Василь Краївський: погляд з висоти 3-х поколінь. (Автор: Горін Зіновій)

Дата публікації допису: Apr 25, 2014 8:34:52 PM

В числі яскравих постатей в українському національно-визвольному русі нашого краю 40-х-50-х років минулого століття належне місце необхідно віддати уродженцю села Загірочко Жидачівського району Василю Краївському, пс. «Бас», «Легінь». Його життя – це приклад того, як простий галичанин прийшов до усвідомлення необхідності боротьба за незалежність України, і перебуваючи в лавах ОУН в період польської, німецької та більшовицької окупації він пройшов шлях патріота до кінця.

З початком збройного спротиву українського народу він очолює відповідальні ділянки в підпіллі ОУН на теренах Ходорівського, Біберецького районів, часто перебуваючи в Миколаївських лісах, де базується крайовий провід ОУН. 3 березня минуло 63 роки, як в нерівному бою з московським ворогом обірвалось його життя.

Народився Краївський Василь 1916 року у мальовничому селі Загірочко, що розкинулось поблизу міста Ходорів. Батьки, Купріян та Ганна, займались сільським господарством, важкою працею заробляючи на кусень насущного хліба. Не дивлячись на бідність, раділи підростаючим діточкам, яких було троє. Крім Василя були дочки Ганна, 1918р.н. та Софія, 1922 р. н. Та недовго тривало їхнє щастя, незабаром сім’ю спіткало горе – в молодому віці важко захворів і помер батько, а Василько, семирічний хлопчина, залишається напівсиротою. З того часу він пізнає всю глибину життєвих труднощів. Мати, залишившись з трьома малолітніми дітьми, ледве зводить кінці з кінцями, самотужки виношуючи непосильний тягар, що ліг на її плечі. Василько, як старший, всемірно допомагає матері по господарству та доглядає за молодшими сестрами, молодшій з яких тільки виповнився один рік.

Коли настала пора вступу до народної школи, Василько, маючи бажання вчитись, переживає, чи дозволить йому мати іти до школи, бо розуміє, наскільки потрібні його руки вдома. Та мати бачила його бажання вчитися і не заперечувала. З класу в клас хлопчик переходив з оцінками «бардзодобже». В час закінчення початкової школи, мати Василя виходить вдруге заміж за Кудлика, з яким в майбутньому прижили дочок Ольгу, 1929 р. н. та Марію, 1932 р. н. З приходом вітчима у сім’ю жити стало легше, та мрія Василя про подальшу науку була марною. В період панської Польщі бідність була основною перепоною для набуття наук для українських родин. Та Василь не зупиняється на досягнутому, він усвідомлює, що добра освіта буде потрібна для досягнення кращого життя, посилено працює над собою займаючись самоосвітою в читальні «Просвіти». Вивчає історію України, географію, перечитуючи усі книги в бібліотеці читальні, приймає участь в драматичному та хоровому гуртках.

Початок 30-х років став періодом енергійного розвитку української національної свідомості, молодь масово утверджувалась в гуртках «Просвіти», спортивно-рухункових товариствах «Луг», «Сокіл», гуртку «Доріст». Місто Ходорів стало культурним і революційним центром в Бібрецькому повіті, а навколишні села зростили десятки українських революціонерів – націоналістів, яких польська влада почала жорстоко переслідувати. Так, в жовтні – листопаді 1932 року на Ходорівщині проведено перші масові арешти українців, звинувачених у приналежності до УВО (Української Військової Організації) та організації саботажу, а в березні і травні 1933 року Бережанський окружний суд засудив багатьох із них на тривалі терміни ув’язнення.

Василь особисто знав багатьох із засуджених, зустрічаючись підчас слухань їх доповідей та рефератів від імені «Просвіти» в с. Загірочко. Це були Микола Пухаль з Городища Королівського, Микола Левицький з Молодинча. Такі слухання сприяли тому, що Василь та його друзі Микола Шевців, Михайло Іванців та ін. почали виявляти симпатію ОУН.

В другій половині 30-х років Василь іде працювати на алібастрову фабрику в м. Ходорів зі своїм товаришем і однодумцем Михайлом Іванцівим. Керівником фабрики був Степан Курилас, який походив з патріотичної української родини з Рогатинщини. Його сім’я активно підтримувала українські прояви і морально і матеріально: двері його будинку були завжди відчинені для українських патріотів, навіть не зважаючи на смертельну небезпеку для сім’ї. До п’ятдесятого року Василь був бажаним гостем в їхньому домі.

Працюючи в Ходорові, Василь одночасно веде активну роботу в «Просвіті» села, здобуває авторитет і повагу односельців, тому громада незабаром довірила йому очолювати даний осередок. Він завжди був дуже вимогливим до себе і мав стримління привити активістам і членам «Просвіти» високі людські і моральні цінності, які трактувала і церква і ОУН. Василь не вживав алкоголю і тютюну і цього вимагав від своїх друзів і однодумців і таким чином не тільки дбав про своє здоров’я, але і сприяв бойкоту польських товарів. Характерним був такий випадок, про який розповіла дев’яносторічна сестра Василя Софія Галушко з Загірочко: «Це було, мабуть, в 1937 році. Як завжди кожного року зібрались хлопці і дівчата у «Просвіті» щоби відмітити св. Андрія (13 грудня). По завершенні свята Микола Шевців вирішив пригостити всіх присутніх, запропонувавши по наперстку горілки. Тільки присутні всілись за стіл, як заходить брат Василь. Він, як завжди, одягнутий у вишиванку і широкі штани («помпи»). Побачивши нас за столом і з випивкою, промовив: «Ваш поступок не гідний української молоді. Щоби я вас не стидив перед «Просвітою», церквою і громадою, моя сестра Софія і всі присутні понесуть за це моральну кару – будете возити шутер (бити поклони чолом до порога)».

Про громадську активність та захист своїх односельців у відстоюванні справедливості та їхніх прав свідчить і такий випадок, продовжує сестра Софія: «Був 1938 рік, до нас на парафію направили отця Нуда, а о.Волинець перейшов у с. Кагуїв Миколаївського району. Одного червневого дня приїхав у село о. Волинець, зібрав нас шістьох дівчат і повіз у с. Вовків, що біля Кагуєва, заготовляти сіно на фільварку, на якому жили поляки-мазури. Коли ми приїхали, стався наступний інцидент. Поляки, побачивши нас, почали кидати камінням і кричати услід: «Кабані прієхалі!». В той час, після нашого від’їзду, прийшов у село Василь і запитав маму: «Де сестра Софія?». Мати все розповіла. Уважно вислухавши, Василь сідає і пише листа о. Волинцю, в якому вимагає негайного повернення дівчат в село. Наступного дня батько Петрів Ганни, що працювала з нами, привіз нас фірою додому».

На сьогодні, на жаль, не віднайдено документів, які б засвідчили точну дату вступу Василя до лав ОУН, але, зі слів живого свідка тих подій жителя м. Ходорів Євгена Куриласа, сина Степана Куриласа, ймовірно це було у другій половині 30-х років. Він добре пам’ятає, що Василь за політичну діяльність був два рази арештований поляками та по кілька місяців відсидів у Ходорівській тюрмі, яка знаходилась де сьогодні школа №2.

«Це був 1938 рік. Я щоденно, а іноді і по два рази на день носив йому передачі, але не їжу, а свіжі газети і книги». Про більш детальні обставини арешту Василя розповіла автору тодішня його наречена, сьогодні дев’яносторічна жителька села Добрівляни Жидачівського району Медвідь Михайлина (в дівоцтві Садоха), член ОУН з 1941р.: «Це було на Зелені свята 1938р., коли громада сіл Ходорівщини, вшановуючи пам’ять полеглих січових стрільців, ішли з церковними процесіями у Ходорів до братської могили. Під час тих святкувань Василь ніс терновий вінок і був затриманий та арештований польською поліцією. В цей час він готував мене до вступу в члени української організації, і хочу зауважити, що підбір молоді проводився не кількісно, а за моральними і патріотичними критеріями кожного; підготовка велась довгі місяці. В тому періоді симпатик виконував завдання та доручення організації, вивчав історію України та основні засади українського націоналіста. Коли, проводячи співбесіди, Краївський бачив особистість, яка була готова ступити на шлях боротьби, а при необхідності і до жертовності в ім’я України і її народу, цей юнак або юнка ставали іще одною клітиною потужної енергетичної сили, перед якою стояла єдина мета – боротьба за Незалежну Соборну Українську державу. В уяві Василя Краївського це звучало так: «Україна, або могила». Пані Михайлина далі продовжить оповідь про багатогранну діяльність Василя в ОУН.

Після другого виходу Василя з тюрми, він тривалий час не приходив до дому. Сестра Софія говорить. «Це був період, коли відбувались події в Карпатській Україні. Усі дома переживали, що він там. Проходили дні, а вістки від нього не було. Мати все більше хвилювалась, тому я змушена була іти в Ходорів і розпитувати по знайомих. У Куриласа Степана, де працював Василь, я нічого не довідалась. Тоді пішла до Ганни Андрусьової. Коли я почала розмову то господарі поводились так, ніби їм нічого не відомо про Василя. Та по кількох хвилинах розмови господиня постукала в стінку, мабуть це був умовний знак, і незабаром до хати ввійшов Василь. В цей час він переховувався від польської поліції.»

Цікавим є свідчення очевидців про перші кроки радянських визволителів на наших теренах в 1939 році. Як пригадує Євген Курилас: «Добре пам’ятаю той день, коли прийшли більшовики, а ввечері до нас зайшов Василь, сіли за стіл і батько почав оповідати та ділитись враженнями від побаченого: «Сьогодні в центрі міста в парку було багато народу, то і я взяв сина Євгена та пішли щоби побачити братів зі Сходу, які несуть нам свободу. Люди раділи, що нарешті кінчився польський гніт. Багато людей прийшли з квітами, з хлібом-сіллю. Бачу, недалеко стоять дві сестри вчительки Бойчак, які прийшли з жовто-синім українським прапором. Незабаром наблизилась колона військових на конях, а поряд їде їх командир в шкірянці. Як побачив здаля жовто-синій прапор, зіскочив з коня. Я спершу подумав, що іде привітатись та подякувати за гостинний прийом. А він, бачу, вирвав прапор в жінок, зламав древко, пошматував полотнище та кинувся з кулаками бити вчительок. Я оторопів від побаченого. Взяв за руку Євгена і кажу: «Геню, ідемо звідси, ми не туди попали». Хто ж то прийшов, Василю? Бачу добра та волі нам не бачити».

В перші місяці приходу більшовиків Василь залишає свої терени. Як згадує п. Євген Курилас, він навідувався до них у нічний час. Як стало відомо згодом, Василь у цей час перебував на Івано-Франківщині, де працював постачальником. З вибухом Другої світової війни Василь Краївський повернувся до своєї родини і з перших днів поринув у політичне життя. В липні 1941 року він приймає активну участь у проголошенні Акту відновлення Української Державності на Ходорівщині. До цієї політичної події було приурочено перепоховання з Рогатинщини тлінних останків члена ОУН, уродженця с. Дуліби, Антона Гураля, який загинув в 1941 році від більшовицької кулі біля с. Яглуш. Василь організовує молодь села на похорон у с. Дуліби, який переріс у велику маніфестацію. На могилі лунали проповіді духовенства, виступи інтелігенції та відомих політичних лідерів не тільки з Ходорівщини, але і Івано-Франківщини і Бібреччини.

З вересня 1941 року німці почали нещадно переслідувати українських патріотів, особливо членів ОУН. Повітовий провід Ходорівщини змушений був закрити своє бюро і перейти у підпілля. Василь у той час працює у референтурі СБ ОУН під керівництвом Йосифа Гесса, родом з Молодинча. В усі роки визвольної боротьби це була одна найвідповідальніших структур організації. Вона забезпечувала її життєдіяльність та оберігала життя членів організації та проводу, виявляла внутрішніх і зовнішніх ворогів. Про один з епізодів роботи служби безпеки розповідає п. Ярослава із слів своїх батьків Степана та Марії Курилас, до якого мав пряме відношення Василь.

«Це відбулось в 1942 році в м. Ходорів. По вул.. Шевченка, вище перехрестя за парком жив Геннадій Кладко, який працював у гестапо. Мабуть ОУН мала достатньо відомостей, які засвідчували його вину в загибелі багатьох українських патріотів та євреїв, яких німці арештовували і страчували. Суд організації заочно засудив Кладка до страти. Виконати присуд було доручено Василю. Після кілька денного вивчення шляху пересування зрадника, Василь, підстерігши його в парку в обідній час, прочитав йому присуд і виконав його».

З початком збройної боротьби Василь працює в підпіллі на теренах Ходорівщини. Ось що згадує про цей період Михайлина Медвідь, псевдо «Уляна»: «Особливо активізувалась підпільна робота в кінці 1943р. – на початку 1944р. Я в цей час виконувала обов’язки кущової ОУН жіночої сітки, мені підпорядковувались дівчата – членкині з шести сіл, яким я доручала роботу по завданню своїх керівників: Калинця Івана з Ходорова та Краївського Василя. Пам’ятаю, Василь приносив клубки пряжі, з яких дівчата в’язали шкарпетки та рукавиці, з привезеної муки випікали хліб та робили макарони сушені. Все приготовлене відвозили у село Заліски до Пацевка. Мабуть, далі все відправлялось для допомоги армії УПА на Волинь».

В 1945 році провід ОУН призначає Василя Краївського референтом СБ Бібрецького району. Про його діяльність в підпіллі дає свідчення МГБ, захоплений живим 5 травня 1950р. в Ілівському лісі надрайонний референт ОУН Миколаївщини Мирон Гельнер, («Остап», уродж. Нових Стрілищ) на допиті від 20 жовтня 1950 року:

««Легінь», кущовий Ходорівського районного проводу ОУН, прізвища і імені не знаю, приблизно 1917 р. н. уродж. с. Отиневичі Ходорівського району Дрогобицької області, політично розвинутий, в підпіллі ОУН знаходиться з 1944 року. З осені 1945 року до весни 1947 року являвся референтом СБ Бібрецького районного проводу ОУН, потім направлений в Ходорівський районний провід ОУН кущовим. Останній раз я «Легеня» зустрічав літом 1947 року в Ілівському лісі. Місця укриття і зв’язки його я не знаю. Його зовнішність: середнього зросту, фігура тонка, сутулий, лице овальне, продовгувате, губи тонкі».

Бібреччина у той час була одним з важливих повстанських регіонів. Внаслідок реорганізації структур ОУН в Галичині кінця 1944 р. початку 1945 р. за новим поділом надрайонів Бібреччина отримала статус надрайону, до якого входили Винниківський, Ново-Стрілищанський та Ходорівський райони. Тут формувались відділи УПА, зокрема курінь «Гонти». Працювала підстаршинська школа, яку здійснював командир «Горинь» (Василь Ільків). Тривалий час, від весни 1944 року, недалеко Бібрки базувався головний командир УПА, голова Бюро Проводу ОУН Роман Шухевич, «Тур», «Чупринка».

Про повстанські будні Василя Краївського на Бібреччині читаємо з листа командира Воєнної округи «Буг» Василя Левковича, «Вороного».

«13 березня 1946р. босяки відкрили криївку друга «Отави» в лісі, однак всі, хто там були («Отава», «Герман», «Вадим», «Легінь» і ще п’ять осіб) пробилися з боєм, викидаючи на перед гранати. До відзначення з цього прориву подав друг «Отава», – «Легіня», «Германа» і одного симпатика. З того випадку всі вийшли цілі, лише один симпатик дістав поранення». (Примітка авт.. – «Отава» - Кирилюк Юліан, уродж. с.Заланів, Рогатинського району, загинув 8 серпня 1947р. біля с Ятвяги (Прибілля) Жидачівського району).

На жаль сьогодні не встановлено, до якої нагороди було представлено «Легеня», Василя Краївського. Що стосується даного періоду, то сестра Софія розповідає:

«З часу збройної боротьби від 1944р. Василь до батьківського дому не приходив, тільки в 1946р. мені було передано повідомлення, що Василь хоче мене бачити. Зустріч була призначена у заздалегідь визначений день і час на окраїні лісу в с. Бориничі, була вказана дорога від залізничної станції. Приїхавши поїздом до Бориничів, я попрямувала в сторону лісу. На окраїні мене наздогнав невідомий чоловік та говорить: «Дівчино, куди ти ідеш, ліс обступлений від Малехова». Я, на той час, і нечула про село Малехів. Та, думаю, зроблю ще кілька кроків. Як почула шум в чагарнику, вибігають шестеро хлопців, брат обняв мене і вимовив: «Боже, вислухай мої благання і виведи мені сестру із лісу». Зустріч була короткою, брат поспішав і ми попрощались. Під’їхав поїзд, я сіла, і Богу дякувати, благополучно повернулась додому. Тільки вдома прийшла до розуміння, якій небезпеці була піддана, але, заспокоївшись зрозуміла, в час призначення зустрічі брату було дуже важко, він хотів побачити хоча б мене, а можливо і попрощатись. Таким було партизанське життя».

З призначенням «Легіня» кущовим в 1947р. на Ходорівщину явно активізувалась підпільна робота на території діяльності його куща, а саме: в м. Ходорів, сіл Городище Королівське, Центнарське, Отиневичі, Жирова, Руда. Це були рідні, добре знайомі Василю села, в яких проживало багато патріотичних родин та людей, з якими відновив старі зв’язки та співпрацю. Євген Курилас розповідає, що в кінці 40-х років «Легінь» зі своїми побратимами часто бували в їхньому домі, а в його оточенні постійно бачив знайомого по вечірній школі Гамкала Володимира із Городища Королівського. Він, напевно, виконував розвідувальні доручення, тому Євген заздрив йому. Та одного дня «Легінь» в розмові запропонував йому долучитись до розповсюдження підпільних листівок в місті. «Я з радістю прийняв пропозицію, – говорить п. Євген. – Відчув, що хоча б краплина моєї праці буде прилучена до їх великої справи. Мені було визначено дві вулиці, одна із них Стрийська, на якій перебувало управління МВД і МГБ. З листівками працювали, в основному, вночі, стараючись побільше листівок залишити неподалік вказаних управлінь. Мати хвилювалась за мене, тому я в помічники брав сестру Ромцю».

Багато історій із спільного з «Легінем» повстанського життя за чотири роки боротьби розповів автору останній повстанець з Ходорівщини Іван Лисак, пс. «Стефко», із с. Загірочко, але це буде описано окремою сторінкою.

14 серпня 1950р. в гаю біля с. Чорний Острів загинув провідник Ходорівського районного проводу ОУН Дмитро Думашівський, пс. «Дністер», «Ромб», «Чугайстер», із ним загинули його дружина, друкарка районного проводу та троє побратимів: кущовий провідник «Карпо» та боєвики «Тигр» та «Сірко». Після їхньої смерті «Легіня» було призначено провідником районного проводу ОУН. Його вірним помічником був референт СБ районного проводу «Вірний» – Олекса Балук, а безпосереднім керівником – надрайонний провідник ОУН Бібреччини «Михайло» – Дмитро Цура та референт СБ над районного проводу «Варнак» –Мазовський Павло. На Ходорівщині, також, базувався окружний референт СБ Рогатинської округи «Смерека», «Євшан» – Пацевко Євстахій. Це були керівники українського підпілля з великим досвідом боротьби, тому ними злагоджено проводилась робота по виконанню тих завдань, які ставив як крайовий, так і центральний провід ОУН. На осінь 1950р. збройне підпілля Ходорівщини складало одинадцять чоловік.

Більшовики по агентурних даних знали про діяльність «Легіня» і вдавались до різних методів і провокацій, щоби знищити його фізично. Особливо лютував начальник Ходорівського райвідділу МГБ підполковник Буток, він вимагав від своїх підлеглих якнайшвидших результатів роботи та рішучих дій по ліквідації членів підпілля. Капітан МГБ Мішка Фітьо, маючи в межі своєї діяльності с. Загірочко, часто з гарнізоном робив засідки в селі, затримуючи невинних людей, особливо молодих хлопців з Ходорова, яких виводили на старий цвинтар і там допитували з застосуванням сили. Сестра Софія пригадує, як одного дня Фітьо зі своїми посіпаками вивів її в чисте поле і під дулом револьвера допитував її про брата. Та вона пам’ятала слова Василя: «За одне сказане про мене слово ти отримаєш 25 років тюрми», тому була готова отримати кулю від ката – більшовика.

На початку 1950р. «Легінь» відвідав рідну домівку щоби побачитись з матір’ю та рідними. Додому підходив дуже остерігаючись чужих очей. Мати розпочала будувати хатину, бо стара геть розсувалась, побачивши це, Василь говорить: «Мамо, нащо Ви хату будуєте, Вам треба на Сибір збиратися». «Сину, – відповіла – ти мені такого бажаєш?». Василь відповів: «Ні мамо, я Вам такого не бажаю, але маєте сина, то мусите терпіти». Незабаром збулись слова Василя, в травні 1950р. маму, дочок Ольгу та Марію більшовики вивезли до Сибіру. В кінці року Софія отримала листа від сестер, в якому сповіщалось, що не витримало материнське серце поневірянь і вони осиротіли. Мабуть Василь якимось чином довідався про листа, бо прийшов додому, прочитав, поглянув на похоронну фотографію матері та промовив: «Прийде пора і материнські кості я привезу на рідну землю». «Та не судилось, – говорить сестра Софія. – По цей день прах матері томиться десь по сибірських мерзлотах, і Василя невідомо де поховано. Дуже жаль, бо прожила 91 рік і, мабуть, скоро відійду із життя, а могилці брата так і не поклонюсь. А всі вони постраждали за нашу неньку Україну».

Розповідає сестра Софія: «В березні 1951р. під час весілля в Михайла Мамчура в с. Загірочко пішов поголос, що загинув Краївський Василь, «Легінь». Я не повірила, що брата вже немає живого. Але через тиждень мене забрали до Ходорова в управління МГБ. Завели мене в кабінет, де сиділо п’ятеро військових, серед них Мішка Фітьо.

«За ким жалобу носиш?, – спитали по російськи. – Кого з сестер та братів маєш?».

Я відповіла, що дві сестри. «А брата?». – Його бачила останній раз ще в 1939 році. – «А впізнаєш його?». – Як я можу впізнати, рік часу як маму вивезли, а сьогодні я б проходила біля неї, вона б мене не впізнала. На той час з мене залишився один скелетик, так вимордували кляті більшовики. Тоді покликали до стола, де були розкладені п’ять фотографій вбитих партизан. Бачу, Василя серед них немає. Тоді доклали ще одну, глянула, брат у вишитій сорочці, в якій приходив додому. Неймовірним зусиллям зберігаючи спокій, ствердно відповіла, що брата тут немає. Почувши це, Мішка Фітьо аж підскочив з крісла та закричав: «Це крапля крові Василя! Ти думаєш ми повірили твоїм словам?». І вдарив мене долонею в область вуха. Були також присутні двоє військових з Дрогобича, але вони мене не били, сказали, що потрібно було мене привести коли був труп. Після подали підписати списану бумагу, я відмовилась. Тоді мені зачитали написане. В кінці було сказано, що я не підтвердила особи брата Василя Краївського. Після чого я розписалась і мене відпустили».

Із радянських документів читаємо: «3.03.1951р. 3 березня цього року в 12 годин на полі північної сторони села Тужанівці Ходорівського району оперативно-боєва група Ходорівського райвідділу МГБ, очолювана зам. начальника управління МГБ полковником Литвиновим і командиром 332 стрілецького полку внутрішніх військ МГБ полковником Лашмановим з участю начальника Ходорівського райвідділу МГБ підполковника Буток, по агентурних даних, отриманих в результаті проведення комбінованого міроприємства, проведена чекістсько-військова операція, в ході якої виявлений добре замаскований бункер, в якому перебували члени підпілля (повстанці). Будучи виявленими, повстанці вчинили відчайдушний опір і спробували вирватись з оцеплення, внаслідок чого були вбиті. Убитими виявились шість повстанців, які перебували в бункері. Серед убитих опізнано:

«Вірний» – Балук Олексій Микитович, 1920 р. н., уродженець с. Городище Королівське Ходорівського району. В підпіллі з 1943 року, керівник Ходорівського районного проводу ОУН (посада подана помилково – прим. авт.).

«Андрій» – Вербовський Григорій Ігнатович, 1930 р. н.,уродженець с. Городище Королівське Ходорівського району. В підпіллі з 1949 року, охоронник Ходорівського районного проводу ОУН (посада подана помилково – прим. авт.) .

«Сойка» – Забавчук Степан Дмитрович, 1921 р. н., уродженець с. Тужанівці Ходорівського району. В підпіллі з 1943 року, кущовий провідник ОУН.

Приймаємо міри до опізнання іще трьох повстанців. У повстанців взяті трофеї: 6 автоматів, 5 пістолетів, 200 патронів, радіоприймач, акордеон, підпільна переписка і література».

Із списку втрат округи «Роксоляна» (Рогатинська округа). (Документ вилучено при затриманні крайового провідника ОУН Львівського краю Євгена Пришляка – «Яреми»).

«Загинули 3 березня 1951 року:

Окружний СБ «Смерека» – (Пацевко Євстахій, 1922 р. н., уродженець с. Заліски Ходорівського району – авт.) ;

Районний провідник «Легінь» – (Краївський Василь Купріянович, 1916 р. н., уродженець с. Загірочко Ходорівського району – авт.);

Районний СБ «Вірний» – (Балук Олексій Микитович, 1921 р. н., уроджений с. Городище Королівське Ходорівського району – авт.);

Кущовий ОУН «Сойка» – (Забавчук Степан Дмитрович, 1921 р. н., уроджений с. Тужанівці Ходорівського району – авт.);

Боєвик куща «Змієнко» – (Сомик Петро Васильович, 1926 р. н., уродженець с.Піддністряни – авт.);

Боєвик куща «Андрій» – (Вербовський Григорій Гнатович, 1930 р. н., уродженець с. Городище Королівське – авт.)».,

Про останню зустріч з «Легінем» розповідав автору повстанець Лисак Іван, «Стефко» із Загірочка:

«Це було 2 березня 1951 року після зимового постою. Наш кущ «Орлика» (Собенко Богдан, уродженець с. Волощина Перемишлянського району) супроводжував з околиці с. Букавина окружного референта СБ Рогатинської округи «Смереку, із ним були районний референт СБ «Вірний» та районний провідник «Легінь». Наш маршрут проходив через с. Городище Королівське, в якому ми зупинились. Можливо командири там мали свої справи. Нам поступила команда залишитись з кущовим провідником у селі до наступного вечора. А «Смерека» , «Легінь» та «Вірний» пішли в невідомому нам напрямку, як пізніше стало відомо, перевірити кущовий відділ провідника «Сойки», що базувався біля с. Станківці. Другого дня ввечері ми повинні були зустріти їх на зворотньому шляху у селі, та в другій половині дня 3 березня до нас поступило повідомлення, що у Ходорів зі сторони Станковець повезли убитих побратимів. Аналізуючи причину цієї трагедії, ми сходились на думці, що коли боївка вирушила ввечері 2 березня із с. Городище Королівське, хтось її вислідив і доніс в МГБ».

На сьогоднішній день, аналізуючи наявні зведення МГБ та інші джерела, можна стверджувати, що дана версія була помилковою.

Трагедія 3 березня була надто болючою раною для підпілля ОУН Ходорівщини і в цілому для визвольного руху. Загинув кращий керівний склад районного проводу. Та, не зважаючи на масований більшовицький терор проти населення з метою знищення підпілля, українські повстанці продовжували боротьбу. Після смерті «Легіня» Ходорівський провід очолив провідник «Ігор» – Мигович Йосип, уродженець с. Отиневичі. Протягом 3-х років боївка, яку він очолював, чинила опір більшовикам. Тільки в 1954 році трагічно обірвалось його життя, але опір народу ще продовжувався до квітня 1956 року.

* * *

У черговому дослідженні витоків високого патріотизму і жертовності борців за незалежність України в період 30-х – 40-х років минулого століття, я знову прослідкував, як зростав, мужнів, набирався почуття високої відповідальності за долю свого народу один з багатьох тисяч славних синів нашого краю – Василь Краївський. Минуло більше 60-ти років від часу зображуваних подій, і знову, як і тоді, наступив Момент Істини. Кожний українець має визначитись, в якій країні бажає жити і що може зробити для достойного життя своїх дітей і онуків. Знову, як і в 2004 році, доля дає нам можливість здійснити мрію наших далеких і близьких предків, від часу Гетьманщини до періоду Січових Стрільців та визвольних змагань середини 20-го століття. В Україні зросла нова, молода сила під назвою Майдан, яка сповідує споконвічне бажання нашого народу жити в Незалежній Самостійній Соборній Державі. Прилучаймося до благородної справи державотворення. Використаємо ще один історичний шанс і висунемо до влади достойних людей, які не мають за собою чорних сторінок, які будують своє життя за Божими Заповідями і разом, згуртовано, відзначимо 200-річчя нашого Великого Кобзаря Тараса Шевченка хоч невеликими, але реальними кроками в наближенні до споконвічної мрії нашого народу, і не осоромимо пам’яті Небесної Сотні, яка тепер вічно буде зважувати наші вчинки, як благородні, так і безчесні.

Зіновій Горін – дослідник визвольних змагань.