Дата публікації допису: Dec 29, 2016 10:53:22 AM
Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014
Депортація, як імперський інструментарій для боротьби зі самоорганізацією населення. На прикладі сіл Надсяння першої половини XX століття
Показано наругу депортаційних акцій чужинецьких окупаційних властей над автохтонним населенням Надсяння. Розкрито втрати українців, які зазнали переселення з прадідівських земель. Ключові слова: депортація, автохтонне населення, втрати, українська етнічна спільнота.
Згубність депортації для ряду поколінь, постгеноцидний синдром у нащадків жертв вчиненого імперськими державами насильства розглядаються на прикладі автохтонів Надсяння. Тут, на тлі кількох депортаційних акцій над автохтонами впродовж першої половини XX ст. простежується не лише спільність у їх перебігу, близькі й більш віддалені наслідки, але й дієві заходи, до яких вдавався об'єднаний національний організм в активній протидії винародовленню.
Депортація – вишуканий інструмент імперського тиску на поневолений народ. Її перебіг і наслідки простежуються на прикладі того, що пережило автохтонне українське населення Надсяння за півстоліття: від 1900 і до середини 1950-х рр. Рамки досліджуваного періоду на межовій українсько-польській території визначаються масовими зрушеннями мирних жителів впродовж обох світових воєн XX ст.
Натомість в офіційній історії, зокрема у працях українських дослідників того питання В. Бадяка, Т. Ґонтар, М. Горного, Я. Дашкевича, Л. Зашкільняка, Я. Ісаєвича, М. Кучерепи, М. Литвина, С. Макарчука, О. Савчука, В. Сергійчука, Ю. Сливки, а також польських учених і публіцистів В. Бонусяка, Б. Гука, Р. Дрозда, Є. Місила, Г. Мотики, Я. Пісулінського, С. Стемпєня утвердився інший підхід.
Проблему переселення/депортації українців і поляків з України в Польщу і навпаки вони бачать в межах Другої світової війни та повоєнного облаштування світоустрою – від початків обміну населенням із повоєнним встановленням міждержавних кордонів включно. Різниця там становить хіба кілька років залежно від того, під яким кутом зору та про яку частину території українсько-польського пограниччя йдеться. Такий підхід виражений дослідницею міждержавних переміщень населення з українсько-польського прикордоння Тетяною Пронь (Пронь Тетяна. Міждержавне переміщення етнічного населення українсько-польського прикордоння на території Волинської області (1944-1946) / Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. / http://іnst-ukr.lviv.uа/files/ukr-рol_5/009-рron.pdf).
Досліджуваний відтинок дозволяє українським і польським науковцям дійти висновку: справа ліквідації української етнічної території в межах сучасної Польської держави і, особливо, найдраматичніша кінцева фаза депортації українців, знана як "Акція Вісла", належить до безпрецедентних актів етноциду середини XX ст. у центрі Європи.
До характерних особливостей злочину належать знущання над цивільним населенням, що переступають межу людськости – блискавична депортація в поєднанні з селекцією "неблагонадійних"; криваві переслідування, використання польових судів, концтаборів, тюрем та смертних вироків.
Погоджуючись із висновками, які виробили в процесі дослідження науковці, слід зауважити, що локалізація проблеми в межах Другої світової війни не дає простежити депортаційний процес у повноті його зародження і розгортання. Маємо усвідомити явну тенденцію в його перебігу. Тоді деякі явища на різних етапах процесу депортації постануть як закономірності.
Можна по-різному оцінювати ефективність спрямованих на винародовлення дій, давати перелік жертв, втрат та матеріальних збитків. А виявленій сумарній шкоді все одно забракне повноти. Від констатації злочину та механічного нанизування фактів потрібно перейти до відстеження тотожностей у, здавалось, цілком відокремлених епізодах.
Напрацьовані імперіалістичні схеми, раз-по-раз при нагоді застосовувані над автохтонним населенням, стануть прозорішими. Хотілося б вірити, що знання про минулі кривди дозволить українцям запобігати повторенню того, що пережили попередні покоління.
На окремих долях, виписаних у "Книжці про Малковичі", простежені випадки, коли вбивча куля через роки поціляла в життя, калічила долі (Тут і далі звертаюся до кн. Падовська Олена. Книжка про Малковичі. – Львів: Ліга-Прес, 2014. – 928 с.).
Пролонгованим у десятиліттях, хоч і не так видимим, є насильство над психікою. Тут втрати нелічені-неміряні. Бо хіба можна визначити генетично вживлені в свідомість жертв страх, розпач, приниження, щоб потім простежити деструктивну дію тих чинників у способі самореалізації наступних поколінь.
Між психологічним тиском на свідомість мас та вигодою від безпечного користування з території та людського ресурсу – пряма залежність. Звернути увагу саме на цей бік стратегії всіх без виключення імперій спонукала фраза-заспів до драматичного дійства "Містерія XX-го" Любомира Сеника: "...а вина їхня лише в тому, що вони були трудівниками на своєму полі..." (Сеник Л. Містерійні видива: Поезії. – Львів, НВФ "Українські технології", 2013. – 6-7 С.).
Справді-бо, бути трудівником на своєму полі – то найбільше, що муляє око вихованому на імперських ідеалах ще з часів Шевченкового "Кавказу". Ця риса служить найперше за мішень.
Постгеноцидний синдром потребує пильного спостереження і вивчення не менше, ніж наслідки іншого дієвого імперського інструменту – послідовно застосовуваних планованих голодоморів (1922-1933-1947). Усвідомлення трагічної непоправності від вчиненого над українцями голодомору відбувається нині. Свідомість наслідків від вчиненого над українцями злочину депортації забарилася.
Депортація для тих, хто її зазнав – акт унікальний: рідна земля – неповторна і через виселення – недосяжна. Розуміння власної поразки, розпорошеність тих, хто на батьківщині був поруч, ставлення автохтонних мешканців новоприбраного місця проживання до тебе, як до зайди... Втрата рідного дому, землі, могил, середовища, яке становило твою сутність, тим болючіша, що її почуття годі розділити з кимось: чужому душу не відкриєш. Так обставини сприяють "консервуванню" проблеми. Коли до того ще додати піввікове замовчування депортації з боку винуватця – радянської держави, то неопізнані наслідки минулого вражають тим, що на них ніхто не чекав: беруться з доброго дива.
Досвіду до вирішення сучасних проблем на громадсько-культурному полі української спільноти слід шукати в Надсянні. На межовій землі українсько-польського пограниччя населення неодноразово було кинуте в умови біженців. До того організованого акту насильства вдавались в першій половині XX ст. – Австро-Угорщина і Польща, а згодом Польща і СРСР.
Депортацію було вчинено в межах одного покоління: від 1914- 1917 рр. та до 1944-1947 рр. минуло яких 30 років.
Депортування селян із під-перемиських сіл в час Першої світової і Другої світової воєн, як порівняти переддепортаційну, власне депортаційну та по-депортаційну фази, бачаться, як дзеркально симетричні процеси.
1900-1914 – період зростання самосвідомості українців Надсяння. Українське селянство і нечисленна, що вийшла із його надр переважно в першому коліні, інтелігенція бралися до цивілізованих парламентських форм обстоювання власних національних інтересів.
Гуртували громадянське суспільство боротьба за справедливі вибори, підприємницька діяльність, в яку включалися найширші верстви (кооперація, відстоювання економічних прав аж із страйковим рухом включно), зростання впливу Української Церкви.
Інтелігенція усвідомлювала українське селянство через мережу "Просвіт".
Газета "Перемиський вісник" (від засн. 1900 до останнього числа 24.07.1914) рясніла розпорядженнями про відзначення пам'ятних для українців ювілеїв та про збір коштів на дохід культурницьких інституцій.
З-поміж негативних факторів – еміграція найактивніших українців задля освоєння земель американського континенту (спричинена бездарною, а почасти й злочинною політикою держави щодо розподілу землі) та москвофільство (проплачена Росією штучна течія, поширювана в середовищі духівництва).
1914-1917 – Перемиська фортеця у стані війни.
"В 1914-1918 рр. в часі всесвітньої війни уряди осередніх держав усунули з прифронтової полоси Східної Галичини та Волині майже все населення й передержували його насильно в концентраційних таборах Ґмюнду, Вольфсбергу, Хоценя, Нідеральму, Гаї й инших. Виселенці вернули у свої житла що-тільки після закінчення війни з Росією в році 1918". (Авторська примітка з кн.: Гриневичева Катря. Непоборні: Оповідання. – Львів: Р. Б. Бібліотека "Логос", 1926).
В ході підготовки території під майбутні бойовища, за проф. Володимиром Перхачем, "під виглядом боротьби з... галицьким москвофільством – масово розстрілювано і вішано, а також запроторювано в тюрми свідомих українців" (Перхач Володимир. А на Засянні дзвони мовчали... – Львів: Євросвіт, 2003. – С. 30).
І тоді, у Першій світовій війні, вигублення "неблагонадійних" супроводжувала блискавична депортація – запроторення більшості селян у табори для переміщених осіб. Масова смертність селянства за колючим дротом, те, що адміністрації таборів не поспішали й по війні відпускати в'язнів на рідні попелища – одні із цілого ряду причин, якими пояснюється поразка українців в українсько-польських національних змаганнях.
1918-1939 – повернення депортованих на час війни автохтонів до рідних попелищ, де на той час вже осіли датовані австрійським урядом польські колоністи.
В подальшому несправедливе розпарцелювання землі на користь поляків збільшувало їх кількість.
Лютувала світова економічна криза. Польська держава практикувала різні форми репресій стосовно українців.
У надважких умовах навальний зріст самоусвідомлення українського селянства пояснюється тим, що механізми культурно-освітньої діяльності були напрацьовані. Кожен український господар навчений був до жертовності та прагнув дати освіту своїм дітям. Об'єднала селян біда – нелюдські умови утримування військовополонених у таборі в Пикуличах і згодом пошанування пам'яті загиблих.
Діяльність "Просвіт" та молодіжних організацій "Соколів" та "Лугів" – драмгуртки, хори, спортивні змагання; організація фестин з нагоди численних ювілейних, важливих для української справи подій та імен; праця сільських кооперативів, осередків "Сільського Господаря".
Загалом, як і перед Першою світовою війною, українці в кожному з сіл Надсяння становили добре організовані громади, здатні до самоврядування та самостійного утримання всіх культурницьких, економічних і політичних інституцій.
1939-1945 – зміни влад та їх дії за законами воєнного часу на Надсянні підірвали життєвий триб автохтонів.
Найактивніші, найсвідоміші юнаки кинулись захищати Карпатську Україну, молодші згодом поповнили ряди УПА.
Переміщення чужинських військ, переділ території Надсяння на окупаційні зони, примусові відправка молоді на роботу до Німеччини, а після вступу радянських військ ще й облави на дорослих чоловіків з метою їх відправки на фронт знекровили суспільство.
При цьому слід підкреслити, що вербування молоді до лав радянської армії здебільшого відбувалося через обшуки та відбирання в українців зброї вдень, а вночі ті самі представники польської поліції приходили з грабунками та вбивствами.
Терор оголив українські села, поставивши безборонними перед бандитизмом і виселенчими комісіями.
В ніч з 17 на 18 квітня 1945 р. сталося масове вбивство селян с. Малковичі та нашвидкоруч їхнє захоронення. Як наслідок – втеча вцілілих односельців та очікування на станції в Журавиці на депортацію. При цьому була черговий раз здійснена перевірка всіх без виключення на лояльність до режиму.
В результаті депортації розпорошені по УРСР та по радянських концентраційних таборах українці Надсяння зазнали "приваб" радянської системи – колгоспного раю.
У 1950-ті рр. відбулася зміна поколінь і неминучий розрив нитки пам'яті.
Депортовані продовжували вважати домом полишене ними за межею державного кордону. Через те у народжених від них нащадків не виробилося так необхідного почуття синівської любові та відповідальності до місця свого народження.
Наслідки проявилися через піввіку, як Україна одержала статус незалежної держави. На хвилі загального національного піднесення вихідці з землі Надсяння – дорослі та діти, – котрих вирізняла висока громадянська свідомість, з піднесенням зустріли державну незалежність.
У Львові створилося суспільно-культурне товариство "Надсяння". Саме тоді було спільно з українцями в Польщі відновлене поховання трагічно убитих в ніч з 17 на 18 квітня 1945 р. малківчан на комунальному цвинтарі с. Малковіце.
Велика праця комісії з упорядкування поховання завершилася виготовленням бронзової таблиці з прізвищами 114 жертв кривавої трагедії. Нині та дошка над спочилими в трьох ровах становить невід'ємну частину меморіалу, досі офіційно не прийнятого польською владою. Члени комісії померли. Справа з легалізації спільного поховання мала лягти на плечі їхніх наступників.
Щоб зрозуміти, чому так не сталося, треба проаналізувати, як діти і онуки депортованих розпорядилися наданою Богом можливістю жити в незалежній демократичній Україні.
Більшість їх, скориставшись із відкриття кордонів, масово емігрувала назавжди до країн із більш стабільним і забезпеченим побутом, кинувши на старих своїх батьків маленьких діток.
Звісно, виїхали не всі. Там, де волею випадку депортованих було розселено, творення громади, як єдиного злагодженого організму, відбувається повільно. Не мають спільної мови не лише місцеві і депортовані, але вже й депортовані з різних місць між собою ні в плані конфесійної приналежності, ні в суспільно-громадській співтворчості.
Села ті тепер радше скидаються на пустелю. Інфраструктура – руїна, у великих селах, крім приватних будинків, відсутні громадські споруди. Те, чим користалися в радянські часи – приміщення клубів, бібліотек, вийшло з ладу або й взагалі щезло.
Зокрема тільки на Львівщині, у Сокільниках та Родатичах, де проживають вихідці зі свідомого села Малковичі – не існує приміщення народного дому, а в с. Великі Глібовичі приміщення такого клубу перебуває в аварійному стані.
Втішає хіба те, що є церкви та школа. Зруйновані дороги, потічок з нечистотами вздовж шляху по центру села – виявляють сподівання жителів на те, що хтось чи й держава – мусила би все полагодити.
Очевидно, що земля, де народилися і влаштовували особисте життя вихідці з Надсяння, не стала для них рідною. Як долати такий стан справ? Практика суспільно-культурного становлення громадянського суспільства в середовищі українців на Надсянні може бути надійним дороговказом. Вона доводить, що єдиним способом є залучення до активного громадського життя якнайширшого кола мешканців населеного пункту, розвиток підприємницької ініціативи, а основне – безмежна любов до своєї землі. І тепер актуалізовується потреба відновлення зв'язків між жертвами депортаційних акцій, як чинник національного самоусвідомлення та засіб до самоорганізації.
Коло замкнулося. Спільним у депортаціях є те, що примусове виселення населення вчиняється на додачу й у супроводі військових дій.
Але коли в першому випадку українці Надсяння повернулися додому, то депортація по Другій світовій війні не передбачала повернення.
Три фази першого депортування – від громадського інфантилізму і поступового самоусвідомлення через таборові митарства і до повернення додому – вказують на позитивний перебіг процесу згрупування національного організму. І великим успіхом була поява особистостей, котрі попри політику імперського нівелювання, зберегли відбірність та зреалізували покладену на них державотворчу місію.
Натомість, коли брати міжвоєнний період за відправну точку до другого депортування, результатом цього геноцидного акту стала суспільно-громадська індиферентність у нащадків депортованих.
В сучасних умовах, коли історія доводить коловий рух цивілізації, не зайвою буде наприкінці даного екскурсу постановка зовсім не риторичного питання: ескалація непам'яті у депортованих українців – постгеноцидний синдром чи переддепортаційне очікування?
Падовська Олена кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри олімпійської освіти, Львівський державний університет фізичної культури