Спогади про життя і боротьбу 1939-1947 рр. (автор: Жук Олександра)

Дата публікації допису: Oct 21, 2012 7:54:52 PM

Автор: Олександра Жук, 1923 р. н. в с. Дахнів Любачівського повіту

Вісник Любачівщини №15, Львів – 2007. – 96 стор.

Ішов 1939 рік. Наша сім'я –тато і нас 10 дітей проживали в с. Дахнів. У цьому ж селі похована моя мама, яка померла в 1927 році.

Мій швагро, Симко Степан, вчився в Бельгії на агронома. Оскільки поляки не давали праці, то він переїхав у Яворів Львівської обл. і там працював в українській організації.

За місяць до війни поляки почали арештувати українську інтелігенцію, в тому числі священиків. Швагро приїхав до нас в Дахнів з сім'єю на вакації і його без всяких пояснень заарештувала польська поліція. Він сидів у тюрмі в Старому Самборі.

За один день до вступу німців в Самбір всіх в'язнів (близько 130 чоловік) повели далеко в ліс для розстрілу. У цей час в небі почали кружляти німецькі літаки і поляки повернули їх назад до тюрми. Зранку німці вже були в Старому Самборі. В'язні виламали двері в тюрмі і вийшли на волю.

Під час німецько-більшовицької війни через наше село Дахнів проходила границя. У Дахнові були москалі, а в Чесанові німці. Москалі почали арештовувати і вивозити наших людей. У 1939 р. вивезли мою сестру Анастасію, арештували мого брата Івана, сина моєї сестри Ярослава і двоюрідного брата Юрія.

Тоді вся молодь і старші люди з розпачу почали втікати на німецьку сторону. Щоб уникнути Сибіру, на німецьку сторону перейшла і наша сім'я: швагро Симко Степан з сім'єю, я, брат Юрій, сестра Ірена зі своїм нареченим Іваном Сікомасом.

Тоді на території Німеччини в м. Чесанів люди почали вступати до ОУН, організатором якої був Іван Грабець, доктор Баб'як та інші. У 1939 році я, мій брат Юрій, швагер Степан також вступили до ОУН.

У 1941 році, коли почалася війна, нам було дано завдання: одним іти на Волинь, де організовувалась УПА, а іншим бути тут для розширення мережі ОУН. Мене поставили станичною, і я мала під своїм керівництвом 6 дівчат: Жук Анну, Симко Параскевію, Козій Емілію, Маслянка Стефанію, Юрчишин Катерину, Купець Анну.

Так ми всі працювали до 1945 року. У 1945 році нас виселили з наших рідних теренів на Україну. Я і Емілія Козій жили в с. Шпильчино, переховували наших хлопців з УПА з с. Гринів. Ці хлопці мали криївку в Гринівській горі. Там вони і загинули. Тепер на цьому місці є могила і пам'ятник. Кожен рік там відправляється панахида.

Мій брат Юрій, який був відправлений на Волинь, там і загинув. Де його могила – на жаль, невідомо.

Другий мій брат Володимир, який вчився в м. Гданську, був вбитий поляками в 1940 році і там похований.

13 травня 1947 року мене арештували, я сиділа в тюрмі у Львові разом з Анною Жук та Андрієм Кішкою. Судили нас в грудні 1947 р.

Я відбувала покарання на Уралі в Свердловській області. Там я працювала разом з «битовиками» на лісоповалі. Потім нас, політв'язнів, відіслали в м. Воркуту, Комі АР в режимні лагеря. Я працювала на цегельному заводі, завантажувала глину для виготовлення цегли. Там я працювала до 1957 р., але права на прописку в Україні нам не давали.

У м. Воркуті ми мешкали в одному під'їзді з сім'єю із Кубані, які розмовляли чистою українською мовою. Я спитала їх: «Як ви, росіяни, так добре розмовляєте по-українськи?» Тоді Йосиф (так звали чоловіка) сказав, що в них забрали паспорти, виписали нові, де вказано національність «росіянин». А хто був проти, того забирали, в тому числі і їх з дружиною Надею. Вони прокладали дорогу з Ярославля до Воркути. Це було в 30-ті роки. З його слів, ця дорога проложена на кістках вихідців із Східної України.

А тепер трохи сумної статистики:

– у 1939-1949 рр. в тюрмі на Лонського у Львові було замордовано більше 20 чоловік із с.Дахнів;

– у 1942-1943 рр. в с. Дахнів поляки вбили 13 чоловік;

– членів УПА, вихідців з Дахнова, вбито 17 чоловік у різні роки;

– сиділи в тюрмах з організації ОУН: Жук Анна, я – Жук Леся, Симко Параскевія, Маслянка Стефанія, Юрчишин Катерина, Кішка Андрій і Кішка Михайло.

У моєму селі Дахнів не вбито ні одного поляка, ні одного москаля.

Тих людей, що забрали в тюрму на Лонського, частину замордували тут, частину відправляли в Сибір, брали до війська і посилали на передову, де вони і загинули.

Коли німці вступили у Львів, мій швагер поїхав на вул. Лонського, надіючись, що застане когось живим, але побачив лише трупи, які розкладалися.

Пройшло вже багато літ після тих страшних подій, але я досі пам'ятаю вірш, який я декламувала на зборах ОУН в с. Люблинець на могилі загиблих побратимів:

Що стіни, мури розвалить,

Що скелі, гори розперти

Перемогти або померти –

Однаково прекрасна мить!

Життя для них – це боротьба,

Вони родилися для чину

Розкуть закуту Україну,

Звільнити вічного раба.

Це зміст життя їх, це мета,

Це їм призначена дорога.

А там за нею – перемога,

Квіти і брама золота.

Та безліч їх упало славно на дорозі,

Ні плач, ні ворога погрози

Не здержать радісний потік!