На брата пускали собаку (автор: Заходило-Стахняк Богдана)

Дата публікації допису: Dec 12, 2012 6:57:41 PM

Автор: Богдана Заходило-Стахняк, 1939 р. н.

Вісник Любачівщини №17, Львів – 2009. – 104 стор.

До війни ми заможно жили у м. Любачеві. Батьки Стахняк Дмитро і Анна працювали у своєму господарстві, виховували дітей – трьох синів і мене найменшу. У 1945 році закінчилась війна, але ми жили в тривозі, бо нападали поляки і енкаведисти. Мої брати були у віці: Михайло – 31 рік, Дмитро – 24 літ і Олександр – 20-літній.

Одного вечора батько каже до матері: «На цього сусіда напали бандити, на другого теж… Сьогодні я піду ночувати до сусіда Кишки». Брат Михайло, каліка, сказав, що піде до товариша свого Дрибляка. Я це все чула.

У цей же вечір пізно сильно постукали у вікно і закричали: «Отвуж!» Мама не хотіла відчиняти. Знову крик: «Отвуж, бо гранати вжуціми!» Мама відчинила. Мені дали цукерок-льодяників.

«Гдзє ойцєц?» – спитав мене польський поліціянт.

Я дуже налякалась і плакала.

«У Кишки» – сказала я.

«Гдзє брат?» – «У Дрибляка».

Маму забрали. Мене відвели до сусідів і пішли до Дрибляка – схопили брата Михайла. Де були брати Дмитро і Олександр, ми так і до сьогодні не знаємо. Напевно загинули. Сусідів Чернецьких вивезли у Сибір до Комсомольська на Амурі.

Два тижні в тюрмі маму і брата Михайла дуже сильно били гумовими палицями. У мами все тіло було в синцях, а на брата пускали собаку. Напівживих їх привезли під хату, бо вони не могли самі дійти додому. Поки мама була ув'язнена, пограбували хату. Ось вам брати-слов'яни, що робили з нами!

5 грудня 1945 р. нас загнали в товарні вагони, завезли на Львівщину і скинули на станції Сихів. На дворі була люта зима, а поселитись не було де. Цілий рік тулилися по чужих квартирах в Сихові, Старому Селі, Винниках (поселення біля Львова), аж наприкінці 1947 р. надали нам стару польську хату, збудовану з глини під соломою, в Білогорщі.

У Любачеві ми залишили нову хату. Десь у 1950 році заснували колгосп, але батьки туди не вступили, то забрали всю нашу землю і коня. Батьки були вже старі – мама мала 50 років, а тато – 70, не змогли працювати. Бідували «по-чорному». Живилися молоком і городиною. Тато помер у 1967 році, а брат Михайло у 1964. Мама прожила 95 років, однак у 1962 році збожеволіла, не дочекавшись двох синів. Так нашу сім'ю знищили після війни холод, голод і насильницьке виселення.