Малолітній політв'язень (автор: Плитка-Наперковська Леся)

Дата публікації допису: Jul 24, 2012 6:15:45 PM

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»

Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

Мій батько – Григорій Наперковський – націоналіст за переконанням, малолітній багаторічний політв'язень, член КУНу, активний громадський діяч у Підволочиську. Я вважаю, що він заслужив, щоб і про нього хтось колись прочитав у «Книзі Пам'яті».

Народився у 1929 р. у національно-свідомому селі Кошляки. Ще дитиною прислухався до розмов старших хлопців про національну боротьбу українського народу. І вже тоді, у підлітка Григорія, склалася ідейна основа, яку проніс через все своє життя – Україна понад усе.

Під час війни, у 1943 р., включився у боротьбу. Допомагав повстанцям: збирав зброю, переносив повідомлення. А коли відступили німці і прийшла московська орда, почалися облави. І хлопчаки, мій батько разом з Нестором Романюком, Орестом Думанським, Зеновієм Тишком, Ростиславом Харчуком, виходили спочатку вночі, а згодом і вдень на варту. Це була вказівка органів УПА. Допомагати повстанцям дуже хотілося, тому, що мав на кого рівнятись. Рідний дядько Євген був в УПА.

Мрія не здійснилася, 23 листопада 1944 року мій батько попав на засідку, яка чекала його. 15-річного хлопчака забрали у штаб гарнізону. Питали про дядька Євгена, зв'язок з УПА, участь в боротьбі (адже в загаті знайшли карабін). Мордували прив'язаного до лавки, били, втрачав пам'ять, відливали і знову били. Мовчав. Пхали пальці між двері. Шкіра лопала і кров бризкала, мов сік з ягоди. Заломали череп. Тепер, у старші роки, постійно болить голова.

Хіба можна про ці катування спокійно писати, хіба із заспокійливим. А поневіряння тільки починалися. Вирок суду – 10 років поневолення у таборах суворого режиму. І почалися етапи: Холодна Гора (Харків) - Москва - Солікамськ «Кривавий сім». Цей табір був дійсно кривавий. За два місяці з привезеного етапу з моїм батьком – 540 чоловік – живих залишилося 18. Такі жахливі були умови перебування. Ніхто тебе не мав за людину... В'язень під №... Важка, виснажлива праця на лісоповалі. Норма понад силу. Не виконав, – залишаєшся без баланди. А чи під силу норма дорослої людини хлопчаку 15 років, вага якого сягала 35 кг.

Перекинули в'язня під № на сплав лісу по річці Кама, а згодом у Карагандинську область, Степлаг на мідні рудники. Кожна робота дуже важка, адже в'язні виконували найважчі роботи. Така політика Сталіна – зроблено і безкоштовно.

Безсилий, виснажений працею батько попадає у лікарню, де залишається працювати санітаром. Життя стало легше. Але не такий то характер, щоб тільки йому було легше. Підховував продукти для побратимів. Попався на передачі хліба товаришеві з Гниличок Мирославові Зозулі. І тепер вже не табір, а Петропавловська тюрма. Жорстока тюрма для непокірних. Голодовка. Новий етап у Кінгір. Це був останній етап, тому що підходив час волі. За непокірність звільнення відтягували, але час настав. Радості не було меж. Швидше повернутись на Батьківщину через десятиліття розлуки.

Тепер, на відстані років, батько згадує пережите як страшний сон, але це була страшна реальність.