Українці Закерзоння (автор: Володимир Бадяк)

Українці Закерзоння. Матер. Міжнар. наук.-прак. конф.

– Львів: ЛНАМ-СПОЛОМ, 2007. – 292 стор.

Автор: Володимир БАДЯК (м. Львів) 1938 р.н., с. Тирява Сільна Сяніцького повіту,

заступник голови Ради товариства «Надсяння», кандидат історичних наук,

професор Львівської національної академії мистецтв.

ДЕПОРТАЦІЇ В ОЦІНКАХ МІЖДЕРЖАВНИХ СТОСУНКІВ

Шістдесят років тому, як на найзахідніших українських етнічних землях – Лемківщини, Західної Бойківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя, що волею переможців Другої світової війни опинилися в межах відновленої Польської держави, життя людей ставало чимраз нестерпнішим, трагічнішим. Війна закінчувалася, втішала мирною перспективою, а українство цих земель все дужче потерпало від безкарного свавілля польських банд, боївок при підтримці радянських спеціальних служб. Велась масована психомілітарна кампанія, аби українське населення негайно вибиралося «на свою Україну», себто в УРСР. Ряд польських політиків і досі покладають провину на тогочасну польсько-українську драму на українську сторону: мовляв, весною 1943 р. войовничі елементи останньої – Організації Українських Націоналістів (ОУ Н) і Української Повстанської Армії (УПА) – вчинили масовий погром поляків на Волині, чим і спровокували відповідний міжнаціональний конфлікт, що досі непокоїть.

Доказ спірний, бо про «масовість» не може йти мова, якщо прискіпливо вдатися до статистики. Це по-перше, а, по-друге, виходить, що до «волинських подій» українсько-польські стосунки були безхмарними: не було офіційних пацифікацій польською владою, нищення церковних храмів на Холмщині і Підляшші у міжвоєнні роки, або з «огнєм і мечем» польської експансії в Україну, «хлопа на палі», спалення замків у Львові і вивезення з них цінностей в минулі віки і т.п., і т.ін.

Словом, довести, хто почав «першим» чинити кривду – неможливо. Але незаперечним є те, що українці не здійснювали окупаційно-загарбницьких акцій на етнічні терени Польщі.

Щоб захиститися від розбою в роки війни, українці створювали загони самооборони, яким допомагала УПА; на польському боці активно діяли армії Крайова (АК) і Людова (АЛ). Останню споряджав і підтримував сталінський режим. Власне, він і був тим режисером і детонатором, який провокував і стимулював конфлікт, заохочував польських прокомуністичних ставлеників до антиукраїнських екзекуцій, обіцяючи їм владу у відновленій Польській державі та деякі територіальні поступки на базі так званої «лінії Керзона»; водночас режим розраховував знищити український національно-визвольний рух – одвічну мрію російських самодержавців і вождів, вдавшись до злочинного акту: виселення українців з рідних земель.

Аби надати брутальному депортаційному акту якоїсь правової ознаки, Уряд УРСР і Польський комітет національного визволення уклали 9 вересня 1944 р. угоду про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР. В угоді цинічно задекларовано видимість «гуманності», бо заявляє про «добровільність» евакуації. Нагадаємо, що термін евакуація означає виведення населення з місцевості, що становить загрозу, а також не виключає його повернення. У даному випадку організатори евакуації і не припускали про зворотню, реверсну дію. Не для цього вони створювали нестерпне середовище, надихали на криваві оргії, про що свідчать численні документальні дані, очевидці, аби українці заявляли про своє «жагуче бажання» податися в Україну.

Отже, моральний бік цієї «гуманної» евакуації очевидний, рівно ж, як і правовий: угода не мала жодної юридичної сили, бо укладалася нелегітимним «польським комітетом», якого ніхто не обирав. Це маріонетковий витвір, неодноразово практикований більшовиками, що проголошувався «від імені» якогось міфічного народу (трудящих). Так було в Польщі на фініші війни, коли українські правічні землі з їхнім корінним (автохтонним) населенням були кинуті в жертву комуністичним загарбницьким планам, насамперед СРСР.

Реалізація угоди проводилася від 15 жовтня 1944 р. до серпня 1946 р. з великими труднощами, що дає усі підстави називати її депортацією. Лише в межах 2-7 відсотків виселених можна віднести до числа добровільних. Але й тут маємо суттєві застереження: одних довели до такого стану, що вони змушені були погоджуватися на виїзд, інші, передусім в західних районах Лемківщини, де знайшли сприятливий грунт ілюзорні москвофільські ідеї, що принаджували «національним і соціальним раєм» під протекторатом православної Росії.

Поляки, які поверталися на свою історичну батьківщину, не зазнавали жодних екзекуцій, їм були надані можливості взяти не тільки власне майно, а й ряд історико-мистецьких цінностей, приміром пам'ятники своїм достойникам зі Львова (королеві Яну III Собєському, письменникові О.Фредрі тощо).

Радянська заполітизована і фальсифікована статистики та історіографія практично не порушували цієї переселенської теми-драми, «кинувши» в пропагандистсько-науковий обіг «обов'язково-правильну» ідеологічну «кістку»: «здійснилося торжество історичної справедливості», «віконічне прагнення західної гілки українців об'єднатися з матір'ю-Україною», де вони знайшли справжні умови для всебічного матеріального і духовного розквіту і т.п.

Автори найпретензійнішого суспільствознавчого опусу епохи застою, напевно, глибоко обмірковували у 8-и томній «Історії Української РСР», дійшовши «унікального висновку», що здійснений в 1944-1946 рр. «обмін (!) населенням відповідних національностей... був прикладом відносин нового (!) типу між Радянським Союзом і державами, які ставали на шлях соціалістичного розвитку». Виїхало у Польщу близько 800 тис. осіб, у Чехословаччину понад 40 тис. осіб. З відповідних країн значна кількість українців «звернулася до Радянського уряду про дозвіл проживати на Україні». Усіх переселилося в УРСР понад півмільйона осіб. «Такий взаємний обмін населенням, що відповідає принципам ленінської національної політики, був здійснений у дусі братерства і дружби народів».

Коментарі, як мовиться, зайві. Особливо з позицій сьогодення, коли оцінено цей «бартер» населенням як черговий злочин над українською нацією, і вкотре переконуємося, якою була брутальною, людиноненависною теорія і практика сталінщини, комуністичного режиму.

Але правди не заховаєш, навіть за позолочену словесну ширму. Українці, які в ці воєнні роки вважали за краще податися на захід – подальше від «червоних визволителів», писали про «пекло» на рідних теренах, що його роздмухали ворожі сили, виганяючи українців.

Відірваність виселених в УРСР від правічної аури гнітила ще й матеріальною скрутою, штучним голодом 1946-1947 рр., безправною колгоспною системою, що невблаганно насувалася. Будь-які контакти з рідними та близькими, котрим вдалося залишитися на батьківській землі, сталінщина не допускала. Ба більше, польський режим через цілковиту згоду і підтримку Москви вирішив «остаточно» розв'язати так зване «українське питання»: прикриваючись гаслом ліквідації ОУН-УПА, запроторив у концтабір в Явожному близько чотирьох тисяч українців, де понад 160 з них було розстріляно, провів ще один злочин-акцію «Вісла», внаслідок чого весною-літом 1947 р. розпорошено понад 140 тис. осіб по так званих «зєм'ях одзисканих», що відійшли від Німеччини. В урядовому таємному документі підкреслювалося, що головною метою акції є «асиміляція переселенців у польському середовищі», вимагалося не вживати до цих людей етнонім «українець». Якби польські політики не намагалися доводити, що акція «Вісла» – внутрішня справа, бо торкалася польських громадян, проте вони, громадяни, були етнічними або змішано-етнічними українцями й справа української влади їх захистити, домагатися осудження злочину, як це роблять цивілізовані, принципові держави.

Чергове перекроювання польсько-радянських меж 1951 р., привело до того, що частину території сучасного Львівсько-Волинського басейну з містами Угнів, Белз і Кристинопіль (Червоноград) включено в склад України, а Польщі компенсовано 480 кв. км. з території Нижньо-Устрицького, частини Хирівського і Стрілківського районів тодішньої Дрогобицької області, виселивши звідтіля понад 32 тис. українців з 42 сіл і міст у некомфортні для бойків південно-східні степові області УРСР.

Тоді потерпіла одна із наймальовничіших і самобутніх етнічних гілок українства – Бойківщина. Потерпіла від режиму вдруге, бо вперше бойки (галичани) і волиняни піддались депортаційному свавіллю у квітні 1940 р., коли реалізовувався пакт Молотова-Ріббентропа (1939 р.) ліквідації польської держави і радянсько-німецький кордон проліг від Карпат по Сяну, звернувши за Ярославом на схід майже колишнім кордоном Австро-Угорської імперії до Сокаля, а далі Західним Бугом у Білорусію. З 800-метрової прикордонної смуги, за ухвалою Уряду СРСР, підлягало виселенню і переселенню понад 80 тис. жителів із 157 населених пунктів.

Потреба нагадувати хроніку депортаційних драм, які пережило західноукраїнське населення у середині XX ст., обумовлює те, що й досі з'являються в засобах масової інформації повідомлення, навіть статті, в котрих ці різні насильницькі переселення утотожнюються виключно з акцією «Вісла». Ще в 1994 р. автор цих урядів відреагував на цю плутанину, проте через десять років знову змушений був повернутися до неї.

Але в даному сенсі важливо те, що проблема депортацій та долі депортованих стала об'єктом і предметом широкого обговорення, насамперед «у низах», змусивши «верхи», тобто урядові структури теж перейнятися ними, визначитися, вдатися до якихось практичних дій. Звичайно, що тільки з поглибленням кризи та падінням радянської імперії на чолі із злочинною панівною компартією настали сприятливі умови сказати правду про драму, котра ніколи не зітреться з пам'яті тих, кого вона торкнулася. Припускаю, що вперше серйозно порушено цю тему на шпальтах львівської преси, де вчинки називалися своїми іменами, стверджувалося, що було насильницьке, злочинне вигнання українців зі своїх етнічних земель і це не мало нічого спільного з «торжеством історичної справедливості».

Утворені в кінці 80-х років суспільно-культурні товариства виселених «Лемківщина», «Надсяння», «Холмщина» і «Підляшшя» загострили увагу суспільства на різних щаблях до питань переселення, залишеної спадщини, вільнішого відвідування рідних місць тощо. При їхній активній участі наукові та громадські інституції провели в травні 1991 р. у Львові Міжнародну наукову конференцію на тему «Проблеми переселення і депортації українського і польського населення в 1944-1953 рр.». До неї зголосилося понад 50 вчених, дослідників України і Польщі, в тому числі депортовані, які згадували минулу драму. Конференція наштовхнула науковців, передусім Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, який очолює академік Ярослав Ісаєвич, зайнятися підготовкою 3-х томного документально-меморіального видання «Депортації», до якого апелюємо.

Епізоди цієї болючої теми, насамперед особистісного плану все частіше з'являлися на сторінках преси, зокрема в газетах Українського суспільно-культурного товариства в Польщі «Наше слово», Львівської обласної історико-просвітницької організації «Меморіал» ім. В. Стуса «Поклик сумління».

Отже, до 50-річчя від початку депортацій вигнані і принижені, як в Україні так і в Польщі, підійшли з доволі вагомим фактажем та політичним настроєм і спрямуванням. Їхні товариства провели в жовтні 1994 р. у Львові «Дні пам'яті і скорботи», що складалися з богослужінь у церквах, «Вечора пам'яті», наукової конференції з обговоренням доповідей, спогадами та прийняттям ухвал. Важливо, що частина доповідей (С. Макарчук «Згуба Лемківщини як злочин проти українського народу і польської держави», Г. Щерба «Проблеми українсько-польських переселень в 1944-1948 роках у світлі соціологічних досліджень», В. Бадяк «Історіографія депортації українців із Закерзоння»), привітальні слова-звіти керівників товариств «Лемківщина» І. Чулика, «Надсяння» В. Середи, «Холмщини» Й. Романюка, а також ухвали (звернення) – опубліковані. В останніх, адресованих до тодішніх перших посадових осіб України і Польщі президентів Л. Кучми і Л. Валенси, Голови Верховної Ради України О. Мороза, Сейму Республіки Польща, засуджується примусове виселення українців, акцію «Вісла» і концтабір у Явожному як свідому злочинну протиправну змову комуністичних режимів Польщі і СРСР, вимагається створення державної програми етнічного відродження Закерзоння та права повернення виселених внаслідок акції «Вісла» на батьківщину, заснування науково-дослідних центрів для вивчення трагедій українського народу, дати належну політико-правову оцінку насильницького виселення як акту депортації, а виселеним – статус депортованих осіб, ввести для них спрощені процедури перетину українсько-польського кордону для відвідання у Польщі рідних осель, впорядкування могил предків, жертв терору, встановлення пам'ятних знаків на місцях зруйнованих українських церков, цвинтарів, надати членам Спілки українців-політв'язнів сталінського періоду в Польщі статус ветеранів-комбатантів нарівні з колишніми членами АК тощо.

Сформульовані оцінки та вимоги під час проведення «Днів пам'яті і скорботи» до глав держав, де водночас заявлялося про щире прагнення добросусідських, цивілізованих відносин між українським і польським народами, стали публічними, лягли в основу деяких практичних кроків з українського боку, змушували столичних чиновників, для яких, скажемо відверто, вся ця переселенська історія була майже невідома та нецікава, вникати в її суть.

50-річчя операції «Вісла», що була відзначена представницькою науковою конференцією у Львові (травень, 1997 р.) за участю вчених багатьох країн, котрі на той час вже мали згадану фундаментальну науково-документальну працю Є.Місила українською мовою, підштовхувала українських посадовців активніше займатися проблемами виселених. Треба наголосити, що останніх підтримували депутати національно-демократичного спрямування у Верховній Раді України, відповідальні працівники Українського зовнішньополітичного відомства у Польщі (П. Сардачук, Г. Удовенко, Т. Старак, Д. Павличко), здійснювали певний тиск на польську владу, аби вона відмовилася від успадкування оцінок і дій колишнього комуністичного режиму стосовно українства.

Під вагою очевидних і неспростовних фактів польський Сенат в 1990 р. засудив акцію «Вісла»; 2002 р. з оказії її 55- річчя Президент А. Кваснєвський оприлюднив лист, в котрому наголосив, що акція «Вісла» «прямо стала символом усієї негідності, яку вчинила тодішня комуністична влада українському народові від Польщі», і від імені влади висловив «співчуття усім, хто потерпів унаслідок ганебних дій».

Без сумніву, що цей лист як документ унікальний і людяний з багатьох поглядів. Але польський Президент – не всесильний, у чомусь нагадує (за своїми повноваженнями) польських королів у колишній Речі Посполитій. Бо той-таки польський Сейм, як найвища представницька інституція держави, досі цього не зробив, себто, не засудив акцію, не вибачився за злочин. Стосовно визнання УПА воюючою структурою, то ряд польських високопосадовців, в тому числі в представницькій владі, стверджує, що вони ніколи на це не погодяться, називаючи її бандитами, тоді як воякам АК надали всіляких пільг і похвал.