Акцій було дуже багато

Дата публікації допису: Aug 13, 2012 12:15:4 PM

Вісник Любачівщини №8, Львів – 2003. –96 стор.

Старе Село (автор: Петрашко-Куплевська Софія)

Наше село було досить велике, у ньому було близько 300 номерів, а ще надзвичайно мальовниче та гарне. Навесні 1945 року Старе Село було взяте в облогу поляками. Вони, оточивши населений пункт, просувалися вглиб із однієї сторони, вбиваючи на своєму шляху всіх – дорослих і малих. Село наше було довге, ми ж мешкали посередині. Отож, почувши постріли та крик односельчан, я, мала, запрягла сама коні та почала втікати до лісу. Я їхала, а за мною стріляли, кулі пролітали через голову, осторонь. Була весна, під ногами в'язко, десь на півдорозі (до ліса було 1 км) коні застрягли, почали полохатися, ставати на диби. Я дуже налякалася, почала плакати, а тоді впала з воза на землю. Автоматні черги стихли, поляки, мабуть, думали, що вбили мене, а я ще трохи полежала, а потім піднялась і пішла до лісу. Там моя цьоця Євка оглянула мене, впевнилася, що я ціла, не зранена. У лісі було багато людей, хто втік, той і вижив. Так ми жили ціле літо, вечорами закрадалися до хати за пожитками, вночі люди ховали вбитих родичів. Ще коли ми жили в лісі, моя цьоця Євка (тоді мала 23 роки) йшла в село Вільху на хрестини разом із двоюрідним братом Петрашком Федором. Коли вони були в хаті, нараз зчинився крик і шум: «Облава»! Усі почали втікати, вони також бігли до лісу, за ними поляки стріляли. Федір утікав і сховався до кремезного дуба, то його не помітили, а цьоця Євка бігла, й кулі летіли їй навздогін, одна зачепила ногу. З того страху та пережиття вона впала на землю, стрілянина припинилася. Солдати сіли на воза й уже від'їжджали, як цьоця підняла голову та оглянулася. Вони це помітили й знову почали стріляти,але цьоця втекла.

Плазів (автор: Давидко Іван)

Село Плазів розташоване між лісами й воно дуже обдароване природою. У селі була дуже гарна церква Успення Пресвятої Богородиці. Тепер її понищено і вона потребує негайної поправи, але нема кому це зробити. Колись у селі Плазів жило багато українців, серед них було багато дівчат і хлопців, які дуже гарно співали.

Священик Кулинич Миколай організував церковний хор, у якому нараховувалося близько 35 осіб. Молодь їздила в навколишні села з фестинами та різними іграми.

Мачай Дмитро вчився на адвоката в місті Перемишлі. Коли почалася війна, він вступив до української поліції і був комендантом коло міста Кракова.

І ще з ним вступили в українську поліцію Кріль Микола, Давидко Іван, Горошко Олексій і Шпак Михайло, котрі потім вступили в УПА. Їх доля невідома до сьогодні. Тоді, коли на село нападали польські банди, вони приходили на поміч селянам. У березні 1945 року вивезли всіх селян у місто Любачів на залізничну станцію. 7 квітня привезли у Львівську область Буський район 70 % селян, а решта розійшлися, хто куди. Так що до сьогодні не можуть знайти брат брата, сусід сусіда.

Буський осередок «Любачівщини» нараховує 36 членів. Але не всі переселенці беруть участь у товаристві через байдужість до наших спільних проблем. Товариство організовує поїздки на рідні землі, підтримує цвинтарі, церкви. Велику допомогу надають члени товариства: Старик Стефанія, Гирка Ольга, Лозінська Олександра, Кравчук Євдокія, Савчук Ганна, Кріль Дмитро, Давидко Василь, Мартинович Ольга, Давидко Ярослав і багато інших. Вони їздять на свої рідні землі, де народилися, щоб пом'янути своїх предків, котрі там спочивають.

Про село Гораєць (автор: Тимець-Тарас Анна)

Мені тоді було п'ять років, наше село називалося Гораєць. Було свято Благовіщення, це була остання акція, яка мені надовго запам'яталась у моєму житті. Акцій було дуже багато. Приходили жовніри – грабували, забирали, хто мав щось краще, навіть роззували, коли мав нове взуття, забирали корови, коні, вівці.

Кожного разу, коли мали нападати на наше село, то стояла варта на всіх кутках села та давали знати, що нападають. І всі чоловіки втікали в ліси. Бувало, що цілими сім'ями втікали, забирали худобу, речі та жили місяцями. Мені запам'яталося, що виїхало все село в ліс, люди жили там до тих пір, поки не почав падати сніг.

Цей раз на свято Благовіщення була дуже велика акція. Почалась вона коли починало світати. Усе село було оточене, прийшов старший поліціант і сказав: «Не стріляти – то самі діти». У цей день усе село спалили, все було знищено. На все село залишилося дві чи три хати, котрі не могли спалити, бо були муровані. Тоді до нашої хати поприносили багато ранених, лежали всі на підлозі, а хто здоровий, доглядав за ними. Робили мазі, бинти, перев'язки.

Наше село боролося до останнього часу, але після такої акції іншого виходу не було – змушені були виїхати. Залишили свої місцевості та поїхали на чужину. Ще кілька слів про Гораєць сьогоднішній. Колись було понад 200 хат, а сьогодні залишилось біля 20.

Хочу відзначити вболівання і спонсорську допомогу горайчанина Михайла Франківського, який нині проживає у США. Ним зібрано понад 2000 американських доларів на впорядкування цвинтаря в с. Гораєць, а також на спорудження братської могили жертвам терору українського народу 1944-1947 років.

Мої спогади про переселення (автор: Щур Катерина)

Я, Катерина Щур, дівоче прізвище Білик, народилася 1931 р. у с. Горохівці Перемишльського повіту, хочу поділитися своїми коротенькими спогадами про переселення. Нас переселили насильно в УРСР у 1945 році. У цілому переселення проходило більш-менш спокійно. Три місяці ми сиділи на станції, поки нам не подали вагони. У грудні приїхали ми в Тернопільську область на станцію Іваново Пусте. Тут розподілили нас по селах. Ми потрапили в с. Залісся. Нас зустріла церковна громада з хлібом і сіллю. Розмістили в домівках. Місцеві жителі відносилися до нас доброзичливо.

Більш страшну трагедію переселення переніс мій чоловік Щур Степан Іванович, 1925 р. н., який народився в с. Гвоздів Люблінського повіту. Їх переселяли в 1946 р. Завантажили на відкриті вагони. Як тільки від'їхали з села, поїзд зупинили, бо посеред колії було покладено зрізаний великий дуб. Почалася перевірка. Хлопці поскакали та подалися хто куди. Тим, що залишились, а це жінки, діти, старі, поляки зробили «вельку купу». Кидали ними сім раз із купи на купу. Кинули одного з хлопців лицем до землі, зв'язавши йому руки. Над ним стояв польський вояк. Хлопець підніс голову та просив: «Едзю, даруй мнє жицє», а у відповідь почув удари чоботом у лице, а потім прикладом у потилицю. Коли поїзд рушив, хлопці почали чіплятися вагонів, хто як міг. Приїхали до Тернополя. Поселили їх у с. Біла Тернопільського району. Тут чекало на чоловіка НКВД, був заарештований «за ізмєну Родіни». Після 7 років ув'язнення був звільнений, але донині не реабілітований. Помер у 1998 році.