданця напівполяка Нестора Качмара із села Рудки в селі Дібча були розкриті дві криївки – одна в присілку Ковалі у садибі Никеруя Івана, друга в стодолі Станка Івана (Крищишин). Н. Качмар, який за час німецької окупації був у їх послугах, хотів відкупитись. Новій владі видав криївки, в одній з них сам перебував разом з українцями, в тому числі й 23 літнім поетом і дуже активним діячем ОУН Мирославом Кушніром («Лунь») родом із Бережанщини. Щоб не потрапити в руки ворогам, Кушнір застрелився. Никеруй Ілько і Кудлак Іван були схоплені міліцією, яка завезла їх до міста Сіняви. В цей день, 12 лютого 1945 року, міліція, що приїхала на шести возах із міста Сіняви і Майдану Сінявського, оточила садибу Івана Станька в селі Дібча, підпалили стодолу, де була криївка, і там в нерівній боротьбі загинули Михайло Федак із села Дібча і Зілінка Михайло із села Теплиці.
Як згадує в своїх спогадах в'язень Ярославського табору Ілько Ожеховський з присілка Ценьків села Радова: Ілька Никеруя (29.07.1919 р. н.) міліція схопила з автоматом. І коли йому в таборі показали цей автомат німецького виробництва, не маючи іншого виходу, признався, що автомат його. Як розповідає далі І. Ожеховський, І. Никеруя привезли в лютому 1945 року до тієї ж келії без жодного взуття, бо міліція стягнула його чоботи з ніг. Щойно після кількох днів якимось чином його брат Михайло, пізніший вояк сотні М-1, передав йому черевики.
Разом з І. Никеруєм заарештований був його двоюрідний брат Іван Кудлак (19.03.1920 р. н.) і запроторений в Ярославський табір. Весною 1945 року їх перевезли до в'язниці у місто Ряшів. Там обох засуджено на смертну кару і страчено, точніше повішено публічно на ринку міста Ряшева 10 липня 1945 року. Їх останні слова, які встигли сказати: «Слава Україні»!
Не менш трагічною доля була у молодшого брата Михайла. Народжений 20.11.1926 року, Михайло серед дітей був наймолодший. Закінчив початкову школу підчас окупації, торговельну школу в Ярославі (за іншими даними – економічну школу в місті Тарнограді). Брат матері Теодор Дуда, який був активним діячем «Просвіти» сприяв розвитку Михайла. Він був енергійним свідомим юнаком. Наприкінці 1944 року вступив добровольцем до люблинецького СКВ. У березні 1945 року взяв псевдо «Дорош» та користувався також псевдо «Нерва». Служив у відділі «Біса», в якому перебував до вересня того ж року. Для стрільця «Нерва» «Десять заповідей українського націоналіста» були своєрідною молитвою, яка стала провідною зорею у його нелегкому партизанському житті. Згодом, за його проханням, був переведений до сотні «Шума». Михайло з високою гідністю вояка УПА мужньо боровся і відстоював право жити на своїй землі вільно. Був свідком болісних втрат друзів та пережив розстріл рідного брата у Ряшеві. Був поранений, переніс складну операцію, після якої повернувся до сотні «Калиновича», в якій перебував до вересня 1947 року.
Коли у вересні 1947 року провід ОУН вирішив розпустити відділи УПА, М.Никеруй «Нерва» переїхав поїздом до Ольштина, а звідти складним шляхом до Венгожева, де відшукав свою родину, яка була депортована до села Врублі в 1947 році за акцією «Вісла». Переховувався у родичів до липня 1948 року. Його сестра Анна розповіла, де переховується її брат колишньому стрільцеві «Журі», не знаючи, що той зрадник. Михайло був засуджений на кару смерті, яку було замінено на 15 років в'язниці. Заарештували сестру Анну, яка після звільнення померла. Вийшов на волю 1955 року. Повернувся до своєї родини і долучився до громадської праці. Одружився із вчителькою Катрусею Піддубчишин. За сприяння УСКТ організував у Врублях світлицю, створив театральний гурток, поставив п'єсу «Пошилися в дурні». Став активним членом хору «Журавлі». Михайло хотів повернутися на рідні місця. Польські органи на диво дали дозвіл на прописку. В 70-х роках Михайло з родиною переїхав до Перемишля. Тут він доручився до суспільно-культурної праці при Українському Народному Домі, продовжував співати в хорі «Журавлі». Був активним прихожанином в українській катедрі Перемишля.
Із спогадів активного просвітянина Перемишля Володимира Лазорка, М. Никеруй був щирим українцем, праведним християнином, землелюбом, обробляв присадибну ділянку. Ми кожну неділю зустрічалися в церкві. Був інтелігентною, розумною людиною. У вільний час ми грали в шахи. Мешкав по вулиці Татарській, 26, в двоповерховому будинку.
Трагедія трапилась зовсім несподівано. Квартирант, що мешкав в його будинку, психічно неврівноважений (як стверджує медична експертиза), 11 травня 1985 року під час прибирання господарем подвір'я, по зрадницьки ножем в спину вбив М.Никеруя. Суд списав вчинок на психічний стан ката, не винісши йому жодного покарання. Жінка Катерина виїхала в Україну до родичів на Жовківщину. В будинку Михайла мешкає сестра Марія. Батьки Михайла і сестра Анна упокоєні на Пруській землі.
Така гірка доля українців Закерзоння, які самовіддано захищали свою землю від зайд із Заходу і поклали своє життя на вівтар свободи України.
Теодор Павлівець, викладач Державного Ліцею Львівської залізниці.