Дата публікації допису: Aug 04, 2014 4:59:15 PM
Конотопська битва 1659 року. Збірник наукових праць. Київ – 1996.
Битва під Конотопом у російській пісні «Под городом под Конотопом»
У давній українській поезії я не знаю пам'ятки, яка б оспівала Конотопську битву 1659 року, хоч загалом українська муза того часу чутливо реагувала на визначні події в козацькій державі, і значна частина козацьких битв має своє відбиття в поезії. З Конотопською було складніше: твір мав би бути опозиційний як до Росії, так і до лівобережного гетьманства російської орієнтації, отже в друк потрапити не міг, а коли б він (якщо й був складений) творився приватно, для себе, то шанси зберегтися мав малі, особливо у першій чверті XVIII ст. з її політичним терором Таємної канцелярії, або ж після репресій супроти мазепинців. Згадаймо, що навіть Гадяцький договір мазепинці читали у великій таємниці, як про це згадує Пилип Орлик у своєму листі до Стефана Яворського («Основа», нр. 10, 1862 р.).
У російській тогочасній поезії такий твір існує, при тому, як на наш погляд, дуже специфічний – читаючи його, не може не скластися враження, що його писано з ідеологічним прицілом та упередженням, тобто Конотопська битва подається тут як одне із змагань росіян із калмиками, башкирами й татарами, і там опущено факт, що основним супротивником росіян було українське козацьке військо, а татари грали роль допоміжну. Таким чином, пісня творилася увіч для політичного камуфляжу, щоб пригасити враження від того неприємного для росіян факту, що царське військо зазнало під Конотопом нищівної поразки не від потужної сусідньої держави, а від своїх підданих: такого в тогочасній моралі нації з імперськими забагами бути не могло. Неприємні факти свідомо або оминалися, або ж камуфлювалися, власне, фальшувалися з певною політичною тенденцією.
Пісня збереглася у відомому збірнику «Древние российские стихотворения, собранные Киршею Даниловым» і має навіть нотний запис мелодії, що свідчить: її створено для співного поширення. Уперше збірка Кирші Данилова була видана 1804 року, вдруге – в 1818році, вже значно доповнена, втретє – 1878 року, за списком Прокофія Демидова. Сам Кирша був, очевидно, сибірським козаком. Автор передмови до другого видання К.Калайдович вважає, що «збирач «древних стихотворений» має належати до перших десятиліть XVIII ст.» («Древние российские стихотворения собранные Киршею Даниловы», М, 1878. – С. V), тобто з часу постання Російської імперії.
Розглянемо зміст пісні. «За рікою, за селом Соснівкою, під містом Конотопом, під білокам'яною стіною стояло російське військо. Із «чистого поля» на нього, «кабы черныя вороны» з'їжджалися калмики з башкирцями і напускалися татари. Супроти них виїхав князь Семен Романович Пожарський, «на вылазку сопротив татарина и злодея-наездника» (с. 198). Пожарський вступає в поєдинок з татарином і вбиває його. Тоді татари підстрелили коня у князя, і він потрапив у полон. Привели його до хана кримського, який тут зветься «деревенский шишимора». Хан переманює Пожарського на свою службу. Пожарський відказує: коли б він не був зв'язаний, то відрубав би хану голову. Хан наказує повести Пожарського «на высоки горы», зрубати йому голову, тіло посікти на малі частки і розкидати по чистім полі, що й було зроблено. Двоє государевих козаків вибралися потай на ту гору, побачили розрубане тіло і розкидане «по раздолью широкому», зібрали те тіло, поклали у липовий луб і понесли до міста Конотопа. В Конотопі був єпископ, який зібрав попів та дияконів, церковних причетників, наказав тим козакам обмити тіло Пожарського, його поклали в дубову труну, а тіло його тим часом зрослося. Поховали й «пропели петье вечное тому князю Пожарскому». Оце й усе.
Коли звірити цей фактаж із описом Конотопської битви хоч би в літописі Самійла Величка (Величко Самійло. «Літопис». – К, 1991. – С.250252), який створено приблизно в той же час, що й пісню, можна переконатися, що російський твір на цю тему цілком антиісторичний. Так Соснівка була не село, а річка, відстояла вона від Конотопа, як пише С.Величко, «за милю чи півтори». Сам Конотоп не був у російських руках, отже туди Пожарського не могли принести і там поховати, місто від 26 квітня по 29 червня 1659 року мужньо обороняв ніжинський полковник І.Гуляницький, там зачинилися Ніжинський та Чернігівський полки, разом 4 тисячі чоловік. «Злодеем-наездником» у цьому випадку були не татари, як подає пісня, а самі росіяни, бо українці обороняли свою землю від ворожого находу. Російський генеральний обоз стояв спершу під Лохвицею, під Конотоп війська Куракіна, саме він очолював військо (у С.Величка – Г.Ромодановський), Пожарського та Львова підійшли пізніше, до цього тут стояв Трубецькой із українськими зрадниками-козаками на чолі із І.Безпалим, але взяти міста росіяни не змогли. Але перед цим князь Семен Пожарський встиг себе позначити. Ще з-під Лохвиці Куракін виправив його із значною партією війська до міста Срібне. Тут Пожарський, як пише С.Величко, «тамтешніх жителів одних вирубав, а інших забрав у полон з усіма їхніми набутками» (Там само. – С.251).
Тим часом І.Виговський під Шаповалівкою розгромив «значну партію російського війська». Татар і половину козаків гетьман залишив за рікою Соснівкою, а сам ударив на росіян, учинив «він превелику шкоду військовим людям, що здобували Конотоп і відігнав кінські табуни». Тоді й було вислано супроти Івана Виговського, який був головним керівником битви, князя С.Пожарського, мав той 30 тисяч кінноти, а не вийшов на вилазку, як подає пісня. Гетьман заманив військо Пожарського за грузьку річку Соснівку, тоді на Пожарського «несподівано вибухли із засідки численні козацькі й ординські війська Виговського» й ударили потужним й нестерпним пориванням» (там само) на росіян. Інші джерела свідчать, що козаки при цьому розбили моста через ріку і загатили її, затопивши долину, – так було відрізано Пожарському шлях до відступу. Росіян було розгромлено дощенту. Пожарського піймали живцем і справді поставили (так і в пісні) перед кримським ханом. Коли ж хан дорікнув йому, Пожарський, як пише С.Величко, «розпалений гнівом, вилаяв хана за московським звичаєм матом і плюнув йому межи очі. За це хан роз'ятрився і звелів тут же перед ним відсікти князеві голову» (там само. – С. 252).
До речі, інші джерела свідчать, що хан скарав Пожарського за його напади на Азов, на кримських царевичів – це засвідчив російський тлумач Фролов, що був при страті Пожарського. Потрапив тоді в полон і князь Львов, якого не стратили. Український літописець дає таке резюме цієї події: «Отак винагороджено було, Бог так зволив, розором та кров'ю війська і його власною невинне пролиття крові сріблянських мешканців і розор міста, що їх учинив Пожарський, бо з тої поразки міг утекти до свого обозу під Конотоп хіба хто мав крилаті коні». Після того російські війська від Конотопу відступили.
Коли порівняти ці два описи, то бачимо, що в пісні відповідає дійсності тільки те, що російські війська стояли під Конотопом і, що Пожарського покарав на смерть відрубленням голови (а не розсікав його тіло на частки) таки кримський хан.
Перше, що впадає у вічі: пісня намагається локалізувати подію, подає похід великого війська Пожарського як вилазку, герць перед боєм прикладається для більшої героїзації, як і перемогу Пожарського у герці (мотив увіч привнесений із інших подібних пісень).
Друге: Пожарський веде себе перед ханом по-лицарському, а не по-хамському, як це було насправді: плювати в обличчя й матюкати царя, навіть ворожого, – неприпустимий моральний переступ у тому часі.
Третє: смертна кара (цілком справедлива за тодішньою мораллю) подається перебільшено жорстоко, щоб викликати у слухача співчуття до нього.
Четверте: «государевим козакам», очевидно, йдеться про козаків І.Безпалого, зрадникам законного українського гетьмана відводиться роль прислужників: вони викрадають тіло, обмивають його, тобто виконують місію слуг.
Духовенство в Конотопі, це п'яте, могло бути тільки українське, але воно не спроможне було ховати Пожарського, бо Конотоп, як ми казали, не був узятий росіянами.
Шосте: тіло Пожарського у труні зрослося, тобто йому надається рис святого, хоч це була людина, яка знищила ціле православне українське місто, за що його, як злочинця, справедливо й відверто засуджує Самійло Величко.
Сьоме: про велике 30-тисячне військо росіян, яке загинуло в Конотопській битві, не згадується ані словом.
Отже, які висновки можна з цього зробити? Російська пісня була складена з виразно ідеологічною метою, можливо, на урядове замовлення, щоб не тільки локалізувати враження від найбільшої поразки російського війська у другій половині XVII ст., при тому, у першу чергу від українців, а й провести історичну фальсифікацію цієї події, виставивши її як незначний епізод змагань із татарами, «злодіями-наїзниками», поданий у героїчно-рожевому світлі.
Зрештою, такі препарації історичних реалій російської імперської пропагандистської машини були традиційними й мають свої корені вже в XVII –XVIII ст., згадати хоча б історичні фальсифікації, введені, за волею російського уряду, у Києво-Печерський «Синопсис», витворений у 70-х роках XVII ст., або ж фальсифікацію статей Богдана Хмельницького у договорах російського уряду із Юрієм Хмельницьким; пам'яткою цього і є пісня про Конотопську битву, яку ми тут розглядаємо.
Хто склав її – невідомо, можливо, той-таки Кирша Данилов, принаймні дослідник збірки К.Калайдович припускає, що пісні з реаліями другої половини XVII – початку XVIII ст. могли складатися самим співцем. Заперечимо тільки те, що ім'я Кирша (Кирило), як вважає К.Калайдович, українське. В нашій традиції такої форми цього імені не зустрічається, певніше, що автор належав до російського козацького стану.
Коли ж припустити, що Кирша Данилов склав цю пісню не на замовлення, а від щирого серця, тобто від себе, то й тоді маємо надзвичайно цікаву пам'ятку, що характеризує російську ментальність.